«Сказали, є варіанти на вибір: або зґвалтування, або вбивство цивільних, або ще щось». Історія азовця Дмитра Данильчука та його сфабрикованої справи у Росії

4 липня 2025 року з російського полону повернувся один із захисників Маріуполя, боєць бригади «Азов» Національної гвардії України Дмитро Данильчук. На обмін його привезли із Сибіру: туди чоловіка етапували після вироку Південного окружного військового суду в Ростові-на-Дону, що визнав його винним у нібито участі у терористичній організації та навчанні терористичній діяльності. Насправді ж Росія, яка включила «Азов» до переліку екстремістських та терористичних організацій, фактично засудила Данильчука за службу в українському війську — всупереч міжнародному гуманітарному праву, яке забороняє сторонам збройних конфліктів переслідувати військовослужбовців противника, якщо ті не вчиняли воєнних злочинів. Справу Дмитра розглядав суддя Костянтин Простов, якому у травні та вересні 2025 року в Україні заочно оголосили підозри у порушенні  законів і звичаїв війни, зокрема — вимог Женевської конвенції щодо поводження з військовополоненими. Нині справу Простова, де одним із потерпілих є Дмитро Данильчук, заочно розглядає Шевченківський районний суд Києва. 

Через кілька місяців перебування у колонії за Полярним колом Данильчука перевезли на розмову з офіцером ФСБ. Чоловік пригадує: той спочатку говорив про можливий обмін, а тоді намагався змусити його взяти на себе вину у ще одній справі, а її обставини — вигадати. 

«Ґрати» поговорили з Дмитром Данильчуком про «Азовсталь» та Оленівку, «прес-хати» у російських місцях несвободи та інші методи тиску на полонених, а також  сфабриковану «терористичну» справу. Публікуємо його розповідь. 

Бої за Маріуполь і вихід у полон

Я долучився до війська на початку 2018 року, одразу прийшов в «Азов», там залишився. Брав участь у бойових діях, коли ще була ООС (Операція об’єднаних сил).

На  Світлодарській дузі Світлодарська дуга — лінія оборони на Донеччині, на яку на початку 2015 року відійшли з Дебальцевого сили АТО. Неодноразово повідомлялось, що контроль над цією територією мав стратегічне значення: на північ розташована Вуглегірська ТЕС, на південь — місто Дебальцеве дістав поранення кульове від снайпера. Після реабілітації повернувся на службу. У 2022 році вже все зустрів у Маріуполі. 

Дмитро Данильчук, 31 березня 2026 року. Фото: Софія Соляр для видання “Ґрати”

На «Азовсталь» я потрапив 15 квітня 2022 року. Нас командири зібрали вночі з позицій, сказали, що всі переправляємося на «Азовсталь», оскільки ми були відрізані від своїх: одні були на «Азовсталі», а ми перебували у центрі міста. Потім ми виїхали колоною, її почала обстрілювати артилерія, вся техніка згоріла здебільшого, багато було вбитих, поранених. Перейшли на «Азовсталь» і там уже, коли зібрались всі докупи, зрозуміли, де хто. І почали оборонні дії спочатку. 

Останній бій з противником у мене був 25 квітня. Після цього стрілецьких боїв вже не було, більше артилерія нас накривала, також — літаки, корабельна артилерія. Кілька разів виходили на допомогу побратимам, але нічого не вийшло, повертались назад. 

Потім пішли якісь такі чутки, що буде вихід у полон. І після 10 травня мені [про це офіційно] повідомили. 

Я вийшов у полон 20 травня. Це відбувалося за списками, виходили ми групами. Там спочатку [угруповання] «ДНР» стояло з росіянами — записували нас у журнал, і наші записували в журнал, хто вийшов. Ми вийшли, нас обшукали. Присутні були ПВК «Вагнер», хтось із нашої контррозвідки. Потім нас завели в автобуси і повезли.

Нашими конвоїрами були дагестанці. Спочатку вони все перебрали, що в нас було, кращі речі забрали собі, гірші залишили. Коли приїхали, дали нам сигарет, води, таке. 

«В Оленівці до декого було прискіпливе ставлення»

21 травня  нас привезли в  Оленівку Оленівка — неофіційна назва Волноваської виправної колонії № 120 на окупованій частині Донецької області. У ніч на 29 липня 2022 року внаслідок вибуху там загинули близько 50 українських військовополонених з бригади Нацгвардії «Азов», а ще 150 — зазнали поранень . Ввечері я вже заселився в барак. 

