«Я докладатиму максимум зусиль, щоб і всі інші опинилися на волі». Монолог Нарімана Джеляла про сфабриковану Росією справу, ув’язнення та обмін
Наріман Джелял. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
28 червня в результаті обміну Україні вдалося звільнити з російського ув’язнення першого заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Нарімана Джеляла.
Три роки тому в окупованому Криму його затримали російські спецслужби. Це сталося після того, як Джелял повернувся з Києва, де брав участь у міжнародному саміті «Кримська платформа», організованому українським урядом. Спочатку ФСБ допитала його як свідка у справі про підрив газопроводу в кримському селищі Перевальному, але потім звинуватила в диверсії, зберіганні та контрабанді зброї з вибухівкою. У вересні 2022 року Верховний суд Криму оголосив Джелялу вирок: 17 років колонії суворого режиму і штраф 700 тисяч рублів. Через рік Третій апеляційний суд загальної юрисдикції міста Сочі залишив чинним вирок, але посилив умови утримання: перші три роки засуджений має провести у в’язниці.
У рамках тієї ж справи затримали і судили ще двох кримчан — братів Асана й Азіза Ахтемових. Асана засудили до 15 років позбавлення волі, штрафу в 500 тисяч рублів і року обмеження свободи пересування; Азіза — до 13 років позбавлення волі, такого ж штрафу й обмеження свободи пересування. Як і Джелялу, апеляція посилила Ахтемовим умови утримання.
Адвокатам кримчан Миколі Полозову та Еміні Авамілєвій російські силовики заборонили коментувати справу, коли на початку слідства взяли в них підписку про нерозголошення. Справу слухали у відкритому судовому процесі, але в зал засідань пускали тільки по кілька осіб слухачів — переважно родичів.
У жовтні 2023 року Нарімана Джеляла етапували до в’язниці в Мінусинську, Краснодарський край — за 5,5 тисячі кілометрів від рідного Криму. Асана Ахтемова тримають у в’язниці №2 Володимирської області. Азіз спочатку перебував у в’язниці №2 Єнісейська Красноярського краю, але нещодавно його етапували і не повідомили родичам, куди.
З трьох засуджених Росія погодилася віддати на обмін тільки Нарімана Джеляла. «Ґрати» записали з ним монолог через кілька тижнів після його звільнення. Незадовго перед цим кримськотатарський політик возз’єднався в Києві зі своєю сім’єю — дружиною Левізою і чотирма дітьми. Дізнавшись про звільнення Нарімана, вони змогли виїхати з окупованого Криму. Увесь цей час родина підтримувала його в суді та боролася за його свободу.
Наріман Джелял детально розповів «Ґратам» про те, як ФСБ фабрикувала кримінальну справу проти нього і братів Ахтемових, про судовий процес, про умови ув’язнення і про довгоочікуваний обмін.
«Звинувачення в диверсії мене здивувало»
Звинувачення придумано практично в усьому, тому що я виступав на захист територіальної цілісності України, проти окупації. Я її не приймав серцем, хоча дійсно по факту доводилося миритися з певними обставинами.
Звичайно, я і сам, і з хлопцями вигадував, а що б такого можна зробити. Вже можу відкрити невеликий секрет, що напис на в’їздах до Сімферополя «Ми підтримуємо «Кримську платформу» — справа моїх рук. І щось подібне ми робили, але це не диверсія. За тексти моїх статей, виступів, постів в інтернеті, в принципі, мене можна було притягнути до кримінальної відповідальності [за російським законодавством]. За висловлювання, за позицію — на здоров’я. Це б мене не здивувало. Але коли мені стали говорити про якийсь підрив, це мене здивувало і десь навіть приголомшило. Я допускав, що хтось в Криму може таким займатися, але не я.
І тому обвинувачення правдиве тільки в парі моментів. У своїх свідченнях свідка я про це говорив. Так, я знаю Асана Ахтемова. Знаю Азіза, з яким у мене не було жодних спільних справ. Ми просто знали один одного як односельці. Я дійсно передав номер телефону Асана людині на ім’я Різа , який на той момент проживав у Києві і був моїм хорошим знайомим. Про що вони розмовляли, чи розмовляли взагалі, мені було абсолютно невідомо.
У нас з Різою була розмова, коли він шукав хлопців, які могли б проводити в Криму інформаційні акції на підтримку України: розкидати листівки, можливо, десь зробити напис, повісити прапор. Нічого більше, ні про які диверсійні або схожі дії не йшлося.
Слідству цього виявилося достатньо. Зрозуміло, що в них просто було конкретне завдання і під нього підвели все інше.
«Мене вже було названо підозрюваним»
Наріман Джелял. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
О 2:45 ночі 4 вересня Джелял написав на своїй сторінці у фейсбуці про обшук у будинку Азіза Ахтемова в тому ж селі Первомайське Сімферопольського району, де мешкав і він. Джелял повідомив, що візит правоохоронців був пов’язаний з «якимось вибухом у селі Перевальне Сімферопольського району», де перебуває Ахтемов після затримання — невідомо. За п’ять годин голова виборчкому Курултаю кримськотатарського народу Заїр Смедля написав, що у самого Джеляла теж почався обшук.
У постанові про обшук, з якою до мене прийшли рано вранці 4 вересня, я вже був названий підозрюваним. Це стосувалося найпершої кримінальної справи, яку відкрило МВС Сімферопольського району за фактом вибуху [на газопроводі в Перевальному].
Потім справу перехопило ФСБ. Коли мене надвечір 4 вересня привезли в слідчий відділ ФСБ, то мій перший допит і очна ставка з Асаном була в статусі свідка.
Я думаю, це зробили для того, щоб не надавати мені адвоката. Хоча вони могли б, як і Асану з Азізом, мені якогось липового адвоката приліпити. Не знаю, чому цього не зробили.
