«Нам не дозволяють спілкуватися із дітьми». Які шанси повернути з Італії через суд евакуйованих українських сиріт

У перші тижні повномасштабного вторгнення Росії 4739 дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування з дозволу українського уряду тимчасово евакуювали в європейські країни. Поступово Київ почав повертати свою молодь, але, за даними Державної служби України у справах дітей, станом на квітень 2025 року понад 1700 вихованців (це близько 40%) ще залишалася за кордоном. Деякі країни, посилаючись на рішення місцевих судів, не дозволяють вивозити неповнолітніх через затяжний воєнний стан в Україні. 

У цьому переліку є Італія, де з 2022 року прийняли кілька сотень українських вихованців дитячих будинків. На сьогодні понад 100 дітей перебувають у південних регіонах, переважно в Калабрії, на острові Сицилії та в північній області Ломбардії у провінції Бергамо. Оскільки Італія взяла цих неповнолітніх під свою юрисдикцію і в Україні не поліпшується безпекова ситуація, то нагальним завданням для української сторони стало не стільки швидке повернення малолітніх, як відновлення часткового нагляду за умовами їхнього перебування в іноземній країні з метою майбутнього переїзду в рідну державу. Генеральний консул у Неаполі каже, що через протидію місцевих опікунів ситуація зайшла в глухий правовий кут й попереду затяжна судова боротьба.

«Ґрати» докладно інформують про перебування цих дітей на Апеннінах та аналізують їхній правовий статус, що по суті відсторонив представників України від спілкування з неповнолітніми українцями. 

Повнолітні вихованці не контактують з консульством

Уродженець Ужгорода, нині 18-річний Микола Локотош, прибув у південну область Калабрію навесні 2022 року із групою вихованців Чинадіївського дошкільного закладу інтернатного типу (Закарпатська область). У телефонному спілкуванні із «Ґратами» юнак розповів, що хоч їхній заклад і розташований у безпечному регіоні, але дітей із закордонними паспортами керівництво тоді вирішило тимчасово евакуювати за кордон. Це зробили, щоб звільнити місця іншим вихованцям дитбудинків, які прибували із прифронтової зони, зокрема із Сумського дитячого будинку. Таку версію озвучували «Ґратам» і колишня керівниця закладу Світлана Софілканич, і представниця української асоціації на Сицилії «Нові межі»  Юлія Динніченко та її колега (на умовах анонімності) з іншої української асоціації на півдні Італії, які допомагали з організацією прийому неповнолітніх. 

Як згадує хлопець, після перших днів у гуртожитку йому знайшли прийомну італійську родину у місті Вібо Валентії, де 14-річному тоді підлітку, було зовсім некомфортно. 

«Я завжди мав сидіти у кімнаті, були постійні обмеження, мене випускали лише до школи, а як повертався з уроків, то не міг йти гуляти з нашими хлопцями на вулицю. Я просив, щоб мені поміняли родину, та цього не сталося. Тоді я вирішив щось утнути, щоб мене забрали із тієї сім’ї. І я побив їхнього 10-річного сина, бо він мене часто ображав, а я не міг того терпіти», — розповідає Микола, вдаючись до деталей своєї умисної незадовільної поведінки.

Хлопця таки забрали із тієї родини і за сприяння місцевих соціальних служб поселили у дитячий будинок вже в обласному центрі за 70 кілометрів, у місті Катандзаро, де він живе й досі. 

«Мені тут добре, я звик до сиротинців змалку, батьки померли, коли я був зовсім малим. В Україні колись одна прийомна сім’я погано до мене ставилася, то мені краще бути у дитбудинку, ніж у якійсь родині», — продовжує Микола Локотош. 

У нього є троє сестер, найменша, прибувши з ним в Італію, живе у Вібо Валентії в прийомній італійській родині. Їй добре ведеться у новій сім’ї і, за словами Миколи, хоче залишатися жити там. 

Коли починаємо згадувати його рідні місця, то юнак тужливо розповідає про бабу з дідом та інших родичів на Закарпатті, за якими він сумує, але наміру повертатися додому у нього наразі немає. 

Сягнувши повноліття, Микола Локотош може самостійно вирішувати питання про місце проживання, і він уже не числиться в групі малолітніх, доступу до яких добивається Генеральне консульство України в Неаполі, загрузнувши в судовій тяганині. 

