Чи може досвід війни зробити Україну відкритішою до світу? Монолог дослідниці та правозахисниці Мрідули Гош
Дослідниця і правозахисниця Мрідула Гош. Фото з її сторінки у фейсбуці
Антимігрантська хвиля, що прокотилася українськими соцмережами навесні 2026 року, нагадала, що ставлення до іноземців в Україні досі залишається суперечливим. Водночас відома українсько-індійська науковиця та правозахисниця Мрідула Гош вважає, що українське суспільство поступово стає відкритішим.
Її власний досвід як іноземної студентки, яка приїхала на навчання до Києва в середині 1980-х, а сьогодні викладає на факультеті міжнародних відносин Національного університету «Києво-Могилянська академія» та досліджує зв’язки України з країнами Глобального Півдня, розкриває зміни, що відбувалися протягом останніх десятиліть.
Через закритість СРСР саме студенти з Азії, Африки та Латинської Америки були однією з небагатьох груп іноземців, з якими регулярно контактували радянські громадяни. Україна завдяки розвиненій мережі університетів відігравала важливу роль у цій системі. Формально СРСР підтримував антиколоніальні рухи та декларував інтернаціоналізм, але водночас іноземних студентів не інтегрували в радянське суспільство: їх готували до повернення додому, існував феномен «червоного расизму», а інструментом їхньої адаптації були російська мова й радянська культура.
Після розпаду СРСР ця модель змінилася. Освіта іноземців поступово стала комерційною сферою, а Україна перетворилася на один із доступних напрямків для студентів із Глобального Півдня. До повномасштабного вторгнення Росії тут щороку навчалися 70–80 тисяч іноземців, переважно з Індії та Китаю; значна частина — на медичних спеціальностях. Водночас відсутність системної інтеграції та мовний бар’єр часто залишали іноземних студентів відокремленими від українського суспільства.
Повномасштабна війна значно змінила ситуацію. Тисячі іноземних студентів були змушені залишити Україну, а мільйони українців самі стали шукачами притулку. Українське суспільство отримало досвід життя в інших країнах, взаємодії з іншими культурами та залежності від гостинності чужих держав. Паралельно Україна активніше звернулася до країн Глобального Півдня, шукаючи підтримки та намагаючись говорити про власний досвід через антиімперіалістичну оптику.
У розмові з «Ґратами» Мрідула Гош міркує, як цей досвід може створити нову перспективу для України — як у відносинах із країнами Глобального Півдня, так і всередині самого українського суспільства. Публікуємо її монолог.
«Я бачила, як закрита система стає відкритою»
Я приїхала у 1984 році як студентка. […] Я не хотіла бути в Москві, бо там мою спеціальність можна було вивчати лише в Московському державному інституті міжнародних відносин, а він був тільки для соціалістичних країн. Індія не була соціалістичною країною. І я не хотіла їхати до Ленінграда , тому що там було дуже холодно. Тому я обрала Київ. […]
До цього я вже вивчала російську, тому мені не потрібно було проходити підготовчий курс. Все було російською, українська мова не використовувалася. Українську я пізніше опанувала самостійно.
В нас було дуже багато студентів із дуже різних держав. У мене були друзі майже з усіх країн Африки, Латинської Америки та Азії, зі Східної Європи. І, звичайно, у нас були дуже освічені викладачі. Ми всі знали іноземні мови.
Але в будь-якому разі це була радянська освітня політика. Переважно московське Міністерство освіти розподіляло [студентів] по різних республіках. Наш приїзд не був приватною справою — усе регулювалося державою. Існувала стандартна програма, відповідно до якої присуджувалися дипломи. Це була дуже сувора система.
Я навчалася саме тоді, коли почалася Перебудова , тому для мене це був дуже цікавий досвід. […] У мене з’явилося багато друзів, із якими я могла спілкуватися дуже відкрито. Я, можливо, не була типовою представницею [іноземних] студентів, тому що була дуже близько пов’язана з українцями. Мене цікавила культура, мова та люди країни, де я живу. Я намагалася вивчити мову. Я намагалася спілкуватися з різними людьми й ставити різні запитання. І деякі радянські викладачі ставилися до мене з великою підозрою, тому що мене цікавили питання, які були [для тогочасного радянського суспільства] не дуже зручними: про громадянські свободи та свободу совісті, які офіційно декларувалися в СРСР, але насправді масово порушувались.
Скажімо, одного разу я запитала: «Що таке уніатство ?» . І це викликало великий подив і підозру. Наступного разу прийшов викладач з філософського факультету. Мене відвели в окрему аудиторію, і там він мені розповідав, що це щось дуже погане і антирадянське. Я сказала: «Ви мені кажете, що це погано, але не кажете, що це є?». Вони на тому й зупинилися, далі дискусії були неможливі.. Також я питала, наприклад, як відбуваються вибори. Якщо це одна партія, як люди можуть вибирати? Мені відповіли: «У нас завжди йдуть дискусії і дебати на внутрішньопартійних нарадах. Там ми вирішуємо, хто з них буде кандидатом. Люди потім приходять і голосують за когось із них з однієї партії».