Спочатку в Асана був адвокат на прізвище Глушко . Ця людина — абсолютна сволота. Асан спеціально його викликав [на допит до суду], щоб показати, як цей «адвокат» «захищав його інтереси». І будь-який суд побачив би, що поняття адвокатської честі, етики цій особі просто не притаманне. Це сволота. Я по-іншому не можу сказати. Ми вже знаємо, що це стандартний черговий ФСБшний адвокат, як і інший адвокат [Олександр Полянський], який був у Азіза. І вони, в принципі, постійно чергують у кафешці біля ФСБ, щоб у будь-який момент надати «свої послуги», тільки не підзахисному, а органам для того, щоб продемонструвати якусь подобу законності слідчих дій.
Як тільки слідчий [ФСБ Олександр] Лавров завершив очну ставку — це вже після опівночі було, тобто 5 вересня — зайшов старший слідчої групи [слідчий ФСБ, майор юстиції Віталій] Власов і покликав мене з собою. Дорогою він сказав: «Зараз будемо ставити вам підозру у вчиненні злочину». І запитав, якого адвоката будемо кликати?
Моя адвокатка Еміне Авамілєва зранку біля будівлі ФСБ вимагала, щоб її до мене пустили. Тому, я думаю, для нього було очевидно. Хоча потім на суді він стверджував, що нічого не знав про присутність мого адвоката біля стін ФСБ.
Ми почекали годину, вона приїхала.
Вчинок і кара. Як із тортур і уривків фраз з’явилася справа Нарімана Джеляла про диверсії в Криму
«Слідство базувалося на вибитих під тортурами свідченнях»
Фізичних тортур до мене не застосовували. Якщо не вважати тортурами саме ось таке ставлення: мішок на голові, наручники, без води. Воду пропонували вже, коли мені «запропонували» пройти поліграф. Це при тому, що спочатку я був у статусі свідка. Таке ставлення до свідка — це повний абсурд. Була певна психологічна обробка.
Тортури застосовували до Асана й Азіза Ахтемових. Під час очної ставки з Асаном я зміг у нього запитати, і він сказав, що так, його катували і били, і струмом обробляли. Потім у мене з ними була коротка розмова під час очікування в невеликих таких камерах — «стаканах», як їх називають у ФСБ. Вони підтвердили, що їх катували. Тоді Асан мені сказав, що ніколи б не зробив того, що їм приписують, навіть якби йому запропонували.
Слідство базувалося на вибитих під тортурами свідченнях, від яких Асан і Азіз Ахтемови, одразу, як до них потрапили нормальні адвокати, відмовилися і надалі давали чіткі свідчення, що їх примусили обмовити себе і мене під тортурами.
Асан розповідав: щоб хоч якось демонструвати, що все, що його примушують казати, — брехня, він намагався [у свідченнях] щось змінювати. Рвав папери, які йому приносили на підпис, за що його били. Йому приносили готові свідчення, казали — підпиши. Він рвав їх, там його били, потім вимагали на камеру говорити. Він намагався всіляко якусь нісенітницю говорити, щоб було ясно, що це все вигадки.
До речі, дуже показовим був допит Азіза. Ми в суді навіть спочатку не хотіли дивитися відеозапис допитів, тому що хлопцям було дуже важко бачити це все. Але прокурор наполіг, і я потім йому висловив своєрідну подяку. Переглянувши уважно відео допиту Азіза, ми побачили повну невідповідність усього того, що він говорить, тому, що відображено в протоколі цього ж допиту. Хоча протокол має вестися дослівно. Як людина говорить, так має бути записано, за винятком якихось мінімальних виправлень, а там абсолютно інше. Наприклад, жодного імені Азіз сам згадати не міг. Йому підказував то адвокат, то слідчий. Фактично, це порушення, яке явно вело до вилучення цього доказу з матеріалів справи. Суд цього не зробив.
Прямих доказів моєї вини взагалі не існує — все притягнуто за вуха. Єдина реальна річ у справі — це мій смартфон, який вилучили і оглянули. Витягнуті з нього файли використовували як докази нібито мого мотиву.
Огляд [смартфона] провели з порушенням законодавства. Експертизи знайдених файлів на наявність екстремістських матеріалів не провели, що саме я автор цих матеріалів, не довели. Хіба мало що в мене як у журналіста може бути на телефоні. Ви доведіть, що це я написав або десь використовував у публічній діяльності. Ну, абсурд повний!
«Інших варіантів слідство не допускало»
Наріман Джелял (ліворуч), Азіз (по центру) та Асан (праворуч) Ахтемови в суді. Фото: Кримська солідарність
Крім Азіза, Асана і мене, було затримано ще двох людей. Це Ельдар Одаманов і Шевкет Усеїнов.
З Ельдаром я не знайомий. Може ми десь перетиналися, він нібито працював у Меджлісі — я погано його пам’ятаю, але обличчя знайоме. З ними дуже жорстоко поводилися: катували, потім відпустили, але їхні свідчення [слідчі] надалі використовували як свідчення.
Жоден з них не давав свідчень конкретно проти мене, Асана чи Азіза. Але їхні свідчення стосувалися того, що Різа, який нібито нам ставив завдання підірвати газопровід, ставив їм якісь схожі завдання. Тобто їхні свідчення свідків потрібні були для підтвердження диверсійної діяльності Різи. Це нібито побічно доводило, що і ми цим самим мали з ним займатися. Інших варіантів слідство не допускало.
Коли Одаманова й Усеїнова відпустили, їх висадили недалеко від центру міста, у районі старого офісу Меджлісу кримськотатарського народу. Щойно вони вийшли, до них одразу підійшли патрульні поліцейські, попросили документи, і потім, чи то за непокору, чи то через опір поліції, запроторили на 15 діб.
Ми допускаємо, що їх затримали для того, щоб вони не могли нічого розповісти. І щоб за цей час з них зійшли сліди побоїв. Ну, і щоб психологічно їх дотиснути.
Одаманов і Усеїнов були в суді, давали свідчення, і до їхньої честі обидва заявили, що до них застосовували тортури. Причому Ельдар зробив це емоційно. Він розповів, що його били і катували струмом. Шевкет говорив, що його били, хоча ми неофіційно знаємо, що його теж катували струмом. Але він, напевно, сказав у суді те, що вважав за потрібне. Ми не можемо йому в чомусь дорікнути. Тим більше, що, повторюся, щодо нас вони жодних свідчень не давали.
Ще двоє людей, які нібито з нами входили в організовану групу, — це Різа і якийсь Олег.
