«Ти знаєш, під ким ти тут перебуваєш? Під КДБ». Як українка з Чернігова стала політув’язненою у Білорусі
Колаж: Влад Рубанов для Ґрат і Єврорадіо
Щонайменше 16 громадян України зазнали переслідувань у Білорусі з політичних мотивів. Таку інформацію станом на 22 серпня цього року надало Міністерство закордонних справ України на запит «Ґрат» і «Єврорадіо». Громадян України в Білорусі часто звинувачують в агентурній діяльності, шпигунстві та спробах диверсій, а також переслідують за участь у протестах 2020-2021 років.
За даними МЗС, попри те, що білоруська сторона зазвичай дає українським консулам доступ до цих людей, сама вона не повідомляє Україну про затримання її громадян. Таким чином точна кількість затриманих залишається невідомою.
Білоруська правозахисна організація «Вясна» натомість має інформацію, принаймні, про 15 таких випадків. За даними правозахисників, семеро осіб було засуджено, зокрема, за статтею «агентурна діяльність» , одна — за статтями «шпигунство» та «організація і підготовка дій, що грубо порушують громадський порядок, або активна участь у них» , дві особи — за «масові заворушення» , ще дві — за «публічну образу президента» , одна — за «насильство щодо співробітника міліції» , і ще одна людина — за статтями про «акт тероризму» у поєднанні з «образою президента» .
Також відомо про щонайменше одну громадянку України , яку було засуджено за «сприяння екстремістській діяльності» . За цією статтею судять тих, хто, наприклад, надсилав у телеграм-канали інформацію про переміщення російської військової техніки на території Білорусі. Частину людей уже звільнено.
Наталія Ярошенко, приватна підприємниця з Чернігова, яка працювала у сфері роздрібної торгівлі, пробула в ізоляторі тимчасового тримання у Гомелі майже п’ять місяців без суду, а згодом її депортували до України. Наталію затримали разом із сестрою — Людмилою Гончаренко, яку згодом засудили на 3 роки за «агентурну діяльність» . Жінку звільнили у рамках обміну у червні 2024-го. Обох білоруський правозахисний центр «Вясна» визнав політв’язнями.
«Ґрати» та «Єврорадіо» публікують монолог Наталії Ярошенко про 147 днів, які були проведені в ув’язненні в Білорусі.
«Вони казали, що скоро відпустять мене додому, але ніколи — за що я тут»
Раніше я часто бувала у Білорусі: у нас там багато родичів, і бізнес був пов’язаний із Білоруссю. У моєї сестри перший чоловік — білорус із Гомеля, родичка у нас там також живе.
Коли розпочалися воєнні дії в Україні, ми їздили через Польщу. І в один із таких візитів, 19 липня 2023 року, мене, мою сестру Людмилу та наших синів, 13 та 14 років, затримали.
Ми винайняли квартиру в Бресті, щоб переночувати, відпочити. Увечері до нас постукали співробітники КДБ і без пояснень сказали збирати речі.
Потім діти розповідали, що коли вони ходили в магазин, то бачили, як ці КДБшники перекручували номери на машині.
Вони повезли нас у Гомель.
Нічого не пояснювали. Я не знала, чому мене затримали. Скільки разів я питала потім і у начальника ізолятора тимчасового тримання (ІТТ), і у чергових, вони говорили, що скоро мене відпустять додому, але ніхто не казав, за що я тут. «Ви опинилися не у тому місці, не у той час».
Тільки на першому допиті мене запитали, чи ми знімали табори російських військових. Я сказала: ні, я не знімала. Вони мені показали скриншот з телефону. Але я цього не робила.
Ми ж довго не знали, що сталося з дітьми. Протягом двох чи трьох місяців я питала про них на допитах, а вони брехали, що діти, мовляв, перебувають у вашої подруги, вони тут ходять із нею до парку гуляти, «відпочивають від війни».
Насправді дітей упродовж семи днів знайомі вивезли до України. А в цей час мені розповідали, що мій син піде до дитбудинку, «поки ми тут розбиратимемося». А я просила, щоб його відправили додому — адже він якраз 9 класів закінчив, йому вступати на навчання треба було.
13-річного сина Людиного без дорослого теж возили на допити. Вони приїхали до подруги і забрали його, мовляв, поїдемо, поп’ємо чай, цукерками почастуємо. Вони потім мені так і казали, що якби хлопець був старшим, то вони б і його посадили, бо в його телефоні були ці фотографії.
