«Подалі від Росії». Як українці виїжджають до Чехії у пошуках притулку — репортаж кореспондентки «Ґрат», яка стала біженкою

Після вторгнення Росії в Україну кількість українців, які виїхали за кордон, щодня збільшується. За останніми даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, їх — понад два мільйони. Найбільше біженців поїхали до Польщі, Угорщини, Словаччини, Чехії, Румунії та Молдови.

2 березня чеська поліція повідомила про майже 25 тисяч зареєстрованих українців, які зможуть отримати річну візу для перебування в країні та медичну страховку. Наразі їхня кількість становить понад 100 тисяч.

Із 1 березня чехи відправляють у місто Чоп Закарпатської області гуманітарний поїзд — із продуктами харчування та необхідними товарами для цивільного населення, назад везуть тих, хто намагається виїхати з країни. Однією з таких українок стала журналістка «Ґрат».

Дорога з Тернополя до Чопа — крайньої точки Закарпаття — 1 березня, на шостий день війни в Україні, майже порожня. Декілька кілометрів автомобільної тянучки виникли вже біля блокпоста на межі Львівської та Закарпатської областей. Автомобілі пригальмовують біля поліцейських, ті питають, звідки їдемо, перевіряють документи та відпускають. Водіїв вантажівок просять показати, що у багажнику. До Чопа — ще майже дві години.

На перший погляд місто живе своїм життям, як і все Закарпаття. Про війну тут нагадують хіба телевізійні новини та навчальна тривога. Ажіотажу в магазинах та аптеках поки немає, навіть обмінники працюють.

Українські біженці у Брно, Чехія, 7 березня 2022 року. Фото: Ліза Марчкова, Ґрати

Напередодні у Чопі неможливо було орендувати житло. У місцевому кафе офіціантка запропонувала зупинитися в її колеги — Аліси, яка працює на кухні. Одну кімнату свого будинку вона безкоштовно здала подружній парі з Одеси, але вони поїхали до Львова оформляти документи для перетину кордону з Угорщиною. І Аліса запропонувала нам переночувати в її домі. У школах та дитсадках міста розгорнули табори для тих, хто приїжджає з інших регіонів країни, щоб виїхати за кордон. Але місць всеодно не вистачає, — розповідає вона.

Біля місцевої аптеки двоє літніх чоловіків не приховують радості, від зустрічі:

— Раніше бачилися в шашличній, а тепер — в аптеці, — жартома каже один із них.

— Так, дякувати богу, що взагалі зустрічаємось…

— Ех… 

— І хто міг подумати, що світ до такого знову дійде… 

У кафе, де ми познайомилися з Алісою, заходить молодий хлопець із дівчиною. Вони замовляють піцу і два капучіно. Хлопець одразу підключається до вай-фаю і робить кілька дзвінків. Англійською він розповідає, можливо, своїм роботодавцям, де перебуває, і що спробує сьогодні ж перетнути кордон зі Словаччиною автомобілем. Але якщо його не пропустять через загальну мобілізацію чоловіків від 18 до 60 років, то залишиться в місті до наступної спроби.

З екрана телеізора в кафе звучить пісня Океана Ельзи «Мить» — про війну, і дівчина за сусіднім столиком починає плакати. Біля неї сидить чоловік із дитиною. Офіціантка підходить до неї, гладить по плечу і намагається заспокоїти: «Все буде добре».

Біля полудня поряд із залізничним вокзалом накопичується чимало транспорту: автобуси з жінками та дітьми, таксі з іноземними студентами. Напередодні у телеграм-каналі «Укрзалізниці» було анонсовано евакуаційний поїзд до Чехії. Проїзд — безкоштовний.

Українські біженці у Брно, Чехія, 7 березня 2022 року. Фото: Ліза Марчкова, Ґрати

Біля входу до вокзалу зібралася сім’я ромів, які щось емоційно обговорюють, а з іншого боку — курять п’ятеро молодих хлопців у камуфляжній формі. Деякі з них ніяково перебирають автомати на грудях, сором’язливо усміхаючись.

У холі збирається черга. Волонтери дають присутнім папірці з інформацією про гуманітарні поїзди в Україну. Ручкою волонтери пишуть на цьому ж аркуші номер у черзі.

Потяг із десяти вагонів розрахований на 800-1000 пасажирів. В Україну він везе гуманітарну допомогу, назад — людей. На аркуші детально написано, куди прямує потяг, до кого можна звернутися за допомогою у Чехії тощо.

В іншій черзі вишикувалися іноземні студенти. Здебільшого — індуси та африканці. Вони намагаються виїхати в Угорщину, а далі — хто куди. На відміну від українців, квитки на поїзд їм потрібно купувати. Один зі студентів бігає в холі вокзалу в паніці. Запитує, чи хтось знає англійську. Намагається зрозуміти, де йому потрібно стати, щоб потрапити на поїзд, і де каса. Його заспокоює жінка з табличкою на грудях про те, що вона говорить англійською.

— Пропустіть мою подругу зі зламаною ногою, — англійською просить прикордонника одна з іноземних студенток.

