«При нульовій видимості й під натиском води». Монолог київського водолаза-сапера про лагодження ТЕЦ, підводні операції та роботу за постійного ризику

Олександрові Туманову 44 роки, він начальник відділення підводного розмінування групи піротехнічних робіт, підводного та гуманітарного розмінування Аварійно-рятувального загону спецпризначення Головного управління ДСНС у Києві. Життя він присвятив зануренню здебільшого у київські води — має у себе в голові підводну мапу столичних водойм. 

Відзначає, що Дніпро дуже засмічений і потребує очищення, однак часу вистачає лише на нагальні завдання — наразі важливіше зменшувати ризики життю людей. З минулого року на додачу до водолазної отримав саперну кваліфікацію, аби знешкоджувати вибухонебезпечні предмети (ВНП) в акваторії та на території міста. Влітку 2025 року надзвичайники створили новий підрозділ, а особовий склад колишньої водолазно-рятувальної групи пройшов навчання для подвійної спеціалізації. 

На водолазній базі у Києві Олександр Туманов розповідає «Ґратам» про тяжку минулу зиму й складні операції на затопленій київській ТЕЦ та з ліквідації наслідків російських обстрілів. Часто в роботі натрапляють і на снаряди часів Другої світової та навіть більш ранні.

І водолаз, і сапер

Група піротехнічних робіт підводного та гуманітарного розмінування в нас у Києві створена влітку минулого року. Як піротехнічний, наш підрозділ сформувався майже рік тому, бо раніше ми були лише водолазами-рятувальниками. 

Це, можна сказати — дві окремі професії, які зведені в одну: і водолаз, і сапер. Це два різних напрямки, тож при зведенні цих двох спеціальностей треба, щоб людина мала впевнену базу знань в обох галузях. Є теоретична частина, потім практична, а окремо і практична в умовах війни — коли дуже багато несподіваних ситуацій і треба інтуїтивно знаходити правильні рішення. 

Коли ми були водолазами-рятувальниками, у нашому підрозділі були й жінки. Наразі у водолазно-саперному підрозділі, жінок немає. 

Я прийшов у службу ще у мирні часи. Звісно, що [з війною] ситуація міняється, коли все це почалось у 2014 році, а потім — повномасштабна війна, то ситуація змінилася кардинально. Але міряти завантаженість під час воєнного стану і мирного часу не можна. Зрозуміло, що роботи більше, доводиться працювати понаднормово, та це не є якимось відхиленням. Для кожного громадянина, який намагається бути корисним для своєї держави й народу, це просто нормально. 

Понаднормова праця у нас оплачується. Авжеж, кожна людина завжди хоче більшого, але в принципі, і матеріальне забезпечення, і фінансове у нас на достатньому рівні. 

Наша робота полягає в оперативному реагуванні, а кожне завдання має свої нюанси. Доводиться працювати у незвичних місцях, у різну пору доби, в різних кліматичних умовах, із задачами різної складності. Нові виклики виникають постійно, й до них потрібно підходити творчо і швидко вирішувати завдання, бо це пов’язано з ризиком. 

Розмінування — це ризик, в принципі, постійний. Водолазний розрахунок або сухопутний піротехнічний розрахунок — це робота в команді: страхуємо одне одного, перевіряємо спорядження й дуже прискіпливо ставимось до нього. Також [уважні] до колег, бо людина не робот, вона втомлюється і десь може бути неуважною. Якщо колега щось не помітив, то помічає його побратим. Підказуємо одне одному і дуже слідкуємо за тим, щоб не відбулось травматизму та інцидентів. 

До всього неможливо підготуватись, але в колективі проводимо власні тренування, відпрацьовуємо нестандартні ситуації, [аби забезпечити] злагодженість підрозділу. Це такий свого роду квест, але це не гра, а підготовка до реалій та праці в будь-яких умовах. Бо життя і війна не дають нам полегшень: ми повинні бути готовими реагувати на виклики надзвичайних ситуацій. 

