Росія відмовляє полоненим та цивільним українцям у справедливому судовому розгляді, чим скоює злочин проти людяності та воєнний злочин — дослідження
Кримські татари біля будівлі Верховного суду Криму після чергового засідання, 2018 рік. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати
Системні проблеми у забезпеченні справедливого правосуддя під час розгляду справ щодо обвинувачених у кримінальних злочинах українських цивільних та військовополонених у судах РФ та на окупованих нею територіях мають ознаки міжнародних злочинів та свідчать про розгортання Росією політики судового переслідування.
Про це йдеться у дослідженні «Відмова в праві на справедливий суд як міжнародний злочин під час війни Росії проти України: контекст, практика, право та перспективи», ініційованому та підготовленому Центром прав людини ZMINA та Медійною ініціативою за права людини у співпраці з виданням «Ґрати» та ГО «Кримський процес». Сьогодні правозахисні організації презентували дослідження у Києві.
Розповідаємо про основні його висновки.
Після початку повномасштабного вторгнення в Україну Росія відкрила щонайменше 600 справ проти громадян України
Упродовж 2024 року група експертів, до якої увійшли юристи-міжнародники з правозахисних організацій та адвокатських об’єднань, опрацювала дані моніторингу судових процесів у близько 600 справах проти українських громадян, які розглядали суди у РФ та на підконтрольній їй території, а також окремі матеріали українських кримінальних проваджень, та проаналізували свідчення потерпілих з боку переслідувань російської влади.
«Результати проведеного нами дослідження яскраво демонструють, що масштабна та систематична відмова українським цивільним і військовополоненим у справедливому правосудді у підконтрольних РФ судах є не просто окремими порушеннями прав людини чи фактами воєнних злочинів. Це — узгоджена державна політика, спрямована на придушення українського спротиву окупації, використання страху переслідувань для контролю над населенням та виправдовування заявлених Кремлем цілей агресії проти України», — під час презентації дослідження зауважила Дар’я Свиридова, партнерка Адвокатського об’єднання «Azones», яка брала участь в експертній групі.
За оцінками дослідників, кількість жертв такої політики може становити від 5 до 6 тисяч українських громадян.
ZMINA відповідала за збір даних з кримських окупаційних судів. Голова правління Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик під час презентації дослідження розповіла, що в Криму за останні роки різко зросла кількість справ за звинуваченням у «державній зраді». У 2024 році їх нарахували 35, тоді як до 2021 року таких взагалі не було. Ці судові процеси відбуваються у закритому режимі, без можливості зовнішнього контролю.
Крім того, за словами очільниці Центру прав людини ZMINA, громадян України, яких раніше викрадали з новоокупованих територій і перевозили до Криму, нині повертають назад і судять у новостворених «судах» на окупованих частинах Херсонської та Запорізької областей. Доступ до цих процесів обмежений, а сама система правосуддя діє в умовах цілковитої непрозорості.
«Суди в окупованому Криму давно перестали бути місцем, де можна знайти справедливість. Це радше частина репресивного механізму, що обслуговує російську окупаційну владу. Людей судять не за злочини, а за їхню проукраїнську позицію, за небажання миритися з окупацією, за спроби чинити опір. Замість закону — терор, замість правосуддя — фабрикація справ і суворі вироки, що мають одну мету: змусити людей боятися і мовчати», — наголосила Тетяна Печончик.
Як зазначила голова «Медійної ініціативи за права людини» Тетяна Катриченко, після початку повномасштабного вторгнення в Україну Росія порушила щонайменше 600 справ проти громадян України — військовополонених і цивільних. Ці судові процеси супроводжуються системними порушеннями прав людини, зокрема застосуванням тортур для отримання свідчень. У випадках із цивільними звинувачення часто стосуються «шпигунства» або «екстремізму».
«За нашими даними, наразі в Росії розглядається або вже завершено 94 справи щодо українських військовослужбовців, у яких щонайменше 151 підсудний. Щодо військовослужбовців, яких судять на окупованих територіях, то нам відомо про 218 справ і 342 підсудних. Якщо говорити про окуповані території Донецької і Луганської областей, а також про окуповані території Запорізької і Херсонської областей, то йдеться про 196 справ щодо цивільних і 267 підсудних. Якщо ж говорити про суди над цивільними в РФ, то таких справ 236, а кількість підсудних — 269», — повідомила Катриченко.