В Оленівці до декого було прискіпливе ставлення [у росіян], їх забирали відразу на ДІЗО (дисциплінарний ізолятор) і там били, катували і все інше. Мене два чи три рази допитували: приїжджав Слідчий комітет, розпитував про те, що відбувалося в Маріуполі. Не було режиму як такого, можна було спати. Годували погано, води питної не було, санвузла не було. 

В один момент — я так розумію, списки були рандомні якісь — вибрали людей, до двохсот чоловік, відселили в інший барак. Вони там пробули півтора дня, по-моєму, і туди прилетіло. 

«Ми вижили, бо обрали інше місце, інший поверх на ліжку». Що зʼясували за рік після трагедії в Оленівці

Той барак якраз був поруч. Коли туди прилітало, росіяни під нашими вікнами дві касети «Градів» випустили — прямо під нашою зоною, все було видно. Запустили дві касети «Градів»  у наш бік у напрямку, де стояли українські війська , я так розумію, хотіли зробити [вигляд], ніби наші вистрілили у відповідь і влучили в барак, і там згоріли люди. Не надавалася допомога, нічого, [поранені] стікали кров’ю, а ці ходили, пили каву біля них, знімали на відео, сміялися. 

Наслідки вибуху у Волноваській виправній колонії № 120 (Оленівка) 29 липня 2022 року. Скриншот відео Reuters

У кого були легкі поранення, тих відправили на ДІЗО, у тій самій колонії вони сиділи. Їх було десь 30 чоловік, а камера була якась два на два, не більше, з одним санвузлом, води також у них не було, нічого. І там вони сиділи, поки їх не етапували: когось — у Донецьк, а когось, як мене, у Таганрог. 

«Нас били двічі на день, декого — частіше, як у кого виходило»

В Оленівці я пробув три місяці десь, і 26 вересня нас етапували вантажівками у Таганрог. Спочатку нам зав’язали очі і руки, поскидали у кузов, привезли нас туди у СІЗО. Там так звана «прийомка» була у нас: годин, можливо, шість нас там били і потім врешті-решт завели у камери. У камері я просидів 19 місяців. Нас було там 7 чоловік. 

У кожного було своє ліжко. Спочатку нас не водили в лазню, нікуди, не видавали станків, щоб голитись, не стригли. Ми так сиділи місяці два. Нас били двічі на день, декого — частіше, як у кого виходило. Потім вже нам дали мило, відвели у лазню. Їжа була така, що, не знаю, в цивільних умовах і собака б не їв, а нам таке давали. Санвузол був, вода була. Пізніше почали видавати і туалетний папір, і зубну щітку, рушник. 

Потім мене етапували в Ростов-на-Дону. Спочатку — у якесь приміщення, де слідчі ФСБ були. Там мені розв’язали очі, сказали, що мене будуть судити, склали якийсь протокол. Прийшов адвокат, почав також розпитувати, як перед тим слідчий.  

«Він тримався стійкої позиції й відстоював свої права». Військовополонений азовець, який у російському суді відмовився визнати себе терористом, зник після вироку

Після цього мене і ще двох етапували у місце, де сидять до судового засідання. Нас повезли на суд, обрали так званий запобіжний захід на два місяці ніби — і закинули у Ростов, в СІЗО-1. В камеру я зайшов, там тримали чоловік тридцять. Це були полонені з «Азову», «Айдару», з «Донбасу» теж були люди, кілька позаштатних співробітників СБУ, і ще були цивільні, затримані у 2016-2017 роках, в основному, в [окупованому] Донецьку. Камера була розташована у підвалі. Спати, в принципі, не було де, тому що спальних місць на нас усіх там було десь одинадцять. 

Дмитро Данильчук, 31 березня 2026 року. Фото: Софія Соляр для видання “Ґрати”

При цьому умови там були кращі, [ніж у мене раніше], бо можна було кави собі зварити, якщо вона була, або чаю. І годували краще. Тим, у кого рідні були на окупованих територіях — хто був з Донецька або Мелітополя, наприклад, могли передавати посилки. Їхні рідні могли приходити на побачення, приїжджали до них на засідання суду. Спілкування було більше, новини якісь були. 

[За весь цей час] мене часто перевозили з російськими військовими, яких посадили, бо вони або вбили своїх, або ще щось зробили. Негативного ставлення з їхнього боку до мене не було, вони казали: ти воюєш за свою країну, а ми — за свою. Одному дали 18 років за подвійне вбивство, він каже: я краще посиджу 18 років, ніж піду воювати. 

