Перше правило «Бійцівського клубу». Як тітушки здавали один одного в судах у справах Майдану

Антимайдан у Маріїнському парку. Фото: Рустем Адагамов
Антимайдан у Маріїнському парку. Фото: Рустем Адагамов

Шість років тому, 19 січня 2014 року на Майдані відбулися переломні події і протест перестав бути мирним. Його учасники, обурені ухваленням «диктаторських законів», почали наступ на Верховну Раду і влаштували зіткнення з силовиками. «Беркут» відповів гумовими кулями, світлошумовими гранатами й водою з брандспойтів. Бої тривали кілька днів, пролилася перша кров — загинули четверо учасників Євромайдану.

«Господи, ну за що їх вбивали?» — монологи родичів перших загиблих на Майдані

 

У цей період у Києві переходять до активних дій тітушки — цивільні особи, часто спортсмени, яких наймає й організовує криміналітет у співпраці з правоохоронцями для протидії протестувальникам. У той час, як на Майдані йдуть бої, тітушок розставляють на трасах на в’їзді до Києва, щоб затримувати автомобілі з майданівцями. Водночас із Харкова до Києва приїжджають три автобуси з тітушками, які влаштовують полювання на «Автомайдан» на Петрівці. При цьому вони б’ють і випадкових перехожих, серед яких опинився юрист Владислав Дулапчій. Зі станції метро викрадають телеоператора Володимира Іваненка. Тоді ж ще одна група тітушок викрадає й катує активістів Майдану Юрія Вербицького та Ігоря Луценка.

У рамках спецпроєкту до шостих роковин Євромайдану «Ґрати» розповідають про те, як розслідувалися дії тітушок у січні 2014 року.

Слідство за шість років змогло встановити ієрархію структури тітушок, а також вказало на їхній зв’язок із правоохоронними органами. Звинувачення висунули не тільки рядовим виконавцям, а й організаторам боротьби з Майданом. Однак, значна частина підозрюваних перебуває в Росії або Криму, куди вони втекли, щоб уникнути покарання.

У схемі вказані тільки ті фігуранти справ, про яких ідеться в тексті.

Тітушки в січні 2014 року. Схема складена Тетяною Козак, інфографіка — Антон Наумлюк, Стас Юрченко

«Один на 20 мільйонів». Київський Антимайдан — організація тітушок і викрадення протестувальників

Засідання у справі про викрадення Ігоря Луценка і Юрія Вербицького в Бориспільському міськрайонному суді затримується вже на годину. Обвинувачений Олександр Волков увесь цей час читає матеріали справи, спілкується з родичами і друзями. Група підтримки у Волкова велика — заповнений весь зал. Останні ряди займають міцні, спортивного вигляду чоловіки: вони виходять по черзі курити, один із них на телефоні грає в нарди.

Поліція заводить у наручниках обвинуваченого в іншій справі, і прокурорам Юлії Малашич і Олексію Донському, а також глядачам на перших рядах доводиться потіснитися. До зали заходить адвокат, прокурор і з’являється суддя.

Прокурор Олексій Донський. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Усі, хто прийшов на засідання у справі Майдану, стають мимовільними глядачами дебатів у справі про «невдалу крадіжку»: обвинувачений визнає провину частково — він дійсно хотів вкрасти гроші з машини, але не вийшло — його спіймали. Справу розглядають уже два роки, і весь цей час чоловік провів під арештом. Вирок суддя оголосить на наступному засіданні.

Волков, який спостерігає за дебатами з “акваріуму”, перебуває в СІЗО трохи більше — два з половиною роки, його заарештували 29 липня 2017 року. Волкову загрожує довічний термін за організацію тітушок для протидії протестам на Майдані 2014 року, викрадення й катування активістів Ігоря Луценка, Юрія Вербицького і вбивство останнього. У перекладі на мову Кримінального кодексу — це п’ять статей: створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину (стаття 255), незаконне позбавлення волі (стаття 146), катування (стаття 127), умисне вбивство (стаття 115), незаконне перешкоджання організації або проведенню мирних зібрань (стаття 340).

При цьому Волков не очолює ієрархію тітушок, хоча перебуває на одному із її найвищих щаблів. Слідство вважає, що він діяв за дорученням Олексія Чеботарьова — бізнесмена, президента чернігівського ФК «Десна» і «кримінального авторитета», який під час президентства Віктора Януковича контролював підприємства «Укрспирту». Чеботарьов, як і багато інших учасників розгалуженої мережі тітушок, із 2014 року ховається в Росії.

За версією слідства, саме за наказом Чеботарьова і за координації Волкова викрали активістів Майдану Юрія Вербицького та Ігоря Луценка з Олександрівської лікарні в Києві в ніч із 20 на 21 січня.