За версією слідства, план диверсії розробили співробітник ГУР Олег Ахмедов і Різа Яг’яєв-Веліулаєв, який позаштатно співпрацює з розвідкою. Вони займалися збором відомостей про військовий потенціал Росії, об’єкти інфраструктури в Криму і розробляли плани диверсійних операцій. Навесні — на початку літа 2021 року вони створили диверсійну групу, до якої увійшли Наріман Джелял і брати Ахтемови, які «негативно ставляться до Російської Федерації та факту входження до її складу Республіки Крим і міста Севастополя». Підірвати планувалося газопровід, що забезпечує село Перевальне і військову частину №12676. Для цього Ахмедов мав навчити інших поводитися з вибухівкою, Яг’яєв-Веліулаєв координувати операцію, Джелял — підібрати виконавців, а Ахтемови, власне, здійснити підрив. Нібито Джелял спочатку спробував завербувати кримчанина — у справі він фігурує як засекречений свідок під ім’ям С.Бишовець, але той відмовився. Тоді Джелял залучив до операції братів Ахтемових). Вважалося, що вони на території України, до них не було доступу, і під кінець слідства їхній епізод виділили в окрему кримінальну справу. І далі вже під час судового засідання, в принципі, вони як учасники не розглядалися.
Дуже цікава історія була з Ерфаном Небієвим і ще одним свідком [Максимом Кураленковим], колегою по роботі Асана Ахтемова, який нібито забирав цю посилку для нього в Небієва.
Вибухівку, за версією слідства, доставили на півострів з Херсонської області. Її вклали в головку сиру і попросили перевезти Ерфана Небієва через адмінкордон. 30 липня він приїхав до Криму, не підозрюючи, що заховано всередині сиру в нього в багажнику. Забрати сир Асан попросив Максима Кураленкова. Слідство стверджує, що він теж не знав про вибухівку. Вибухівку поклали в гараж Асана Ахтемова. 8 серпня Асан Ахтемов з’їздив до Перевального, щоб перевірити місце підриву. Він сфотографував трубу. Ще раз Ахтемови їздили на місце, щоб перевірити маршрут. Увечері 22 серпня вибухівку перевезли до труби над Ангарою. Азіз Ахтемов охороняв місце, а Асан за допомогою ножа викопав ямку біля основи труби і поклав туди вибуховий пристрій. О 5:45 ранку він вибухнув.
Якщо я не помиляюся, 7 вересня слідчий Шерстюков робить запит до оперативної служби і просить встановити, які ще особи брали участь у контрабанді вибухівки з Херсонської області в Крим, місто Сімферополь. 17 вересня з оперативної служби надходить відповідь, де вказується, що цими особами є ось Небієв і другий хлопець, Кураленков. Але вся фішка в тому, що між цими датами і Небієв, і Кураленков уже допитані, з ними проведені очні ставки, і між ними, і з Асаном, тобто всі слідчі дії завершені.
Стоп, як так? Звідки слідчий дізнався, якщо йому ще не відповіли, хто це, а він вже проводить повною мірою всі слідчі дії?!
Асан і Азіз справді їздили в Херсон. Це правда. Їздили, щоб робити [українські] документи, як це робили всі, і я, зокрема. Якщо я не помиляюся, навесні 2021 року я їздив туди, подавав на отримання ID-паспорта, до речі, не встиг його отримати. До цього багато разів я їздив до Херсона оформляти українські документи дітям.
Асан і Азіз теж поїхали робити документи. Вони не заперечували цього факту. Цікаво, що слідство роздобуло у митної прикордонної служби відео проходження перевізником Ерфаном Небієвим КП на [адміністративному] кордоні з Херсонською областю, де він нібито провозив ту саму вибухівку. А чому немає відео, коли він же провозив туди хлопців? Щоб усі переконалися: ось хлопці їхали. Раз ви вже так дієте, ви нібито шукаєте докази, де це відео? Нема цього відео там.
Правдою є деякі обставини того, що ми знайомі. У матеріалах справи є скріншоти з камер дорожнього спостереження, де вони того дня їдуть у бік Перевального. Вони кажуть, так, ми їздили, бо там була дешева газозаправна станція, і ми проїхалися ввечері, щоб заправитися. Вони не заперечують, що їздили в той бік. Але на цих фотографіях насправді не видно, що за кермом саме вони.
Натомість слідство стверджує, що 8 серпня Асан проводив якусь розвідку. Чому цих скріншотів немає — невідомо. Це при тому, що за правилами відео недовго зберігається з цих камер, а фотографії зберігаються довго. І за всіма термінами ці фотографії мали б бути.
І ось таких невідповідностей величезна кількість, там просто жах якийсь! Тільки з цих підстав можна було виключати величезну кількість доказів, після чого від слідства просто б нічого не залишилося.
Під час судового процесу ми розібрали кримінальну справу по кісточках. Я впевнений, що будь-який професійний юрист одразу ж побачив, наскільки там усе сфальсифіковано. Там величезна кількість порушень Кримінально-процесуального кодексу РФ.
«Третій актор перефантазував»
Наріман Джелял. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Ще у слідства були засекречені свідки. Секретний свідок — це постійний елемент у всіх політичних справах, які Російська Федерація веде проти людей на підконтрольних їй територіях: власне в Росії та на окупованих українських територіях.
Допити секретних свідків — це якась суцільна химера: незрозуміло, чи реальна це взагалі людина. Але я-то знаю, що нереальна, бо всіх обставин, які він описував, просто не існувало.
Зі свідка на підозрюваного Наріман Джелял перетворився після свідчень засекреченого свідка під псевдонімом «Сергій Данилов». Протокол опитування, складений 4 вересня, він підписав фіктивним підписом псевдоніма.
І я, і Асан якийсь перший час намагалися зрозуміти, хто цей «Сергій Данилов». Але я дуже швидко усвідомив, що це марно, як тикати пальцем у небо. Абсолютно немає жодних підстав припускати, а займатися полюванням на відьом і підозрювати всіх і кожного мені зовсім не хотілося.