Українські біженці у Празі, 5 березня 2022 року. Фото: Олена Іванців, Ґрати

Він не розуміє. Йому перекладає дівчина поруч, після чого він суворо відповідає: «Усі пройдуть. Один за одним…».

Біля черги з українцями — кілька столів із волонтерами, які роздають воду та їжу. Жінкам з дітьми пропонують дитяче харчування. Черга поступово стає довшою, здебільшого у ній — жінки та діти. Чоловіки супроводжують їх лише до прикордонників. Деякі пасажири зовсім не схожі на біженців — з дорогими телефонами та туристичними чемоданами.

Один із чоловіків показує прикордонникам паспорт та якісь документи. Біля нього — неповнолітня донька. Але його відмовляються випустити з країни через воєнний стан та мобілізацію.

— Та я всіх їх би випустив, але є наказ… Не можна», — каже один із прикордонників іншому, в очах у нього сльози.

Прикордонники запропонували чоловікові пройти до кімнати, щоб переодягнути доньку, помітивши мокрі лосини, але він демонстративно відмовився. Взяв доньку на одну руку, валізу — в іншу, і почав пробиратися крізь натовп до виходу.

— Ось Іра надзвонює, — каже в черзі одна з жінок. Поруч із нею стоять літня жінка та хлопчик-підліток. — Я вже шкодую, що сказала їй, що ми приїдемо.

— Ірочко, ми не будемо у вас зупинятись, — каже вона вже у слухавку. — У вас там ніде… Я просто сказала, що ми будемо в Празі… А далі — в Барселону… Так, прямо в Барселону. Чекаємо, коли десь вони зупиняться, або щось стане зрозуміло… Я навіть не відкриваю все це в телефоні, не можу дивитися, що вони наробили.

Українські біженці у Празі, 5 березня 2022 року. Фото: Олена Іванців, Ґрати

Інша сім’я, що намагається виїхати, — жінка з двома дорослими доньками.

— Після Чехії — до Польщі, а далі кудись до Німеччини чи Франції… Подалі від Росії, — каже чоловік, який їх проводжає. Він поки залишається в Україні, каже, хоче догледіти батьків. Але як вибиратиметься з країни, не уточнює.

Перевірка паспортів для українців — радше формальність. Пропускали навіть тих, хто не має закордонних. До прибуття потяга всіх просять почекати у тісному проході. Вийшовши на перон, знову зупиняють, щоб розсадити пасажирів почергово та уникнути тисняви.

Очікуючи на посадку, дівчина-підліток почала знімати відео на телефон.

— Не знімати! Видали відео! — крикнув їй прикордонник. Вона одразу ж сховала телефон і стала біля своєї матері і брата.

Дитячі малюнки українських біженців у Празі, 5 березня 2022 року. Фото: Олена Іванців, Ґрати

Прикордонники вишикувалися в ряд, оточивши пасажирів, щоб ніхто самовільно не бігав пероном.

— Хіба не чули президента? Нічого не публікувати… Я зовсім не розумію цих людей. Хочете, щоб інші не змогли виїхати, — продовжував кричати прикордонник.

Дівчина, ледь опустивши голову, мовчала.

У вагони пропускали по кілька людей. Спочатку — пасажирок із маленькими дітьми, потім — інших. У кожному купе на столику лежали чеські десерти та упаковка води. Кілька разів волонтери проходили вагонами, щоб порахувати пасажирів і вільні місця. Останньою в наш вагон сіла сім’я з семи людей із Києва з єдиним чоловіком — багатодітним батьком.

— Ми просиділи добу в метро. Я бачив трупи, машини, що згоріли… Це все валялося там у нас… — розповідає 10-річний Назар із Києва.

Його батьки після пережитого вирішили поїхати до Кракова в Польщі. У мами хлопчика там мешкає сестра.

— Ми навіть там зможемо працювати, — додає він.

Хлопчик зовсім не сумує, що їде, каже, що вперше потрапить за кордон. Його старша сестра з 5-місячною дитиною плаче, її чоловіка не пустили через кордон.

— Він спробує пройти пішки на іншому пункті пропуску, — обнадійливо каже їй батько.

У проході вагону бігають діти, деякі — грають на телефонах, інші — намагаються заснути, використовуючи куртки, як подушки або ковдри.

Дорогою через Словаччину потяг зупинявся кілька разів, щоб волонтери принесли їжу та воду, дитяче харчування. Коли поїзд вирушав, поліцейські, що стояли на пероні, махали людям у вагонах на прощання.

Українські біженці у Брно, Чехія, 7 березня 2022 року. Фото: Ліза Марчкова, Ґрати

На кінцеву зупинку — у невелике місто Острава в Чехії потяг приїхав близько 23:15. На пероні волонтери зібрали тих, кому не було, де ночувати. Їх відвезли до табору для біженців.

— Хай щастить, може, ще зустрінемося, — каже Назар на прощання, коли я віддаю йому загублену в купе шапку. — Чи не зустрінемося… У будь-якому разі, щасливого вам біженства.