Вербицький не пережив ту ніч — він помер від побоїв і переохолодження. До рук тітушок він потрапив фактично випадково: на Майдані від розриву світлошумової гранати отримав поранення ока, до лікарні його підвіз Луценко, якого там уже чекали тітушки. Інформацію про його пересування вони отримали від міліції, яка прослуховувала телефон активіста. Дозвіл на прослуховування видав Апеляційний суд Києва на основі підроблених рапортів. У вересні 2016 року генпрокуратура оголосила підозру двом працівникам карного розшуку міліції Костянтину Пащенку і Дмитру Хізанову. Їх звинуватили у службовій підробці й порушенні таємниці телефонних розмов. Їхню справу розглядає зараз Шевченківський райсуд Києва.

2 травня 2019 року в Бориспільському суді, де слухалася справа Волкова, допитали засекреченого свідка, який під час Майдану працював у структурі МВС. Його свідчення підтверджують зв’язок організаторів тітушок і правоохоронців.

«У січні 2014 року через свою професійну діяльність мені стало відомо, що люди з оточення Олексія Чеботарьова затримали якихось учасників Євромайдану. Останніх намагалися віддати правоохоронним органам, щоб їх затримали за нібито протиправні дії. Чеботарьов телефонував різним посадовим особам (у структурі МВС — Ґ), правоохоронцям, зокрема мені. Він шукав людей, працівників міліції, які допомогли б йому заарештувати затриманих його людьми учасників Євромайдану», — повідомив у суді свідок.

Чеботарьов йому телефонував із проханням «оформити» двох майданівців через вісім годин після викрадення Вербицького і Луценка. Після дзвінка вони зустрілися, і Чеботарьов повідомив, що його люди затримали активістів, але прізвищ не назвав. Наступного дня з оперативної інформації свідку стало відомо, що йшлося про Луценка і Вербицького.

«Тому я зрозумів: можливо, це ті активісти (про яких говорив йому Чеботарьов — Ґ)», — підтвердив свідок у суді.

На координацію дій тітушок і силовиків вказують дані про зустрічі Чеботарьова в МВС, дзвінки між людьми Чеботарьова й Віктором Зубрицьким — медіа-менеджером і продюсером телеканалу «112», якого залучив до протидії протестним акціям голова МВС Віталій Захарченко.

«З урахуванням розвитку подій — посилення протистояння на вулиці Грушевського в Києві, в результаті чого отримували численні тілесні ушкодження і працівники міліції, і протестувальники, можна припустити, що Щинкін (підлеглий Чеботарьова — Ґ) і Зубрицький надавали працівникам з особистої охорони Чеботарьова вказівки щодо викрадення Луценка й Вербицького, й активно спілкувалися телефоном», — робить висновки слідство.

 Олександр Волков. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Коли двоє активістів під’їхали до лікарні, там уже чергували кілька тітушок. З ними Луценко зустрівся в коридорі офтальмологічного відділення, куди привів пораненого Вербицького.

«Бачу, ці двоє відкрили двері кабінету, де був Вербицький. Закрили, пішли назад. Вони мене запитали: «Це ви тільки що приїхали?» Я зрозумів, що ми в біді, одразу дав сигнал в Zello про те, що на нас, можливо, буде напад тітушок, якомога швидше потрібна допомога. Але я помилився, подумавши, що засідка нас чекає на виході з лікарні. Помилився, бо думав, що в лікарні більш-менш безпечно», — говорив Луценко на засіданні 16 травня 2019 року.

Луценка й Вербицького витягли з лікарні на вулицю й затягли у припаркований поруч мікроавтобус. Активістів вивезли до лісу, де тітушки влаштували їм допит. Викрадачі спочатку питали «базову інформацію», а потім вимагали розповісти, хто фінансує й організовує Майдан, формулює вимоги й складає плани протестувальників.

«Допит супроводжували «стимулювальним» побиттям палицями, ногами, руками. Думаю, не для того, щоб завдати конкретні травми, а комбінували психологічний і фізичний тиск. У мене було відчуття, що нас там уб’ють. Поки нас витягували і ставили на коліна, я встиг запитати Вербицького: «Скажи, як тебе звати, хоч буду знати, якщо нас уб’ють». Він відповів, що Юра. Так і познайомилися», — розповідав Луценко в суді.

Ігор Луценко. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Вербицького, як йому здалося, били особливо жорстоко: коли активістів знову посадили в мікроавтобус, він був уже без свідомості. Пізніше допит і тортури продовжили вже в гаражі. Луценку тоді натягнули на голову пакет, обмотали скотчем, залишивши тільки маленьку дірку біля носа. Після закінчення допиту до нього в кімнату принесли людину — ймовірно, Вербицького.

«Я нічого не бачив, але чув, як ця людина важко й часто дихає, ніби щось у легенях або навколо шиї. Ніяких звуків більше ця людина не видавала, потім її кудись забрали», — свідчив Луценко.

Його самого посадили в невеликий автомобіль і в супроводі чотирьох людей повезли в невідомому напрямку. Дорогою намагалися силою напоїти коньяком і горілкою, щоб у разі смерті все виглядало так, ніби він напився й замерз. Луценко чинив опір, говорив, що не п’є, і про це знають його друзі і близькі. Машина зупинилася десь біля лісу. Луценка витягли, поставили в сніг на коліна й поїхали. Усвідомивши, що залишився один, побитий активіст пішов шукати будинки й людей. Після того, як йому вдалося повідомити рідним і друзям, де він перебуває, його знайшли й відвезли до лікарні.

