«Лише дим, чорний дим, полум’я, ну, коротше, жах». Репортаж із Чернігова, що пережив російську окупацію

Російські військові підійшли до Чернігова у перший день вторгнення. Вже 25 лютого окупанти заявили, що блокували місто. Місяць вони обстрілювали Чернігів ракетами та бомбили з літаків, у тому числі забороненими осколково-фугасно-запальними бомбами. Під удар потрапили житлові будинки, готель, лікарні і навіть цвинтар.

23 березня окупанти розбомбили автомобільний міст через Десну — єдину дорогу, яка сполучала місто з Києвом. Але взяти обласний центр їм не вдалося — 2 квітня вони відступили, а через два дні покинули область.

Фотограф «Ґрат» Стас Юрченко одним із перших журналістів побував у Чернігові після його деблокади. Він переночував в одному з уцілілих будинків і поспілкувався з місцевими мешканцями. Про те, як вони пережили блокаду, — у репортажі «Ґрат».

Літак

У приватному секторі на північно-східній околиці Чернігова майже не залишилося цілих будинків. Прямо у дворі одного з них — величезна вирва.

— Це була напевно 500-а бомба вакуумна. Тому що все порозбивало, дахи підіймало, вікна розбиті, — починає розмову Сергій, чоловік років 50 у чорній куртці та чорній шапці. — Тітка Олена досі ховається. На вулиці вже тепло, а вона не може вилізти.

Чернігів після російського вторгнення. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

— Шифер упав, а ти смикаєшся, — приєднується до розмови старший чоловік, який назвався Федором Івановичем. — Я не знаю, я онуків накрив і більше нічого не пам’ятаю, крики та й все.

Він згадує, що російський літак бомбардував мікрорайон три ночі поспіль в один і той же час.

«Опівночі й близько четвертої ранку за часом, плюс-мінус 10 хвилин. Вже люди сплять у цей час. Ти лежиш, а вони бомблять. Я й сам теж наляканий, не міг спати, — згадує Федір Іванович і додає. — Солдати наші стояли, хотіли їх зачепити, видно. А там ще літак лежить, бачили?»

Сергій пропонує піти подивитися місце, де впав збитий російський літак.

Федір Іванович вирушає з нами за компанію. Дорогою він коментує руйнування: по тому боці вулиці він біг у підвал під мінометним обстрілом. Праворуч — повністю обгорілий будинок, сусідній — згорів наполовину.

«Тут ми гасили, дякую пожежникам, що не пустили далі, — коментує Сергій і одразу звертає увагу на наступний будинок. — А тут газову трубу побило, газ йшов, не було ні світла, ні газу».

Федір Іванович згадує, що спочатку дві його доньки з онуками не хотіли їхати. Під час обстрілу вся родина ховалась у невеликому підвалі.

«Як почало тут горіти, всі вони зібралися і поїхали. Спочатку під Вінницю, потім далі. А потім і старша донька», — каже пенсіонер і згадує про вибух авіаційної бомби, біля воронки від якої ми познайомилися.

Чернігів після російського вторгнення. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

— Ми сиділи в хаті, у погребі. Я не знаю, як це передати, будинок ось так підняло і поставило на місце…

— Разом із підвалом, — додає Сергій.

— Разом із підвалом, — погоджується Федір Іванович.

Сергій вказує на побиті ковані ворота ще одного будинку.

«Ось бачите, тут стояло чотири машини. Дві вже забрали. Люк каналізаційний витягували з машини. З вікон, з усього. Вдома ще дитина, їй менш двох років. Ходив шість днів, за вуха тримався. Цього просто не передати. То я вже відійшов. Ну, нема слів, навіщо це все. Те, що пошкоджено, воно відновиться, але моральний шок пережити… Я не можу без сліз це говорити», — замовкає чоловік.

Федір Іванович різко змінює тему: «Воронку від міни подивитися хочете?». Ми з колегами киваємо. Наші нові знайомі заходять на подвір’я ще одного зруйнованого будинку.

«Вася!» — кричить Федір Іванович.

З-за рогу будинку виходить літня жінка у фіолетовій кофті та сірому пуховому береті.