Також, за словами Катриченко, щодо приблизно 75 громадян України тривають суди, які розпочалися ще до 2022 року.
Як наголосили автори дослідження, ця статистика не є остаточною, а масштаби переслідувань продовжують зростати.
Директор Ресурсного центру демократії та прав людини у Молдові Сергій Остаф, який також брав участь у експертній групі, наголосив, що суди, що перебувають під контролем Росії, формально затверджують звинувачення правоохоронних органів у рамках державної політики РФ щодо переслідування українських громадян.
«Тисячі людей зазнають судового переслідування із системними порушеннями стандартів справедливого судочинства. Вироки політично мотивовані. Це дає підстави говорити про злочин переслідування шляхом позбавлення права на справедливий суд», — зауважив Сергій Остаф.
Дослідження охоплює період з грудня 2023 року до грудня 2024 року. Проте для аналізу окремих його гіпотез було також розглянуто судові процеси за більш ранній період з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну у 2022 році.
Важливим обмеженням дослідження була необхідність дотримуватися заходів безпеки як потерпілих від переслідування та порушень, що аналізувались, так і осіб, які здійснювали моніторинг судових справ. Тож дослідники ухвалили рішення анонімізувати всі справи, описані у доповіді.
Зібрані дані правозахисники передадуть Міжнародному кримінальному суду, аби він розслідував ці злочини і притягнув винних до відповідальності.
Судове переслідування задля придушення спротиву та виправдання російської агресії
Експертна група підтвердила, що Росія розбудовує та реалізує узгоджену державну політику судового переслідування українських громадян — цивільних та військовополонених.
Її мета фактично підпорядковується цілям військової окупації Росією українських територій: делегітимізація української державності, придушення українського опору окупації та використання страху переслідування як інструменту контролю населення захоплених територій. Ці цілі офіційно декларувалися російським політичним керівництвом, включно з президентом, радою безпеки та іншими високопосадовцями РФ.
До реалізації політики судового переслідування залучені представники ФСБ, російські правоохоронні органи та суди.
Першим випадком, зазначає група експертів, коли судові інстанції були використані як механізм обґрунтування політичних рішень російської влади та утвердження державного наративу заперечення збройної агресії, був Конституційний суд РФ. З 2014 року він розглянув шість справ за зверненням президента РФ, безпосередньо пов’язаних з окупацією територій України, а саме: щодо оцінки конституційності договорів між РФ та так званими республіками та областями. На підставі цих так званих «міжнародних договорів» згадані території мали увійти до складу Росії як нові суб’єкти федерації. У всіх випадках КС РФ визнав зазначені «міжнародні договори» конституційними, чим де-юре санкціонував так зване приєднання окупованих територій України до складу РФ.
У фокусі переслідування перебувають цивільні: активісти, місцеві лідери та журналісти, яких звинувачують у співпраці з українською владою, спробах опору окупації або в просуванні наративів української ідентичності. Ця частина державної політики у межах масштабного та систематичного нападу на цивільне населення становить злочин проти людяності .
Окрім того, переслідувань зазнають українські військовослужбовці. Їх можуть звинувачувати у членстві в заборонених організаціях чи тероризмі, але фактично переслідують виключно за участь у збройному конфлікті. Статус військовополонених згідно з МГП переважно ігнорується російськими судами, що становить воєнний злочин — відмова у праві на справедливий суд .
За даними з відкритих джерел, з кінця 2022 року щонайменше 200 цивільних та понад 400 військовослужбовців зазнали переслідувань у межах цієї політики.
Частина стратегії контролю над окупованими територіями
Дослідження встановило, що реалізація політики судового переслідування відбувалася етапами, що відображає її інтеграцію в ширшу стратегію контролю над окупованими територіями. Так, у 2022 році РФ зосередила зусилля на створенні механізмів виявлення, арештів та подальшого засудження незгодних, а у 2023 році — на збільшенні кількості судових процесів та винесених вироків.
