Підкоп, хабарі конвоїрам і перестрілки. Чотири історії про те, як українські в’язні тікають з колоній

Малюнок: Анна Щербина, Ґрати
Малюнок: Анна Щербина, Ґрати

Щороку в Україні десятки ув’язнених і арештантів наважуються на втечу. Когось ловлять відразу, комусь вдається ховатися кілька місяців. У 2019 прокуратура відкрила щодо втікачів 38 проваджень, а з січня по листопад 2020-го — 17. «Ґрати» вивчили вироки у справах про втечі за останній рік і розповідають чотири найпоказовіші та  найбільш гостросюжетні історії про те, як засуджені та їх співучасники роблять підкопи, лазять по стінах, дають хабарі конвоїрам і влаштовують перестрілки в дусі голлівудських блокбастерів.

 

В липні 2015 року суд в Хмельницькій області вкотре відправив під варту Романа Гадзіну — бритоголового здорованя, чотири рази засудженого за зґвалтування і крадіжки. Цього разу поліція підозрювала його в двох злочинах: він влаштував дебош в барі і спробував зґвалтувати двох студенток, одна з яких була неповнолітньою.

Гадзіна виявився в ізоляторі тимчасового утримання в Кам’янець-Подільському, звідти його мали етапувати в СІЗО Хмельницького. Як пізніше сам арештант розповідав на суді, в той період у нього виник конфлікт з місцевим криміналітетом. За його словами, за ґратами залишатися було небезпечно для життя, і він вирішив втікати будь-якою ціною.

В ізоляторі він познайомився з трьома сусідами по камері, яких теж повинні були везти в Хмельницький, і намовив їх втікати з поїзда під час етапування. Вони погодилися, розробили план дій і зробили кілька петард з сірникової сірки.

Це далеко не єдиний випадок, коли арештанти вирішують втекти з-під варти. Офіс генпрокурора у відповідь на запит «Ґрат» повідомив, що тільки з 2019 по листопад 2020 року було відкрито 55 кримінальних справ про втечі.

Як правило, правоохоронці швидко знаходять утікачів. Але іноді ув’язненим вдається переховуватися від тижня до декількох місяців, а деяких зовсім не можуть знайти. Поліція у відповідь на запит «Ґрат» повідомила, що серед тих, хто втік з-під варти або місць ув’язнення за останні два роки, п’ятеро досі в розшуку (за даними на 1 грудня 2020 року). А з ув’язнених і арештантів, які втекли за всю історію незалежної України, поліція досі шукає 37 осіб.

 

Невловимий зек

25 липня 2015 року Гадзіна і його співкамерники під конвоєм вирушили до Хмельницького в «столипінському» вагоні. Так називають спеціальний вагон для перевезення ув’язнених, всередині яких є кілька заґратованих камер без вікон і купе для конвоїрів. Арештантів супроводжували вісім нацгвардійців.

У поїзді Гадзіна познайомився з ще двома ув’язненими і запропонував їм втікати разом. Під час поїздки він вивчав обстановку, і коли потяг під’їжджав до станції Скібнєво, попросився в туалет.

Його вивів з купе помічник начальника варти на прізвище Князьков. В цей час в коридорі знаходилися ще двоє конвоїрів: один став навпроти туалету, а другий — на прізвище Поліщук — зайняв позицію навпроти камер з ув’язненими. Решта п’ять нацгвардійців разом з начальником варти були в сусідньому вагоні.

Коли Гадзіна повертався з туалету, конвоїр Князьков наказав арештанту стати обличчям до стіни і почав відкривати двері. У цей момент Гадзіна різко розвернувся і сильно вдарив нацгвардійця по ключиці.

«Це ж солдат — хлопець дев’ятнадцяти років, ну двадцяти. Що мені його взяти і переламати навпіл», — пізніше розповідав арештант журналістам телеканалу «112».

Від удару конвоїр похитнувся, і Гадзіна вийняв у нього з кобури пістолет Макарова. За даними поліції, в цей момент з камери вибігли інші арештанти. Вони приєдналися до побиття солдата і підірвали заготовлену в ізоляторі петарду. Двоє спільників Гадзіни підбігли до солдата, що стояв біля туалету, вирубали його, забрали пістолет і пристебнули його ж наручниками до дверей. Третій солдат Поліщук, який стояв навпроти камер, намагався перешкодити втікачам. За даними слідства, він кілька разів ударив Гадзіну гумовим кийком.