Свідок розповів, що знає Джеляла з 2010 року, але зблизився з ним після анексії, коли «помилково вважав, що повернення Криму до складу України піде на користь жителям півострова». Після цього вони разом відвідували судові процеси у справі «26 лютого» , щоб підтримати підсудних, заходи на День кримськотатарського прапора і День пам’яті депортації. За словами свідка, Джелял, мабуть, став йому довіряти, якщо врахувати, що зідзвонювався при ньому з Різою. Телефоном вони говорили про якусь «справу», яку може зробити «Асан», якому потрібно з’їздити «порибалити на Арабатську стрілку», де його перевірять, чи зможе він впоратися. А після 23 серпня Джелял, за даними свідка, говорив з Різою, вживаючи фрази: «нормально спрацювали по трубі», «будете гроші скидати?» і «ну, на ваш розсуд». «Данилов» вирішив, що вони обговорюють підрив газопроводу, про який він дізнався з новин. 4 вересня, коли він дізнався про затримання Джеляла, сам прийшов у ФСБ повідомити про розмови того з Різою.
Це абсолютно вигадана історія. Ми змогли довести, що такої розмови у вказаний ним час просто не могло бути. Він вказував на 26-27 серпня 2021 року. 26 серпня я був у дорозі зі своїми друзями з Києва до Криму, а 27-го весь день провів з сім’єю.
Ба більше, він попався на тому, що нібито чув цю розмову кримськотатарською мовою.
Я його запитую: «А ви у спілкуванні з співробітником ФСБ як наводили ці цитати?». Він каже: «Російською». Я кажу: «Ви попередили, що розмова була кримськотатарською мовою?». — Ні.
Я кажу: «А як ви переклали розмову? Ви хто? Ви перекладач, ви експерт мови, ви мовознавець, філолог?». — Ні, ось я сам.
Якщо навіть припустити, що розмова була, про яку точність перекладу може йти мова? Ті фрази, які наводили російською мовою, кримськотатарською мовою так не говорять, так фразу не будують, такі слова не використовують. Перекласти кримськотатарську фразу таким чином просто неможливо. Це б звучало інакше.
Ба більше, він каже, що я згадував якогось Асана і його брата, і розмова була з якимось Різою. Ми запитали, про якого Різу йдеться? Вам відомо? — Ні. Про якого Асана йдеться? Вам відомо? — Ні. Я кажу: «Асан — це поширене ім’я?». — Ні, це рідкісне.
Ну, тут ми вже розсміялися просто, тому що Асан — це одне з найпоширеніших імен, як і Різа, у кримських татар. В оточенні є десяток людей на ім’я Різа і десяток людей на ім’я Асан може бути.
Усі спроби довести моє алібі під час допиту [трьох] засекречених свідків переривалися суддями. Вони просто не давали нам ставити запитання, а свідкам не давали відповідати на наші запитання. Мій адвокат Микола Полозов підрахував, що на допиті одного з так званих свідків суд відхилив 40 наших запитань. Як ти можеш довести, що цього не було, якщо суд не дає тобі ставити запитання? Абсурд повний!
Усі свідчення засекречених свідків — брехня від першого до останнього слова. А всі свідчення, якраз-таки засекречених свідків, виключно щодо мене дані. Виключно. Ні про Асана, ні про Азіза практично не згадується, крім ось тієї телефонної розмови, де є такий собі Асан.
Один [засекречений свідок — «Сергій Данилов»] говорив, що чув розмову. Інший [засекречений свідок] говорив, що нібито він перевізник, і я його просив щось забрати з Херсона. Ніколи не просив, взагалі таких обставин не було! Ми вже там виявили дуже чітко, що ця людина не є перевізником, вона не знає елементарних речей, які перевізник має знати.
Непрямим доказом нашої правоти є свідчення Ерфана Небієва, який є реальним перевізником, і я його добре знаю. І він у своїх свідченнях називає чітко адреси і так далі. Тобто явно демонструє знання Херсона, знання якихось моментів, пов’язаних з роботою перевізника з Криму в Херсонську область.
Засекречений свідок, який стверджував, що займається перевезеннями кілька років, не продемонстрував цього знання. Тобто він явно з цією професією, з цією роботою не був пов’язаний. Це придумана легенда.
Ну, а третя людина [засекречений свідок] — вона взагалі фантазувала. Абсолютно.
Найцікавіше, що якщо порівняти його свідчення, надані ним письмово нібито слідчому ФСБ, і свідчення, надані ним безпосередньо в суді, вони явно різняться. Там є протилежні речі. Це говорить про те, що людина перестаралася.
Свідок, так званий Данилов, у суді розповів рівно те, що написано у свідченнях. І коли ми почали його запитаннями «розтягувати», він дуже розгублений був.
Другий свідок теж практично дотримувався показань на папері, їм нібито даних. Коли ми почали «розтягувати його на шпагат», грубо кажучи, він теж став губитися у відповідях.
Мабуть, врахувавши це, третього актора, я умовно так назву, взяли такого, трошки з фантазією. Ну, він явно перефантазував. Він дуже жваво відповідав, але ніс таку нісенітницю, яка взагалі… Він просто перестав дотримуватися того, що «говорив» під час слідства. І ось у це треба було повірити.
Але вірити-то там нікому не треба було, тому що було очевидно, що слідство, прокуратура і суд діють заодно.
«Нам не давали піднімати голову»
Наріман Джелял. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Умови в першому СІЗО [СІЗО-1 Сімферополя] були так собі. Це стара будівля, досить древня, обшарпана. Нари, старі матраци, подушки, ковдра. Потім вже принесли свіжіші. Телевізора не було.
Я був у спецблоці з самого початку, з першого дня. Невелика камера для двох, маленьке віконце десь сантиметрів 50 на 80, п’ять ґрат, до того ж дві ґрати безпосередньо на самій віконній рамі завареній з ячейками десь 2 на 2. Тобто світло практично не потрапляє туди. Свіже повітря, так, відносно.
Асан був у дуже неприємних умовах. Його й Азіза кинули в карантин. Карантинні камери розташовані в напівпідвальному приміщенні, там вічно протікає каналізація, сморід страшний, вогкість. Я цими місцями часто проходив, але в самих камерах не сидів.