Демонтаж правової системи України та поширення російського законодавства на окуповані території відбувалися на підставі законів про прийняття і утворення нових суб’єктів у складі РФ. Ці закони встановили перехідний період, упродовж якого російська влада намагалась узгодити своє законодавство з «правовими системами» квазідержавних утворень на окупованих Росією українських територіях. Кожен із них передбачав, що законодавство Росії набирає чинності з моменту «приєднання» відповідних територій до складу федерації. Цим моментом визначено дату підписання «міжнародних договорів» між РФ та «республіками, областями та містом Севастополь».
Початок функціонування федеральних судів на окупованих територіях був пов’язаний із рішенням Пленуму Верховного суду РФ. Днем початку діяльності судів на окупованій території Автономної республіки Крим та міста Севастополь було визначено 26 грудня 2014 року, а на окупованих територіях Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей України — 21 вересня 2023 року.
Кримінальне законодавство РФ на окупованих територіях застосовується з дати так званого приєднання: у Криму це 18 березня 2014 року, на підконтрольній Росії частині Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей — 30 вересня 2022 року. Разом з тим, злочини, вчинені до 30 вересня 2022 року на Донеччині та Луганщині проти інтересів угруповань «ДНР» та «ЛНР», вважаються вчиненими проти інтересів РФ. Особи, які вчинили ці злочини, будучи «громадянами» так званих «ДНР», «ЛНР» для цілей кримінального законодавства розглядаються російським законодавством як громадяни РФ. А судові рішення, які набрали чинності, ухвалені на окупованих територіях, мають таку саму юридичну силу, що й судові рішення, ухвалені на території РФ.
Російські суди ігнорують контекст міжнародного збройного конфлікту
Військовополонений Максим Буткевич у Верховному суді РФ, 13 березня 2024 року. Фото: Олена Кондрахіна
Російська Федерація після окупації та подальшої спроби анексії українських територій запроваджує на них власні силові структури та суди, а також цілеспрямовано створює альтернативну правову реальність усупереч стандартам міжнародного гуманітарного права.
Як наслідок, підконтрольні РФ суди ігнорують контекст міжнародного збройного конфлікту в справах щодо кримінального переслідування українських цивільних та військовополонених, а також фактично підтримують позицію російського політичного керівництва.
Крім того, суди на всіх підконтрольних РФ територіях виявились не здатними забезпечити ефективний судовий розгляд через заперечення існування міжнародного збройного конфлікту та факту агресії РФ проти України.
Також, за даними моніторингу, російські суди щоразу уникали дослідження питання правового статусу військовослужбовців сил оборони і безпеки України як комбатантів та військовополонених у справах, коли цей статус мав вирішальне значення для результату судового процесу, наприклад, у справах, де українські військові були обвинувачені або засуджені за так звану участь у «терористичних організаціях», нібито вчинення «терористичних актів» чи то «незаконний перетин державного кордону РФ».
Починаючи з серпня 2023 року, у практиці російських окупаційних судів простежується збільшення кількості справ проти полонених українських військовослужбовців за статтею 356 Кримінального кодексу РФ — «Застосування заборонених засобів і методів ведення війни». За період з 2023 до 2024 років частка обвинувачень за цією категорією злочинів склала 27% з-поміж усіх досліджених випадків.
Особливістю складу злочину, передбаченого статтею 356 КК РФ, як і будь-якого іншого злочину, пов’язаного із порушенням законів і звичаїв війни, є наявність контекстуального елементу — вчинення злочину в умовах збройного конфлікту. Проте політика заперечення міжнародного збройного конфлікту (МЗК) між РФ та Україною має відображення навіть у таких категоріях справ. Російські суди, які функціонують на окупованих територіях, у своїх рішеннях згадують лише про існування МЗК між Україною та угрупованнями «ЛНР» та «ДНР».
Упродовж 2022–2024 років Верховний суд та низка військових судів РФ визнали окремі українські організації, зокрема й військові формування України, терористичними.
Аргументація Верховного суду РФ у цих процесах ґрунтувалася на твердженнях про публічну антиросійську позицію зазначених формувань та їхню участь у веденні бойових дій проти «ДНР» та «ЛНР». До того ж для обґрунтування «терористичного» характеру цих підрозділів Верховний суд РФ спирався на практику «Верховного суду ДНР», який визнав терористичними підрозділи «Азов» та «Айдар» ще у 2016 році.