Як пізніше розповідав сам Гадзіна, потім Поліщук дістав пістолет і направив в його сторону. У відповідь арештант двічі вистрілив на випередження і потрапив нацгвардійцю в ногу. Падаючи, солдат натиснув на курок, куля пройшла повз.

На шум з сусіднього купе прибігли ще п’ятеро нацгвардійців. Вони рвонули «стоп-кран», забрали Поліщука з лінії вогню, і закрили двері в тамбур. А начальник варти Мельник пішов в сторону втікачів з пістолетом в руці. Тоді Гадзіна, прикриваючись конвоїром Князьковим, двічі вистрілив у нього і поранив в обидві руки.

Поки йшла перестрілка, інші арештанти вибили вікно і ґрати в туалеті. Прикриваючись Князьковим, по черзі вони вистрибнули з вагона і кинулися втікати. Останнім з поїзда вийшов Гадзіна, кинувши Князькова на іншого солдата, прикутого наручниками до дверей.

Після втечі вся поліція піднялася по тривозі. Сотні правоохоронців почали прочісувати місцевість, в небі кружляли вертольоти і безпілотники. Перших чотирьох втікачів знайшли в той же день. Вони йшли по селу в напрямку Хмельницького і їх швидко вирахували.

«Пам’ятаю, діти сиділи, в пісочку гралися за сіткою, — згадує один з втікачів Володимир Гуляєв. — Ми йдемо, а один піднімає голову і каже: о, а он бандити йдуть».

П’ятого арештанта поліція знайшла ще через день. А на слід Гадзіни правоохоронці вийшли тільки через чотири дні. Точніше, він сам натрапив на патруль поліцейських вночі в полі біля села Кутківці.

Як згадував він пізніше, п’ятеро силовиків з автоматами стояли і дивилися відео з планшета. Гадзіна спробував пройти повз, але спіткнувся об камінь і звернув на себе увагу патруля. Поліцейські посвітили йому ліхтарем в обличчя, впізнали і скомандували, щоб він ліг обличчям до землі.

«Я вже відчув, що дістають зброю, два автомати Калашникова. Якби вони ближче стояли, я б розібрався і забрав би цей автомат, — хвалився Гадзіна на суді через кілька років. — Я дістав пістолет, зняв із запобіжника, у мене залишилося сім патронів. Я вистрілив над ними».

Поліцейські попадали на землю, а Гадзіна кинувся бігти. Слідом за ним випустили кілька черг, одна куля потрапила в ногу і пройшла навиліт, але арештант-втікач все одно зміг сховатися.

Він сховався в рідному селі Бережанка в Чемеровецькому районі Хмельниччини. Спочатку жив у місцевого підлітка, батьки якого виїхали на заробітки, а потім у давньої знайомої Олесі Скрипської, з якою зустрічався 20 років тому. Пізніше жінка зізналася, що була першим коханням Гадзіни.

Поліція стверджує, що вдень ​​втікач сидів удома, а вночі виходив у навколишні села і здійснював дрібні крадіжки, до яких залучив двох місцевих підлітків. У жовтні 2015 року, через два з половиною місяці після втечі, поліція все ж засікла Гадзіну, і він був затриманий групою спецназу.

Більше трьох років його справу розглядав Хмельницький міськрайонний суд. У березні 2020 року судді визнали Гадзіну і його співучасників винними у втечі, а також у незаконному зберіганні зброї, замаху на життя правоохоронців і крадіжках. Гадзіна отримав 12 років колонії, інші втікачі — від 10-ти до 11-ти. Однак, майже всі вони вже на волі, оскільки суд застосував до них «закон Савченко», згідно з яким день в СІЗО прирівнюється до двох днів ув’язнення.

Сам Гадзіна поки залишається в ізоляторі і намагається оскаржити вирок в апеляційному суді. Він визнав провину лише частково: арештант не заперечує, що влаштував втечу, але категорично не згоден, що робив замах на життя конвоїрів.