Тіло Вербицького знайшли через вісім годин після того, як викинули в лісі. Він лежав під дорожнім знаком «Гнідин» — села в Бориспільському районі, з пакетом на голові, але, ймовірно, приходив до тями — скотч був розірваний. Медична експертиза показала, що в нього були зламані 14 ребер і пошкоджені внутрішні органи.

Юрій Вербицький. Фото: сайт Небесна Сотня

Луценко, якому дивом вдалося вижити, всі ці роки пильно стежив, щоб розслідування викрадення не зупинилося. Наприкінці лютого 2014 року тоді ще в.о. міністра МВС Арсен Аваков заявив про затримання підозрюваних.

«Головні виконавці затримані. Ключова людина тут, раніше судима, 76 року народження. Майстер спорту. Рецидивіст фактично. І робив це, безумовно, не самостійно, а у зв’язці зі структурами, пов’язаними з політичним керівництвом і правоохоронним керівництвом країни», — уточнив тоді Аваков, не називаючи прізвищ.

Одним із затриманих виявився Віктор Тиндюк, якого слідство вважає водієм групи «тітушок». Він погодився дати свідчення, суд відправив його під домашній арешт. У серпні того ж року, коли слідство завершилося і справу передали до суду, Тиндюк так і не з’явився на засіданні. Напередодні його дружина звернулась до міліції з заявою про викрадення. Через кілька місяців прокуратура дійшла висновку, що це була інсценізація, хоча адвокат Тиндюка заявляв, що його підзахисного викрали самі правоохоронці.

У грудні 2019 року суд досліджував протокол слідчого експерименту з Тиндюком. Він розповів, що був водієм мікроавтобусу, в якому перебувало від шести до восьми людей. На місцевості він показав, куди саме привіз викрадачів, і як вони зайшли в лікарню. Тиндюк також назвав того, хто роздавав вказівки — Олександр Тендіт, який також був у групі викрадачів. Своєю чергою, йому телефоном надходили накази від Володимира Неживова — начальника служби безпеки Олексія Чеботарьова. В обвинувальному акті у справі Волкова перераховані й інші тітушки з групи викрадачів Луценка й Вербицького — всього 13 імен. Це «фінансово залежні від Олексія Чеботарьова люди» — він платив їм зарплату й забезпечував житлом в Оболонському районі Києва.

Попри те, що імена викрадачів були відомі, до арешту Волкова в 2017 році до суду потрапила лише одна справа — Олександра Медведя, який також працював у структурі Чеботарьова. Його затримали ще 2014 року, але в суді справа застрягла: підозру й обвинувальний акт Медведю заново зачитали в лютому цього року. За версією слідства, Медвідь спостерігав за обстановкою навколо, коли викрадали активістів із лікарні. Медвідь у суді підтвердив, що був охоронцем Чеботарьова, але стверджував, що не знав про плани викрадення майданівців.

Решту фігурантів справи оголосили в міжнародний розшук. За даними слідства, всі вони встигли втекти до Росії або анексованого Криму. Волков протягом трьох із половиною років залишався на свободі й перебував при цьому в Україні.

«Докази щодо нього отримали після того, як Департамент спеціальних розслідувань узяв ці кримінальні провадження щодо виконавців та організаторів злочину, в травні 2017 року. Надалі з’ясували важливу обставину: 23 квітня 2014 року, коли двох інших підозрюваних у скоєнні цього злочину затримали, наступного ранку, 24 квітня, Волков виїхав на територію Росії. Далі він або отримав гарантії від наближених до організаторів осіб, або дізнався, що у пред’явленій 23 квітня підозрі не фігурує. Пізно ввечері того ж дня він повернувся», — розповідав у інтерв’ю «Радіо Свобода» прокурор Олексій Донський, який представляє обвинувачення у справі Вербицького й Луценка.

Прокуратуру також зацікавив номер телефону, з якого виходили на зв’язок із підозрюваними в ніч викрадення. Цей номер чомусь не стали перевіряти слідчі МВС на самому початку розслідування. Виявилося, що він належить Волкову — цей же номер він залишав, коли реєструвався довіреною особою одного з кандидатів-самовисуванців на повторних виборах до парламенту за округом 223 у Києві в листопаді 2013 року. Слідство виявило, що як технічні кандидати тоді були зареєстровані щонайменше семеро підозрюваних у справі про викрадення Вербицького й Луценка. Слідчі зібрали покази свідків, порівняли їх з аналізом телефонного трафіку, переміщеннями й зв’язками з іншими підозрюваними тієї ночі.

Головний свідок обвинувачення — Сергій Чемес, охоронець у фірмі «П’ятий регіон», директором із розвитку якої був ще один організатор тітушок — Юрій Крисін. Його справу за звинуваченням у протидії протестним акціям не тільки в січні, але й лютому 2014 року розглядає Дарницький районний суд Києва. 2018 року суд визнав його винним у ще одній справі про співучасть у вбивстві журналіста видання «Вести» В’ячеслава Веремія 18 лютого 2014 року.