Це СІЗО складається з двох етапів: якась давня будівля, а зверху більш-менш свіжа надбудова. Ось це напівпідвальне старе склепіння, там просто страшний жах. У карантині не дають чистої білизни, не дають нормальних матраців.
Асан пробув там понад два місяці, хоча зазвичай у карантині тримають до двох тижнів. Його там спеціально так довго протримали, я впевнений. Він описував свій стан, деякі його співкамерники навіть написали в суд свої свідчення. Вони описували, що він погано спав, у нього були панічні атаки після тортур, що в нього були опіки на внутрішній слизовій рота, що дуже болів живіт, він дуже мало їв. На тлі стресу в нього був дуже сильно порушений апетит. Але суд відмовився їх викликати, або якимось іншим чином з СІЗО включити [по відеозв’язку].
Азіз впорався трошки швидше через свій характер. Азіз такий настільки світлий, позитивний хлопець, він просто, мабуть, це все негативне постарався від себе швидше викинути. І навіть коли ми зустрічалися, він намагався триматися дуже так легко. Я не знаю, як йому це давалося, але він сам за характером дуже позитивна людина. І, мабуть, це йому вдалося.
Асан трошки такий сам по собі, з таким непростим психологічним внутрішнім устроєм, і йому дуже важко все пережите далося. Думаю, досі йому це аукається. Наприклад, за всіх можливостей побачити своїх дітей, він боявся, щоб діти приходили в місця ув’язнення і його бачили. Для нього це бар’єр. Він дуже хотів їх бачити, але дружині забороняв. Ось настільки важко йому це далося. І він дуже переживав за все, що відбувається, і як це буде. Я за нього дуже переживаю, як він там зараз тримається. Головне, щоб тримався.
Перевели мене [у друге СІЗО] 11-го травня, якщо я не помиляюся, 2023 року.
Щойно я закінчив ознайомлення з матеріалами судової справи, це вже після ухвалення вироку, у вересні, десь усю зиму і весну 2023 року ми знайомилися з матеріалами письмовими в суді, а з аудіоматеріалами в СІЗО. Нас виводили по черзі.
Я перший закінчив, мене відразу етапували до другого СІЗО , де я пробув до етапування вже безпосередньо до місця відбування покарання на початку жовтня 2023 року. Асан і Азіз прибули, по-моєму, через два тижні, щойно вони закінчили там ознайомлення. Я знав, що вони в сусідніх камерах сидять. Ми іноді мигцем бачили одне одного.
Там побутові умови були кращими, але режимні — набагато жорсткішими. Нам не давали піднімати голову, ми ходили зігнутими, з заведеними за спину руками. На нас постійно кричали, змушували переміщатися бігом. Купалися ми там по п’ять, максимум десять хвилин. Тобто ну дуже неприємні там речі були, такі принизливі.
Тому побачити одне одного нам не вдавалося, хоча ми знали, що людина поруч стоїть, але ти не можеш на неї подивитися. Побачилися ми вже на етапі. Нас разом вивозили з цього СІЗО, і етапом ми вже один одного побачили, поспілкувалися, потім разом сиділи кілька днів у Краснодарському СІЗО. Потім нас з Асаном забрали в 22-гу колонію в Двубратському [в Краснодарському краї], де ми з ним провели три тижні в транзитному пункті. Я не знаю, чому так допустили, але ми в одній камері з ним перебували, спілкувалися. Я намагався його налаштувати, він — якось мене підтримати.
На той час ми вже отримали інформацію, куди ми потрапляємо, нам змогли це передати. Азіз стартував раніше, а я йшов по етапу через три дні після нього. Ми з Асаном виїхали десь наприкінці жовтня, але дорогою до Саратова його вивели у Волгограді, а я попрямував на Саратов, потім проїздом через Оренбург до Челябінська і через Новосибірськ до Красноярська, де пробув близько тижня. Нарешті, 20 листопада я потрапив до в’язниці міста Мінусинська.
Кого бачив у СІЗО та в’язниці
За час ув’язнення мені не траплялися військовополонені: солдати ЗСУ, добровольці, члени територіальної оборони чи Нацгвардії. А от політичні в’язні, як кримські, так і з території Херсонської, Запорізької, Луганської області, мені зустрічалися.
Зокрема, у Мінусинську сиділи в той період, коли я там був, Білял Аділов . Ми з ним не зустрічалися, але сиділи там у якийсь момент через стінку. У нас там була можливість коротко перекинутися словами. Безпосередньо зустрічався я з Сейраном Муртазою , з Різою Омеровим — ми в одній камері сиділи з ним довгий час. Чудовий просто хлопець, хороший такий.
З Бекіром Муртазаєвим, його не згадують, по-моєму, зараз у списках [політичних в’язнів]. Він сидів і в Сімферопольському СІЗО. І я, і Асан, і Азіз його знали. У нього теж 205-та стаття і ще купа якихось статей, пов’язаних з вибухівкою та екстремізмом. Тобто стандартна терористична справа, але він опинився трошки поза увагою. Я ще не перевіряв, чи є він у якихось списках на цей момент, але, безсумнівно, це зроблю. Ми познайомилися, тому що його брат сидів зі мною в СІЗО №1, нібито за напад на співробітників ФСБ якраз у день затримання Бекіра. Там сталася аварія, тому що брат слідував за «газеллю», яка відвозила його брата, щоб упевнитися, що його везуть безпосередньо в ФСБ, а не в який-небудь невідомий підвал. І там дійсно сталася просто аварія. Це кваліфікували як умисний напад. Йому довелося «визнати» провину, але він тим самим отримав умовний термін. Зараз змушений перебувати в Сімферополі, відбувати умовне покарання, а брат у нього в мінусинській в'язниці .
Останніми днями, вже практично перед моїм звільненням, до мінусинської в’язниці приїхав Осман Аріфмеметов — один з небагатьох, кого я знав до ув’язнення. Ми часто біля судів стикалися на якихось заходах щодо політв’язнів. Він працював як громадянський журналіст, часто брав у мене коментарі. Ми його зустріли, я буквально кілька разів його зміг побачити, обійняти, поговорити з ним, завдяки тому, що і він, і я виходили на роботу. Це був величезний плюс, що ми виходили, спілкувалися.
