«Підготовка до вирішального бою». Мешканці Донбасу масово залишають свої домівки через загрозу нової російської атаки

Опівдні 8 квітня на територію залізничного вокзалу в Краматорську впали дві російські ракети. На пероні та в холі перебувало близько чотирьох тисяч мешканців Донбасу, які чекали на другий евакуаційний потяг. Загинули 57 людей, більше сотні потрапили до лікарні.

Напередодні журналістка «Ґрат» зустрічала пасажирів першого евакуаційного потягу з Краматорська. Попри обстріл залізничних колій у Харківській області, їм все ж таки вдалося дістатися Львова.

Як мешканці Донбасу покидали свої домівки через страх нової російської атаки, і як живуть ті, хто не виїхали із зони бойових дій та окупації, — у репортажі «Ґрат».

Після російської окупації Донецька у 2014 році обласним центром став Краматорськ. Звідти 6 квітня вирушив перший евакуаційний потяг. Напередодні місцева влада закликала мешканців Донецької та Луганської областей виїхати через загрозу нової атаки з боку Росії.

«Ми бачимо підготовку до важливого — хтось каже, вирішального — бою на сході нашої держави. Я не хочу брати на себе відповідальність за прогнози», — у свою чергу сказав президент Володимир Зеленський.

Евакуаційний потяг із Краматорська мав прибути до Львова ввечері 7 квітня. Але вже на пероні я чую оголошення: потяг затримується. А в новинах пишуть про обстріл єдиного підконтрольного Україні залізничного коридору з Краматорська, Слов’янська та Лимана — колій у Барвінковому. Це Харківська область, яку також обстрілюють російські війська, щодня там гинуть мирні люди. Проте масову евакуацію у Харкові не оголошували. Значна частина населення виїхала лише з Барвінкового і Лозової.

Майже через дві години краматорський потяг приїжджає на львівський вокзал. Через вікна видно, як багато людей усередині. Двері відчиняються, і перон заповнює натовп переселенців, який повільно спускається у підземний перехід. У руках у них сумки та переноски з тваринами.

Деякі залишаються на пероні — чи то чекають на зустрічаючих, чи то просто розгублені й не знають, куди йти. Я звертаюся до однієї з таких жінок, і вона одразу починає плакати. Цей потяг потрапив під обстріл у Барвінковому — люди злякалися і впали на підлогу переповнених купе. Ніхто не постраждав, вони встигли проїхати, але ще три евакуаційні потяги за ними були заблоковані й зупинилися. Жінка плаче, бо не знає, чи зможуть її рідні, як і вона, виїхати з Донецької області.

В очікуванні боїв

На львівському вокзалі приїжджих зустрічають волонтери. Втомленим з дороги переселенцям насамперед пропонують повечеряти у безкоштовному кафе. Там за одним зі столиків я знайомлюся з Ольгою і Василем — літньою парою з села Покровське Донецької області. Рано-вранці місцевих мешканців автобусом вивезли до Краматорська, через півдня очікування вони сіли на потяг. У дорозі провели близько 30 годин. І, як решта пасажирів, досі не отямилися від обстрілу залізничних колій.

«Перша бомба — дуже гучний вибух. Люди на пероні попадали, вони ховалися. Дві інші бомби були трохи слабшими», — згадує Ольга.

«Наш поїзд не зачепило, але вагони захиталися», — додає Василь.

Українські біженці на львівському вокзалі. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Вони не хотіли їхати зі свого дому, де залишилися кури, пасіка. Але місцева влада наполягала на евакуації.

«Сказали, що очікуються бої, що вони будуть жорстокі й що військовим буде легше, якщо нас тут не буде», — пояснює Ольга.

Хоча до бойових дій пара звикла — їхнє село розташоване поблизу лінії розмежування з окупованими територіями, між Бахмутом Донецької області та Попасною на Луганщині.

«У 2014 році ми не виїжджали — не боялися. А тепер страшно. Вже у Бахмут прилетіли снаряди, і кажуть, що буде гірше», — додає жінка.

На вокзалі Ольга і Василь чекають молодшу доньку, яка забере їх до себе у Дрогобич. Старша донька залишилася у Маріуполі, батьки не можуть зв’язатися з нею з кінця лютого.

«Жодної інформації — чи вона похована в тих ямах, чи десь переховується, чи її забрали до Росії…» — на диво спокійно каже жінка.

