«Дістали пістолет і сказали: ніякого адвоката не буде». Монолог Леніє Умерової про викрадення і незаконне ув’язнення в Росії
Леніє Умерова, Київ, 6 березня 2025 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Леніє Умерова — одна з перших ув’язнених у Росії із політичних мотивів кримських татар, звільнення яких Україна домоглася за останні роки. У грудні 2022-го її викрали на грузинсько-російському кордоні, коли дівчина прямувала з Києва до окупованого Росією Криму, щоб підтримати батька, який важко захворів. Спочатку російські силовики складали проти неї протоколи щодо надуманих адміністративних правопорушень, а тоді перевезли до СІЗО «Лефортово» і звинуватили у шпигунстві.
До суду справа так і не дійшла: Леніє звільнили разом із кількома іншими цивільними в рамках обміну військовополоненими 13 вересня 2024 року. Всього тоді додому повернулись 69 українських громадян.
«Ґрати» поспілкувались із Леніє Умеровою про російську «адміністративну карусель» на Кавказі, умови утримання політув’язнених у різних російських ізоляторах, підсадних співкамерниць, психологічний тиск та обставини обміну.
«Людина, що має бути поряд у складні часи»
Я народилася в 1998 році в Криму. У 2014-му я навчалася у десятому класі, а коли відбулась анексія Криму, ставлення [до цього] умовних дорослих у школі мені дуже сильно не сподобалося.
У мене з’явилася зневага до людей, які тоді для мене мали бути прикладом. Я відмовилась ходити в школу. Тож у родині вирішили, що я переїду і піду до школи під Києвом. Я закінчила її тут, навчалася потім в університеті і після цього працювала маркетологом.
Працювала до повномасштабного вторгнення, до того часу, коли в листопаді 2022-го я не дізналася, що у мого тата почалися проблеми зі здоров’ям: у нього почався рецидив хвороби, і потрібна була негайна операція.
Я дуже швидко вирішила, що маю поїхати і підтримати батька як його дитина, як людина, що має бути поряд у складні часи. Зібравши речі, я майже нікому не сказала, поїхала через кілька країн, як мені тоді здавалося, найкращим чином, найкращим шляхом.
Леніє Умерова, Київ, 6 березня 2025 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Я просто їду собі абсолютно без зайвих думок, проходжу кордон Грузії, все окей. І на в’їзді в Російську Федерацію мене затримують прикордонники, починають запитувати документи — я їм показую. Потім вони кажуть: «Ну, почекайте-почекайте». Приїжджають якісь люди і забирають мене. Фактично йшлося про викрадення, бо офіційно це ніяк не пояснюється.
«Це моя робота. Я вас забираю»
Перший час, на першому допиті, коли я попросила адвоката, мені відмовили. Дістали пістолет і сказали: «Жодного адвоката не буде». Почали погрожувати. Допит тривав десь 8 годин, після нього мене відпустили, сказали: «Ти можеш їхати додому. Зараз ти поїдеш в готель», тому що це було вже пів на другу ночі. Вони мене відправили в готель на таксі. «А після цього ти далі можеш продовжити свій шлях, їхати додому».
Я сіла в таксі тоді, і після цього мене знову затримали. Юридично це було таким чином зроблено, що начебто я перетинала дорогу без спеціального дозволу в Північній Осетії. Є законодавча особливість, згідно з якою іноземні громадяни не можуть їздити по дорогах міжміського типу, а тільки по певних трасах. А це таксі мене повезло саме тією дорогою, яка була міжміська.
Таксиста зупинив пост дорожньої поліції, [поліцейський] попросив його документи, перевірив, потім попросив мої документи як пасажирки. Я надала йому документи. От він дивиться їх, бачить, що там немає цього документа, питає в мене, де він. Я кажу: «Ну, ви ж бачите по штампу, я щойно приїхала. У мене ще можливості не було його отримати». На що він відповідає: «Я нічого не можу зробити тут. Це моя робота. Я вас забираю, везу у відділок, а там вже вирішать уповноважені компетентні люди, що з вами робити далі».