— Доброго дня, Ольго. Хлопці прийшли зняти пам’ятки, — каже Федір Іванович.

— Пам’ятки? Бачите, як у нас тут гарно, — невесело посміхається Ольга. Потім відводить нас трохи убік і показує воронку, яку вже трохи закидали сміттям.

— 12 березня о пів на третю ночі впала бомба. Ми були у підвалі, ми й зараз у підвалі живемо. В хату я боюсь іти. Я хочу до хати. Але я не можу… — затинається Ольга і починає плакати. Потім глибоко вдихає і продовжує. — Так я любила свій будинок, свій затишок. Мені здавалося, що найкраще — у своєму домі. Багатства не було у нас. Але я розраховувала, що мені вистачить. Мені достатньо, мені нічого не потрібно. На пенсії ми залишилися, доживали… Хочете, проведу у дім та покажу?

Ми киваємо, Ольга веде нас до перекошених вхідних дверей, але відкрити їх не наважується і натомість запрошує до підвалу. Він складається з двох приміщень, у першому, яке Ольга називає «основним», вона з чоловіком облаштувала їдальню. Жінка киває на невеликий столик, де стоїть банка молока.

Чернігів. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

«Це зять молочка купив, привіз. Зять виручає, допомагає, — потім проводить нас у котельню будинку і вмикає світло. — А тут ми спимо».

У підвал спускається Василь Михайлович — чоловік Ольги: «Час кашу варити. Ось так ми на старості живемо. До хати не можна зайти, там все протекло».

Він не сумує, каже, що на його вулиці за весь час загинула лише одна людина, хоча бомбили так, що у підвалі тряслися стіни.

«Газ пустили раніше, потім світло і воду. Періодично воду давали, раз на три дні. А так — із колодязя. По воді нормально було. Їжа своя була, холодильник розморозили, трохи в банки закрили, вже двічі борошно роздавали», — розповідає господар дому. Ми виходимо з підвалу і прощаємось із сімейною парою.

Сергій та Федір Іванович більше не відволікаються і ведуть нас до місця падіння російського літака Су-34. Його українські військові збили 5 березня. Наші нові знайомі добре пам’ятають той день.

Збитий російський літак у Чернігові. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

«Горіли будинки, але не було паніки, була радість, що його збили. Вже ніхто не дивився на свої будинки. Просто радість від того, що він упав, так, і він бомбардувати не буде, — згадує Сергій, і додає. — Відчуття задоволення, скажімо так».

Ми підходимо до місця аварії літака — у купі металу можна легко розпізнати один двигун, крило, шматок хвоста. Під час падіння один пілот загинув, другого — майора Олександра Красноярцева — українські військові взяли в полон.

«У нас стільки зла та ненависті було [до пілота], але ніхто ж його не чіпав. Потім прийшли військові та його зв’язали», — каже Федір Іванович.

Згодом бере мене за руку і каже: «Будь ласка, робіть все, щоб покарали. Ми на вас, на пресу сподіваємось, бо інакше нічого не буде».

Центр

Покручений попаданням ракети верхній кут нової шістнадцятиповерхівки в центрі міста видно здалеку. Будинок таки встояв, у непошкодженій його частині досі живуть люди. Дев’ятиповерхівки по сусідству виглядають набагато гірше — верхні поверхи та сходові прольоти знищені. Внизу серед шматків бетону застрягли речі мешканців — килим, одяг, рештки книжкової полиці, холодильник.

«Не підходь!» — кричить мені зі спини чоловічий голос.

Черновощокий вусатий чоловік у чорній шапці та старій армійській куртці «дубок» представляється Віктором Івановичем і пояснює, що будинок може завалитися.

Чернігів після російського вторгнення. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

«Я живу тут недалека, — із білоруським акцентом каже він. — Дивлюся у вікно, а тут таке робиться — з літака стріляли, ракета туди полетіла».

Віктор Іванович працює у сусідньому ЖЕКу. Каже, що у будинках довкола досі немає світла, води і тепла.

«Як впоратися? Шапку надягаєш, спортивний костюм і лягаєш спати», — сумно всміхається чоловік.