На очах в її чоловіка виступають сльози. Щоб не заплакати, він перебиває Ольгу і з гордістю розповідає про їхню третю дитину — сина, який жив у Харкові. Коли там почалися бойові дії, він перебрався до підвалу і займався хакерськими атаками на російські сайти. Але у будинок, в якому був його підвал, потрапив снаряд, і він виїхав на захід країни.

— Молимося, щоб було кудись повертатися, — прощаючись, каже жінка. — Я не вірила, що таке можливе.

— А я вірив, — перебиває Василь. — Мені батько завжди казав: вір псу, але не вір москалю. Це не є нація.

— Нелюди, — зітхає Ольга.

Вдруге

На привокзальній площі пахне димом. Волонтери «Червоного хреста» готують їжу на вогні у металевих бочках. Поруч із ними, не сідаючи на лавку, вечеряє Інна — молода жінка. Навколо неї бігає дочка.

«Ховалися на підлозі, дітей накривали матрацами», — згадує Інна. Вона ніяк не може повірити, що пережила обстріл не вдома — у Білозерському Донецької області, а дорогою до Львова.

«Зараз там спокійно, тільки вдалині чути вибухи, — продовжує жінка. — Але ж кажуть, що буде наступ. Перебивають дороги. Тому ми щасливі, що дісталися сюди».

Інна біжить від війни вже вдруге — у 2014 році їй довелося виїхати з окупованої Горлівки.

«Я не хочу, щоб моя дитина пережила те, що пережила я», — каже жінка.

Українські біженці на львівському вокзалі. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Вона й зараз не шкодує, що виїхала, але сумує за чоловіком. Він мобілізувався та залишився захищати Білозерське.

«Ми віримо в перемогу наших воїнів, і що ми повернемося додому», — посміхаючись, каже жінка.

Однією рукою вона бере велику сумку, іншою — притримує за плече дочку і йде до трамвайної зупинки. Хоче зареєструватися в адміністрації та переночувати у притулку для переселенців. Потім шукатиме своє житло — тимчасове, наголошує жінка.

Поряд із польовою кухнею — дитячий майданчик. Двоє хлопчиків безтурботно стрибають на батуті і з’їжджають з гірки. Навпроти на лавці сидить Ірина — жінка похилого віку. Спочатку вона відмовляється говорити, посилаючись на те, що повинна наглядати за онуками, але, не відриваючи погляд, дивиться в одну точку.

«Я все це вже переживала у 2014 році, — несподівано починає говорити жінка, коли я відходжу від неї, і одразу ж плаче. Про події восьмирічної давнини вона говорить у теперішньому часі. — Діти поїхали, а я лишилася сама. Чую, стріляють з одного боку — в іншу кімнату переходжу. А якщо все ходуном ходить — у підвал спускаюсь. Грошей немає — тільки на картці, нічого не купиш. Добре, що хоч хліб привозять. І в сад ходжу, збираю вишні та шовковицю. Так і виживаю».

Влітку 2014 року українські війська все ж таки відбили Слов’янськ. Зараз, чекаючи на новий наступ росіян, жінка не вірить, що війна в її місті закінчиться так само швидко. Вона сумнівається, що зможе повернутися додому.

Поки ми говоримо, підходить Ліза — мама хлопчиків і донька Ірини. В руках у неї їжа для всієї родини. Жінка чує останню фразу матері і відповідає, що не згодна — на її думку, війна скоро закінчиться, і вони повернуться додому.

— А я все сльози ллю, — витирає Ірина обличчя.

— Нічого, я теж лила, — заспокоює її дочка. — Вчора, коли не хотіла їхати.

Жінки кличуть дітей вечеряти. Вони не знають, де ночуватимуть. Ірина згадує, що у неї закінчуються ліки. Почувши це, переселенка з сусідньої лавочки пропонує допомогти — розповідає, до кого на вокзалі звернутися за тимчасовим житлом та ліками. Далі жінки з дітьми поїдуть до Польщі.

В окупації

Влада Луганської області також закликає місцевих мешканців евакуюватися. Російські війська щодня обстрілюють Попасну, Лисичанськ та Сєвєродонецьк, який став обласним центром після окупації Луганська у 2014 році. Гинуть мирні люди. Частину населених пунктів уже захопили росіяни. Активні бої йдуть за Рубіжне — наполовину окуповане місто.

