«Був вибір: якщо залишатися — точно помремо, а якщо виїхати — можуть розстріляти». Монолог судді з Ірпеня

На початку війни працівники міського суду Ірпеня в Київській області, як і тисячі інших мешканців міста, опинилися під обстрілами. Одна з судів Суддя попросила не вказувати прізвище в цілях безпеки стала вимушеною переселенкою вдруге.

У 2014 році вона виїхала з Донецька, охопленого війною, до мирного Ірпеня, і в 2022-му їй довелося втікати знову. Рятуючись від бомбардувань, разом з сім’єю вона перебралася до села неподалік житомирської траси, але згодом і там розпочалися запеклі бої.

«Ґрати» публікують її розповідь про втечу: як вона ховалася від обстрілів більше тижня і не спала по кілька діб, та про те, як працює Ірпінський суд під час війни.

Від війни не втечеш

Навесні 2014 року я була суддею районного суду Донецька — мого рідного міста. У той час сепаратисти захопили будівлі органів влади, були перестрілки в головному відділку поліції, у Слов’янську почалися бойові дії.

Тоді мені пощастило. Наприкінці червня у мене була відпустка. Я забрала дочку та племінників і вивезла у Бердянськ на Азовське море, щоб діти не чули пострілів. Ми думали, це — тимчасово, от зараз все якось вирішиться, буде добре, і ми повернемось.

Із моєю сім’єю на морі були сім’ї зі Слов’янська і Краматорська, ці міста бомбили і обстрілювали. І тут ми дізнаємося, що Слов’янськ — звільнений. Спочатку я дуже зраділа, а через годину почула новину: бойовики пішли зі Слов’янька на Донецьк. Я зрозуміла, що це все. Якщо їх впустити в мільйонне місто Донецьк, їх складно буде звідти вижити.

Я зрозуміла, що найближчим часом точно не повернуся. Згодом було прийнято рішення про зупинення роботи нашого суду. Я одразу з Бердянська поїхала в Київ, назад у Донецьк не поверталася. Навіть не замислювалася над тим, щоб не виїжджати з території, яку окуповують. Я не розуміла, за яким законом там будуть жити люди, і які рішення можуть приймати суди.

Наша родина переїхала до батька, який тоді жив у Києві. 15 людей майже 9 місяців жили у трикімнатній квартирі в панельці. Я почала підшукувати поряд із новим домом суд, у якому є вільні вакансії. Зупинилася на міському суді Ірпеня. Місто мені видалося дуже гарним, суд — також.

Ірпінський міський суд до війни, 21 березня 2021 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

На початку 2022 року я не очікувала, що буде повномасштабне вторгнення. Гадала, що якщо і буде якесь загострення, то знову на сході.

Але оскільки нічого неможливого немає, за тиждень до війни ми все ж зібралися з друзями за обідом і обговорили, що робити, якщо війна почнеться. Вирішили у такому випадки всім зібратися у подруги в приватному будинку і разом їхати до Києва. Ми вважали, що Київ будуть боронити до останнього. 

У суді не було жодних спеціальних інструкцій, як діяти у випадку повномасштабної війни. Були тільки загальні інструкції Державної судової адміністрації, що у надзвичайній ситуації керівництво суду та судді мають забезпечити безпеку працівників та відвідувачів. Напередодні війни ми планували провести збори і обговорити, як діяти в разі введення воєнного стану. Але не встигли: один колега був у відпустці, а я — писала вирок, перебувала у нарадчій кімнаті Перебування у нарадчій кімнаті — це період роботи судді, під час якого він чи вона пишуть вирок після закінчення судового розгляду. У цей час вони не можуть ні з ким спілкуватися і розглядати інші справи .

24 лютого зранку мені зателефонувала моя подруга і каже: «Війна!» Я не повірила: «Що ти кажеш?» А вона: «Я тобі кажу: війна. Київ і область бомблять». Я встала, у паніці почала збирати дочку, документи, необхідні речі, зателефонувала мамі та бабусі. У Гостомель вже полетіли літаки і гвинтокрили, почалися бої за аеродром «Антонов». Судді швидко зв’язалися один з одним і вирішили, що збори нам потрібно провести терміново. Я вирішила вийти з нарадчої кімнати, оскільки залишитися в будівлі суду і продовжувати писати цей вирок було небезпечно. Деякі колеги змогли доїхати в суд, дехто застряг у заторах. Люди вже почали виїжджати з регіону. Судді,  що не змогли доїхати до будівлі суду, підключилися в режимі відеоконференції.

https://graty.me/uk/zvilnili-nas-vid-normalnogo-zhittya-yak-gostomel-perezhiv-rosijsku-okupacziyu/

Ми прийняли рішення про роботу суду в особливому режимі. Призначили двох чергових суддів, які розглядатимуть термінові справи. Коли проводили ці збори, над будівлею суду вже стояв гул літаків і гелікоптерів. Ситуація змінювалась дуже стрімко, і вже наступного дня працівники суду, що живуть в Бучі, не змогли приїхати на роботу.