Ракетно-дронові атаки на столицю —  це наша зона відповідальності. Якщо ми працюємо з розмінуванням після ракетного обстрілу, то стикаємось із токсичністю ракетного палива. Також ракети та дрони постійно модернізують, можуть бути пастки і так далі. 

Працюємо, поки не попадаємо. Важка зима 2026 позаду — подкаст СИРЕНА

Коли занурюємося у водойми, куди потрапила ракета або частина ракети, доводиться проводити такі заходи, як дезактивація підручними засобами. Тобто ми намилюємося, щоб до нас менше налипало, але все одно від усього вберегтися неможливо.

Затоплений машинний зал ТЕЦ

Дарницька ТЕЦ після масованих російських атак Фото: Владіслав Мусієнко, Ґрати

Температура води була зимова, це плюс 2-3 градуси — температура води під кригою. Перешкоджало виконанню завдання те, що потрібно було дуже швидко, буквально за лічені хвилини вивчити креслення, аби зрозуміти, як виглядають вузли енергетичної системи. Те, що на кресленнях, звізуалізувати в реальності, бо там вже допомоги не буде: водолаз занурюється і повинен закрити вентиль. Тобто має розуміти, де він, як витратити якомога менше часу, бо повітря обмежене, і виконати завдання, не загинувши самому.

Занурювалися ми не у природну водойму, як дайвери, знаєте, які занурюються в чисті водойми у якійсь приємній атмосфері. Це був затоплений машинний зал, де вода була змішана з мастилом, все це налипало на спорядження і могло перешкоджати його нормальній роботі. [Додатково захищали спорядження від налипання, аби] мастила якомога менше пошкодили його і не зашкодили нашій роботі. Тож це непросто, бо часу обмаль, а умови зовсім не сприятливі. Це обмежений простір, можна застрягнути, а все це відбувається при майже нульовій видимості й під натиском води. Невідомо, де водолаз може застрягнути, чи течія не затисне його між трубопроводами, бо спорядження саме по собі громіздке. Йому дуже швидко потрібно реагувати на зміну обстановки.

Під час лагодження трубопроводу ТЕЦ у нас не було новачків, робота була дуже злагоджена, бо люди пропрацювали вже майже по 10 років. Адже досвід водолаза набирається досить повільно: не можна за місяць чи за рік зробити фахівця високого рівня.

Операція з порятунку однієї з теплоелектроцентралей Києва водолазами-саперами київського гарнізону разом із іншими рятувальниками. Скріншот з відео ДСНС Києва

Можна подякувати і людям, які нам підказували, бо технічний персонал ТЕЦ надав нам максимально розгорнуту інформацію, яку тільки міг. У нас не було змоги тренуватись, треба було терміново спускатись і зупиняти потік води, аби перешкодити затопленню. 

Але навіть в таких ситуаціях ми намагаємось дотримуватися заходів безпеки і застосовувати свій досвід минулих років.

Ми працюємо і в парах, і по черзі, залежно від ситуації. Наприклад, нещодавно ми працювали в парі, коли діставали з річки залишки російської ракети Х-101. Буває, що під водою працює тільки один водолаз — коли в обмеженому просторі проходить лише одна людина, тоді хтось страхує його зверху. 

Вибір підходу залежить і від чисельності групи. Мінімальний розрахунок — три людини, а якщо дозволяє ситуація, то залучаємо більше: зайвих людей на таких завданнях не буває.

Плануючи операцію, потрібно раціонально комплектувати спорядження, щоб не взяти його забагато. Треба, використовуючи досвід попередніх спусків, йти до раціонального використання і брати саме те, що потрібно буде в цій ситуації. 

Як пристосовувати побут до важкої зими

Київ під час екстрених відключень світла й сильних морозів. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Зима була дійсно суворою. Я думаю, років 20 ми не бачили таких тривалих морозів, мінус 20 градусів, та і снігу було достатньо. Але ми повинні приймати це менш стресово і трансформуватися до нових реалій. Блекаути і таке інше — від цього нікуди не дінешся. Вважаю, що всі громадяни повинні поступово переходити на більш ефективні заходи енергозбереження, може якось змінювати ритм свого життя.