«Це фальсифікація, я з цим не згоден взагалі. У життєво важливі органи я не стріляв. Стріляв в кінцівки, щоб людину просто зупинити», — стверджує він.

Але навіть якщо суд відхилить його апеляцію, термін його ув’язнення закінчиться вже в 2021 році.

 

Переполох в Миргороді

У 2020 році було винесено вирок по ще одній гучній втечі. Її план розробив Віталій Суржан з Луганської області, неодноразово судимий за шахрайство, наркоторгівлю та зберігання зброї.

У травні 2018 року він перебував у Полтавській колонії №23. Туди його помістив Миргородський міськрайонний суд, який в той час розглядав чергову справу проти Суржана і його співучасників.

Прокуратура звинувачувала його в тому, що він разом зі співучасниками обстріляв з автоматів машину бізнесмена з Кіровоградської області та вчинив напад на пункт обміну валют. Обидва напади були для злочинців невдалими. Бізнесмен після обстрілу залишився цілим і неушкодженим, а касир в обміннику замість того, щоб видати грабіжникам гроші, зачинив перед ними броньовані двері і натиснув тривожну кнопку для виклику поліції. Незабаром грабіжників зловили.

Суржан вирішив втікати з території суду. Для цього він залучив двох співучасників, які перебували на свободі: цивільну дружину Марію Запорожець, з якою у них була спільна дитина, і знайомого з Луганської області Ярослава Лащенка. Як пізніше з’ясує слідство, в колонії у Суржана був смартфон, і план втечі зі співучасниками він обговорював через телеграм.

За його завданням, напередодні чергового судового засідання Марія купила старий автомобіль Ауді А6 з європейськими номерами, пістолет Макарова з патронами, гранати і орендувала в Полтаві дві квартири.

26 червня під час перерви в засіданні Суржан попросився в туалет. У вбиральню його завів конвоїр Микола Горобець. Там арештант запропонував йому тисячу гривень за те, щоб наступного дня той дав йому час побути наодинці з дружиною. Горобець погодився, і Суржан поклав йому гроші в кишеню штанів.

Малюнок: Анна Щербина, Ґрати

27 червня Марія прийшла в суд і пронесла в сумочці пістолет, 24 патрони і 2 гранати. У перерві конвоїр Горобець вдав, що веде Суржана в туалет, а насправді вивів арештанта до заднього входу, де його вже чекала дружина. Горобець зняв з арештанта наручники, відійшов в сторону, після чого Марія дістала з сумочки заряджений пістолет і передала чоловікові.

У цей момент інший конвоїр Юрій Тимченко сидів в залі суду.

«Я почув шум і виглянув за двері, — розповідає він «Ґратам». — Він (Суржан — Ґ) втікав і направив на мене пістолет. Я відразу за двері сховався, а потім відразу побіг за ним. Але в будівлі вже нікого не було — порожньо».

За словами конвоїра, він вибіг на подвір’я і побачив Суржана, втікаючого разом з дружиною. Тимченко дістав пістолет і зробив кілька пострілів в повітря. Стріляти по втікачеві він не наважився, тому що поруч на автобусній зупинці стояли люди.

При виїзді з суду пару вже чекав спільник Ярослав Лащенко в Ауді. Вони заскочили машину, водій дав по газах. Поліцейські на вулиці намагалися їх зупинити: один стріляв по колесах, другий перегородив машині шлях. Але Лащенко розігнався і поїхав на нього. Поліцейський відскочив, але машина все одно вдарила його по нозі. Він впав і вдарився головою об асфальт.

Втікачі відірвалися, виїхали за місто, кинули машину в кукурудзяному полі і розбіглися. Поліція оголосила план-перехват.

«Всі були орієнтовані на затримання особливо небезпечних злочинців, — згадує в розмові з «Ґратами» прес-секретар поліції Полтавській області Юрій Сулаєв. — Вони були ідентифіковані, встановлені. Всі їх прикмети були роздані всім постам, особливо в областях, прилеглих до Полтавської».