Після цього мене забрали у відділок, а тоді — у суд. Засідання відбулося о четвертій годині ранку. Мені заборонили користуватися послугами адвоката.
А о п’ятій ранку мене вже привезли в Центр тимчасового утримання іноземних громадян . Вироком суду була депортація і штраф 2 тисячі рублів.
Але процедура депортації відбувається таким чином, що тебе поміщають у цей центр, а потім вже дипломати, консульські установи двох країн вирішують, звідки депортувати і куди депортувати. Але через те, що між Україною та Росією немає дипломатичних стосунків, бо ж між нами повномасштабна війна, ми воюємо з цією країною, українців депортувати кудись взагалі неможливо, і вони сидять.
Адміністративна «карусель»
Після того, як ми оскаржили в касаційному суді мій вирок, мене випустили з ЦВСИГ о десятій вечора: під’їхала машина, мені натягнули пакет на голову і кудись повезли, возили десь пів години, потім десь посеред міста зупинились і висадили мене.
Коли зняли мішок з голови, я побачила, що до мене підходять знову поліцейські, які начебто шукали «закладочників» , і попросили мій паспорт. Я почала шукати. Ти ще не зовсім через емоції можеш зрозуміти, чого ці люди від тебе хочуть, починаєш шукати документи, а вони беруть за руки і кажуть тобі: «Ви не хотіли віддавати нам паспорт, тому поїхали у відділок».
Тоді щодо мене склали перший протокол про адміністративне правопорушення. Потім начебто я не захотіла віддавати телефон після прогулянки. Потім не хотіла виходити з автозака кілька разів. Тобто щоразу це була абсолютно надумана історія.
Я, здається, була в усіх судах Північної Осетії за той час, тому що ми апелювали кожен вирок. Нас везли в Апеляційний суд і кожен раз, на кожен вирок — у мене їх було 5 чи 6 — в різний суд возили.
В якийсь момент батькам, що приїхали у Владикавказ, дозволили побачення зі мною, але зустрічі були дуже коротенькими. Один раз на 15 діб нам вдавалося зустрітися, але для цього батькам спочатку мене треба було знайти — у які СІЗО, в які ІТТ (ізолятор тимчасового тримання) мене відправили. А на ці «карусельні» затримання мене відправляли в різні ІТТ, і вже звідти я щоразу якось намагалася повідомити, де саме перебуваю. Це було зроблено спеціально, щоб мене сховати від адвокатів.
«Вона мене намагалася розговорити»
Умови, в яких я опинялась, були дуже різні через те, що у кожному місці мого утримання були якісь свої особливості. Передачі дозволяли, але перевіряли абсолютно все, що мені передають.
Різні ситуації були. Було дуже багато порушень, починаючи з мінімальної гігієни, закінчуючи тим, що в якомусь закладі, я не пам’ятаю, де саме, здається у Беслані, мене просто годували один раз на день. Тобто такі ситуації були, різні.
У якийсь момент моя нервова система не витримала цього, цієї всієї історії, і мені стало погано. Я підходжу до людини, яка утримувала мене, і кажу, що мені погано, мені потрібні якісь ліки. Він каже: «Ну, я можу дати тобі тільки телефон. Якщо тобі хтось — адвокат чи, може, родичі якісь — привезуть ліки, то буде. У нас нічого немає. Ми нічого не можемо зробити». Тобто такі умови.
Леніє Умерова, Київ, 6 березня 2025 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Коли я була у Владикавказі, у якийсь з моїх термінів перебування там до мене підселили сусідку. Вона почала зі мною розмовляти, а у мене була стратегія ні з ким не спілкуватися, бо незрозуміло, як вони ці слова використають. Для мене це було очевидно тоді.