Як повідомили «Ґратам» у дипломатичному представництві, багато хто з вихованців, сягнувши 16-річного віку, раніше за сприяння Генконсульства повернулися в рідну країну. Очевидно, що й дітям, які стали повнолітніми за цей час, дипломати можуть допомагати оформлювати документи для виїзду в Україну. Але останнім часом ця молодь не виходить на контакт, додали у Генконсульстві  в Неаполі, що й підтверджує історія ужгородського юнака.

«Спілкування з українською владою може нести загрозу»

Станом на лютий 2026 року близько 20 підлітків із Чинадієвого залишаються в Калабрії та шестеро — на південнішому острові Сицилія. На тому самому острові у прийомних сім’ях чи у відповідних структурах тимчасово перебувають ще понад 50 вихованців санаторно-оздоровчого центру соціальної реабілітації «Смарагдове місто» Донецької області. 

Адвокатка-міжнародниця Роза Емануела Ло Фаро. Фото зі сторінки її юридичної фірми в фейсбуці

Перші місяці, відповідно до місцевого законодавства про захист неповнолітніх іноземців, ці українські прибульці мали дозвіл на проживання в країні як неповнолітні. Однак, на сьогодні майже усі ці діти рішенням територіальних комісій отримали інший правовий статус — міжнародного захисту, а саме статус біженця, що кардинально змінило ситуацію. Це підтвердила «Ґратам» адвокатка-міжнародниця Роза Емануела Ло Фаро, яка на Сицилії вела десятки судових справ щодо українських вихованців. 

«Новий статус передбачає, що українська держава позбавлена опіки над своїми неповнолітніми громадянами, діти не можуть надалі контактувати із дипломатами країни свого походження, Україна практично вилучена з процесу, і приймаюча держава (Італія) може вільно вирішувати навіть питання усиновлення цих дітей без відома України. Відповідно до міжнародного права, громадяни Італії можуть усиновлювати дітей, які визнані політичними біженцями», — пояснила у коментарі виданню захисниця Ло Фаро, фахівчиня з імміграційного права.

Відповідно до процедури міжнародного захисту, приймаюча сторона (Італія) не зобов’язана надавати інформацію про прохачів притулку країні їхнього походження (Україні). Запити про надання міжнародного захисту малолітнім українцям почали подавати з 2024 року їхні тимчасові італійські опікуни — юристи, призначені місцевими судами у справах неповнолітніх. 

Ці опікуни, на думку адвокатки Рози Емануели Ло Фаро, під тиском італійських прийомних родин та впливом негативних новин з України у такий спосіб знайшли лазівку в законодавстві, щоб унеможливити повернення малолітніх сиріт в рідну країну. За її словами, прийомні сім’ї щиро переконані, що цим дітям краще житиметься в Італії, бо в українських будинках інтернатного типу до них нібито погано ставляться, про що деякі неповнолітні розповідали на судових засіданнях. 

На думку сицилійської адвокатки Ло Фаро, відповідальність за зміну статусу евакуйованих сиріт несе власне італійська держава, а саме, Міністерство внутрішніх справ. Це відомство, як вона каже, дозволило територіальним комісіям надати захист українським вихованцям за правовою процедурою міжнародного захисту в статусі біженців.

Такий статус комісії надають дітям, навіть якщо італійські суди перед тим ухвалювали рішення на користь українських опікунів і давали їм дозвіл на повернення українських сиріт у безпечні місця на Батьківщину. Це підтверджує українська юристка-міжнародниця та голова асоціації «Нові межі» (Сицилія) Юлія Динніченко, яка також вважає, що існує опір з боку італійських родин.

«Нам не дозволяють спілкуватися із дітьми, бо тимчасові італійські опікуни подали заяви про оформлення статусу міжнародного захисту для дітей, де йдеться, що спілкування з представниками України може нести загрозу. Ми тепер змушені вирішувати ці справи виключно у судовому порядку, коли вже говоримо не про права, а про боротьбу», — повідомив «Ґратам» Генеральний консул України в Неаполі Максим Коваленко. 

За його словами, суди у справах неповнолітніх сицилійських міст Катанії та Палермо запевнили дипломатів, що на час воєнного стану в Україні усиновлення цих дітей в Італії неможливе, але після завершення конфлікту «це питання може мати інше розв’язання». 

Після зміни статусу дітей з ними не дозволяють спілкуватися і тимчасовим українським опікунам на місцях, зареєстрованим у Генконсульстві.