Наступного дня поліція зупинила машину в місті Пісочин Харківської області і виявила там Ярослава Лащенка, який був водієм у втікача. Попутками він намагався виїхати з Полтавщини. У той же день правоохоронці затримали Марію Запорожець. Її знайшли в одній з квартир, яку вона орендувала в Полтаві напередодні втечі.

А пошуки самого Суржана затягнулися. Як стане відомо пізніше, він перебрався до Києва, жив у знайомого, рідко виходив з дому і маскувався під військового — носив камуфляжний одяг.

Увечері 6 липня 2018 року вийшов із супермаркету в Дарницькому районі, і на вулиці його зустріла група захоплення. Спецназ швидко затримав втікача, на цей раз обійшлося без стрілянини. Поліцейські знайшли у нього в кишені пакетик з кокаїном.

Суд над Суржаном і його співучасниками тривав півтора роки, і влітку 2020 року всі обвинувачені визнали провину і уклали угоду з прокурором. 2 вересня 2020 року Ленінський районний суд Полтави засудив Суржана до 5 років позбавлення волі, а його дружину і водія Ярослава Лащенка — до 3 років.

До цього Миргородський суд розглянув справу конвоїра Миколи Горобця, без якого втеча навряд чи відбулася. Він визнав провину і теж пішов на угоду з прокурором. Суд засудив його до штрафу в 25 тисяч гривень і на два роки заборонив працювати правоохоронцем. Тисячу гривень, яку конвоїр отримав від арештанта, суддя стягнув з нього на користь держави.

 

Небезпечна дільниця

Далеко не всі втечі в Україні супроводжуються такими пригодами, як у Віталія Суржана і Романа Гадзіни. Швидше це винятки. Зазвичай засуджені тікають без особливих проблем, і за ними ніхто не влаштовує погоню.

Це пов’язано з тим, що в більшості випадків ув’язнені втікають з дільниць соціальної реабілітації — поселень з полегшеним режимом, які охороняють не так пильно. Там відбувають покарання засуджені за злочини середньої та легкої тяжкості. На дільницях вони працюють, можуть вільно переміщатися і навіть користуватися телефонами і комп’ютерами. Департамент Мін’юсту з питань виконання покарань у відповіді на запит «Ґрат» повідомив, що за останні два роки на території дільниць соціальної реабілітації було скоєно 20 втеч.

Одну з них в грудні 2019 року влаштували ув’язнені Геннадій Мазуренко і Микола Моісеєнко з Житомирської області. Вони відбували покарання за крадіжку та зберігання наркотиків в Райковській виправній колонії. У обох строк на той час добігав кінця, але вони все одно вирішили втікати.

Як пізніше пояснив суду Мазуренко, на його рішення вплинув дзвінок від сестри, яка сказала, що його мати тяжко хвора, і з кожним днем ​​їй стає все гірше. Моісеєнко стверджував, що його втікати змусили теж сімейні обставини. Йому зателефонувала дівчина, поскаржилася, що її б’є вітчим, і ув’язнений вирішив втекти, щоб розібратися з кривдником.

Вночі Мазуренко і Моісеєнко вилізли через вікно на третьому поверсі, спустилися на землю по трубі котельні і таким чином опинилися на волі. Щоб їхати далі у втікачів не було грошей, і вони вирішили обікрасти магазин поруч з колонією.

Малюнок: Анна Щербина, Ґрати

Господиня магазину Галина Стельмах розповідає «Ґратам», що до цього ті ж укладені вже приходили до неї під конвоєм на закупівлю, і тоді швидше за все, помітили, як влаштована сигналізація. За її словами, в ніч втечі Мазуренко і Моісеєнко відключили захист, зірвали ґрати, розбили вікно і винесли товар майже на 20 тисяч гривень: цигарки, алкоголь, каву і палку ковбаси.

«Я відреагувала дуже спокійно, тому що це не вперше, — згадує Галина. — Добре, що забрали товар, і нікого не вбили, я вам чесно скажу. Тому що там хлопець з дівчиною на машині поруч проїжджав, побачив вибиті ґрати на магазині і повідомив мені. Добре, що він туди не пішов, і нічого поганого не сталося».