«Із перших днів вторгнення рубіжани почувалися покинутими, — згадує місцевий журналіст Олексій Артюх, з яким я розмовляю по телефону. — У Сєвєродонецьку та Лисичанську люди були своєчасно поінформовані. А мер Рубіжного Сергій Хортів готував місто до здачі росіянам: він саботував і створення тероборони, і підготовку укриттів, й евакуацію».

За інформацією Луганської обладміністрації, мери Рубіжного, Станиці Луганської, Мілового та Марківки перейшли на бік Росії. З головою Рубіжного Хортівим не було зв’язку від початку російського вторгнення. А вже в березні російські війська захопили села на північ від міста та почали обстрілювати Рубіжне, руйнуючи інфраструктуру. Врешті-решт вони зайняли половину, але у всьому місті не припиняються бої.

Українські біженці на львівському вокзалі. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

«На окупованій території почався повний хаос, інакше це не назвеш. Росіяни зламують квартири, віджимають транспорт. Кадировці проводять зачистки. Людей вивозять до «ЛНР» та Росії просто КАМАЗами», — розповідає Олексій.

Крім того, рубіжан вивозять до міст Луганської області, зовсім недавно окупованих росіянами — Сватового і Старобільська.

У Старобільську не було бойових дій, через голосові повідомлення розповідає моя знайома, місцева мешканка Оксана. У місті немає мобільного зв’язку, зідзвонитися через месенджери не дозволяє слабкий інтернет, тому такі повідомлення — єдиний спосіб почути її голос.

«Вранці 25 лютого до Старобільська прилетіли два снаряди. На цьому бойові дії закінчились. У Половинкиному, Шульгинці та Чмирівці вивісили російські прапори. У Старобільську — лише 1 березня», — продовжує Оксана.

Вона не підтримала російську окупацію та разом з іншими містянами виходила на протести.

«Коли йшли танки, люди виходили на мітинг, зупиняли їх. На наступний мітинг ми викликали мера Яну Литвинову, але зв’язку з нею немає. Тоді ж ми зняли російські прапори і повернули українські. Але за два дні там знову висіли російські», — розповідає Оксана.

Із окупованого Старобільська нікого не евакуюють, підтверджує вона. Місто, навпаки, приймає переселенців із території, яка повністю або частково підконтрольна Україні та обстрілюється російськими військами.

«Старобільськ переповнений рубіжанами. Їх сюди привозять навіть на сміттєвозах. У нас удома жили люди, які їхали в багажнику. Їх селять у школах і наметовому містечку», — каже жінка.

Деякі мешканці Луганської області погоджуються на евакуацію до Старобільська, бо звідси можна виїхати до Дніпра, хоча російські військові не в захваті від цього.

Українські біженці на львівському вокзалі. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

При цьому в Старобільську не вистачає ліків і засобів гігієни, ціни на продукти зросли вдвічі. Місцеві мешканці не мають готівки, а банківські картки приймають лише деякі крамниці — люди годинами стоять у чергах.

«Дуже багато потреб, але з України нічого не пропускають. Росія видає гуманітарну допомогу, але дуже мало — по пів кіло рису, пшениці, борошна та два рулони туалетного паперу. Ось така допомога від РФ», — обурюється Оксана.

Говорить, що найважче за все жити в атмосфері страху і несвободи.

«Ми живемо як у концтаборі — нічого не скажи, нічого не зроби. Якщо ти щось намагаєшся зробити проти їхньої волі, то до тебе протягом години приїдуть дядьки з автоматами», — додає жінка.

Подалі від війни

Переселенці, яких я зустрічаю на львівському вокзалі, погодились евакуюватися навіть із тих населених пунктів Донецької області, де немає бойових дій. Хтось дивиться у бік сусідньої Луганської області, де бої точаться без упину. Хтось пояснює свою втечу «страхом Маріуполя». Це місто на півдні Донецької області майже повністю зруйноване — понад місяць воно оточене російськими військами. Вибратися звідти на підконтрольну Україні територію дуже складно і небезпечно.

Це вдалося Ірині та її дочці з дітьми, з якими я знайомлюся на львівському вокзалі. У волонтерському кафе вони чекають на поїзд до польського Перемишля.