Дарницька ТЕЦ після масованих російських атак, що залишили без тепла тисячі киян

Намети вдома не ставили. Але звісно, було холодно. Важкувато було, добре, що хоч батареї не полопались. Спати доводилось під декількома ковдрами. Я думаю, що об’єктивно — всі відчували дискомфорт. Коли декілька діб немає світла, у квартирах холодно, а тут треба ходити на службу і не менш ефективно виконувати завдання. Але як би дивно це не звучало, люди мають знаходити якісь навіть позитивні моменти й у цих реаліях намагатись жити повноцінно.

Знаходимо снаряди часів Другої світової, а іноді більш ранні

Начальник відділення підводного розмінування та інших спеціальних робіт ГУ ДСНС України у місті Києві Олександр Туманов. Фото: Анна Кравець, Ґрати

Зараз в основному займаємось оперативним реагуванням з розмінування. Є і планові завдання, де зосереджуємось на розмінуванні територій і акваторій. Тобто роботи дуже багато, це щоденні залучення, здебільшого через ракетно-дронові атаки з боку Російської Федерації. 

Але, як не дивно, на жаль, ми досі ще знаходимо багато залишків ВНП часів Другої світової війни, а іноді і більш ранніх. Це можуть бути снаряди часів революції, 20-х, 30-х, міжвоєнного періоду ВНП теж трапляються. 

Сьогодні (розмова відбувається наприкінці березня — Ґ) ми знайшли артснаряд Другої світової війни. Нам надійшов виклик про те, що в лісі помітили щось схоже на ВНП, ми виїхали. Восени [2025 року] майже кожен тиждень знаходили снаряди часів Другої світової війни. У ті часи Київ був зоною бойових дій, і тут є багато її залишків і місць, де могли зберігати зброю.

Якщо ми досі знаходимо снаряди й бомби Другої світової, то можна уявити, як багато потрібно буде працювати [аби знешкодити ВНП після цієї війни]. Потрібно бути до цього готовими морально: не розслаблятись, бо крім нас ніхто цього не буде робити. Ми, громадяни, повинні викладатись у цьому напрямку, щоб хоча б діти або онуки побачили чисту територію та акваторію. 

Тримати акваторію Києва у голові

Начальник відділення підводного розмінування та інших спеціальних робіт ГУ ДСНС України у місті Києві Олександр Туманов. Фото: ДСНС Києва

В травні цього року виповнюється 30 років, як я почав займатися підводним плаванням. В 1996 році я ще вчився в школі. Кажуть, що дайвінг — це діагноз. Колись це дійсно стало таким діагнозом, в хорошому сенсі цього слова. 17 років вже займаюсь водолазною справою професійно. Тоді це називалося «Спеціалізований аварійно-рятувальний загін», і в Києві створили водолазно-рятувальну групу. 

В принципі, акваторія річки Дніпро, її затоки й протоки, озера — це все знайоме. У багатьох я занурювався ще до служби, тому загальну картину і особливості знав: температурний режим, видимість, тип ґрунту. Усе це — важливо, і треба мати таку базу в голові, виїжджаючи на завдання. Бо підготовка починається вже під час розвідки: ми отримуємо інформацію про локацію і відповідно до цього готуємо спорядження і допоміжні засоби, які дозволять більш ефективно працювати, бо різні водойми мають свої особливості.

За цей час багато займались пошуком речових доказів та зброї, тобто допомогою службі «102». Також підйомом затонулого пошкодженого транспорту: і наземного, і водного. В кар’єрах буває, екскаватори залишаються й [подібна] техніка. На жаль, діставали і тіла людей. Зрозуміло, що без цього не могло обійтися. Колись навіть доводилось знаходити урни з прахом. Ми залишали їх на місці, а спочатку не розуміли, що це таке. 

