«Трупи лежали, де завгодно. Їх було багато». Монолог маріупольського хірурга, який працював у військовому госпіталі

Кількість загиблих у заблокованому Маріуполі невідома. За оцінками місцевої влади, станом на кінець березня, ця цифра сягає п’яти тисяч людей, правда, ті, хто виїхав з міста, вважають, що вона — значно вища. 

Із перших днів обстрілу Маріуполя до місцевих лікарень почали звозили поранених — із посіченим обличчя і тілом, відірваними кінцівками, проникаючими ранами тощо. Їх кількість щодня зростала. Спочатку медичні заклади були розділені на ті, що приймали лише військових, та ті, де надавали допомогу цивільним людям. Та згодом усіх лікували там, куди було безпечно перевезти людину чи вільне місце. 

«Ґрати» поспілкувалися з хірургом Михайлом Пасічним, який з перших днів війни робив екстрені операції у військовому госпіталі. Він залишався в Маріуполі до 16 березня. Коли в бік госпіталя прилетіло три міни, Пасічний зрозумів, що якогось наступного разу удар може попасти в лікарню. Посилювався обстріл і району, де залишалась його дружина. Тож вони вирішили їхати з міста.

Про життя в госпіталі, поранених людей та їхні історії, а також особисту біль лікаря, — у його монолозі.

«Росія оголосила війну. Я розумів, що варто очікувати жахливих подій»

Я — родом із Маріуполя, жив і працював там все своє життя. Закінчив Донецький медичний інститут, 38 років працював хірургом. Тривалий час надавав екстрену медичну допомогу, а з 2000-го року став займатися пластичною хірургією. Впродовж 2014-2015 років — із початку російсько-української війни на Донбасі — був волонтером.

24 лютого я прокинувся від сильного вибуху близько п’ятої ранку. Як дізнався пізніше, балістичною ракетою знищили нашу систему ППО і аеродром біля Маріуполя. Я відкрив один із новинних сайтів і дізнався, що Росія оголосила війну. Я розумів, що варто очікувати жахливих подій.

Увесь той день я проводив екстрені зустрічі з пацієнтами, закривав фінансові питання, а ввечері приїхав до військового шпиталю і зголосився піти до них хірургом на волонтерських засадах. Я розумів, що зі своїм досвідом із екстреної хірургії буду там більш корисним. Наступного дня почав робити екстрені операції.

Поранених бійців привозили постійно. Здебільшого у них були вогнепальні осколкові поранення. Із наближенням воєнних дій до Маріуполя (а це сталося дуже швидко — фактично до початку березня) і, оскільки міські лікарні почали обстрілювати та руйнувати, до нас привозили і цивільних. Їх відсоток постійно збільшувався.

Наш шпиталь був базовим: тут робили термінові операції і відправляли людей далі — на реабілітацію. В Дніпро, Розівку, наприклад. Для евакуації використовували гелікоптер і санітарний транспорт. Але з кожним днем літати гелікоптером ставало все небезпечніше.

Своєрідним евакогоспіталем була обласна лікарня інтенсивного лікування. Спочатку туди приймали лише цивільних пацієнтів, та, коли лінія фронту наблизилася, — стали лікувати і військових. Після посилення обстрілів пацієнтів розміщували в різних лікарнях, де були створені бази для подальшого лікування прооперованих у шпиталі поранених. Евакуація їх з Маріуполя вже припинилася. 

Раз на три дні я намагався побачити дружину. Здебільшого, зустрічі тривали 30-40 хвилин. Вона залишилася в нашій квартирі, не погодилася виїжджати з міста, скільки я її не просив. Згодом почала допомагати у філіалах шпиталю.

Та й син наполягав їхати з міста. Казав: «Тату, коло оточення міста звужується, залишились години…» Він бачив, як швидко ця російська орда просувається з боку Криму. Але я вирішив ще залишатися.

Щоразу, коли їхав зі шпиталю до нашої з дружиною квартири, я бачив, як руйнують наше місто. На початку березня були знищені системи електропостачання, припинилась подача води, потім зник телефонний та інтернет зв’язок, катастрофічно не вистачало палива.

Знайти бодай якусь мобільну мережу в місті, хоча б тимчасову, погану, — було щастям. Ми жили в повному інформаційному вакуумі — не знали ні українських новин, не чули своїх родичів.

«Лікарні прицільно обстрілювали»

Напередодні 15 березня в бік нашого шпиталю прилетіли три міни. Від однієї вибило вікна, один воєнний був важко поранений — у нього в сідниці зробився отвір близько 7 сантиметрів, він сильно кричав від болю, викручувався… Друга міна попала в сусідній будинок, — одна людина загинула, а третя — пролетіла біля нежитлової споруди і, на щастя, нікого не зачепила. Я розумів, що це — обстріл шпиталю. Рано чи пізно сюди би також щось прилетіло.