Як пізніше ув’язнені зізналися на суді, після крадіжки вони тут же розпили пляшку коньяку і закусили ковбасою. Решта вкраденого вони продали в сусідньому місті Коростишів і на виручені гроші вирушили хто куди. Поліція взялася за пошуки і розповсюдила прикмети і фото втікачів.

Моісеєнко особливо не ховався. Поліція знайшла його на наступний день вдома у подруги. З її вітчимом він зустрітися так і не встиг. Мазуренка поліцейські шукали трохи довше — його спіймали через три дні в селі у батьків.

У квітні справу про їхню втечу розглянув Бердичівський міськрайонний суд. На засіданні обидва ув’язнених визнали провину. Суддя засудила втікачів до 6-ти років ув’язнення.

Господиня обікраденого магазину Галина Стельмах була визнана потерпілою, але не вимагала відшкодувати збитків. За її словами, через сусідство з колонією це вже четверта крадіжка в магазині, і в попередніх випадках вона не змогла добитися стягнення зі злодіїв.

«Коли мене перед цим пограбували, я подавала, щоб відшкодували, а потім мені дзвонили і погрожували. А мені сім’я і мої нерви важливіші, — обурюється жінка. — Тому в цього разу я стягнення не вимагала. Немає сенсу, ніхто явно не поверне. Наша держава явно не про нас думає».

 

«Відчай матері»

Нерідко буває і так, що спроби втеч зриваються. Такий випадок стався в Запорізькій області влітку 2020 року.

У той час ув’язненим Вільнянської виправної колонії, засудженому на довічне ув’язнення, прийшла посилка від матері (колонія відмовилася повідомляти «Ґратам» його прізвище — Ґ). Тюремників насторожило, що коробка надійшла з села, розташованого поруч з колонією, хоча батьки засудженого живуть в іншій області і не планували побачення з сином.

«Тоді наші співробітники почали оперативну роботу. Оперативники почали їздити в село, де оселилася його мати. Знайшли, де вона орендувала будинок, встановили такі акуратні негласні заходи спостереження», — розповідає «Ґратам»начальник колонії Віктор Овдієнко.

Як виявилося, його підлеглі підстрахувалися не дарма. Простеживши за жінкою, вони виявили, що 51-річна мати ув’язненого щоранку сідала на електросамокат і відправлялася до колонії. У лісосмузі за сто метрів від паркану вона рила тунель до в’язниці.

Малюнок: Анна Щербина, Ґрати

За словами Овдієнка, його підлеглі стежили за жінкою кілька днів, і з’ясували, що для маскування вона кожен день добиралася до місця підкопу різними маршрутами. Тунель жінка рила за допомогою лопати і шахтарської кирки, а вириту землю складала в покинутій будівлі колишньої котельні неподалік.

Через кілька днів співробітники колонії і поліцейські затримали її прямо під час робіт. На той час вона встигла прорити тунель глибиною 3 метри і шириною — 12.

З самою жінкою «Ґратам» зв’язатися не вдалося. Влітку в селі поруч з колонією її знайшли журналісти телеканалу СТБ, але вона відмовилася з ними розмовляти.

Поліція відкрила справу за статтею 390 Кримінального кодексу — про ухилення від покарання у вигляді позбавлення волі. Однак слідчий так і не оголосив жінці підозру. Прессекретар поліції Запорізької області Олена Лебединська не доказала «Ґратам», чому мати ув’язненого не притягли до відповідальності, пославшись на таємницю досудового розслідування.

Начальник Вільнянської колонії Віктор Овдієнко теж не знає, чому жінку ніяк не покарали, і незадоволений цим фактом.

«Садити її не треба, звичайно. У нас вбивці ходять, і не закривають їх роками. Щоб не кортіло, можна було б визнати адміністративним правопорушенням. Я б так вчинив», — міркує тюремник.

Він упевнений, що навіть якщо б вона дорила підземний хід до колонії, то її син все одно б не зміг втекти.

«Вона б куди вилізла? На територію, де всюди асфальт. Він сидів взагалі на іншій стороні, і вікна виходили на іншу сторону, і ще й на останньому поверсі. Я не знаю, як би вона туди дійшла або долізла, — говорить він. — Може, це відчай матері такий? Синок начебто єдиний».