«Я лише перші три місяці мала офіційний статус опікунки-представниці дітей в Калабрії, допомагала оформлювати їхні документи, за сприяння місцевих соціальних служб шукали приймаючі сім’ї, відповідність яких перевіряв суд. Я просила, щоб дітей лишили під моєю опікою, але суд у справах неповнолітніх міста Катандзаро вирішив по-іншому, попри наявність дозволів від Генконсульства. Їм призначили італійських опікунів, і потім я не могла мати контакту з дітьми, бо суд не підтвердив мій статус. Всі знали, що діти прибули на короткий термін як тимчасово евакуйовані, але хто міг подумати, що італійська держава їх не повертатиме», — на умовах анонімності розповіла «Ґратам» про свій досвід колишня опікунка, жінка, яка давно емігрувала в Італію і як членкиня української асоціації долучилася до прийому групи із сиротинця. 

Взагалі згадані суди Сицилії і Калабрії від перших тижнів перебування часто забороняли контакти вихованців із законними українськими опікунами, надавши на початку дітям статус «неповнолітніх без супроводу». Але, відповідно до норм міжнародного та українського законодавства, вихованців-біженців супроводжували особи, легально уповноважені Україною. Як пояснила адвокатка Ло Фаро, місцеві судді, ігноруючи міжнародні угоди (Гаазька конвенція 1996 року), вирішили, що документи українських опікунів не могли мати застосування на території Італії.  

«Це діти-сироти або позбавлені батьківського піклування перебували в установах України, це діти, які належали Україні. Вони ж не втекли з країни, як до нас прибувають дійсно неповнолітні без супроводу з Марокко чи Єгипту, бо ці африканські діти часто мають батьків. Це важлива різниця. І слід говорити про правопорушення з боку італійських тимчасових опікунів», — переконана Роза Емануела Ло Фаро.

Окремі суди зважають на національний закон, а не міжнародні конвенції

У даних випадках Італія фактично взяла цих дітей під свою юрисдикцію, відсторонивши від опіки над ними Україну, державу їхнього походження. Дипломати також переконані, що такі дії судових органів суперечать Гаазькій конвенції про батьківську відповідальність 1996 року. 

Генеральний консул України в Неаполі Максим Коваленко. Фото з фейсбук сторінки консульства

«Заходи, вжиті українськими компетентними органами, мають визнаватися в усіх інших державах-учасницях Конвенції (наприклад, рішення про призначення опікуна має таку саму юридичну силу в усіх державах-учасницях Конвенції, як і в Україні)», — йдеться у поясненні до статті 23 згаданої міжнародної угоди. 

За словами Генерального консула Максима Коваленка, він діє відповідно до міжнародних угод, коли консул має звертатися до іноземної сторони, але та — зі свого боку, не зобов’язана діяти на прохання консула. Тому італійці оцінюють, наскільки запити України відповідають їхній національній букві закону, та ухвалюють відповідні рішення.

Ба більше, ще у 2023 році за поданням української тимчасової опікунки із Сицилії Юлії Динніченко навіть Касаційний суд Італії підтвердив її статус на території країни. А пізніше, вже у 2024 році Верховний суд встановив виключне повноваження Генерального консула України призначати таких опікунів та у разі необхідності адвокатів неповнолітнім із довірених осіб, що й повинна визнавати італійська влада, згідно з Віденською конвенцією про консульські зносини (1963). 

Але на згаданих прикладах Сицилії та Калабрії, очевидно, що не всі судді дотримуються міжнародного законодавства чи дослухаються рішень свого Верховного суду, надаючи у таких випадках перевагу національним законам про захист неповнолітніх. 

Видання «Ґрати» зверталося по коментар до голови суду у справах неповнолітніх сицилійського міста Катанії, де станом на квітень 2022 року вже перебували 110 малих українців зі статусом «неповнолітні без супроводу». Відповіді не отримали.

У січні цього року в місті Тропеї (область Калабрія) під час конференції на тему захисту прав неповнолітніх підняли й питання щодо малолітніх українців-біженців війни, які досі перебувають в регіоні. В публічній  дискусії взяв участь адвокат Раффаеле Фільяно, котрий був юридичним представником (опікуном) українського підлітка в суді. Правник пояснив ситуацію з боку місцевого судочинства у справі неповнолітніх українських сиріт. 