А вона мене намагалася розговорити. Ця дівчина розповідала мені якісь свої історії з життя. У якийсь момент вона почала розповідати, що її там тримають через те, що в неї відібрали телефон, а її хлопець воює в Харківській області, і начебто, можливо, в її телефоні є якась інформація. Вона мені це так сформулювала. І це було сказано наче між іншим, але я точно пам’ятаю, мене затримали в грудні, а Харків, здається, звільнили чи то в листопаді, чи то в жовтні. Тобто я розумію сама по картині світу свого, що в Харкові наче має бути все окей, а вона каже, що він там воює. Ну, в мене не сходилося. Буду приглядатися до неї далі, думаю. Вона мені тим часом розповідає все своє життя. І в якийсь момент починає говорити: «Я хворію, твій тато наче теж хворіє». А я розумію, що я цього не казала, я взагалі нічого не казала. Я дивлюсь й в очі, кажу: «Я тобі цього не казала». Пів години не проходить, як приходять люди, кажуть [сусідці]: «Ми тебе перевірили, можемо відпускати». І забирають її, забирають її речі.
Ситуація змінилась на початку травня 2023 року. Мене розбудили зранку, сказали, що до мене прийшли. Пришла людина, каже, щоб я на камеру озвучила текст. У нього був підготовлений текст, який я мала його сказати — і мене начебто повезуть на обмін. Я кажу: «Адвокат. Без адвоката нічого говорити не буду». На що мені сказали, що якщо буде адвокат, пропозиція анулюється. Я кажу: «Мені все одно адвокат потрібен». Він каже: «Якщо не хочеш, тоді ми тебе веземо в Лефортово». І все. Забрали, посадили зранку, і ввечері мене вже відвезли в перший відділок слідчого управління ФСБ, де там же оголосили, що мені інкримінують.
«Найжорсткіша тюрма в контексті умов утримання»
Лефортово — це найжорсткіша тюрма в сенсі умов утримання, там всі сидять по 1-2 людини в камері. Камери дуже маленькі. У якийсь момент найскладнішим було те, що ти можеш тижнями, а то і місяцями, якщо до тебе адвокат не приходить, взагалі ні з ким не говорити, окрім ранкової перевірки — ти просто сидиш і мовчиш. І оце дуже тисне на тебе. І зараз я відчуваю, що в мене є наслідки цього.
Мене виводили одну і заводили одну. Тобто камера моя складала десь 8 квадратних метрів. І ось тебе ведуть по коридору на 5 поверх, і там ти гуляєш в такій самій камері, але вже без меблів, тобто пуста камера з відкритою стелею, де натягнута сітка. І зверху ходить чоловік, дивиться, щоб все було окей, щоб ти нікуди не втекла.
Ще з умов у Лефортово — вмикали пропаганду. Особливо на прогулянках. Вмикали радіо, «Вести-FM», здається, називається, і серед всієї іншої пропаганди там інколи звучали допити українських військовополонених, де начебто ті зізнаються у якихось воєнних злочинах. Тобто такі історії.
Леніє Умерова, Київ, 6 березня 2025 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Харчування, яке надає СІЗО, специфічне. Переважну більшість часу дають картоплю з капустою і якусь курятину просто жахливої якості. Вона переморожена… не важливо — її їсти дуже складно. Через те, що в організм просто не потрапляє та кількість вітамінів, яка тобі необхідна, в тебе тіло просто в якийсь момент каже: «У нас із тобою проблеми, треба щось шукати». І я в якийсь момент — здається, це була зима, початок весни — просто розумію, що я вже настільки давно не їла якогось нормального м’яса, що починаю непритомніти. Декілька разів, знаєте, стан був такий майже непритомний, коли я ходила до лазні. Тоді я вже попросила родичів, мені відправили вітаміни, і ми вже більш-менш врегулювали це питання.
Бюрократичних питань дуже багато. Ти маєш спочатку написати заяву на лікаря СІЗО, він має погодити це. Лікар тебе виводить, запитує, чому тобі це треба, ти пояснюєш, що в тебе є проблеми з організмом, тобі потрібно їх якось врегулювати. Потім він погоджує, потім передає це в інший відділ, який приймає ці посилки, і потім тобі пропускають їх. Це там десь 2 місяці. Якщо ти щось просиш, то за два місяці маєш вчасно підготувати все, щоб тобі це все пропустили.