З інших регіонів, це з Луганської області, був Артем Крикунов , такий хлопець чудовий, учитель біології. І Юра Доманчук , він зі Скадовська. З Юрою і з Артемом ми теж сиділи якийсь час в одній камері. З Юрою навіть аж до мого звільнення. Але коли мене виводили, ми навіть не встигли попрощатися, бо він ще був на роботі, а мене швидко забрали. Я його не бачив, навіть «до побачення» сказати не встиг. Але сподіваюся написати їм усім листи і сподіваюся, що вони дійдуть, і я матиму можливість якось із ними налагодити спілкування.
«Просто, ти там потрібен. Нам потрібні ті, хто з того боку»
Звільнений під час обміну заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джелял, 29 червня 2024 року. Фото: Рустем Умєров
25-го червня я вийшов зранку, як зазвичай, за режимом на роботу, пропрацював пів дня. І коли конвоїри мали забрати нас назад у камери, до мене прийшли двоє, їх називають корпусні, — тобто люди, які, як кажуть, стежать і відповідають за все, що відбувається на тюремному корпусі. Це вже люди офіцерського звання.
Прийшли вони і кажуть: «Пішли з нами». Ми йдемо, а вони кажуть: «У тебе п’ять хвилин, зараз швидко збираєшся і виходиш з камери». Я кажу: «А куди?». Він каже: «Самі не знаємо. Ти підеш у штаб». Чому, я запитав? Тому що в нас буває, переводять з камери в камеру, когось частіше, когось рідше. Це звичайна ситуація. Таке перемішування ув’язнених. Я просто поцікавився, хотів знати, куди я буду йти. А тут «не знаю».
Я поволік усі свої речі в штаб, залишив там їх у коридорі, пішов, посидів, і мене привели до начальника оперативної служби. Він одразу мені сказав: «Ти ж розумієш, для чого тебе покликали?». Я кажу: «Ні». Він каже: «Ну, ми тебе віддаємо на обмін, тож зараз збереш речі, туди-сюди, всі ці формальності пройдемо, типу ми тебе відпускаємо, і так далі».
І він додав, відразу ж, каже: «Ну, ти ж розумієш, що в Крим тобі більше дороги немає, як і на територію Російської Федерації? Просто, ти там потрібен. Нам потрібні ті, хто з того боку. Поїдеш, будеш виступати на Радбезі ООН». Ось так навіть. Я почекав, потім зі мною начальник коротко поговорив. Ну, так, особливо ні про що, приблизно те саме. Ну і все. Далі були формальності. Повернули одяг, я переодягнувся у своє, у чому приїхав.
Мені там віддали останні листи, віддали гроші з мого рахунку, зарплату навіть, 1600 із чимось російських рублів. Вони зі мною. Я їх як сувенір буду зберігати. Єдине, що я такого забрав, — це бирка з роби з моєю фотографією в день надходження в цю в’язницю. Забрав на пам’ять. Думаю, може десь потім використаю. Забрав усі мої книжки, які були зі мною, листи, які до мене приходили.
Це було важкенько, звісно, але я все це дотягнув. Надвечір — мені складно сказати, п’ять-шість вечора, напевно, це було — за мною приїхали співробітники ФСБ. Мені кажуть: «Пройдемо». Ще кажуть: «Зніми окуляри». Я спочатку не зрозумів для чого, поки не підійшов до ФСБшників. Вони були в масках. У нас відбулася коротка розмова про те, що «ти не створюй нам проблеми, ми не будемо тобі, нібито, нічого робити. Просто будеш слідувати, виконуючи всі вказівки».
Все, вони забинтували мені очі бинтом, скували кайданки, всучили сумки в руки, посадили в бусик, і ми поїхали. Дорога там досить тривала, я не пам’ятаю вже, п’ять-шість годин до Красноярська їхати. Це при тому, що їм дозволяється особливо не дотримуватися правил, вони їдуть дуже швидко.
Я спочатку думав, що, можливо, повезуть відразу в аеропорт або кудись. Але ні, висадили в якомусь приміщенні. Коли розв’язали очі, я побачив, що це Красноярське СІЗО. Я там уже був, тому місце було знайомим. Ну і все. Мене замкнули в камері. Одного. Камера була двомісна. І два дні просто приносили мені їжу. Усе, нічого більше не було. Абсолютно. Я просто ходив, думав, не знаю, усе що завгодно. Якісь продумував варіанти. Усе думав, чи їдуть зі мною Асан і Азіз. Дуже хотілося, звичайно. Або будь-які інші наші хлопці.
І вже в останню добу, рано вранці за красноярським часом, десь о п’ятій годині, за мною прийшли. Замкнули в боксик на виході. Приблизно через годину з’явилися ті ж самі ФСБшники. Знову забинтували мені очі, вручили мені сумки і ми поїхали в аеропорт. Сіли у звичайний літак, на звичайний рейс Красноярськ-Москва. П’ять годин — ми прилетіли, і мене передали іншим.
Інші вже, я так розумію, співробітники ФСБ, посадили мене знову в бусик. Знову ми поїхали. Але вже недовго, хвилин 30-40. І мене ось просто з одного в інший пересадили. Явно за сидіннями, ти ж розумієш, і за тим, як ти заходив, що автобус уже побільше такий. Там місць, не знаю, на 12, напевно, на 15. Очі як мені зав’язали рано вранці в Красноярську, і розв’язали вже тільки на кордоні.
Я летів у звичайному літаку з людьми. Із зав’язаними очима, з наручниками. Пасажири, найімовірніше, які були десь у полі зору, або я був у їхньому полі зору, бачили все.
Там сталася така цікава ситуація, яка в принципі дуже позитивна. Вже коли ми приземлилися, стюардеса, я так припускаю, що це була вона, бортпровідниця, стала вимагати від ФСБшників, щоб вона дала мені води. Вона каже: «Дайте йому води». Вони кажуть: «Ні, він не хоче». Вона каже: «Ну як не хоче? Ви ж летіли 5 годин. Я ж вам дала, ви ж пили воду. А він теж летів стільки ж, він напевно теж хоче води». «Ні, він не хоче». І вона йде, я чую по голосу, що віддаляється, що вона йде і каже: «Ну, що б він не зробив, він же людина».