Інші лікарні і раніше прицільно обстрілювали, найбільше дісталося обласній лікарні. В якийсь момент цей медичний заклад почав захлинатися від кількості поранених військових і цивільних. Не було ані світла, ані води. Генератор не був надто потужний. Він же мав працювати так, щоб не тільки підживлювати медичні пристрої, але й зігрівати приміщення, адже поранені люди не рухаються активно і не можуть самостійно зігрітися. Була проблема з одягом для хворих і поранених, — під час прийому їх до лікарень одяг розрізали, щоб надати швидкий доступ до тіла для медичної допомоги. 

Воду дуже економили. Однією і тією ж водою мили руки, потім підлогу, а потім зливали в унітаз. 

Щодо медикаментів, то базових у лікарні вистачало. Згодом була нестача наркотичних анальгетиків, бо практично кожен пацієнт потребував їх для знеболення. 

До лікарень люди також приходили як в укриття, тому загалом були переповнені. Усіх пацієнтів, здебільшого, утримували на нижніх поверхах, вікна заставляли мішками з піском. 

Лікарі та медсестри, як правило, спали в підвалі, щоб не чути вибухів, стрілянини. Хоча я спав на другому поверсі шпиталю, хотів щоночі бачити небо і місяць… 

Коли звучав сигнал тривоги, медики намагалися переміститися до підвалу і перенести туди поранених. Але якщо вони проводили в цей час певні медичні процедури чи операції, то залишалися на місці. 

Після бомбардування військового шпиталю 17 березня, частина лікарів виїхала, а частина переїхала разом із пацієнтами в безпечне місце. Долі цих лікарів і пацієнтів невідомі, з ними немає зв’язку.

«Не було сил вимивати чужу кров, що засохла на кросівках»

Втома була шалена. Цілий день я оперував поранених, спина не розгиналася ввечері, в очах темніло… Така втома, що не було сил вимивати чужу кров, що засохла на кросівках. Падаєш спати, бо о четвертій ночі починаються нові бомбардування — будуть нові поранені.

Деякі поранені вмирали в шпиталі від значної крововтрати або сильного шоку. Багато у кого були посічені уламками кінцівки. Були ті, кому відірвало руки чи ноги. Поранені в живіт чи легені, — майже завжди у дуже важкому стані. Якщо поранення в серце, то врятувати неможливо. Це завжди смерть.

У одного бійця вирвало гортань, він не міг навіть лежати, кров хлинула до трахеї, — задихався. На щастя, вдалося зробити реконструкцію зі шматків гортані. Потім він дихав через трубку, а коли я виїжджав, трубку забрали. Так, він буде жити, але ніколи більше не розмовлятиме.

Понівечені обличчя… Скільки я бачив понівечених облич, розірваних губ, пошкоджених носів… Одна дівчина сиділа в квартирі і щось читала. Від вибуху їй розірвало повністю верхню губу і ніс. Губу ми відновили, а ніс — ні. Відновити ніс — дуже складно. Молода дівчина, а її життя вже таке понівечене. 

Якось у лікарню доставили чоловіка — на вигляд старший 60-ти. Його рука ледь трималася на шкірі, не було нижньої щелепи — місиво із уламків кісток і зубів. Але при цьому, він дуже емоційно розповідав про те, що пережив.

«Мене вбила ракета, я її бачив», — кричав він. 

Поступив якось до шпиталю поранений боєць, який весь час кричав: «Мене вбив робот, мене вбив робот!» Ми дали йому наркоз, прооперували. Коли він прийшов до тями, я запитав, що він мав на увазі. Він сказав, що перезаряджав автомат, як до нього наблизився дрон і щось скинув. Тоді стався вибух. Тобто в Маріуполі були використані різні види зброї.

Треба віддати належне — навіть після багатьох днів оточення українські бійці продовжують супротив. Вони розуміють, що їм нічого очікувати з центру (України — Ґ), але намагаються захищати місто і людей, що там залишилися.

Ми намагалися рятувати і жінок, і дітей. Одна дитина не дочекалась, померла під час прийому до шпиталю. А скільки до нас не довезли… 

8 березня я випадково потрапив на нараду за участі заступника мера, де обговорювали поточну ситуацію, — мешканцям критично не вистачало води, вони сиділи в темряві цілодобово, було дуже холодно, не мали жодної інформації. Люди намагалися практично не виходити з дому, бо на сусідній вулиці тебе могли вбити і про це ніхто не знатиме. Трупи лежали, де завгодно. Їх було багато. Тому виникла необхідність хоронити їх у братських могилах, щоб уникнути поширення інфекційних хвороб у місті. 

«Що я скажу мамі?»