[…] Я бачила, як закрита система стає відкритою. […] [Спершу] пересування було обмежене. Нам потрібен був дозвіл, щоб виїхати за межі 35 кілометрів [від Києва]. І потрібне було запрошення. А отримати його було непросто. Якщо хтось сідав на потяг і їхав, скажімо, до Харкова або Москви, а його ловили, це було дуже погано. Також під час канікул нам потрібно було подаватися на виїзну візу навіть для того, щоб поїхати у власну країну. І треба було повернутися протягом певної кількості днів.
Навіть для місцевих усе було складно. Люди могли їздити туди-сюди, але вони не могли змінювати місце проживання. Існувала система «прописки», яка була дуже серйозною. Також радянські громадяни не могли подорожувати [за кордон], і вони почувалися через це дуже погано. Студенти із соціалістичних країн могли поїхати до власної країни й повернутися, але більше нікуди. Світ був іншим.
Але коли я вступила до аспірантури, Радянський Союз розпався, і після цього почалося зовсім інше життя. І це було дуже важко, тому що Україна ще не встановила всіх нових правил. Вона все ще дотримувалася наполовину радянських правил, а наполовину — якихось нових.
Стосунки між Міграційною службою та іноземцями були надзвичайно складними. Але зрештою ці проблеми були вирішені. Багато чого покращилося і, я б сказала, стало більш вільним.
«Мені ставили запитання на кшталт: “Чому ви тут? Чому не їдете назад?”»
Загалом у Радянському Союзі до Індії ставилися з великою повагою. І оскільки звичайні люди справді добре до нас ставилися, вони були дуже доброзичливими, я не стикалася з жодним випадком, коли б індійців принижували чи ставилися до них зверхньо. Можливо, існував певний інституційний расизм, який дуже ретельно приховувався, але на особистому рівні люди відкрито його не демонстрували. Навіть якщо вони щось відчували, вони цього не показували, тому що боялися і думали: «Якщо ти зробиш щось іноземцю, це може створити проблеми».
Але пізніше [на початку 90-х] ми зіткнулися з протилежним явищем, тому що інституції почали демонструвати расизм, іноді відкрито. І, звичайно, люди теж почали так думати. Вони вважали: «О, люди з країн, що розвиваються, приїхали сюди — вони забирають наші гроші. Ми безкоштовно їх навчаємо».
Але це було не так від самого початку. Іноземні студенти отримували стипендії, які адмініструвалися через ЮНЕСКО. Радянський Союз не сплачував своїх внесків до ЮНЕСКО, а натомість казав: «Ми навчаємо людей». Це був своєрідний бартерний механізм.
Але у суспільстві існувало це зверхнє ставлення до людей, які приїжджали, можливо, з бідніших країн, попри те, що вони платили гроші за свою освіту. І навіть знань про ці країни ставало дедалі менше. Якщо в Радянському Союзі існувала пропаганда, яка, скажімо, говорила про Африку чи Азію як про регіони, що борються за свободу від імперіалізму та за інші речі, то потім цієї пропаганди не стало. Натомість з’явилася ринкова економіка, орієнтація на західні країни та інше. Відбувся зсув, але краще не стало.
Дослідниця і правозахисниця Мрідула Гош. Фото з її сторінки у фейсбуці
Тож лише сьогодні, через стільки років, формується більш об’єктивне ставлення. [До цього через прогалини в міграційній політиці іноземці, зокрема студенти, не мали адекватної підтримки, що могло призводити до втрати легального статусу], а Україна була каналом неврегульованої міграції, якою, чесно кажучи, керували групи, пов’язані з торгівлею людьми. Вони привозили іноземців до Москви. Їм казали: «Вас відправляють до Німеччини», саджали на потяг. А коли вони виходили, це був Київ, і вони дізнавалися, що їх відправляють працювати на базар. Я з цим явищем стикалася, бо бачила і говорила з людьми, які від нього постраждали. Були люди, яких убивали. Майже щомісяця я ходила на похорони. Це були бідні люди, які не могли повернутися.
Але це були не студенти. Кількість студентів [на початку 90-х] одразу різко впала. […] Була дуже складна ситуація, але стипендії продовжували виплачувати до 1993–1994 років, тому що існували зобов’язання перед ЮНЕСКО. Не можна просто позбутися людей, які приїхали навчатися, скажімо, у 1987, 1988 чи 1989 році. […] [Потім] ніхто не приїжджав. Студенти почали повертатися пізніше, коли українські університети зрозуміли, що на цьому можна заробляти багато грошей.