Потім вони сказали: «Вставай!». Мабуть, пасажири всі вийшли. Ми почали рухатися проходом, і вона паралельним проходом, мабуть, пройшла — я бачу, що ось так рука мені склянку води простягає. Їм вже було нікуди діватись. Вони кажуть: «Візьми попий». Не скажу, що прям мені там пити хотілося, досвід таких мандрівок показує, що краще пити поменше, тому що це потім незручність із туалетом тощо. Я взяв із вдячності, зробив кілька ковтків, подякував їй.
Ось така тепла історія була з абсолютно незнайомою мені людиною. Здавалося б, вони мали б боятися, але, мабуть, щось підказувало цій людині, що тут все не дуже так, як комусь видається.
Мене посадили в автобус, і я потім вже під час руху дізнався, що я в ньому не один такий. Потім, коли ми зупинилися, і нас виводили, кому для чого треба, я порахував, що нас п’ятеро, почув, що серед нас жінка. Їхали ми довго, виснажливо довго. Я там дрімати намагався. У такі моменти досвід підказує: відпочивай, бо не знаєш, що буде далі.
Я в цей час ще допускав, що це може бути якийсь розіграш. До кінця не вірив, що це йде обмін, хтозна-що, думаю, куди нас везуть. І тільки, коли ми доїхали вже там, не пам’ятаю куди, вже це було під вечір, нас передали вже, я так розумію, якимось ГРУшникам. Просто вони інші за поведінкою люди були. Більш такі жорсткі, неприємні. Сказали, що ми будемо летіти на вертольоті три години.
Посадили нас у цей вертоліт. Це була для мене вже найбільш виснажлива частина. По-перше, там трапилася неприємна ситуація. Нас повели по нужді, сказали сходити, тому що три години будемо летіти, там ніде не зупинишся. І один [з них] дуже неприємні слова мені сказав. Я йому, в принципі, спокійно відповів. Йому, мабуть, це не сподобалося. Нам замінили в цей момент наручники на пластикові стяжки, і він спеціально так рвонув і затягнув мені їх. Так сильно, що там уже було порушення кровотоку. Поки ми їхали на якомусь мікроавтобусі до гелікоптера, це тривало десь пів години, я терпів.
Наріман Джелял одягає браслет у кольорах українського прапора на Михайлівській площі в Києві. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Але вже у вертольоті я звернувся до старшого. Я по голосу суджу, він був більш-менш адекватний. Я йому сказав: «Подивіться, у мене затягнуті руки. Ви пошкодите мені їх просто». Він наказав послабити. Мені послабили так трошки. При цьому зі словами «не здумай їх зняти», хоча це фізично неможливо, «інакше ми тобі і ноги стягнемо». І я сидячи, як на пеньочку, на якійсь лавочці, там не спертися, нічого, так три години просидів, не знаю, як там інші, намагаючись особливо не ворушитися, щоб не привернути уваги цих товаришів.
Потім ми приземлилися, нас швидко-швидко повихватували, посадили в маршрутку і сказали: «Зараз у нас остання стадія».
Коли ми сіли у вертоліт, я зрозумів, це вже надто велика заморочка для них, нас точно везуть на обмін. Ось це вже було таке усвідомлення того, що так, це буде. Хоча була втома неймовірна. І коли нас вже зняли з гелікоптера, посадили у маршрутку і сказали, що це найкоротша частина нашого шляху, ми зараз приїдемо на точку, з нас знімуть наручники, знімуть пов’язку, дивіться в підлогу.
Нас посадили в маршрутку, по-моєму, це був спринтер з такою високою спинкою, і руки змушували одягати на спинку, через що тиск стяжок на руки був дуже болючим. Ми проїхали, не знаю, хвилин 20-25 — зупинилися. З нас ось так ножицями досить грубо позрізали пов’язки. Я думав, хоч відмотають — зрізали. Причому один так смішно вирішив пожартувати, комусь з моїх товаришів по біді і по звільненню кинув цей бинт і сказав: «Можеш забрати на пам’ять». Але начальник сказав: «Ні-ні-ні-ні. Усе забрати».
І ось вони зрізали наручники, зрізали пов’язки, сказали: «Дивіться вниз». Витягли сумки, вивели нас, вишикували, сказали чекати. І ми вже за звичкою руки за спини, це вже такий рефлекс у тебе. І тут начальник, їхній головний, вирішив проявити якусь доброту або порисуватися перед українськими колегами, сказав: «Та годі, опустіть руки по боках».
Найчудовіше — це коли прийшли наші. Вони дуже дбайливо, ввічливо з нами спілкувалися. Це перші слова були «добрий день» українською мовою. «Розслабтеся, ми поруч з вами, ми вас зараз заберемо». Підніміть голови, дивіться на всі боки спокійно, роздивляйтеся що хочете. Не бійтеся нічого. Усе, ми з вами». Єдине, вони кажуть: «Секундочку, почекайте, ми просто зобов’язані вас ідентифікувати».
Перевірили нас там за якимись роздруківками, відфотографували. Тут якраз ми побачили, що якихось п’ятьох чоловіків привели, віддали тим. Ми на ці ж такі інвалідні старенькі візки, на яких вони привезли свої речі, теж завантажили. Єдине, жінка з нами була, у неї була проблема з ногою, її посадили у візочок і повезли. Ми поїхали через фортифікаційні споруди, перекопані рови. Там я побачив, що це Білорусь, що це Волинська область України.
Нас одразу зустріло кілька бригад «швидкої допомоги», перевірили. Тоді якихось страшних показань у мене особисто не було. Дали одразу попити, дали якесь печиво, познімали трошки наші враження. Якісь кадри з них потрапили, я так розумію, в інформаційний простір. Не знаю, чи всі. Дали нам трошки прийти до тями, але сказали: «Хлопці, треба рухатися, нас чекають у Києві».