Звісно, це постійно якісь рибальські снасті. Загалом у межах Києва річка Дніпро дуже засмічена. Русло Дніпра потребує очищення, бо туди летить все — від пляшки до самоката. Це, до речі, і в Європі трапляється, я бачив репортаж, як у Рейні водолази теж дістають самокати.

Бували й кумедні ситуації. Наприклад, виїхали якось на пошук людини — дружина заявила про зникнення чоловіка: за її припущенням, він потонув, бо вони залишили його на березі у нетверезому стані. На наше питання, чи не міг чоловік перебувати десь у друзів абощо, вона відповіла категорично, що ні — бо він був лише у капцях та шортах. Це літо було. Куди він міг подітися? Буквально через дві години, коли ми вже відпрацювали досить-таки великий сектор, з’ясувалось, що він встиг пропрацювати цілий робочий день на СТО. Так, в шльопанцях і шортах, це йому не завадило виконувати завдання. 

Багато чого є в Дніпрі, але зараз ми зосереджені на наслідках обстрілів. [Після них] залишаються бойові частини, які треба діставати й знищувати, бо ми хочемо жити та працювати. Тому навіть під час війни треба робити життя громадян безпечнішим — до цього ми докладаємо зусиль. 

А взагалі я фанат підводного плавання, а ще займався підводним полюванням. Я б із задоволенням продовжував, та [був змушений] поставити на паузу, бо під час війни просто немає часу. В мирні часи це було таке класне, драйвове заняття, [довкола якого] було досить широке коло цікавих і різнопланових людей. 

Але зараз у нас завдання більш важливі для суспільства. Як на мене, те, що розмінування додали до водолазних і рятувальних функцій — так і повинно бути в умовах війни. Опанувавши другу спеціальність, ми можемо бути більш ефективні та приносити більше користі суспільству. Всі навички, які я почав засвоювати ще на початку свого захоплення підводним плаванням, а потім переніс у професійну сферу — усе це треба витрачати на корисні справи. 

В темряві й наодинці

Відділення підводного розмінування та інших спеціальних робіт ГУ ДСНС України у місті Києві. Фото: ДСНС Києва

Досвід передавати треба. Коли 30 років тому я почав займатися підводним плаванням, то збирати про це інформацію було важко, збирав її по крихтах. Спорядження було більш примітивне. Зараз працюємо зі спорядженням світових зразків.

Коли групу створювали у 2009 році, наймолодший співробітник у нас був 19 років, а найстарший — 39 років. Зараз наймолодшому в нас — 30 років, а найстаршому буде 48. Скажімо так, є дорослішання [колективу]. Не скажу, що це погано, та ми хотіли б бачити у своїх лавах молодих хлопців. 

І водолазна справа, і саперна теж, вимагають великих фізичних зусиль та психологічної підготовки. [Таку професію] мало хто обирає як тимчасову. Люди пробують, і якщо залишаються в ній, то зазвичай надовго. Критичний строк — це десь до півтора року, коли людина може зрозуміти, що це не її напрямок, або що за фізичними показниками вона не підходить. 

Деякі просто не витримують психологічного навантаження, бо часто доводиться працювати за поганої видимості, в темряві, наодинці. Так, у нас є засоби освітлення, але є такі водойми, де вони ніякої погоди не роблять, і людина все одно працює за нульової видимості. 

Декілька [колег] у нас перейшли в ЗСУ. Частково це відбулось і під час реформування, коли ми стали групою піротехнічних робіт. Хтось після закінчення контракту вирішив продовжити службу в інших структурах. 

А у нас сформувався основний склад людей з досвідом, є психологічна злагодженість між собою і відносини дуже гарні. Я скажу, що це, мабуть, найкращий колектив, який я бачив. За 17 років існування водолазної групи, яка вже з минулого року трансформувалась у підводне розмінування, аварійних ситуацій не було. Це, мабуть, заслуга того, що ми дуже тверезо й відповідально ставились одне до одного і до своєї справи.