Одного разу я був свідком того, як танк влучив в сусідній будинок — в 30 метрах від мого. На рівні дев’ятого поверху утворився отвір до півтора метра в діаметрі, повилітали вікна, пішли тріщини до даху… Бідні люди…

По місту можна було побачити розтрощені лінії електропередачі, спалені авто, купи уламків будинків, пороху. Знищене місто. Взагалі останні днів десять мого перебування в Маріуполі на нього було боляче дивитися: проводи, як плакучі гірлянди, висіли зі стовбурів або валялися на дорогах, всюди — скло і каміння, чорні від угару будинки, смог, що стовпом стояв у повітрі.

Якось ми з колегою їхали до мене додому — я хотів побачити дружину. На розі вулиць Пилипа Орлика і Будівельників ми вперлися в російський блокпост — за сто метрів стояв БТР. Він розвернув дуло на мою машину, поряд — троє автоматчиків. Ми пригальмували, обидва підняли руки догори, окупанти махнули нам, щоб ми зникли в тому напрямку, звідки з’явилися. І в цей момент пролетіла міна метрів за двадцять від автомобіля. Слава богу, нічого не пошкодила. Ми повернули до  бульвару Шевченка і також побачили БТР. Вирішили повернутися до шпиталю, їхати далі було небезпечно. Потім я дізнався, що був прорив захисту українських військових. Пізніше стався бій,  і російську колону вибили з тієї території. Через день я таки поїхав до дружини.

Як я вже казав, вона волонтерила в лікарнях, куди привозили поранених. Здебільшого ходила в онколікарню (проспект Миру, 80 — Ґ). Але ночувала в своїй квартирі. Попри мороз на вулиці, залишала напіввідкритими вікна: у випадку вибуху скло менш вірогідно буде пошкоджено. Якщо обстріли буди сильні, виходила в коридор. До від’їзду наш будинок не був пошкоджений, пощастило.

Одного разу після чергування в лікарні вона вийшла з будівлі і побачила хлопця років 16. Він стояв і тремтів. Сказав, що йшов у лікарню з батьком. По дорозі батька вбило уламком бомби. Він стояв і не знав, куди йому йти…

«Що я скажу мамі?» — кричав і тиснув руку померлому батькові, що лежав поруч і не рухався.

(плаче)

Вибачте за емоції. В лікарні не можна мати емоцій. Ти, як робот, працюєш, бігаєш між операційними.

Із кожним днем район, де мешкала дружина, активніше обстрілювали. Згодом вона вже не могла вийти навіть за межі двору, і не пробувала. І 16 березня ми прийняли рішення виїжджати.

«Довелося перетнути заміноване поле»

Дорогою до Запоріжжя ми проїхали велику кількість російських блокпостів. На виїзді з Маріуполя перші 20 кілометрів їхали 8,5 годин. Чимало машин повзли поруч з нашею без вікон. Їх водії намагались скотчем або  плівкою заклеїти отвіри в дверцятах машин, в ночі був мороз до -12 градусів. Головне для всіх було виїхати. Паралельно люди йшли пішки. Вони рухалися швидше, ніж ми їхали.  

На одному з російських блокпостів нас перевіряв поліцейський, який перейшов на сторону росіян. На жаль, дехто на Донбасі таки чекав, коли прийде Росія. 

Ми видалили всі додатки з телефонів, всі фото та відео.  Нас попередили, що це небезпечно під час перевірок. Намагалися не спілкуватися українською мовою. Нам пощастило, ми проїхали. 

Між Василівкою і Кам’янським довелося перетнути заміноване поле. Вся колона автомобілів зупинилася, побачивши цивільну машину, підірвану за півтори доби до нашого проїзду. Так нам сказали місцеві мешканці. Я пішов пішки по звуженому проїзду для автівок. Походивши там трохи, вирішив таки їхати. Трьома машинами ми поїхали вперед. Яке щастя було зустріти українських захисників і розуміти, що все позаду, ти — на українській землі. Я нікому не зичу пройти через те пекло, яке спіткало всіх мешканців у Маріуполі!

«Знищене рідне місто, моє житло, моє життя»

Маріуполь сьогодні — повністю зруйноване місто. Я не уявляю, хто його зможе відновити. Воно тепер пов’язане з горем, з тисячами смертей. Там стався справжній геноцид — росіяни воюють не з військовими, вони спочатку знищили інфраструктуру, а потім і людей. Це справжній фашизм — ненависть і знищення іншої нації. Ми читали про концтабори в підручниках історії. Це те саме — масові вбивства мирних людей. Я не уявляв, що таке може статися в XXI столітті.

У мене — велика біль. Там (у Маріуполі — Ґ) залишилась моя лежача мама 84 років, моя сестра, що доглядає за нею. Я навіть не можу уявити, як вони виживають. 

Знищене рідне місто, моє житло, моє життя. Ми з дружиною мали свій бізнес у Маріуполі, займалися улюбленою справою. А тепер? Куди їхати? Де шукати опору? Ми вже тиждень їздимо Україною з думками, чим далі займатися… І у кожної людини, яка залишила своє рідне місто, втратила будинок і роботу,  — своя біль, своя трагедія.