Почали приїжджати представники середнього та вищого середнього класу, чиї батьки могли собі це дозволити або які могли взяти банківські кредити. Вони [переважно] навчаються медицини. В Індії великий попит на медиків, тому що співвідношення кількості медиків до населення все ще низьке. Але коли вони повертаються, то переважно концентруються у великих містах та лікарнях.
[Індійський] уряд встановив правило: після завершення освіти [в Україні] студенти повинні скласти іспити, тому що вони не мають достатньої кваліфікації для лікування тропічних хвороб. Інакше їхній диплом не визнається, і вони не можуть працювати лікарями. Є люди, які не склали іспити. Тож студенти тут повинні добре вчитися, щоб потім стати лікарями.
Я знала багато людей [до широкомасштабного російського вторгнення у 2022 році], які приїжджали в Україну і навчалися досить добре. Вони жили разом — і соціальна інтеграція була низькою, тому що процес залучення студентів був організований таким чином, що їм майже не надавали інформації про Україну. Наскільки я знаю, жоден із них не розмовляв українською. Жоден із них нічого не знав про Україну. Навіть студенти, які навчалися в Києві, лише зрідка відвідували Хрещатик. Вони просто перебували у своєму районі, винаймали квартири по троє-четверо студентів разом, ходили до магазинів, готували їжу тощо.
У них все було нормально. Але інтерес до того, щоб дізнатися більше про цю країну, був практично нульовим. Вони вчились — і все. Звичайно, серед кількох сотень ви знайдете одну, дві, три дуже активні людини, які ходили на конференції, виступали і так далі. Але це не є загальним правилом.
Зараз студенти не приїжджають через війну, тому що батьки не хочуть їх сюди відправляти. Лише ті, хто вже завершував навчання або перебував у середині навчального процесу, закінчують його. Деякі повернулися, щоб пройти інтернатуру, тому що неможливо стати лікарем, якщо ти не практикуєшся. Вони ходять до лікарень, складають фінальні іспити й повертаються назад.
І вони дуже прихильно ставляться до України, тому що, зрештою, вони знають, що тут війна. Вони волонтерять у різних місцях як медики, допомагають громадам, іноді жертвують гроші, і вони дуже позитивно налаштовані. Але знову ж таки, вони не так глибоко пов’язані з країною, як, наприклад, мої співвітчизники на Заході. Західні країни роблять багато для інтеграції частини іноземних студентів, тому що вони вже соціалізовані, адаптовані. Наприклад, Німеччина дозволяє індійцям працювати протягом трьох років після завершення університету. В Україні такої політики немає.
[…] Я [сама] не могла просто залишатися тут без причини. Я працювала в посольстві, потім з Організацією Об’єднаних Націй, а також працювала в інших країнах. Лише у 2014 році я отримала [право на] постійне проживання в Україні.
Під час продовження моєї візи у 2000-2001 роках я чула претензії, у консульській службі МЗС мені ставили запитання на кшталт: «Чому ви тут? Чому не їдете назад?». У Німеччині чи будь-де в іншій країні люди ніколи такого не запитають. Це дуже неввічливо. Спочатку треба подивитися, чи людина робить щось незаконне. Це моє особисте рішення, де я хочу жити. Тому такі питання були дуже образливими. Люди досі не мають достатнього розуміння того, що іноземці можуть стати повноцінними членами вашого суспільства. Це завжди сприймається через расистські стереотипи. І саме це вдарило по мені, і це продовжує впливати на мене навіть сьогодні.
«Українці перебувають під атакою, і вони бачать, що ми — разом із ними»
Існує переконання, що іноземці, мовляв, приїжджають сюди, щоб бути тягарем. […] Навіть сьогодні ви почуєте — навіть від демографів, навіть від кваліфікованих людей: «Хто сюди приїде? Тільки ці індійці чи африканці приїдуть сюди працювати. Наша країна зміниться етнічно, вся країна зміниться, український дух буде втрачено». Такі речі говорять. Проте я не думаю, що африканці та індійці масово приїдуть сюди. Люди переїжджають туди, де життя краще і де можна отримати більше грошей. Найімовірніше, компанії найматимуть робітників за контрактом, привозитимуть їх працювати, а потім відправлятимуть назад. Так само, як це роблять Саудівська Аравія, Дубай, Емірати чи інші країни.
[…] Ці люди можуть прийти й зробити [для України], можливо, навіть більше, ніж [її] власні громадяни. Але дуже мало людей думають у такий спосіб. І це те, що потрібно змінювати. Сподіваюся, у владі це вже почало змінюватися. Тому що я бачу, що українські політики сьогодні — зовсім інші. Вони розмовляють із [представниками Глобального Півдня] з повагою.