Закритий судовий процес на три засідання і відмова в поданні апеляції

У Ростові мене за три засідання посудили. Дали 18 років. Процес був закритий: суддя, прокурор, секретар, адвокат і ще якийсь наглядач — більше нікого не було, телебачення не було. 

Вони питають: «Ти був в «Азові»?» — «Був». А «Азов» у них вважається терористичною організацією. Свідками виступали мої побратими, які підтверджували, що я був в «Азові». Питають: «Ти проходив навчання?» — «Проходив навчання». Ну, от, все, тепер ти — терорист. У такому режимі все було. 

Перший адвокат, якого мені дали, на перше засідання суду не прийшов, прийшла інша адвокатка, але вона нічого не робила: просто сиділа і слухала. Навіть зі мною не розмовляла. А потім замінили і її, і був ще один адвокат, який мені сказав, мовляв, не бикуй, і буде все нормально — обміняють тебе. «Не бикуй» — в тому плані, щоб я не розказував, що Росія погана і таке інше. Це одне засідання у мене було через відеозв’язок — прямо з СІЗО. І ще на одному засіданні я цього адвоката побачив у суді вже наживо.

Я хотів подати апеляцію, щоб довше залишитися в СІЗО. Я сподівався, що так буду ближче до кордону, і в якийсь момент мене вийде обміняти. Я написав апеляційну скаргу, але вона, напевно, так і не вийшла із СІЗО. Бо в них є така практика, коли не пропускають із СІЗО апеляцію — і ось ти вже засуджений, їдеш далі. 

Етап у Норильськ за Полярним колом

І все, потім мене відправили знову у Таганрог на два місяці. Умови були кращі, ніж перший раз: більше дозволеного було і менше били. Адміністрація морально тиснула: змушувала співати [російський] гімн, на розтяжки ставила.

Візит працівників прокуратури, спостерігачів від громадськості та уповноваженого з прав дитини до таганрозького СІЗО-2, лютий 2022 року. Фото: управління ФСВП у Ростовській області РФ

Тоді мене етапували у Ростов, вже в СІЗО-5, після Ростова були Вороніж, Самара, Оренбург, Челябінськ, Красноярськ. У Красноярську я просидів у СІЗО при колонії з їхніми вже зеками тижні два, точніше тиждень — з ними, тиждень — в одиночній камері. 

Нас туди привезли двох: мене і айдарівця одного. Співробітник Федеральної служби покарань з нами поговорив, сказав підписати папірець, що я зобов’язуюсь розповідати [адміністрації] все, що відбувається, я відмовився, то мене закинули в камеру до російських зеків, щоб ті мене трохи «попресували». 

Вбивства, тортури, фіктивні суди: експерти «Московського механізму» ОБСЄ дослідили становище українських військовополонених в Росії

А тоді мене літаком відправили у Норильськ — це за Полярним колом, Красноярський край — на зону. І там я сидів вже місяці три з російськими ув’язненими. Мені присудили «суворий режим», а це були «суворі умови утримання» рос. Строгие условия содержания (СУС) — особливий режим у російських колоніях, призначений для ув'язнених, які вважаються особливо небезпечними або схильними до втечі чи порушення правил у колонії суворого режиму. Це — як тюрма: сидиш у камері, нікуди не виходиш. Але мені там уже було легше набагато. Телевізор був, я новини якісь їхні дивився, чайник був, можна було чаю заварити. 

Із полонених я туди перший приїхав на той час. Там ще один був [українець] з Одеси, але його ще 2021 році посадили за обвинуваченням у тероризмі, інкримінували йому зв’язки з «Правим сектором». Йому дали 9 років, і дотепер він ще там сидить. 

Може, рази два я пам’ятаю, щоб [російські ув’язнені у Норильську] якось негативно ставились, але вони здебільшого відсторонювались, я з ними мало перетинався. Інші розпитували, хотіли дізнатися, що відбувається, не хотіли йти воювати. 

Ще мене змушували — ну, як змушували: добровільно-примусово — чистити сніг. Я чистив сніг тижні два. Там майже завжди зима, мінус сорок я заставав, і перші місяці літа сніг теж лежить де-не-де. У приміщенні була гаряча вода, опалення, але все одно було холодно. Принаймні весь одяг, який у них передбачений, нам давали. Адміністрація якось прискіпливо ставилась. Я не розумів: вони щось від мене хочуть чи просто хочуть дізнатися, що відбувається на цій війні. 

