«Їхав, поступово плавлячись» — як проходить етап з Криму в Росію. Монолог Нарімана Мемедемінова

Наріман Мемедемінов — кримськотатарський блогер і активіст правозахисного об’єднання «Кримська Солідарність», затриманий в березні 2018 року по звинуваченню в публічних закликах до терористичної діяльності, за відео 2013 року на сторінці ютуб. На відео він розповідав про мітинги ісламської партії Хізб ут-Тахрір в Криму, забороненої в Росії і діючої відкрито в Україні і більшості європейських країн. А також про свята для дітей і життя мусульман на півострові. Під час останнього судового засідання держобвинувач зажадав для Мемедемінова шість років позбавлення волі. Блогер і активіст записав і передав «Ґратам» через адвокатів розповідь про те, як проходив його етап з Криму в Росію.

О другій годині ночі до дверей камери підійшов інспектор і хтось із сусідів по камері став з ним говорити. Я почув: «Мемедемінов є. На Краснодар, на ранок? Почув! Скажу йому». Він сказав, і я став збиратися, але не ґрунтовно, тому що чекав етапування ще після закінчення ознайомлення з матеріалами «справи». Перевірив сумку, доклав їжі в дорогу, і ніч продовжилася в тому ж ритмі, як і інші дні. Вранці заварили чай, поговорили з сусідами по камері і за мною прийшли о 7:30 забирати на етап. У камері попрощалися, мені побажали удачі і просили при можливості повідомити через адвоката, де я і чи все в порядку. А далі як зазвичай: по поверху в «локалку».

«Локалка» — щось на зразок майданчика на поверсі, перед сходами; тут же заґратовані двері, через які потрапляють на прольоти поверху. Зібрали всіх, хто на етап, і повели в «кишку», про яку писали вже багато і повторюватися не варто. Далі по дві людини з «кишки» викликали в кімнату обшуку, там перевіряли речі, папери, одяг, що була на мені, аж до трусів.

Роздягатися я відмовився, сказав про заборону в Ісламі відкриття сороміцьких місць. Обмотався рушником, зняв штани і кажу: «Ось штани, на — перевіряй. Решту знімати не буду, а якщо знімати почнеш — це несправедливість і примус».

З кімнати обшуку збирали всіх, кого етапували, в боксах. Людей було близько шістдесяти, тому в машину мене завели до першої години дня. Спочатку здивувався, коли в боксі залишився я один, але потім згадав, що мене можуть повезти в окремому «стакані». Так і вийшло. Розміри цього «стакана» в довжину і ширину трохи більше ліктя, тобто 60 сантиметрів на 60. Загалом, поїхали. Жарко було не на жарт. Сяк-так зняв футболку, занадто вже вузько було, і до Керчі — це перша зупинка в ВК-2, в часи України ВК-126, для того, щоб води набрати і кому потрібно в туалет сходити. Їхав, поступово плавлячись.

У машині було шумно, душно, спекотно і тісно, ​​і в підсумку я заснув. У колонію Керчі приїхали близько п’ятої вечора. Машин було чотири, як сказали конвоїри, тому процедура туалету розтягнулася надовго. Води набрати все одно не вийшло, тому що її взагалі не виявилося. Виїхали з керченської колонії годині о пів на сьомій, конвоїри не відмовлялись сказати котра година, а мені це потрібно було для здійснення намазу. Наступна зупинка — Темрюк. У дорозі здійснював намази, сидячи в машині, по-іншому все одно неможливо було, а я «мандрівник». В Темрюку те ж саме: в туалет і покурити встигли. Звідти виїхали близько десятої вечора і попрямували в Краснодар. Тут же, в дорозі на Краснодар, здійснив намази, знову сидячи, знову в машині.

В Краснодар приїхали о першій-першій тридцять ночі. Заходи з обшуку тут проходять швидко: речі на стрічку, ну як в аеропорту … Написав це і згадав як в 2016 році здійснював паломництво, дай Аллах ще раз удостоїтися такої милості і благодаті! Сканують, а ми по одному заходимо в великий сканер, типу рентгенівського апарату, так що це, слава Богу, швидко, не так як в Сімферополі. Всіх розподілили по боксах, які, на відміну від кримських, виявилися маленькими.

Наприклад той, в якому був я, він десь п’ять на три метри, і нас там було близько двадцяти п’яти осіб. Що цікаво, там ми пили гарячий чай. Це не передбачено, проте випити чаю з печивом нам вдалося.

Після тривалого очікування повели нас, кримський етап, в «транзит». Було вже близько сьомої ранку 6 червня, а вивели мене з камери сімферопольського СІЗО 5 червня, коли наступила сьома ранку — вже добу в дорозі. Двадцять дві нари, одинадцять двоярусних, велика камера, що потребує ремонту, високі стелі, разом з нами в камері людей більше сімдесяти — так виглядав «транзит» в Краснодарі. Тут вже нормально перекусили, познайомилися з різними людьми.

Про краснодарський «транзит» хочу розповісти один випадок. Сидимо п’ємо чай, розмовляємо з кримськими.

Малюнок: В’ячеслав Юрченко, Ґрати

Дивлюся чоловік стоїть курить, а у нього немає обох кистей рук. Я про себе подумав: «Прикинь, його по 105-й заарештували (стаття 105 КК РФ «умисне вбивство»- ред.). Цікаво як «доказували» ». Чоловік підсів до нас, познайомилися. І що ви думаєте? Дійсно стаття 105 частина 1.