Але я прямо навіть бачила, що вони мої посилки перебирають, перечищають, передивляються абсолютно все там. Шоколадка якась приходить — вона переломлена. Не дай, боже, що там щось є. Коли мене везли на обмін, мені віддали всі мої речі. Я їх намагалася запакувати, і зрозуміла, що в мене на складі лежали чотири пари взуття. Тобто чотири пари взуття мені рідні відправили, і мені зі скрипом через пів року тільки одну віддали.
«Жінки, з якими я сиділа, всі були “політичні”»
Здається, в листопаді 2023 року до мене підселили першу сусідку. Ми з нею просиділи місяць і потім одразу мене переселили до іншої сусідки, з якою ми просиділи вже 4 чи 5 місяців. За буквально два чи три тижні перед обміном, чи за місяць перед обміном, до мене підселили останню сусідку. Тобто на такий термін. Загалом, грубо кажучи, десь 7 місяців з усього терміну я сиділа з сусідкою.
[Російські] жінки, з якими я сиділа, всі були «політичні»: дві з них були по «держзраді», одна — по «тероризму». Всі розуміють, що зайвого говорити не треба, і розмови ми вели тільки за погоду, пташок навколо і їжу обговорити. Щось таке, тобто абсолютно мінімальне спілкування.
З єдиною сусідкою я більш-менш розговорилася. Вона мені розказала про себе, про свою історію, що, здається, на початку повномасштабного вторгнення вона відправила на ЗСУ, на амуніцію, 5 тисяч рублів, і за це її на початку 2023 року схопили і відправили в СІЗО. Вже потім їй винесли вирок 12 років позбавлення волі.
Якщо в камерах нас тримають усіх по одному, по дві людини, то коли вже переводять в автозак, то там менш суворі умови, і ти можеш спілкуватися з людьми всередині. І тоді я познайомилася з [українськими] жінками. У однієї — «тероризм» і «шпіонаж», якщо я не помиляюся. Оце їй інкримінували. Її затримали з двома хлопцями [на окупованій Росією території]. Їх там допитували дуже жорстко, били, їй зламали щелепу, вибили частину зубів. І просто пам’ятаю, коли з нею спілкувалася, вона дуже сильно клацала щелепою, через те, що вона вибита була.
Іншу забрали прямо з дому [в окупації]. Одного разу її привели до виритої ями і сказали: «Ти нам зізнаєшся — і ми тебе відпускаємо. Якщо ні, то ми просто застрелимо тебе тут. Чи застрелимо, чи живцем закопаємо навіть. І нікому не скажемо де ти».
«Червона калина»
Це був також грудень місць. Мене вели з прогулянки, і, знаєте, характерний людський фактор — тут просто людина, яка мене вела, постовий, переплутав номери камер і завів мене в якусь окрему кімнату. Це була якась субота, я не знаю, може свято у них якесь було. Він відкриває камеру, заводить мене туди. Підіймають усі голови, а потім розуміють, що мене завели не в ту камеру, і там лежить людина на ліжку.
Просто беруть мене за шкірку, витягують з цієї камери і зачиняють в іншій, теж не моїй. Я починаю стукати в стінку — а це суміжна у нас стінка. Я починаю стукати, просто спочатку почала стукати, а потім думаю: «Спробую простукати «Ой, у лузі червона калина». І я розумію, що мене зрозуміли і підхоплюють, і починають стукати у відповідь. Тобто я куплет пробила, а він мені приспів відстукав. І потім ми їздили з іншими ув’язненими в автозаках, і я розповідаю їм цю історію, і вони кажуть: «Я знаю, хто там сидить. Там дргшник наш (ДРГ — диверсійно-розвідувальна група)». Тобто його там схопили і привезли.
«Постовий кричить: Гіркін!»