«Так, Касаційний суд робить те, що має робити: діє відповідно до нормативів та законів. Водночас слід розуміти реальну надзвичайну ситуацію, що склалася у нас з масовим прибуттям малолітніх втікачів від війни. Ми дбаємо насамперед про найвищий інтерес дитини. І якщо ти (опікунка) приїздиш з України, йдеш у поліцію з 50 дітьми і говориш, що є їхнім законним представником від держави походження… де їх усіх розмістити? Хто буде відповідати за кожного з них? Ми говоримо про людей! Я погоджуюся із рішенням Касаційного суду, але його не дотримуються ні на Сицилії, ні в Калабрії», — сказав адвокат Фільяно, фахівець із сімейного права та захисту неповнолітніх. 

Адвокат, фахівець із сімейного права та захисту неповнолітніх Раффаеле Фільяно (зліва) на конференції у Тропеї, 2026 рік. Фото: Наталія Кудрик, Ґрати

Він скептично ставиться до аргументацій українського консульства про повернення дітей додому і пояснює: «Якщо гаряча фаза війни триває, щодня бомбардують окремі регіони твоєї країни… і дозволити повернення цих дітей в Україну — це суперечить міжнародному законодавству чи ні? Часто відповідають: так. Тобто діти втікають від війни, ми їх приймаємо — і потім відправляємо на війну або відсилаємо під бомби? Такими були міркування суддів та адвокатів на момент ухвалення рішень про призначення місцевих опікунів для цих дітей». 

На думку цього юриста, справді відповідальними у такому випадку є профільні міністерства, які мають регулювати подібні надзвичайні ситуації на міждержавному рівні.

Головний аргумент для неповернення дітей — відсутність безпеки 

Дитячий майданчик на фоні обстріляної російськими військовими багатоповерхівки в Чернігові, квітень 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Українські дипломати мали не одну зустріч в Римі у міністерствах юстиції та закордонних справ, де чиновники висловлюють розуміння обставини й надсилають в регіони рекомендації та роз’яснення щодо застосування міжнародних норм. При цьому італійські урядовці наголошують: судова система — незалежна гілка влади й вони не мають права втручатися або здійснювати тиск на суддів. У судах, зі свого боку, заявляють, що враховують рекомендації уряду, та не зобов’язані їх виконувати. Словом, склалася ситуація глухого кута, вважає дипломат Коваленко. 

«Оскільки справа зайшла в глухий правовий кут, ми співпрацюємо з українськими юристами, які здійснюють правову оцінку, наскільки взагалі можливо в судовому порядку вирішити питання і які є перспективи повернення дітей. Ці шанси дуже ускладнені, бо тут діють відповідно до національних законів. А головна проблема — судді звертають увагу на нинішню воєнну ситуацію в Україні. Вони не погоджуються з нашими аргументами про вивезення дітей у безпечні місця чи у прийомні українські родини. Італійські тимчасові опікуни зацікавлені залишати дітей, маніпулюючи часом інформацією про незадовільне поводження з дітьми в Україні. Та судді скептично ставляться до таких підстав, бо їхній головний аргумент — відсутність безпеки в країні», — додає у коментарі «Ґратам» Генконсул України в Неаполі Максим Коваленко.

Дипломати у співпраці з італійськими юристами, які відстоюють право України на юрисдикцію своїх неповнолітніх громадян, готують документи, щоб наймати місцевих адвокатів по справі кожної дитини окремо. Кошти для цього передбачені вже у постанові Кабінету міністрів про зміни до порядку використання бюджетних коштів для захисту громадян України за кордоном. 

«Але це не гарантує успішного для нас результату, — зауважує Коваленко. — Йдеться про судову боротьбу». 

Італійські представники, які безпосередньо опікуються сиротами-біженцями, відмовляються від спілкування з українськими медіа. Без їхнього дозволу також неможливо поговорити із малолітніми вихованцями з України. 

За словами консула та представників українських асоціацій на місцях, італійські родини часто зацікавлені залишати дітей при собі, про них добре дбають. Однак при цьому чимало хто з вихованців втрачає зв’язок із Батьківщиною: вони забувають українську, адже збереженням національної ідентичності цих біженців соціальні служби чи прийомні родини не переймаються. На утримання кожної такої дитини італійська влада виділяє кошти від 100 до 500 євро щомісяця, залежно від потреб окремої родини або дитячого будинку. Якщо не подобалося у сім’ях, деякі діти за дозволом місцевих судів у справах неповнолітніх поверталися за власним бажанням в Україну.