«Це ж суки, їдуть наших людей вбивати»
Мені показали скриншот карти нашого маршруту Мінською областю, нібито в селі, що ми проїжджали, розташована військова база.
Вже в ізоляторі тимчасового тримання (ІТТ) мені показали відео, і я згадала цей момент. Ми їхали з сестрою після Нового року в Мінській області, 4-го січня, і їхала нам назустріч велика колона росіян з літерами Z. Сиджу і рахую, ось уже 11-12 машин проїхало, і кажу, що «це ж суки, їдуть наших людей вбивати».
Колаж: Влад Рубанов для Ґрат і Єврорадіо
Я сказала [слідчому], що це мій голос, але ні я, ані сестра не бачили в той момент, що небіж знімав.
Після того, як я повернулася додому, а Люда ще залишалася там, у дитини почалася ще більша травма. Я не посміла в нього про це питати. Він хвилювався, думав, що й маму відпустять. Ну, як сказати дитині, що це через неї? У нас це — закрита тема.
У нашої мами теж здоров’я підкосилося. Вона залишилася із іншою, тримісячною, дитиною Люди. І довго не знала, що з нами сталося.
Під час допитів мені казали, що люди давно хотіли взяти. Вони знали, що ми перетинаємо кордон. Але тоді вона була вагітна. І КДБшник мені сказав: «Ми дали їй можливість народити в Україні».
«Якби у вас було погано все, то ви б додому не поїхали»
Співробітники КДБ допитували мене спочатку часто, потім рідше. Разів 6-7. При цьому вони мені сказали, що я поїду на детектор , і якщо буде хороший результат, то мене відпустять.
Тоді весь день мене мурижили: з 9-ї ранку до 10-ї вечора. Допит був у КДБ, потім у поліцію — на детектор, потім — знову в КДБ. Але вони не сказали мені результати. Це вже коли везли додому, я запитала. Кажу, а що ж ви мені результати не сказали? «Якби у вас було погано все, то ви б додому не поїхали».
Спочатку на допитах вони мені казали, що «нічого вам не буде, скоро поїдете, потерпіть — і все». Потім, коли вони на Люду порушили кримінальну справу, мене привели до слідчого. Він мені так погрожував, це просто жах. Що буду співучасницею і дістану 10 років, що це тільки розминка, потім ще раз заберемо, подумай, як відповідатимеш.
Трохи говорили і про війну: що президент такий-сякий, винен. «Ви не подумайте, ми працюємо тут справедливо, не те, що в Україні з корупцією». І звичайно, що «американці спонсорують війну, ви ще все зрозумієте».
«Я за цей час схудла на 18 кілограмів»
Умови? Краще не питайте.
Коли мені сказали КДБшники, що доведеться пожити в умовах «не настільки комфортних, як я звикла», то подумала: «Ну, добре, поживу».
Але коли мене привезли туди і зняли з мене бюстгальтер, мовляв, ось так ти ходитимеш у нас, у мене почалася істерика.
Спочатку вони мене поселили до алкозалежної жінки, вона сама з Гомеля. Я пробула з нею із п’ятниці до неділі. Її звільнили, а мене — до карцеру, такої одиночної камери без вікна. Там — ні тумбочки, нічого — тільки збиті з дошок, пофарбовані, на високих металевих трубках нари та ґрати.
Колаж: Влад Рубанов для Ґрат і Єврорадіо
Я пробула там шість днів. Не давали мені книг читати. Я не розуміла, день чи ніч. Потім мені стало дуже погано, і я почала стукати у двері. Коли прийшла медикиня і побачила мій стан, то сказала відвести мене до медпункту.
Вони спустили мене вниз, поміряли тиск: 180 на 120. Вони казали, що я сигаретами тиск набила, але я не курю.
Дали якесь заспокійливе, я прийшла і заснула. Після цього мене розбудили та переселили [в звичайну камеру] до дівчини на кілька тижнів. Маленька камера, в туалет треба було ходити боком.
Потім уже, коли Люду перевели до СІЗО, мене поселили до іншої дівчини, з якою вона була. Вона — теж з України (очікувала на депортацію, бо загубила паспорт), і ми ось практично з нею тут увесь час, 4 місяці, жили ізольовано.
Було дуже багато клопів. Санстанція, звичайно, їх травила, але це не допомагало. Нас сильно закушували. При цьому могли принести лише одну таблетку лоратадину , але що це — одна таблетка?