Надалі зазначені судові рішення стали «правовою підставою» для масового пред’явлення незаконних кримінальних обвинувачень громадянам України, зокрема діючим та колишнім військовослужбовцям, в участі у терористичних угрупованнях. Очевидним недоліком зазначених судових рішень є неправдиві твердження про відповідні підрозділи як про «воєнізовані націоналістичні об’єднання», «терористичні співтовариства» чи «націоналістичні організації», які ігнорують те, що вони офіційно були і залишаються складовою частиною сил оборони і безпеки України та є законними учасниками збройного конфлікту, за міжнародним правом. Однак ці очевидні елементи статусу комбатанта в контексті МГП щоразу залишались поза увагою як Верховного суду, так й інших судів загальної юрисдикції, підконтрольних РФ.
Так само суди РФ не розглядали громадян, що проживали на окупованих нею територіях, як осіб, що перебувають під захистом МГП, зокрема Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року. Лише у випадках, коли застосування МГП було абсолютно неможливо уникнути (як, наприклад, у справах про звинувачення українських військовополонених у начебто вчиненні воєнних злочинів), російські суди могли визнати наявність збройного конфлікту, але лише між Україною та раніше окупованими РФ українськими територіями.
Натомість військово-політичне керівництво РФ з початку повномасштабної агресії заявило про проведення так званої спеціальної військової операції (СВО), однак сам цей термін не має правового підґрунтя на рівні російського законодавства. Наслідком цього штучно створеного конструкта стало розгортання переслідування, незаконного затримання та позбавлення волі осіб на тимчасово окупованій території за будь-яку публічну критику СВО, збройних сил РФ або будь-які інші дії — через встановлення статусу «особи, яка протидіє СВО». Будь-яка висловлена незгода з окупацією, засудження збройної агресії РФ, використання слів «окупація», «агресія», «анексія» щодо окупованих Росією українських територій розглядалось владою РФ як злочин.
Масові порушення гарантій справедливого судового розгляду та деградація судової системи РФ
Військовополонений Денис Мурига у суді Ростова-на-Дону. Фото: Софія Ростова, Ґрати
Результати дослідження демонструють систематичні та масові порушення гарантій справедливого судового розгляду в справах проти українських цивільних та військовополонених у Росії та на окупованих нею територіях. А саме: рівності сторін, оцінки доказів, виключення скомпрометованих та отриманих під примусом чи катуваннями доказів, права на захист.
Тотальна закритість та недоступність для публіки таких судових процесів у сукупності з порушеннями згаданих стандартів призводять до того, що суди в таких справах здебільшого відтворюють у вироках суть обвинувачень прокуратури.
Виявлені закономірності та рівень порушень процедурних прав настільки системні та регулярні, що, на думку експертної групи, це свідчить про деградацію системи правосуддя, що використовується як інструмент переслідування. Також це вказує на нездатність судів надати оцінку іншим порушенням фундаментальних прав людини, про які підсудні заявляли під час розгляду таких кримінальних справ. Зокрема, йдеться про тортури, незаконне позбавлення свободи, порушення права на повагу до приватного життя тощо.
У 70% судових засідань суди демонстрували упередженість на користь обвинувачення, а винесені рішення систематично узгоджувалися з позицією обвинувачення. Також зафіксовані численні випадки, коли судді демонстрували зневажливе ставлення до підсудних.
У 80% випадків засідань в аналізованих справах громадськості було повністю відмовлено в доступі до судових слухань, що серйозно підривало принципи прозорості та підзвітності.
У майже 60% судових засідань із самого початку тримання під вартою та подальшого судового розгляду спостерігалося порушення прокурорами або суддями презумпції невинуватості фігурантів кримінальних справ. Вони робили упереджені заяви щодо підсудних в залі засідань або тиснули на них з метою самообмови, ставили навідні запитання тощо.
У 54% випадків клопотання сторони захисту, що стосувалися важливих аспектів справ, ігнорувалися або відхилялися, тоді як клопотання обвинувачення приймалися без належного розгляду. Також захисту часто відмовляли в можливості викликати та допитувати ключових свідків.
У 41% випадків поведінка суддів створювала перешкоди для ефективного представлення захистом своєї позиції: адвокатам не надавали достатньо часу на ознайомлення з матеріалами справ, не допускали до зустрічей з клієнтом чи не надавали перекладача.