Пастка

Після зборів, як ми і домовлялися, я поїхала з донькою до подруги у приватний будинок, вважаючи, що там безпечніше, ніж у багатоповерхівці. Пересуватись в Ірпіні на автомобілі було майже неможливо, оскільки утворились великі затори автомобілів, що пробували виїхати. Першу ніч ми не спали: сиділи і слухали вибухи, намагалися зрозуміти по звуку, що і де відбувається. Зв’язок то зникав, то з’являвся.

Наступного дня я змогла забрати до нас маму і бабусю, якій 84 роки. До їхнього району було складно доїхати. Вони живуть в тій частині міста, що ближче до Ворзеля і Бучі. Згодом саме ця частина Ірпіня була окупована та дуже пошкоджена.

Туди швидко добралися орки і згодом все розтрощили. Разом ми провели в будинку подруги ще добу без сну і в стресі. Всі разом ховалися в маленькій коморі під сходами з двома собаками. Вони дуже лякалися від кожного гупання. З новин ми дізналися, що в районі Гостомеля на в’їзді в Ірпінь російські БТР розстріляли цивільни машини, які намагалися виїхати. Також нам стало відомо, що мости для виїзду до Київа в районі Гостомеля і Романівки підірвані, виїхати вже неможливо.

Евакуація з Ірпеня, 12 березня 2022 года. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

На третю добу мені позвонив друг батька, який живе за 20 кілометрів від Ірпеня в селі на Житомирській трасі. Він сказав: «Приїжджайте до мене в село, в мене тут військових об’єктів немає, все спокійно». Я спробувала дізнатись, чи безпечно туди їхати. Працівники поліції казали: якщо ви поїдете як цивільний транспорт — під білим прапором і навіть зустрінетесь з колоною нападників, то тихесенько проїжджайте, і все буде добре. Однак від працівників нашого суду, які намагалися виїхати, надходила інформація, що цивільні машини на трасах вже розстрілюють. Аналогічна інформація була в інтернеті. Ми довго вагалися. Мої рідні категорично відмовлялися кудись їхати. Мама навіть не взяла з собою речі, тільки документи. У місті небезпечно, а там на дорозі що буде?

Однак мене підтримала подруга, і ми вирішили виїхати за місто на пару днів, щоб перечекати. Ми встигли проскочити до того села через Стоянку, що на Житомирській трасі, в напрямку селища Макарів. Коли приїхали до мого знайомого, ми змогли перевести дух. Там було спокійно, але чутно вибухи з боку Гостомеля, Бучі та Ірпіня.

Після трьох днів перебування там я змогла заснути на дві години. До цього — годину максимум. Засинаєш на 15-20 хвилин і все. Ні валер’янка, ні інші заспокійливі не діють. Серце вискакувало. Їсти не хочеться, тільки чай і вода. Ми відпочили, наридались, ніби все було добре.

Ми думали перечекати два-три дні і повернутися. Будинок був великий, але в ньому так само не було сховища. Був гараж, така сама комора під сходами, а підвалу не було! Добу там було більш-менш, але потім поряд почався бій.

Ми бачили, як попали в нафтобазу у Василькові, як все горіло, як бомбили Бородянку та Макарів. Ти ж в селі, там немає висоток і попереду п’ять кілометрів до Житомирської траси, де наші накривали ворожі колони — справжній кінотеатр. Усе видно — де і що відбувається.

На другу добу вночі над лісом неподалік збили наш літак. Він впав і пошкодив електромережу. Світло в будинку зникло, вода, відповідно, також. Нам пощастило: у господаря будинку була рація. Він налаштовувався на хвилю місцевої охорони котеджного містечка. Так ми дізнавалися, що відбувається поряд.

Зруйновані будинкі в Ірпені, 19 квітня 2022 года. Фото: Максим Каменєв, Ґрати

Згодом наші почали трощити ворожі колони важкою артилерією. А орки, хто встигав, втікали в поля в села, тому виходити з будинку було дуже небезпечно. Потім ми чули, що в лісі блукають два БТРи. Сиділи тихо і в темряві, щоб не заїхали, і не розстріляли будинки.

І не дарма. Ми почули, що чоловік у селі вийшов вранці зі свого будинку, а хтось видно втік з танку чи БТР, йшов, почув звук і кинув у його бік гранату. Людина отримала поранення ноги.

Через шість-сім діб стало зовсім гаряче. Ми майже увесь день перебували під обстрілом лежачи на підлозі на першому поверсі. Якось у дах будинку потрапив уламок і пошкодив його.  Ми розуміли, що сьогодні-завтра в цей будинок і село почне прилітати сто відсотків. Інколи на годину включали генератор, щоб зарядити телефони та залишатись на зв’язку. Їжа закінчувалася, єдиний магазин в селі був зачинений. На Житомирську трасу виїжджати неможливо — там розстрілюють автомобілі і йдуть бої. Ще й мама і бабуся захворіли коронавірусом 22 лютого. Я розуміла, що на швидку тут не варто розраховувати. Добре, що з собою були якісь ліки.