Прогулянок у нас не було, душ нам дозволявся раз на 10 днів, але бувало таке, що не водили по 2 тижні. Я за цей час схудла на 18 кілограмів. При лежачому способі життя.
Ще я якось зробила буквально три кроки, і відчуваю, як у мене наливається вена розміром з кулак. До цього мене випадково під час обшуку зачепила чергова. Я подумала, що в мене тромб. Я заплакала, почала кричати.
Що ви думаєте? Мені дали лише одну таблетку аспірину за вечір. І через день до мене приїхали КДБісти на допит. Я показала ногу, говорю, ну, допоможіть, будь ласка.
Повезли до лікарні мене через місяць, тільки після Людиного суду. Сказали, що операції екстреної не треба, мовляв, житиму.
Не надавалася допомога ніяка абсолютно. Це добре, що я мала при затриманні свої гроші. Іноді медсестра на моє прохання купувала елементарні ліки. У мене сон сильно порушився, я не спала практично до такого, знаєте, стану прямо дуже депресивного, то вони мені вже купували снодійні.
Коли я приїхала додому до Чернігова, пішла до психіатра, він спитав: «А хто вам міг призначити такі психотропи? Це — дуже сильний препарат».
Закупитись дозволили лише два чи три рази. Принесли папірець, у якому я заповнила, що хочу купити, і що можна — це мені купили і передали через «кормушку» . Раз мені запропонували замість цього купити їм на 100 доларів чайників. Я погодилася — мені ж треба було щось їсти.
«Ярошенко, ти вже на людину не схожа»
Але були в ІТТ також люди, які допомагали: щось підказували, книги приносили, могли прийти поговорити.
На контрасті з допитами, звісно, це дивувало. Один черговий мене постійно підбадьорював, мовляв, Ярошенко, що ти хочеш поїсти, я тобі з дому принесу, бо ти вже на людину не схожа. Він жалів мене так, щоправда, «приносив» лише на словах. Проте знаєте, як приємно це було почути.
Іноді він дозволяв сходити в душ раніше, ніж за 10 днів, або постіль поміняти. Навіть бритву приніс один раз! Звичайно, це все було в рамках дозволеного, але коли перебуваєш у такій ситуації, знаєте, це дуже цінно і дуже важливо.
Одного разу, коли не було керівництва, черговий нас вивів на півгодини у дворик.
Хоча інших виводили.
Я так розумію, що це через мене. Як мені казали в ІТТ: «Ти знаєш, під ким ти тут перебуваєш? Під КДБ. Ось і тобі відповіді на всі запитання». Навіть коли я клянчила, щоб мене відвезли до лікарні з цією ногою, мені казали, що не мають права, доки не буде «вказівки згори». А інших возили.
Навіть коли вперше приїжджав Червоний Хрест та привозив гуманітарну допомогу (шампуні, пасти та інші речі) іноземним громадянам, мене не було у списках. І мені просто чоловік сказав: «Шкода вас, я вам видам, але ви не враховані тут».
«Я на неї дивилася, а вона тільки губами щось шепотіла»
На суд Людмили мене привезли як свідка. Я дізналася по секрету від чергового, що потрібно готуватися до суду 7 грудня [2023].
Я чекала цього дня, як бога. Мене вранці забрали та відвезли до суду. Перед цим попередили, що засідання буде закритим.
У залі суду я побачила Люду за склом. Вона дуже схудла, і було видно, що вона має підвищений тиск. Потім, коли ми обидві опинилися вдома, вона мені розповіла, що впала, і їй викликали швидку. Тому вона була дуже червона, мабуть, у неї підскочив тиск.
Колаж: Влад Рубанов для Ґрат і Єврорадіо
Знаєте, мені так її обличчя запам’яталося. Я дивилася на неї, а вона тільки губами щось шепотіла. Я ж не розуміла, що вона хотіла сказати.
До цього я її бачила раз, коли нам зробили очну ставку у середині жовтня чи листопада. Я плакала, і, мабуть, набридла їм цими сльозами. Сказали, якщо не ревтимеш, зараз приїде Люда, і ви зможете поспілкуватися про домашні ваші справи. Виявилось, їй у СІЗО дозволяли листи передавати, а мені всі листи віддали лише після звільнення. Люда мені тоді в присутності конвоїра та слідчого розповіла, і що діти давно поїхали, й інше.