«Ми їдемо далі — якнайдалі від війни. І нам усі в цьому допомагають. Онука сказала, що у війні є тільки одне хороше — усі допомагають один одному», — каже Ірина.

В оточеному місті вони прожили понад місяць. Ще 27 лютого почалися обстріли, у місті відключили світло, воду та газ, зник зв’язок.

«І почалися суворі будні, — згадує жінка. — Будинок одразу став холодним, сирим. Добре, що хоч випав сніг, — ми збирали його, топили та пили. Згодом знайшли джерело, набирали там воду. Режим був такий — якомога довше спати, хоча ніхто й не спав, просто лежали. Потім розводили багаття, гріли воду і пили чай — щоб менше хотілося їсти».

Жінка згадує про це зовні абсолютно спокійно.

«Вже все виплакано, — пояснює вона. — Багато маріупольців так жили. Увечері ми знову розводили багаття, знову пили чай і щось їли. А ще грали в міста — щоби чимось себе зайняти».

Вдень вона читала книги, а донька з чоловіком ходили до центру міста — «добувати їжу». Добути їжу можна було лише у зачинених магазинах, двері до яких зламували місцеві.

«Я ніколи не думала, що хапатиму їжу. Але ми всі хапали — і це дуже страшно. Ми ж нормально жили, ми могли все це купити. А ще страшно, що у цей час, у цих умовах народжувалися діти. Я пам’ятаю, коли мої діти народилися — потрібна вода, харчування. А цього просто нема. Я такого навіть ворогові не побажаю, хоч їх у мене немає. А, ні, є — це мої родичі в Росії, які впевнені, що ми самі руйнуємо місто, яке відбудовували вісім років».

Ірина з Маріуполя. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Наприкінці березня родина вирішила вибиратися з Маріуполя. Спочатку виїхала донька, її чоловік та діти. Потім за Іриною повернувся зять. Їхали в окупований росіянами Бердянськ, дорогою потрапили під обстріл, але не постраждали.

«На одному з блокпостів чеченець знайшов у телефоні онука фотографію на тлі української символіки та сильно до неї причепився. Сказав дочці: дивіться за своїм сином. А що дивитися? Ми живемо в Україні. На тлі чого нам фотографуватись?» — обурюється Ірина.

Їй було страшно вибиратися з Маріуполя, але ще страшніше — лишатися там. У місті закінчилася їжа, а гуманітарну допомогу грабували російські військові.

«Я розумію, що їм також хотілося їсти. Але нема чого було сюди приходити. Їх ніхто не кликав, ніхто не просив нас звільняти. Від чого? Від домівок, від роботи, від життя?» — зі злістю риторично запитує Ірина.

У Бердянську сім’я переночувала у знайомих і рушила далі — до Запоріжжя.

«Першим бажанням було помитися і напитися гарячого чаю. Навіть не поїсти — це страшно, але ми вже звикли мало їсти», — зазначає жінка.

У волонтерському кафе Ірина нічого не замовляє. Зал порожніє за годину після прибуття потягу з Краматорська. Інших евакуаційних рейсів сьогодні не буде.

А наступного дня, 8 квітня, на краматорський вокзал, де зберуться близько чотирьох тисяч переселенців з усього Донбасу, прилетять дві російські ракети. На них буде написано: «За дітей Донбасу». 30 людей загинуть на місці, серед них — діти. Місцева влада оголосить посилену евакуацію.

Увечері до Львова прибуде останній евакуаційний поїзд із Краматорська. А вже 9 квітня краматорський вокзал призупинить роботу. Масову евакуацію продовжать зі Слов’янська і Покровська у Донецькій області та Новозолотарівки у Луганській.

Українські біженці на львівському вокзалі. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Цього дня «Укрзалізниця» залишить порожніми 52-і номери місць у кількох потягах, що курсують Україною.

«Замість пасажирів, які могли бути там, сьогодні на цих місцях поїдуть квіти, — оголосять на залізниці. — Місця у потягах під номером 52 будуть порожніми — несучи всією країною нашу тугу за безневинними жертвами російської агресії, за життями наших громадян, які у них відібрали жорстоко і сплановано».

52 — така кількість загиблих від обстрілу краматорського вокзалу, станом на 9 квітня. Наступного дня загиблих стане вже 57. Понад сто людей — все ще у лікарні, багато з них у тяжкому стані.