Юрій Крисін. Фото: Сергій Нужненко, Радіо Свобода (RFERL)

У січні, коли викрадали Луценка й Вербицького, Крисіна не було в Києві — він відпочивав на Мальдівах. У його відсутність бригадою керували Чемес і Павло Бялай. Крисін при цьому залишався на зв’язку і координував їхні дії телефоном.

Волков найняв тітушок Крисіна для переслідування активістів. Чемес розповів у суді, як тричі зустрічався з Волковим і Чеботарьовим у той час. Уперше — 20 січня на Контрактовій площі. Тоді Волков поставив йому завдання зібрати 400 тітушок. Удруге зустріч відбулася 21 січня в офісі Чеботарьова на Подолі, куди Чемес приїхав із Бялаєм, щоб отримати гроші й розплатитися зі своїми командами тітушок — їм обіцяли по 50 доларів на день. Там вони зустріли й Чеботарьова. Втретє Чемес бачився з Волковим увечері того ж дня, коли Волков давав завдання тітушкам зупиняти машини активістів Майдану. Коли Крисін повернувся з Мальдівів, він зустрівся з Чеботарьовим біля Києво-Печерської Лаври — бізнесмен був сильно незадоволений тим, як попрацювала крисінська бригада у відсутність керівника. Проте Крисін отримав за роботу своїх тітушок 200 тисяч доларів. Того ж дня у себе вдома в селі Гатне Крисін заплатив Чемесу 15 тисяч доларів, а той розплатився з іншими тітушками сумами від 800 гривень до 500 доларів.

Павло Бялай. Фото: Вікторія Рощина, Громадське

Чемеса допитували в Бориспільському суді в листопаді 2018 року. Двома місяцями раніше він пішов на угоду зі слідством: визнав провину, дав свідчення й отримав вирок із пом’якшенням — замість 10 років, які йому могли дати за пособництво у викраденні, тортурах майданівців, хуліганстві й перешкоджанні мирним зібранням, він отримав три роки й три місяці тюремного ув’язнення. Після того, як Чемес вийшов на свободу за «законом Савченко», він перебував під цілодобовою охороною.

Сергій Чемес зі своїми адвокатами в Дарницькому райсуді Києва. Фото: Вікторія Рощина, hromadske

У грудні 2018 року у процесі у справі Волкова виступили ще кілька свідків — рядові бійці Дмитро Нечунаєв, Олександр Веремеєнко та Віталій Чередник. Вони розповідали про загальний збір тітушок на Подолі 20 січня, де координатори ставили їм завдання затримувати майданівців, і про пункт збору антимайданівців на Бориспільській. Чередник підтвердив, що знайомий із Крисіним і Чеботарьовим. Саме він забирав з офісу Чеботарьова живці від лопат і газові балончики для озброєння тітушок.

На початку 2020 року суд продовжував слухати письмові докази — два десятки томів. Засідання 22 січня перенесли — колегія суддів із головуючим суддею Юрієм Кабанячим зайняті в іншому процесі. Але швидко піти їм не вдалося — протягом двох годин вони розглядали питання про продовження запобіжного заходу Волкову. Обвинувачення побоюється, що він може втекти, а також вплинути на подальше слідство у великій справі про дії тітушок. Прокурор Донський терпляче перераховує всі зібрані докази провини Волкова: від показів свідків до аналізу трафіків телефонних розмов з іншими підозрюваними, які доводять синхронність їхніх переміщень у ніч викрадення.

Олександр Волков. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Волков виглядає засмученим і намагається переконати суддю, що він як ніхто інший зацікавлений отримати справедливий вирок, і тому тікати нікуди не збирається. На його думку, за два з половиною роки прокуратура так і не надала достатньо доказів його провини.

«Мені іноді шкода прокурора Малашич, яка перекручує, міняє пропозиції, щоб хоч якось освіжити промову свою… До речі, хочу запитати, вам не здається, що ми постійно в стані дежавю? Все, що вони говорять кожного разу, кожні два місяці, обертається по колу всі два з половиною роки — ми слухаємо одне й те ж: телефонні дзвінки, Чемеса, більше нічого нового немає», — іронізує Волков у суді.

Олександр Волков. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

«Побачив грудневий обмін (обмін ув’язненими між Україною і Росією — Ґ) по телевізору. Я себе зловив на думці, що, наскільки я розумію, на всю країну, на 40 мільйонів, під судом перебувають у справах Майдану двоє людей — я і Бялай. Тобто одна людина на 20 мільйонів», — каже Волков.

«Бялая я не знаю, — уточнює він. — Але вам не здається, що це гримаси долі, що я людина, яка нічого не зробила, ніяк не причетна до цього всього, перебуваю тут. Один на 20 мільйонів. Дружина моя лежить уже рік і три дні на Берковцях, а я тут перебуваю два з половиною роки. Чи не здається вам, що людина, яка сидить навпроти, на прізвище Донський, повинна за це понести покарання, згідно з законом. Без вашої допомоги я цього, звісно, не зможу домогтися, тому що від вас мені потрібно тільки одне: справедливий і чесний вирок. Більше нічого від вас не треба».