«Поки ми були з дітьми, ми влаштовували українські забави, спілкування рідною мовою, збиралися на вечері із сім’ями. Та згодом, як нас відсторонили, уже в родинах чи у соціальних притулках про їхнє українське виховання не думають», — поділилася спостереженнями на умовах анонімності колишня українська опікунка, делегована консульством, яка опікувалася малолітніми прибульцями в Калабрії.

Юнак Микола Локотош, перебуваючи тепер у різних містах із сестрою, підтримує з нею зв’язок і каже, що спілкуються вже італійською, бо дівчинка забуває рідну мову, прибувши в Італію у 10-річному віці. Сам Микола під час розмови із «Ґратами» силкувався говорити українською, але насправді виходив українсько-італійський суржик. Хлопець не пригадує, щоб італійські опікуни пропонували йому якісь заняття рідною мовою. Водночас, за словами консула, судді запевняють, що у деяких місцях перебування сиріт освітня програма українською їм таки забезпечена. 

Першочергове завдання дипломатів — мати доступ до дітей

Місто Вібо Валентія, область Калабрія, Італія. Фото: Наталія Кудрик

Тривале проживання дітей в італійському середовищі та їхня особиста заява у суді про небажання повертатися на Батьківщину — це вагомі аргументи для судді відмовити Україні в запиті на повернення неповнолітніх. Тому навіть у разі завершення збройного конфлікту, передбачають правники й дипломати, цих вихованців неможливо буде повернути, бо скажуть: це суперечить інтересам дитини. Та наразі представники української влади більше зацікавлені, щоб мати хоча б доступ до дітей, перевіряти умови їхнього перебування, які, із доповідей суддів, вважаються задовільними. 

«Діти, які є тут, не хочуть повертатися в Україну, хлопці живуть у будинках-притулках, вони бояться потрапити на війну, а дівчат мало, вони у сім’ях, одна дитина була дуже замкнута на початку, нині розговорилася й почувається краще. На загал їм тут непогано», — розповіла колишня українська опікунка.

Хлопець Микола із Чинадіївського закладу, коли зайшлося про відвідини  України, категорично відповів: «Ні, не хочу в Україну, бо можу піти в армію, там війна, хоч і далеко від мого краю. Родичі відмовляють мене від повернення. Як вийду із цього дитбудинку, зароблю грошей тут і поїду до іншої сестри у Швейцарію, в Італії мені не подобається. А якщо завершиться війна, я вернусь на Батьківщину». 

Однак є інші ситуації, коли діти хотіли повернутися додому, в Україну. Деякі поїхали швидко, а інші або досі чекають через відсутність рішення судів, або отримали відмову. 

Зокрема, на початку повномасштабної російської агресії на південь Італії прибула група 25 вихованців Сумського дитячого будинку імені Степана Супруна, повідомила виданню директорка закладу Любов Рудика. За її словами, з 2023 року більшість дітей з дозволу місцевих судів і без перешкоджання прийомних сімей вже повернулися в Україну, зокрема у Тернопільську область, і їм забезпечили в основному сімейні форми виховання. На сьогодні п’ятеро неповнолітніх вихованців закладу ще залишаються у дитячих будинках регіонів Апулія, Кампанія та Абруццо. Ці діти, як стверджує директорка Рудик, висловили бажання повернутися в Україну, але вже місяцями очікують на дозвіл суду виїхати, де не пояснюють причин затримки. 

Як з’ясували «Ґрати», ще на півночі Італії у провінції Берґамо на сьогодні залишаються 29 дітей Бердянської школи-інтернату (Запорізька область, окупована територія), яких 2022 року у повному складі (115 вихованців) евакуювали на Апенніни. За повідомленням Генерального консула України в Мілані Андрія Картиша, минулого року повернулися в Україну семеро вихованців згаданого закладу. 

Четверо з них пішли вчитися в ПТУ, а троє знайшли нові українські родини. За сприяння дипломатів, у справі однієї дитини триває робота, щоб передати її українським кандидатам в опікуни та подальшого повернення на Батьківщину. А решта малолітніх наразі не виявили бажання переїхати додому або ж познайомитися з українськими кандидатами в опікуни. Консульські працівники мають змогу контактувати із дітьми. 

Влітку 2024 року довкола повернення цієї бердянської групи зчинився скандал, бо місцевий суд у справах неповнолітніх спочатку погодився з проханням української влади на виїзд 57 дітей-сиріт, а потім заборонив (призупинив) їхнє відправлення через подання запитів на надання неповнолітнім статусу міжнародного захисту.