[Але досі] багато людей маргіналізовані. Це все ще довгий шлях. Для афроукраїнців ситуація взагалі не дуже хороша навіть сьогодні. Звісно, є депутат Жан Беленюк , але це, [радше, виняток]. […] Саме це насправді дуже мене обурювало — те, що цих людей не інтегрують. Скільки в’єтнамців працювало на «Барабашово» (промислово-речовий ринок) в Харкові? Сотні? Скільки африканців та афганців працювали на одеському базарі, на «Сьомому кілометрі», поколіннями? Скільки їх було на [ринку] «Троєщина»? […]
[Але] я б сказала, що позитивні зміни є. І їх має бути більше, тому що після війни Україна зіткнеться з великим дефіцитом робочих рук, мислячих людей. Потрібні будуть люди, щоб підняти країну. І не всі українці, які виїхали, повернуться. Це питання, яке має бути вирішене дуже професійно і стратегічно.
І я бачила, вже під час війни, як поведінка людей справді змінилася. Тому що коли українці перебувають під атакою, і вони бачать, що ми — разом із ними, це змінює їхнє ставлення. Багато іноземних волонтерів працюють тут. […] Деякі чоловіки воюють у Збройних Силах. Я знаю двох індійців, які мають сім’ї і офіційно воюють [на боці України]. […]Я не хочу узагальнювати, тому що завжди можна знайти людей іншого типу. Але моя єдина надія — що в Україні не буде таких політичних партій, які почнуть створювати ультраправий наратив. Він лише принесе користь Росії. Чесно кажучи, він завжди приносив користь лише Росії, тому що вони говорили: «Дивіться, іноземців б’ють, тому що в Україні — неонацисти».
[…] [Також] Україні потрібно, щоб Індія була на її боці. [Свого часу] Україна надавала їй дуже багато підтримки, українські інженери працювали в Індії. Ми не повинні відкидати цю спадщину і віддавати її Росії. А вона дуже багато над цим працює. І ви не повірите: є багато [російських] асоціацій випускників, куди вступають люди, що навчалися в Україні,, і їх регулярно запрошують російські установи [в Індії]. Росіяни пишно приймають їх, обіймають і кажуть: «Це був Радянський Союз. А Україна вас не цінує». Ось що відбувається. Нам потрібно зберегти найкраще з цієї спадщини.
Я не проповідую, і [радянська] ностальгія — дуже делікатне питання. Ми не можемо просто сказати «ні» цій ностальгії, тому що в неї є коріння. І якщо ми подивимося на це коріння, чи є там щось українське, що ми можемо прийняти і використати? Чи є щось, що допоможе нам переосмислити минуле й створити щось хороше для майбутнього? Саме це було моєю метою — думати про це.
Тарас Шевченко як антиколоніальний герой
Український спадок має приклади широкого і відкритого погляду, емансипативних та антиколоніальних практик, пошуків звʼязків з Глобальним Півднем. Іноземці, які навчалися і працювали в Україні, які цікавляться Україною, відкривають цей спадок для Глобального Півдня. Українці ще не усвідомили [повною мірою цей потенціал] і не працюють з колишніми чи теперішніми студентами з цих країн та континентів. [Однак процес розпочався]. Наприклад, минулого року в Індії вийшла моя книга про антиколоніального Шевченка.
Збірка поезій Тараса Шевченка бенгальською мовою у перекладі Мрідули Гош, 2025
Про нього говорять як про антиколоніального героя. Шевченка вважають таким, бо він боровся проти царизму і зазнав заслання та ув’язнення. Українська ідея зазнала переслідування за часів царя.
Також вийшла друком книга « “Лісова пісня” та інші твори Лесі Українки» — там перші переклади віршів, драматичних творів — «Бояриня», «Одержима» та «Лісова пісня». Лесю я малюю не як хвору дівчину, а як сильну жінку з феміністичними ідеями, коли ще про фемінізм не говорили.
Збірка поезій Лесі Українки бенгальською мовою у перекладі Мрідули Гош, 2026
Ще незабаром виходить збірник поезії Дмитра Павличка — людини, яка дуже добре знала і читала індійських поетів та письменників. У цій книзі є його найкращі вірші у перекладі англійською (щоб прочитали більше людей) та вірш, присвячений Магатмі Ґанді.
Збірка поезій Дмитра Павличка англійською мовою у перекладі Мрідули Гош, готується до друку
Зараз завершую підготовку рукопису «200 років української поезії» у перекладі бенгальською, куди увійдуть зразки творчості 45 українських поетів, починаючи від Григорія Сковороди до сучасників — моїх друзів-поетів/поеток. Ця книга задумана показати історичну культурну спадщину української мови, яка збереглася і розвивається попри численні заборони і спалення книг. У Бенгалії про це розуміють добре, бо бенгальська мова також зазнала переслідувань.
Редакторка: Анастасія Москвичова
Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
