«Ми не втечемо, бережемо Україну, а вона нехай нас береже». Як Львів пережив перший ракетний обстріл

Уранці 18 березня російські військові обстріляли львівський авіаремонтний завод, розташований на території місцевого аеродрому — поряд із аеропортом. Чотири ракети, випущені, як повідомило міноборони, з російського підводного човна з Чорного моря, знищили ангари для ремонту літаків. Це перший обстріл Львова від початку війни.

Журналісти «Ґрат» побували на місці удару і розповідають, як те, що трапилося, пережили люди, що живуть в будинках навколо, і чому вони не хочуть їхати подалі від аеродрому, незважаючи на небезпеку.

«Хоче мене Путін вбити, нехай вбиває»

Рано-вранці двірниця Лідія прокинулася, зібралася на роботу і близько 6:20 почула звук повітряної тривоги. Жінка вирішила не йти в укриття і пішла мити під’їзд.

«Тільки зайшла, а воно як почало бухати: один, другий, третій, четвертий! Раптом чую, полетіло скло. Від цього удару скло [ходуном] ходило у наших будинках. З того боку, звідти хвиля йшла», — розповідає вона, показуючи у бік аеропорту.

Як з’ясувалося пізніше, російські війська обстріляли будівлі Львівського державного авіаційно-ремонтного заводу. За словами голови Львівської обласної військово-цивільної адміністрації Максима Козицького, Росія випустила шість ракет із корабля у Чорному морі. Дві з них, як заявив чиновник, перехопили українські системи ППО, решта чотири — потрапили в будівлі заводу.

Дворниця Лідія біля будинку поряд із львівським аеропортом. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Дворниця Лідія зізнається, що від вибухів їй стало трохи ніяково, але вона нікуди не втекла, домили під’їзд, зібрала і викинула кілька уламків скла, що вилетіли. Незважаючи на те, що ракети впали зовсім близько, вона все одно не має наміру йти в укриття.

«Я принципово не ходжу. Хоче мене Путін убити, хай убиває. Я не ховаюся! Розумієте, у мене така натура. Я собі прибираю, а люди всі йдуть біля мене в підвал. Якщо є Бог, і він дозволить, щоб мене вбили, нехай вбивають», — каже вона, посміхаючись.

Будинок, який вона прибирає, майже не постраждав від вибухів. Вилетіло й потріскало лише кілька шибок у під’їзді, які й так ледве трималися в старих дерев’яних рамах.

Мешканка будинку Валентина, стоячи на табуретці, заклеює дірку, що утворилася, скотчем.

«А що робити, будет дути. Як без скла? — бідкається вона. — Я казала: треба йти до ЖЕКу. Не можна поміняти на пластикові вікна? Ми такі гроші платимо за квартири! Я отримую дві тисячі пенсії, а за хату плачу дві з половиною!».

Під час повітряної тривоги Валентина була у підвалі церкви неподалік, яку місцеві використовують як притулок. Вибухів вона не чула. А коли вийшла на поверхню після відбою, побачила над аеропортом густий дим.

«Ми хочемо миру і спокою, щоб Путін пішов геть звідси зі своїми військами, — злиться Валентина. — Нам не потрібна жодна його допомога, нічого не треба! Ми самі собі раду даєм і живемо, дуже добре живемо. Тільки не хочемо війни, хочемо миру».

Валентина скаржиться, що через часту повітряну тривогу і походи до бомбосховищ не може нормально виспатися і в неї виникають перепади тиску. Але, незважаючи на сусідство з аеродромом, їхати з міста також не збирається.

«Ми не втечемо, бережемо свою Україну, а вона нехай нас береже», — каже вона.

Її сусідка, яка вийшла допомогти, також не хоче покидати місто. Під час обстрілу вона була вдома, але каже, що не злякалася.

«Я читаю Біблію… У мене мир у серці. А куди ви пропонуєте тікати? Кожен просто повинен подумати, чи він готовий зустрітися з Богом. Це справа часу, ми всі зустрінемося з ним», — міркує вона.