За весь час слідства й розгляду справи в суді Волков свою провину не визнав і ще жодного разу не свідчив.

 

«Ми жили разом на Троєщині». Київський Антимайдан — табір на Бориспільській

Близько 10 вечора 21 січня 2014 року відеооператор Володимир Іваненко повертався з роботи додому, коли на станції метро Петрівка (зараз Почайна — Ґ) його схопили, вивели з вестибюля метро, ​​відвезли на околицю Києва й катували тітушки, прийнявши за автомайданівця (Автомайдан — неформальне позапартійне крило протесту, яке об’єднувало переважно автовласників — Ґ).

Фальсифікації з пробігом. Як через поїздку Автомайдану в «Межигір’я» прогнулася правоохоронна система, і чому вона не може випрямитися шість років по тому

Шість років потому Іваненко продовжує приходити в суди, де слухають справи його викрадачів. 5 лютого 2020 року він прийшов до Київського апеляційного суду на слухання у справі Олександра Сєрова.

У складеній слідством схемі тітушок, які заполонили тими днями Київ, Сєров — низовий виконавець. Його знайомий Алексан Хачатрян пообіцяв за роботу 800 гривень, але не уточнив, яку, тільки попросив приїхати в район станції метро Бориспільська. Того дня там, у лісопосадці в районі перетину Харківського й Бориспільського шосе, тітушки встановили наметове містечко, куди привезли бити й поставили охорону з-поміж найнятих підопічним Крисіна Сергієм Чемесом людей. Чемес загітував «попрацювати охоронцем наметів» Віталія Чередника, який своєю чергою найняв Хачатряна, а той привів Сєрова

Так Сєров, за версією слідства, виявився серед інших тітушок у таборі на Бориспільській — саме туди привезли Іваненка після того, як викрали з Петрівки.

Відеооператор Владислав Іваненко і дружина загиблого журналіста видання «Вести» В’ячеслава Веремія Світлана Кирилаш. Фото: Вікторія Рощина, hromadske

«Мене тягнули за руки й ноги в різні боки. Питали про Автомайдан. Я нічого не міг відповісти, бо не був учасником Автомайдану. Потім у мене вже не було сил терпіти і я сказав: хочете мене вбити — вбивайте», — розповідав Іваненко про те, що з ним відбувалося в наметі, під час слідчого експерименту. Йому погрожували відрізати пальці й ніс, передавлювали його геніталії та говорили про вбивство.

Сєров у тортурах не брав участі, але займався охороною.

«Під час тортур мене знімали на відеокамеру. Це, як вони говорили, буде наука для всього Майдану. Сєрова я побачив, коли мені на деякий час дозволили в наметі піднятися. У нього був діалог із хлопцями, які мене тримали», — розповідав потерпілий.

Допит і тортури Іваненка тривали доти, поки не прийшов старший групи — Чемес. Він став розпитувати, чому той був на Петрівці. Іваненко заперечував зв’язок з Автомайданом, і щоб перевірити його слова Чемес зателефонував дружині Іваненка.

Після розмови з нею Чемес вивів Іваненка з намету, віддав мобільний телефон, дав 200 гривень на таксі та сказав іти. Іваненко дійшов до метро Бориспільська й поїхав додому.

Чемес, який пішов на угоду зі слідством, «категорично впізнав на фотознімку під №23» Сєрова, якого бачив у ніч із 21 на 22 січня в районі Бориспільського шосе й епізодично бачив у наметі, коли там перебував Іваненко.

Дружина Іваненка підтвердила, що близько 00:30 їй зателефонував невідомий і почав розпитувати про чоловіка. Потім їй сказали, що якщо чоловік правильно відповість на їхні питання, вони подзвонять їй за 10 хвилин. Жінці передзвонили, як і обіцяли, і сказали, що її чоловіка посадили на таксі й відправили додому.

«Близько 5 ранку чоловік прийшов додому, він був побитий, переляканий і якийсь час мовчав», — розповіла дружина Іваненка. Вранці вони заявили в міліцію.

Чемес дзвонив їй із телефона друга Сєрова — Хачатряна. У суді він розповів, що запропонував Сєрову спостерігати за рухом машин у районі Бориспільської й повідомляти про автомобілі з великою кількістю людей, які їдуть у бік Києва. Наступного дня він передав гроші за роботу — 800 гривень.

Хачатрян теж пішов на угоду зі слідством, визнав провину, і 5 травня 2016 року Дарницький суд Києва засудив його до трьох років умовно з випробувальним терміном в один рік.