У понад 50% випадків зафіксовано використання доказів, отриманих під примусом. Обвинувачення часто покладалося на свідчення осіб із сумнівною репутацією або такі, що теж були отримані під тиском, а суди часто ігнорували цей контекст у конкретних справах.
Також аналіз судових справ, пов’язаних зі збройним конфліктом, які розглядалися підконтрольними РФ судами, вказує на те, що створена на окупованих територіях система адвокатури не є незалежною професійною спільнотою, покликаною забезпечувати захист прав громадян.
Характерною поведінкою лояльних до влади адвокатів було спонукання обвинуваченого або підсудного визнати свою провину, пасивність на стадії слідства та судового провадження, уникання зустрічей із клієнтом для обговорення стратегії захисту тощо. Подекуди мали місце приховування адвокатом фактів застосування катувань та жорстокого поводження щодо їхніх підзахисних з боку силовиків під час незаконних затримань та допитів.
Разом з тим, політиці судового переслідування громадян України на окупованих територіях протистоїть невелика кількість незалежних адвокатів, які не йшли на співпрацю з окупаційною владою, проте вимушені були залишитись на цих територіях. Вони зазнають систематичних репресій.
Експерти дійшли висновку, що така політика окупаційної влади мала охолоджувальний ефект на інших представників адвокатської спільноти, змушуючи їх уникати справ, пов’язаних зі збройним конфліктом. Це натомість мало значний негативний ефект на можливості забезпечити належний захист у судових справах українських цивільних та військовополонених.
Росія фактично перетворила на зброю своє так зване антитерористичне та антиекстремістське законодавство, а також масово інкримінувала злочини «шпигунство», «державна зрада», «дискредитації збройних сил» та інші у рамках судового переслідування.
Цивільних заарештовували без висування обвинувачень, незаконно затримували, часто тримали без зв’язку із зовнішнім світом, катували для отримання зізнань, які надалі використовувались як «докази» у кримінальному провадженні. Потім вони поставали перед судами за обвинуваченнями у злочинах, яких вони не вчиняли. Їм відмовляли у можливості представити чи дослідити докази, часто — не дозволяли обрати власного захисника, а в деяких випадках — взагалі відмовляли у правовому представництві. Ці судові процеси часто проводились за зачиненими дверима або з висвітленням процесу тільки в підконтрольних російській владі медіа.
Українські військовополонені часто виставлялися перед громадськістю як «небезпечні нацисти», безпідставно звинувачувались у тяжких злочинах, що спрямовано на маніпуляцію громадською думкою для підтримки так званої СВО.
Медіа — інструмент реалізації політики судових переслідувань
Адвокат Еміль Курбедінов в Верховному суді РФ. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати
Підконтрольні владі РФ медіа, стверджується у дослідженні, фактично є одним з інструментів реалізації політики судових переслідувань українських громадян. Вони, зокрема, відіграють ключову роль в організації наклепницьких кампаній проти українських цивільних та військовополонених, які поставали перед судом, зображуючи підсудних «терористами», «екстремістами», «вбивцями невинних мирних жителів» тощо. На це виділяються значні фінансові ресурси з боку російської влади.
У медіа створюють публічний образ обвинувачених як потенційну екзистенційну загрозу для Росії, що призводить до системних порушень презумпції невинуватості та виправдовує каральні дії РФ проти незгодних та всіх інших переслідуваних осіб. А підхід до вибору обʼєктів судового переслідування та подальший інформаційний супровід цих справ фактично підпорядкований меті пропаганди війни та виправданню заявлених політичним керівництвом РФ цілей розв’язання агресії проти України.
Здійснений під час дослідження аналіз медіаконтенту базувався на 15 справах, відібраних із початкового масиву 600 публічно відомих справ із врахуванням кваліфікації, території кримінального переслідування осіб, рівня висвітлення в підконтрольних РФ медіа тощо. Загалом було проаналізовано приблизно 150 публікацій, у середньому — 10 на справу.
Результати аналізу демонструють особливу роль ФСБ, Слідчого комітету та прокуратури у визначенні пріоритетів обраних справ для висвітлення та подальших пропагандистських кампаній. На офіційних сайтах цих відомств вибірково публікується коротка інформація, що згодом підхоплюється національними ЗМІ.
Повний текст дослідження — за посиланням
Дослідження підготовлено за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів
Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