 

«Інформація — це джерело для ворога»

Обстріл авіазаводу — перший ракетний удар по Львову з початку війни і другий в області. 13 березня російські військові випустили 30 ракет по Міжнародному миротворчому центру за 50 кілометрів від міста. Тоді загинули 35 людей, понад 130 отримали поранення.

На аеродромі, на щастя, обійшлося без загиблих, але одна людина отримала травму середньої тяжкості. Мер Львова Андрій Садовий сказав, що з заводу заздалегідь вивезли виробничі потужності. Але, за його словами, ракети знищили усі ангари для ремонту літаків.

Мер Львова Андрій Садовий. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Садовий повідомив про обстріл першим, за годину після вибуху. Він уточнив, що ракети впали поряд із аеродромом, але аеропорт, що знаходиться по сусідству, не постраждав. Голова Львівської військової адміністрації Максим Козицький був незадоволений тим, що ця інформація потрапила до мережі, але прямо Садового не критикував.

«Давайте відповідально ставитись до інформації під час війни. Тому що будь-яка інформація є джерелом для ворога. Звертаюся до всіх ще раз із проханням та наказом: жодної інформації, жодних фото, жодних відео, жодних коментарів до офіційних даних від наших військових!» — попросив Козицький на брифінгу.

Сам Садовий виправдано відповів, що люди повинні знати про те, що сталося, а інформація і так просочилася б через соцмережі.

«Ви знаєте активність соцмереж у Львові. На жаль, соцмережі сьогодні живуть у режимі мирного часу, а не воєнного», — поскаржився він.

Заява голови військової адміністрації, мабуть, насторожила деяких мешканців будинків біля аеропорту, і до появи журналістів у їхніх дворах вони поставилися з недовірою. Хтось відмовився відповідати на запитання, хтось проводжав недружнім поглядом або з підозрою розглядав прес-картки.

— Сказали, що сталося, і сказали. Навіщо ви це розмусолюєте? — обурюється жінка, що вийшла з дому. — Треба молитись. А те, що ви ходите і фотографуєте, це нікому не потрібно.

— Але ж ви читаєте новини, значить вони потрібні, — намагаються заперечити журналісти.

— Садовий сказав, і цього достатньо, — наполягає на своєму жінка.

Неподалік місця вибуху знаходиться автопарк муніципальних автобусів. Вхід на підприємство перегородили охоронець і поліцейський з автоматом. Мер сказав, що там вилетіли усі вікна, але охоронець нічого про це не знає.

Вікно будинку біля львівського аеродрому пошкоджене від ударної хвилі. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Поліція оточила дорогу до аеропорту і не пускає нікого, зокрема журналістів. Неподалік ще один житловий квартал. Тут у двоповерхових будинках теж вилетіло кілька шибок зі старих вікон. Поруч зустрічаємо соліста Національної опери України Юрія Горіна. Тиждень тому він зупинився у квартирі брата. У перший день війни разом із дружиною і дитиною переїхав зі столиці до села Мощун під Києвом. Думав, що там буде безпечніше, але росіяни з вертольотів атакували аеропорт у Гостомелі за кілька кілометрів звідти. Тоді родина Горіна повернулася назад до Києва.

«Потім сім чи вісім днів у Києві в паркінгу провели. Дружина з дитиною — в машині, я — поруч із машиною в рибальському кріслі. Згодом не витримали, приїхали сюди», — розповідає Юрій.

У Львові його знову наздогнали обстріли, але переїжджати подалі від аеродрому він також не збирається.

«Куди ти втечеш? Від війни не втечеш», — зітхає він.

Окрім авіаремонтного заводу у Львові є ще кілька об’єктів військової інфраструктури. Проте мер Андрій Садовий вважає, що необов’язково вони можуть стати об’єктом майбутньої атаки росіян.

«Якщо ви проаналізували атаки по різних місцях в Україні, то це школи, це дитсадки, це лікарні, це будь-які об’єкти інфраструктури. І в мінімальній кількості це об’єкти військової інфраструктури… Тому всі міста в нашій країні і всі об’єкти у всіх містах перебувають у рівній ситуації», — сказав він.