Він представився — Атажахов Азамат Махмудович, 1970 року народження, Майкоп, селище Жиракай. Я йому сказав, що є цивільним журналістом і по приїзду в Ростов хочу описати етап і написати про нього, написане «піде до журналістів, а відповідно і інформація про вас», він із задоволенням погодився. Без обох кистей ця людина вже більше двадцяти років живе. Є сім’я, діти. Про подробиці кримінальної справи розпитувати не став, проте він сам твердо і впевнено заявив, що провину не визнає і весь час по 51-й (51 стаття Конституції РФ, яка дозволяє не свідчити проти себе і близьких — ред.). Колеги, представники ЗМІ, звертаю вашу увагу на цей випадок. Займіться пошуком інформації про цю людину і хтозна, може допоможете йому.

Після обіду частину арештантів вивели, сказавши: «Етап на Адигею», і я побачив як Азамат ага був серед тих, хто вийшов на адигейський етап. Він сам ніс свою сумку. Без обох кистей, а сумку ніс сам. І взагалі враження він справив не тільки на мене, а й на інших, з ким я сидів за столом! Ось такий випадок, така зустріч.

Годині о сьомій вечора у величезному «транзиті» залишилося п’ять людей. Троє відпочивали, а ми з одним хлопцем, турком-месхетинцем, чай п’ємо. З ним теж випадок приємний пов’язаний: в районі обіду з одним арештантом вирішили зробити полудневий намаз. Стоїмо читаємо, а навколо шумно. Шум не заважає, звикли вже, та й говорити «не розмовляйте», — неправильно, оскільки це справа кожного: хтось відпочиває, хтось розмовляє, хтось молиться. Раптом чую голос цього хлопчини: «Давайте тихіше, там намаз читають». Ось такий приємний вчинок.

Сидимо чай п’ємо, тиша така, чуємо, ніби хтось біжить. Придивився — щурі, причому розміром з мій кросівок 44-го розміру. Це найбільші щурі, яких я бачив!

До дев’ятої вечора прийшли за мною і повели в камеру. Виявилося, що в Краснодарі сидіти я буду на «півспецах», типу напівспецблок, без камери спостереження, але суворого утримання. Це камера менше чотирьох квадратних метрів на двох осіб. Взагалі я думаю, що раніше це були камери на одного, але якщо ці «півспеци» розраховували спочатку на двох, то той, хто так розраховував і проектував — просто хвора людина! Ви уявляєте 2,5 на 1,5 метра на двох і перебувати в ній потрібно 23,5 години? У цій коморі, інакше цю «камеру» назвати не можна, маленький стіл, стілець, нари і … туалет. Тепер уявили менше чотирьох квадратних метрів на двох? Загалом це жесть! Але людина така, що звикає і до таких жорстких умов.

За десятиденне перебування в Краснодарі було різне, але їжа не з свинини тільки два рази, це я про обід. А так — хліб з піском. У прямому сенсі, з хрустячим на зубах піском. І не солона каша вранці. Хвала Всевишньому, були і несподівані сюрпризи. Один раз навіть плов і тістечко, Господь ніколи не залишає нікого без їжі, Хвала Йому!

Неприємно було вночі, тому що під вікнами камери мого утримання був смітник і був неймовірно противний запах. А ще мені було неприємно в Краснодарі після історії, яку розповів один з ув’язнених, неприємно від панування аморального ставлення до людей з боку силовиків, судів, виконавців і їм подібних.

Ув’язненого вивели, щоб повезти на суд і в цих боксах, про які я згадував, він зустрів іншого ув’язненого, якому вирізали апендицит, потім зашили і привезли назад в СІЗО.

Я був здивований, уявляю як було тим, хто це бачив. Я розумію, що до заарештованих людей у співробітників (правоохоронних органів) ставлення упереджене — мовляв, заарештували, значить є за що, а так ви всі тут: «Я не винен», але не до такої ж міри! Людину порізали, зашили, перемотали.

Малюнок: В’ячеслав Юрченко, Ґрати

Їдемо в СІЗО-1. По приїзду все повторилося: ПІБ, стаття, — у бокси для очікування. Тільки майте на увазі що ось ці «шмон» — «автозак» — «столипін» ( «столипінський вагон» — вагон для перевезення ув’язнених, був сконструйований і використовується в Росії з початку XX століття — ред.) і навпаки, це дуже довго і неабияк втомлює, тому що везуть етапом певну кількість ув’язнених. У моєму етапі наприклад було людей 60.

Ну ось і Ростовський «централ», бокс очікування, та частина, звідки вивозять на етапи і куди привозять з етапів. У Сімферополі це місце називають «конверт». Слава Богу тут теж обшук пройшов швидко, для речей і сумок є стрічка-сканер, а самих нас перевіряли ручним сканером. І знову очікування. Потім по прізвищах назвали і з речами повели по камерах.

Ось так закінчився етап з Криму в Ростов. Під час усіх днів цієї поїздки я зустрів досить багато цікавих людей і почув багато не менш цікавих історій. Але це інша тема, і дасть Всевишній Аллах у — інший час.

Весь час на шляху, та й зараз, я намагався зрозуміти все те, що побачив, почув і те, що відбувається з нами — ці брехливі звинувачення та інше. Але, як каже одна шанована мною людина: «Ці закони, цю систему без «півлітра» не зрозуміти. А тобі пити харам. Так що не намагайся».