З Гіркіним якось їздили . Мене везли в суд. Ні, мене везли на психолого-психіатричну експертизу, до речі.
Леніє Умерова, Київ, 6 березня 2025 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Потрібно розуміти, як автозаки влаштовані: дві такі довгі камери закриті, з одного боку саджають жінок, з іншого — чоловіків. Жінки не бачать чоловіків, а чоловіки жінок. Ми під’їхали до Московського міського суду, почали по черзі виводити людей. Там спочатку говорять прізвище, людина готується, підходить, її виводять, потім вона якийсь момент, дві хвилинки, стоїть у цьому передпокої — і потім надягають на руки наручники, виводять.
І тут якийсь постовий кричить: «Гіркін!». І ми там з дівчатами, нас декілька українок, так голови піднімаємо. Ого! Я так перелякалася. Я розумію, що треба якось реагувати на цю ситуацію. І думаю: «Боже, що робити? Що казати?». Я просто крикнула: «Слава Україні!». Він, звичайно, не відповів. Трішки голову понурив і пішов. Після цього мені через тиждень відправляли волонтери дуже коротесенькі листи з новинами, і там було написано, що в нього в цей день був суд, перше слухання.
Обмін
Мене вивезли трішки раніше перед обміном, за декілька днів, тому що перевозили в інше СІЗО. Як потім я подивилася по картах, це був приблизно Брянськ, скоріше за все, звідти везли.
11 вересня зранку до мене в камеру зайшли постові, сказали збирати речі. Віддали все, що я маю, посадили в автозак. І по дорозі, поки ми їхали, в Москві зібрали ще трьох людей.
Через те, що між Москвою і місцем, куди нас везли, дуже велика відстань, ми їхали щось приблизно 12 годин. І нас виводили декілька разів, один раз в туалет виводили, і ми там встигли поспілкуватися трішки: звідки, куди, що відбувається. Виявилося, що це також українці. І потім якось цей постовий, який був з нами в машині, теж виходив, і ми встигли ще по дорозі поговорити з чоловіком, який з нами їхав. Він виявився військовим, який був у полоні з початку 2022 року, з квітня, здається. Він медик з Маріуполя. Що характерно, нас не всіх в одне місце завели, а в різні кабіни. І для мене це була перша історія поїздки суто з українцями. Я зрозуміла, що щось відбувається, це дивно.
Привезли нас у Брянськ, заводили з мішком на голові. Там перевіряли, фотографували, опитували. І завели потім в камеру, де я провела ніч 11-го, весь день 12-го, і ранок 13-го. Потім нас вишикували всіх, запитали прізвище і завели в автобус, цивільний чистий автобус.
Тоді вже у всіх з’явилося розуміння остаточне, повне, куди ми їдемо. І ми просто з дівчатами почали одне одному посміхатися, на що нам, звичайно, сказали, що «Голову вниз! Сидимо тихесенько, не посміхаємось!». Але ти вже не можеш цю енергію в собі втримати.
Леніє Умєрова, Київ, 6 березня 2025 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Проїхали до білоруського кордону досить недовго, я не знаю, десь пів годинки-годинку, напевно. Вийшли російські службовці і зайшли білоруси. Вже повністю нас проінформували, проінструктували, куди ми їдемо, що відбувається, що ми їдемо на обмін. Подарунок від «батьки» нам передали — пакет з харчами, якісь там фрукти, овочі, якесь гаряче, холодне.
Беру цей пакет, під стілець так підштовхую, знаєте. Там лишила, та ну, не треба воно мені. Якийсь мінімальний інструктаж пройшли — і нас повезли вже до кордону з Україною. Йшли ми в один бік шеренгою українці і навпроти нас шеренгою йшли обмінні росіяни. І все. І потім ви вже знаєте далі історію, як все було.
Ви також можете послухати історію Леніє Умерової у нашому подкасті «Захисниця. Imayeci».
***
Матеріал підготовлений завдяки підтримці Міністерства закордонних справ Нідерландів
Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