Антимайдан у Маріїнському парку. Фото: Рустем Адагамов

Сам Сєров заперечує свою причетність до інциденту з Іваненком. У ніч із 21 на 22 січня він дійсно був на Бориспільській. Приїхав на прохання знайомого допомогти в «цивільній обороні», — говорив він у суді. Знайомий — Хачатрян, який попросив його чергувати на кільцевому перехресті недалеко від станції: спостерігати за машинами з донецькими й луганськими номерами, що в’їжджають до Києва. Близько двох годин він перебував там, але «не звертав увагу на автомобілі, бо листувався смс-ками з дружиною». Коли побачив групу людей у балаклавах, вирішив піти. Дійшов до метро Харківська, дочекався ранкових маршруток і близько 5 ранку поїхав додому. Намет у лісовому таборі тітушок він бачив, але до нього не підходив. Гроші за роботу теж не отримував.

Суд визнав його винним у незаконному позбавленні волі й викраденні людини та засудив до півтора року позбавлення волі. Ще один термін — рік і три місяці Сєров отримав за незаконну купівлю і зберігання наркотиків. 25 березня 2016 року під час обшуків у нього вдома знайшли 9 пакетів із травою. У суді він зізнався, що зберігав траву для власного вживання, проте не купував її, а знайшов.

«Увечері 24 березня 2016 року я йшов на тренування, почув крик жінки і побачив групу хлопців. Я підійшов допомогти», — розповідав він у суді. Молоді люди при його появі розбіглися, а він побачив пакет. Відкрив його — в ньому була трава. Він вирішив забрати пакет додому — «оскільки вживав канабіс регулярно з 16 років».

У жовтні 2017 року Деснянський райсуд Києва за сукупністю засудив Сєрова до двох років і п’яти місяців позбавлення волі. З урахуванням терміну, проведеного ним під вартою під час суду, за «законом Савченко» Сєрова звільнили прямо в залі суду, а канабіс постановили знищити. В якості компенсації моральної шкоди Іваненку Сєров мав заплатити 5 тисяч гривень. Потерпілий просив 200 тисяч.

І захист, і обвинувачення подали апеляцію на вирок. Адвокатка Сєрова вважала, що вина її підзахисного у викраденні людини не доведена й попросила скасувати вирок і закрити провадження, а також скасувати рішення про компенсацію моральної шкоди Іваненку.

Прокуратура у своїй апеляційній скарзі назвала вирок «явно несправедливим» та просила його скасувати та затвердити новий — три роки позбавлення волі за викрадення людини. А також збільшити вирок за зберігання наркотиків до семи років. У сукупності прокуратура просила для Сєрова вісім років в’язниці з конфіскацією майна. Обвинувачення вважало порушенням кримінально-процесуального законодавства те, що суд визнав неприпустимими доказами протоколи слідчих експериментів і впізнання. Суд повинен був урахувати, що потерпілому заподіяли фізичні страждання, зазначила прокуратура у скарзі. Суд, на думку обвинувачення, також неправильно кваліфікував епізод із наркотиками — слідство вважає, що Сєров їх придбав і зберігав для продажу.

«Для нас незрозуміла позиція суду першої інстанції, ми її оскаржуватимемо. Вони перекваліфікували зберігання наркотиків із метою збуту на зберігання наркотиків без мети збуту, тому суд і виніс такий вирок м’який, на нашу думку. Оскільки не врахував певні обставини, на які ми звертали увагу, щодо викрадення людини, викрадення Іваненка», — коментував тоді справу прокурор Олексій Донський.

Скарга досі слухається в Апеляційному суді Києва. На засіданні 5 лютого 2020 року друг Сєрова — Сергій Корнійчук розповідав про їхнє знайомство і те, як часто Сєров вживав наркотики.

«Знаю його років сім або більше. Працював у таксі, привіз на Троєщину — здружилися потім, працювали разом. Він був моїм водієм, правою рукою», — розповідав Корнійчук, молодий хлопець у спортивному костюмі.

Сєров — худорлявий, у джинсах, сірому светрі, не дуже схожий на тітушку. До 2015 року він був тренером із футболу в школі на Троєщині. Там і живе, як і Корнійчук. Вони тренувалися в одному залі, потім винаймали разом квартиру в цьому ж районі, робили разом бізнес.

«Так, травичку курив, 10-15 сигарет на день, через бонг курив. Де брав — не знаю», — відповідав на питання прокурора свідок. У залі суду при цьому чомусь чітко відчувався запах сигаретного диму.

На наступному засіданні повинен виступати Хачатрян — на останнє засідання він не зміг прийти, тому що перебуває під домашнім арештом в іншій справі, не пов’язаній із подіями на Майдані.

 

«Їхали на Майдан тримати прапор України». Харківський «Оплот» — викрадення на Петрівці

7 грудня 2015 року адвокат сімей Небесної сотні Павло Дикань повідомив у фейсбуці про перший вирок у справах Майдану. Оболонський райсуд Києва визнав харківських тітушок Азіза Тагірова і Раміля Ісламлі винними за кількома статтями.

Тагірова засудили до 4 років ув’язнення за звинуваченням у хуліганстві (частина 4 статті 296 КК), викраденні (частина 2 статті 146 КК), грабежі (частина 2 статті 186 КК), погрозах убивством (частина 1 статті 129 КК). Ісламлі отримав умовний термін — 4 роки з випробувальним терміном на 3 роки за звинуваченням у хуліганстві та грабежі.