Ми знову сіли на вертоліт, тільки це вже було зовсім по-іншому, нормально. Дивилися в ілюмінатор. Хлопці, наші військові, вони молодці. Тобто вони хапали в нас сумки, кажуть: «Все-все-все, ми самі все завантажимо. Все, не переживайте». Допомагали піднятися, пригостили апельсином, воду постійно пропонували, тобто дуже така турботлива, тепла була атмосфера. Ми зробили посадку по дорозі десь з дозаправкою. Приблизно за три години ми прилетіли до Києва, в аеропорт, і там вже кадри нашої зустрічі. Вони вже, в принципі, досить відомі були.
Усю дорогу я на щось сподівався. Хоча я думав, поки був у Красноярському СІЗО, що, можливо, Азіз десь тут. Коли мене виводили — нагадую, я нічого не бачив, але, судячи зі звуків, я їхав один, — але однаково припускав: можливо, його раніше відвезли, мене чомусь затримали, хто знає.
Потім уже, коли ми їхали в автобусі, я знав, що п’ять осіб. Словом, усе одно кожен з них щось там просив. Я не чув їхніх голосів. Ні Асана, ні Азіза. І до кінця дороги я вже зрозумів, що їх немає, найімовірніше, в автобусі разом зі мною. Дуже було шкода.
Потім, коли я вже побачив, з ким я звільнений, я дуже радий за цих людей. Просто радий. Ми познайомилися, спілкувалися, чудові люди. Але мені, звісно ж, це таке суб’єктивне почуття, хотілося, щоб були Асан, Азіз або просто хтось з кримських хлопців, яких я знаю або про яких я чув. Але я завжди вмів приймати даність: так ось, як є, зараз ось так. Тюрма мене ще більше цього навчила. Тому що там просто такий спосіб життя. Ти живеш сьогодні. Те, що є, те є. Щось припускати, фантазувати — собі гірше. Там це психологічно неправильно взагалі робити. Тому я просто насолоджувався тим, що є.
«Ключі від ґрат знаходяться на боці Російської Федерації»
Наріман Джелял. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Поки я їхав на обмін, міцнішала впевненість у тому, що я докладатиму максимум зусиль зі свого боку, щоб і всі інші опинилися на волі. Я розумію, напевно, що роль моя не така, можливо, велика, але хоча б те, що я зможу зробити. Виходячи з того, як відбуваються ці обміни — за тими мізерними розповідями, які мені відомі, а мені розповіли дуже мало, тому що це доволі непублічна інформація — відбувається це дуже складно, все змінюється буквально в якісь моменти.
Президент України на особистій зустрічі мені сказав, що спочатку було в списку п’ять кримських і кримськотатарських в’язнів. Мустафа Джемілєв називав ці прізвища в одному з інтерв'ю . У підсумку тільки я. Чому так? Можемо гадати, припускати. Є, як є. Хоча мені всі кажуть, що будемо витягати всіх і кожного. У якій черговості? Коли це буде? Ніхто відповісти не може, тому що ключі від ґрат знаходяться на боці Російської Федерації. Україна готова звільнити всіх сьогодні, всіх на всіх обміняти: і військових, і цивільних. Росія не хоче. Тобто не від України це залежить. Росія не хоче, Росія чинить опір. Тому всі, хто розмірковують на тему, чому когось звільнили, когось не звільнили, чому якась черговість, чому так, а не інакше, мають чітко розуміти: винні в Москві, не в Києві. У Києві просто користуються якоюсь можливістю невеликою, відкритою, і домагаються звільнення хоча б когось. А в якийсь момент вирішується, що це вони. Але надії втрачати в жодному разі не можна.
Зі мною з десяти цивільних були двоє людей, які вже сім років перебували в неволі. Сім років вони чекали. І зрештою дочекалися, були звільнені. І тому скільки б часу не минуло, не треба впадати у відчай, потрібно вірити. І Україна не забуває, у списку практично всі є. Я написав тих, кого бачив. І обов’язково простежу завдяки гарним стосункам з вже Офісом омбудсмена і представництвом Президента, з правозахисниками, чи є ті, кого я знаю, у цих списках політв’язнів. Буду наполягати, щоб туди включили тих, кого я точно впевнений, що вони там.
Нехай всі будуть впевнені: працювати будуть по всіх. Зараз, наприклад, у мене була зустріч особисто і з Дмитром Лубінцем, і буквально вчора на його запрошення я брав участь в онлайн-зустрічі з турецьким його колегою, Шерефом Малкочем. Звертаючись до нього, я звернув увагу на тих політв’язнів, чий стан здоров’я просто кризовий. Там є величезний ризик їхнього здоров’я, не тільки здоров’я, а й життя. Я навів як приклад Тофіка Абдулгазієва . Говорив про нього, говорив, що мав відбутися якраз суд з розгляду його захворювань і неможливості перебування в місцях позбавлення волі, цей суд було перенесено на 6 серпня. Кожен день йому дорогий: і для того, щоб побути з близькими, і для того, щоб спробувати врятувати життя цієї людини. Але суд відкладають з якихось незрозумілих технічних причин.
Ось так розпоряджаються життями людей. Це при тому, що є вже люди, які померли в катівнях Кремля. Тому робота ведеться, і я вже до неї якоюсь мірою долучився. Я просто зобов’язаний це зробити, це моє внутрішнє зобов’язання. Я по-іншому просто не зможу.
Спілкуюся вже з рідними політв’язнів, зокрема, тих, кого я бачив або кого знаю. Розповідаю, які вони були, що з ними там. Бо не кожен ув’язнений розповідає, що там насправді. Щось і я не буду розповідати, бо це особисте, це залишається. Принаймні, я бачив їх здоровими, бачив їх у нормальному стані, який, в принципі, не викликає серйозних побоювань. І мені важливо отримати від них якісь сигнали, якісь моменти, щоб я міг, озброївшись цим, рухатися, працювати.
Днями був в офісі «Кримської платформи». Там [представниця Президента України в АР Крим] Таміла Ташева та інші. Я перед ними стою і кажу: «Ось я розумію, що іноді вам бракує розуміння або, точніше, бракує видимого результату вашої діяльності. Ви ось б’єтеся-б’єтеся, а ось, кажу, стою я, ваш конкретний результат».
***
Матеріал підготовлений завдяки підтримці Міністерства закордонних справ Нідерландів
Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