Суддя мене спитав, ким вона мені доводиться. Я говорю, що рідна сестра. Мені сказали, що я маю право відмовитися від свідчення. І жінка [можливо, адвокатка], яка була біля Люди, прошепотіла самими губами: «Відмовляйся». І я відмовилася.
Я не знала, чи правильно я зробила, чи неправильно. Вони ж хотіли, щоб я говорила.
Суддя глянув крізь мене і сказав, що свідок може вийти.
Більше мене не викликали.
«Буде Людин вирок, а потім, мовляв, вирішимо»
Мене відпустили 15 грудня [2023], а 17-го — у мене день народження.
Вони [співробітники ІТТ] ще цього ж дня зажадали від мене чималу суму за перебування, близько 400 доларів . У мене вже практично нічого не залишилося за цей час. У результаті заплатила подруга.
О четвертій годині дня вони відправили мене до неї і сказали, що 19-го числа [грудня] буде Людин вирок, а потім, мовляв, вирішимо.
Так і сталося: після цього вони вранці приїхали до цієї подруги, забрали мене. Потім заїхали на заправку, забрали у мене телефони, подивилися, з ким я спілкувалася ці 4 дні, знову перекрутили номери на машині, одягли медичні маски і повезли мене на кордон.
Коли приїхали, знову взяли телефони, завели до якогось фургончика, сфотографували, брали відбитки пальців. Що там робили знову із цими телефонами у мене, не знаю. Зрештою, вони обнулили мені все до заводських налаштувань. Тоді КДБшники поїхали, я пройшла паспортний контроль, вони мені поставили заборону на в’їзд і до Білорусі, і до Росії на 5 років.
Я перейшла до України, до наших хлопців. Там мене перевірила СБУ. І лише ближче до вечора приїхав чоловік із дітьми.
За пів року обміняли Людмилу.
«Ми думали, що її вивезли до Росії»
З колонії Людмила попросила через цю подружку, щоб я вислала їй свідоцтва про народження дітей. І коли подружка надіслала ці документи до колонії, вони їй повернулися назад. А на листі було написано, що Людмили там нема.
Ми цілий тиждень не знали, де вона. Подружка об’їздила ІТТ, і до колонії їздила, і з КДБ зв’язувалася. Але ніхто їй нічого не сказав. І ми, щиро кажучи, думали, що сестру вивезли до Росії.
А потім увечері мені зателефонував знайомий і каже: «Ти бачила останні новини? Люда вже в Україні». Він переслав мені пост Зеленського, що [її] обміняли.
Десь за годину вона мені зателефонувала з чужого номера, щоб я розповіла мамі.
У колонії у Людмили була «жовта бирка» (такими позначають ув’язнених, засуджених за «політичними» статтями). Вона завжди була з «політичними»: їх відправляли окремо на роботи, і харчування давали зовсім інше, і правила до них — інші.
Я увесь час боюся собі уявити, щоразу страшно, як у Білорусі ставляться до ув’язнених. Наша камера була якраз навпроти посту, де сидів черговий по коридору, і ми чули, як вони били людину. Виволокли в коридор і били ногами, це жах.
Звичайним ув’язненим передачі залишали у камері, а в «політичних» одразу забирали. Їх постійно водили у наручниках.
«Багато хто так їздить»
У Чернігові прилітає. Ще на самому початку війни наш будинок розтрощило, під фундамент, ми ледве врятувалися. Наш район, Бобровиця, був розбитий ущент , понад 300 будинків [пошкоджено]. І нещодавно обстріл теж був сильний.
Я спочатку мала сумніви щодо поїздки до Білорусі. Але Люда поїхала один раз, потім вдруге. А потім і мене покликала. Так разів чотири з’їздили.
Весь Чернігів їздив до Білорусі, як брестяни — до Польщі. І зараз багато українців їздять ось так через Польщу, Білорусь, до Криму, на окуповані території. Або просто у самій Білорусі зустрічаються. Тому що родичів багато. І ми поїхали — раз, два. У нас дівчата з Чернігова також ще їздили. Щось брали для комерції.
Завжди ми проходили цей контроль на кордоні. Бувало, викликали нас КДБшники на розмови, як і інших українців. Перевіряли телефони, записували, до кого їдемо, навіть дзвонили стороні, що приймає. Але я не могла подумати, що таке [зі мною та сестрою] станеться у Білорусі. Я вважала, що це така країна правильна.
Матеріал підготовлений за підтримки n-ost та Фонду свободи імені Фрідріха Наумана. Читайте текст білоруською.
Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