Із Харкова до Києва їх відправив голова місцевого бійцівського спортивного клубу «Оплот» Євген Жилін. З початку протестів він постачав бойове крило антимайдану спортсменами зі свого бійцівського клубу. Тагіров також входив до клубу — його профіль був зареєстрований на сайті «Цитаделі», який зараз уже не працює.

Євген Жилін. Скріншот із інтерв’ю hromadske

Тагіров і його родич Ісламлі, який не займався професійно боями, були серед ста людей, які 20 січня 2014 року виїхали на трьох автобусах із Харкова до Києва. Їм поставили завдання: затримувати учасників Майдану, аж до застосування сили; і привезли на Петрівку — там планували відловлювати автомайданівців. У дорозі керівники груп роздали бійцям бити, пластикові хомути для зв’язування та білі балаклави. Голова «Цитаделі» Жилін у декількох інтерв’ю говорив, що так його люди допомагають міліції затримувати правопорушників — учасників Євромайдану. Таким чином він виправдовував дії оплотівців і інших тітушок.

«І сьогодні ті, хто там на площі, — це злочинці. Всі вони повинні знати, що якщо під час їхнього затримання я відламаю йому руку, ногу, або виб’ю очі, я діятиму правомірно і законно. Закон мене не тільки пробачає, а й заохочує до цього дійства», — розповідав Жилін в інтерв’ю Мустафі Найєму для «Української правди». Це ж він говорив своїм бійцям, яких направляв до Києва. Всім іншим він радив «не ходити там, де збираються злочинці».

Проти Жиліна правоохоронці також відкрили кримінальне провадження, але його так і не вийшло довести до кінця й довелося закрити — голова «Цитаделі», бійці якого стали однією з основних сил бойовиків на Донбасі, був застрелений увечері 19 вересня 2016 року в підмосковному ресторані «Ветерок».

 Євген Жилін Фото: пресслужба «Цитаделі»

Харківських тітушок вдалося знайти й затримати за допомогою потерпілих, які проходять у їхній справі. Владислав Дулапчій, якого тітушки побили на Петрівці, і його друг, який зміг втекти, встигли зняти групу людей біля автобусів, і виставили фотографії в фейсбук. До справи також долучили відео з реєстратора з однією з машин, що проїжджала повз: на ньому зафіксовано напад людей у білих балаклавах.

Дулапчій і його друг не були автомайданівцями, яких чекали тітушки, а просто потрапили їм під руку. Коли почалася бійка, Дулапчій спробував сховатися під автобусом, але його дістали Тагіров, Ісламлі та ще кілька людей, побили й забрали у нього гроші і айфон. Зрештою, він вирвався й дістався до будки охоронців, що стояла неподалік. Вони і викликали йому швидку.

Оператора Владислава Іваненка викрадали зі станції метро Петрівка теж Жилінські тітушки.

Їхні імена відомі слідству: це керівники груп Антон Харченко, Олексій Руденко і Таваккул Рагімов разом із їхніми підлеглими — Тагіровим і Айсімом Фатуллаєвим.

Іваненка схопили, затягли в автобус, на якому приїхала з Харкова група Харченка, і майже дві години возили містом, вибиваючи зізнання в участі у протесті на Майдані. Свої дії вони координували з Жиліним — він же й допитував і катував Іваненка в наметі в таборі на Бориспільській. Жилін також розмовляв із іншими координаторами тітушок: Олександром Волковим і Романом Щинкіним, помічниками Чеботарьова, а також Чемесом — тітушкою Крисіна. Слідство зафіксувало, що в передзвоні брав участь і замовник — Чеботарьов. Чемес, після того, як дізнався про викрадення, виїхав назустріч тітушкам. Вони зустрілися і він поїхав далі Житомирською трасою, а тітушки возили Іваненка Вишгородом і Києвом ще більш ніж годину. До цього часу на Бориспільській зібралися інші тітушки. Хачатрян, який охороняв табір, покликав «попрацювати» свого друга Сєрова, і той приїхав через годину.

Іваненко в суді розповів, що Ісламлі й Тагіров були з ним в автобусі. Також він упізнав Таваккула Рагімова, який спочатку проходив у цій справі, був одним із «бригадирів», який звітував безпосередньо Жиліну.

Рагімов — професійний боєць, дворазовий чемпіон світу з кемпо-карате й чемпіон України з вільної боротьби. Його профіль теж був на сайті «Цитаделі», там він значився як лідер команди «Чорний барс». До Майдану він брав участь у мітингах проти націоналістів разом із Жиліним. Після Майдану, в лютому 2014 року працював слідчим у Дзержинському відділенні міліції Харкова. Його не відсторонили від роботи й на час слідства. Прокуратура стверджує, що з 2010 року він мав звання сержанта міліції.

 Антимайдан у Маріїнському парку. Фото: Рустем Адагамов

У грудні 2014 року Рагімов був героєм програми «Школа самолюбства» на харківському телебаченні, де розповідав про те, як займається благодійністю.