«Сказали: придумай собі історію, якщо вона нам не сподобається, буде тобі гірше»

Потім приїхав ФСБшник, сказав, що мене повернуть у Красноярськ, там буде «детектор брехні»: мовляв, пройдеш, скажеш правду — ми тебе обміняємо. 

Приїхав я у Красноярськ. У мене був один «детектор брехні», питали, чи піду далі воювати. Сказали, що детектор показав, що піду, а це — неправильна відповідь, і що я когось прикриваю, бо не сказав їм, хто що робив. 

Дмитро Данильчук, 31 березня 2026 року. Фото: Софія Соляр для видання “Ґрати”

І хотіли, щоб я на себе взяв вбивство цивільних. Сказали: якщо зізнаєшся, то тобі дадуть плюс два роки, а якщо ні — довічне. 

Слідчого ФСБ звали Меньшиков, імені не пам’ятаю, полковник. Він почав цю справу розкручувати. Це тривало місяці три. Підмовили зеків. Є таке поняття «прес-хата», то на такій «прес-хаті» я з цими зеками просидів. Десь тижні два перших мене сильно пресували: били, змушували прибирати в камері, потім тиск послабили, більше на мораль давили. Оперуповноважені і слідчі мені казали, що відведуть мене туди, де мене зґвалтують. Сексуальним насильством лякали. 

Там усюди — відеонагляд, але мене потім ще переселили в камеру, де записувався звук. Зеки ставили мені запитання, і я мав відповідати на них. 

Хотіли, щоб я взяв на себе два вбивства цивільних у Маріуполі. Вони мені сказали, що у мене є три варіанти на вибір: або зґвалтування цивільних, або вбивство цивільних, або ще щось там. Сказали: придумай собі історію, якщо вона нам не сподобається, буде тобі гірше. Їм одна історія сподобалась, а інша не сподобалась — сказали переробити. Я її переробив, але мене обміняли вже в той проміжок часу. 

Ще змушували записати відео, просити пробачення у «русских солдат» і «русских матерей» за щось. Приїжджали телевізійники, здається, «Россия-1», знімали про мене відео. Дали текст якийсь незрозумілий, де я ніби розповідав, що у нас є  «заградотряды» загороджувальні загони, які розміщувалися позаду основних військ для запобігання втечі військовослужбовців з поля бою. Існували у різних країнах, зокрема в СРСР , і я начебто був учасником такого загону, ніби попереду мене були ТРОшники, і якби хтось із них кидав позицію, то я мав його застрелити, і що наказ віддав командир наш. Показали на листочку: розказуй це на камеру. 

«Підпиши документ на помилування, тільки дату не став»

А потім в якийсь момент вони такі приходять зранку і кажуть: Данильчук, підпиши. Питаю, що це. А там: «в’їзд на територію РФ заборонено на 10 років». Потім ще через дві години приходять і кажуть: підпиши документ на помилування, тільки дату не став. Я подумав тоді, що нескоро ще мене обміняють, якщо дату не ставити, і ще ж скільки треба їхати — місяць чи півтора до найближчого кордону. 

Але буквально за кілька годин мені сказали «на вихід з речами», мене вивели. Я вже побачив інших полонених, яких привезли з тюрем у це СІЗО, своїх знайомих побачив. При нас закрили справи наші, ми розписалися, і нас етапували в аеропорт, де передали військовій поліції, посадили у літак уже цивільний, цього разу не зв’язували руки, очі теж не зав’язували.  

Прилетіли у Новосибірськ, по-моєму, і там уже нас зв’язали і почали підсаджувати людей. Не пам’ятаю, скільки, разів 3-4 ми сідали-злітали, десь півтори доби це все тривало. Потім нас в якийсь ангар завели, ми там просиділи години три-чотири, зв’язані, зробили перекличку за прізвищами. Ще один літак сів із полоненими. Нас усіх зібрали в один літак, етапували в Білорусь, в Гомель. І вже там розв’язали очі, посадили в автобуси і повезли на кордон з Україною.

Звільнені під час обміну військовополонені українці, 4 липня 2025 року. Фото: Служба безпеки України

У мене досі триває реабілітація. Потім після реабілітації має бути три місяці відпустки, які дають усім, хто був у полоні. І далі ти вирішуєш: ідеш на службу чи звільняєшся.

Я вирішив залишитись на службі. 

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».