Згадує, що під час блокади ходив у сусідній район, там у католицькій церкві священник роздавав воду. Після деблокади воду почали розвозити по районах цистернами.

«Вже кажуть, що світло з’являтиметься. У цих будинках включали, навіть у зруйнованих. Там, де є можливість, там включали», — каже Віктор Іванович.

До нас підходить його колега, жінка середнього віку, вона теж одягнена у стару армійську куртку і просить не фотографувати її, бо переживає, що не дуже акуратно виглядає.

«Коли це сталося, ми з чоловіком перебували у передбаннику будинку навпроти. Я чула, як летіли бомби. Такий звук — «вжууух», і потім вибух. Було таке відчуття, ніби поцілили у наш дім, — згадує Олеся. — Полетіли шибки, ми на 14-му поверсі живемо, будинок аж затрясло. Мені чоловік каже: «Побігли вниз». А в мене таке відчуття, що немає сходів. Я не знаю, як бігти, світло миттєво зникло. Коли ми вийшли — нічого не було видно. Один дим, чорний дим, полум’я, ну, коротше, жах. Жах».

За її словами, в обваленому дев’ятиповерховому будинку загинуло 47 людей. У відчинені металеві двері одного з під’їздів будинку хтось устромив букет штучних квітів. Олеся показує рукою нагору, на рівень третього поверху. Там, в одній з квартир, видно зламане дитяче ліжечко. Віктор Іванович та Олеся розповідають, що під час блокади мешканці постраждалих будинків готували їжу на багаттях.

«Звичайно некомфортно, незвично, бо ні тобі нормально помитися, ні помити посуд, але ми віримо в нашу армію і справляємося. Їм там гірше, ніж нам тут. Їм набагато гірше. Молимося за них, підтримуємо їх подумки. Вони — молодці, вони вистоять, всіх проженуть і звільнять нас», — каже Олеся.

 

Храм

Церква Святого Феодосія розташована у північно-східній частині міста. Храм сильно постраждав не лише від обстрілів. Тут розташувалися російські військові. Настоятель храму — протоієрей Петро Казновецький — розповідає, що окупанти зайняли підвал церкви. Там досі залишилися їхні сліди — пачки з-під сухпайків, купи недопалків та порожніх пляшок.

Протоієрей Петро Казновецький. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Казновецький розповідає, що росіяни залишили після себе собі не тільки це, але й снаряди.

«Тут уже були відповідні служби. Перевіряли, розмінували, щоб ніхто з мирних людей не потрапив у біду», — каже священник і додає, що за час блокади загинуло двоє парафіян. Оглядаючи розбиті вікна та покручений іконостас, він згадує, як разом із парафіянами будував храм.

«Будували за принципом «з миру по нитці». Це були такі роки — 1996-й. Хтось допоміг бетонним перекриттям, хтось залізом на дах, — священник замовкає, потім продовжує. — Це так боляче, коли таке сталося. Це важко пояснити. Можна тільки самому побувати у такій ситуації. Коли людина втрачає житло, ми розуміємо, співчуваємо, але не так, як він переживає це в душі».

Протоієрей згадує, що незадовго до обстрілу вирушив до іншого храму — Храму усіх святих Чернігівських, розташованого ближче до центру міста. Він підіймає очі на зруйновану дзвіницю.

«З міномета прилетіло і знищило дзвіницю», — зітхає священник.

У Храмі усіх святих Чернігівських він щодня під час блокади проводив богослужіння. Молився, зокрема, за українську армію. На початку квітня, після того, як українські солдати зайняли російські позиції, священник повернувся до храму. Він побачив, що росіяни зруйнували не лише церкву, а й цвинтар неподалік. Там досі лежать розбиті гранітні пам’ятники та плити.

Чернігівське кладовище. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

«Найбільше лякає, що ось — воїнам-інтернаціоналістам. Вони ж мали бачити, що тут, так би мовити, їхні колеги поховані. Це ж офіцери, герої», — зітхає священник і веде мене на алею, де поховані українські солдати, що загинули на Донбасі.

Українські прапори над могилами так само майорять, як і раніше, хоч і посічені уламками.