«Таваккул не тільки відкрив власний спортивний клуб, але й, керуючись альтруїстичними ідеями і безкорисливістю, допомагає малозабезпеченим дітям, підтримує їхні починання і плекає мрії змінити цей світ на краще», — представили Рагімова у програмі.

У липні 2015 року суддя Печерського райсуду Києва Катерина Середа відправила Рагімова з СІЗО під нічний домашній арешт, але браслет йому так і не наділи. Міліція потім пояснювала, що їх не вистачало на всіх заарештованих. 7 вересня 2015 року Рагімов не з’явився в суді — втік із країни.

Під вартою залишилися його підопічні — Ісламлі й Тагіров, студенти харківського вишу і громадяни Азербайджану. Обидва свою провину не визнали та стверджували в суді, що Рагімов їх обдурив. Вони думали, що їдуть підтримати Майдан, «тримати прапор України», а виявилося — навпаки. Коли на Петрівці Ісламлі відмовився битися, його почали бити свої ж. З бійки його витягнув Тагіров і вони разом сіли в автобус.

«Потерпілих я вперше побачив на очних ставках. Але бачив, як хлопці в балаклавах затягли в автобус одну людину, в якої голова була опущена вниз, а на виїзді з Києва він бачив, як цю людину відвезли далі», — розповів Ісламлі в суді.

Обидва свідчили проти Рагімова. Їхній адвокат і родичі заявляли в суді про те, що він тисне на них. Мати Рагімова телефонувала матерям Ісламлі і Тагірова й намагалася змусити змінити свідчення. У СІЗО Рагімов зустрівся з Ісламлі і Тагіровим і теж вимагав відмовитися від свідчень проти нього, а також працювати з тими адвокатами, на яких він вкаже.

Вирок Тагірову й Ісламлі оголосили 7 грудня 2015 року. Суд зобов’язав їх виплатити компенсацію: 40 тисяч гривень Іваненку мав виплатити Тагіров, і 11500 гривень — Дулапчому вони повинні були виплатити разом.

Після вироку Ісламлі, якого відрахували з університету, регулярно порушував умови звільнення, не приходив відзначатися і виїжджав з України. Прокуратура через суд зажадала замінити умовний термін на реальний. Ісламлі пояснював, що хворіє, показував довідки з клініки в Азербайджані і просив відпустити його на лікування додому, але суд йому відмовив. У грудні 2018 року його звільнили після закінчення випробувального терміну.

Тагіров і Ісламлі — єдині, хто отримав вироки з групи тітушок Жиліна. Всі інші встигли втекти.

На третю річницю розстрілів на Майдані СБУ заявила, що розкрила групу осіб, яка «за вказівкою кураторів із Росії готувала заходи щодо дестабілізації ситуації в Україні». Серед підозрюваних опинився юрист Владислав Дулапчій, потерпілий 20 січня від побоїв тітушок на Петрівці. У нього вдома провели обшук і вилучили телефон. Дулапчій заперечував свою причетність до тітушок. У результаті підозру йому не оголошували, жодного разу не викликали на допит. При цьому його додали в базу «Миротворець» (Сайт, створений 2014 року групою волонтерів «Народний тил», де публікують дані українських і іноземних громадян, які, на думку працівників проєкту, скоїли злочини проти основ національної безпеки та становлять загрозу для української держави й суспільства — Ґ).

«Моїм батькам під двері ставили траурний вінок із моїм ім’ям. На мене нападали як на «агента Кремля» і я до сьогодні отримую погрози», — каже Дулапчій.

«Це надумані факти для того, щоб відвернути людей від дати трагедії на Майдані і від бездіяльності прокуратури, особисто Луценка і Грицака», — вважає він.

Антимайдан у Маріїнському парку. Фото: Рустем Адагамов

На сьогодні слідству відома схема організації тітушок під час Майдану, прізвища її фігурантів. Більшість із них виїхала з України, і притягнути їх до відповідальності зараз неможливо.

Проте слідство триває. 28 лютого 2020 року прокуратура оголосила про нового підозрюваного в рамках справи про викрадення й катування Вербицького і Луценка. А 10 березня затримали ще одного підозрюваного — це Сергій Мисливий, який, за версією слідства, не рядовий виконавець, а один із координаторів викрадення активістів, «людина Чеботарьова». Йому інкримінують умисне вбивство заручника або викрадення людини (частина 2 статті 115 Кримінального кодексу України), катування (частина 2 статті 127 КК) й незаконне позбавлення волі або викрадення людини (частина 3 статті 146 КК). Досудове розслідування проводить Держбюро розслідувань, куди прокуратура передала справи після того, як втратила функції слідства. За даними слідства, Мисливий із 2014 року перебував у міжнародному розшуку і змінив ім’я. Однак, його вдалося ідентифікувати за допомогою експертів Українського науково-дослідного інституту спецтехніки й судових експертиз СБУ.

«Друзі, це великий прогрес. Це свідчення того, що справи Майдану живі й розслідуються, і що жоден із тих злочинців не може почуватися в безпеці», — прокоментував у фейсбуці цю подію потерпілий і нардеп минулого скликання Ігор Луценко.