У сусідів по селу — дитина 5 років, температура 40, а ліків немає. Прибіг дідусь, просить дати хоть якісь ліки. Серед ліків, які я випадково схопила вдома, знайшла якийсь антибіотик. Почитала в інтернеті, що це, дала дитині декілька таблеток та ліки збити температуру. Іншій сусід просив допомоги, бо дитині — вісім місяців, у матері пропало молоко від стресу. А в селі немає молока, просять допомогти, не знаєш, чим. Виїхати нема куди, бо навкруги бої, тобто це — пастка.

Дорога жахів

Ми розуміли, що треба їхати звідси на захід країни. Але, як виїжджати, — ніхто не знав. В усіх пабліках передавали: це — найнебезпечніша ділянка — Житомирська траса, Буча, Гостомель, Ірпінь. Ми стали перед вибором: якщо залишатись — можна померти, а якщо виїхати — нас можуть розстріляти. 

Ми бачили відео, як розстрілювали на Житомирській трасі машини. Ризик померти був в обох випадках. Але залишитися — це гарантована смерть, а тікати — якийсь шанс.

Ми вирішили їхати. Своїх бабусь я зі сльозами вмовляла декілька годин. Моя бабуся дуже боялася померти по дорозі і просила залишити її тут у селі, але я цього зробити не могла. Вмовляли поїхати з нами господаря будинку і його друзів, але вони відмовилися. Зібралося три автомобілі. Чоловіки — за кермом. З ними — жінки, діти, собаки. Завантажилися, приготувалися виїжджати в бік селища Бузова. Знайомий зв’язувався по рації з охоронцям, запитав, що там на дорозі. Вони кажуть: там проїхати неможливо, через ліс виїхали БТРи ворога і стріляють.

Розстріляні машини біля Бучі. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Інша дорога з села пролягала тільки по зустрічній смузі Житомирської траси в напрямку селища Макарів. Ми чули, що Макарів відбили за добу до цього і відкинули росіян. Але не знали, що на трасі… Чи можливо там взагалі проїхати після бою та знищення ворожих колон техніки? Постояли п’ять хвилин і прийняли спонтанне рішення: їхати туди. Шанс є, але ми не знаємо, що на трасі, чи проїде авто. У мене — звичайна «Хюндай Елантра».

Шлях у бік Макарова нагадував дорогу жахів. Усюди розтрощена ворожа техніка, все димиться після нічного бою, на деяких броньовиках букви «V» і «Z». Чимало уламків снарядів на дорозі, пошкодженні турнікети роздільної смуги.

Наше авто їхало першим. Рухаємось і бачимо: стоїть танк. Незрозуміло, чи в робочому він стані, чи є там хтось. Водій каже: «Я буду їхати, а ви дивіться, щоб ніхто не вискочив і не почав стріляти». Їдемо прямо на нього і придивляємося, чи рухається в нього башта. Вона не рухалася, і ми зрозуміли, що танк — прострелений.

Ми проїжджали автомобілі цивільних з тілами всередині, бачили тіла військових і те, що від них залишилось. Ймовірно, то були російські солдати, тому що поряд стояла їхня побита техніка. Напередодні я спілкувалась зі знайомими з Європи. Вони казали: «Росія стверджує, що в них тільки 200 загиблих». Хоча лише на тій трасі було 200 загиблих, а може і більше. А таких трас на той час вже було дуже багато по всій Україні.

Коли ми їхали, я молилась, щоб не прокололись колеса, і щоб автомобіль проїхав. Автомобіль час від часу «глох».

Згодом ми побачили блокпост. Там — люди у військовій формі. Ми зупинились, аварійку включили, потихеньку проїжджаємо. До нас підходить солдат, і я видихнула: у нього —  українська пов’язка.

Він був дуже здивований, побачивши нас, можна сказати, ошарашений. Каже: ви звідки? Ми назвали селище, з якого приїхали. А він у відповідь: як ви виїхали? Що там взагалі? Виявилося, що вони звільнили цю дільницю траси нещодавно, але не знали, що там наразі, чи залишився хтось живий. Солдат каже: «Давайте швиденько проїжджайте, бо є інформація, що нова колона заходитиме».

Пошкоджений бунок в Ірпені, 19 квітня 2022 года. Фото: Максим Каменєв, Ґрати

Військовий порадив мати напоготові білий прапорець. А у мене в робочому кабінеті за кріслом великий жовто-блакитний прапор стояв. Я його забрала. Я кажу солдату: «В мене білого немає, але на колінах лежить український. Може на наступному блокпості цей виставити?» А він розсміявся, каже: «Ну ви даєте».

Наступний блокпост був більш укріплений. Там нас ніхто не обшукував, навіть не перевіряв документи, але сказали пришвидшитись. Потім навіть їхній автомобіль, який контролював периметр, нас наздогнав і жестами показав: швидше, швидше, швидше. Виявилося, що на Житомирську трасу йде ще якась велика колона. Ми «топили» кілометрів 140-150, скільки «Хюндай» може витримати по такій дорозі. І так гнали просто до наступного блокпосту. Десь за 30 хвилин на тій ділянці траси знов почався бій. Як нам вдалося вижити, я не знаю.

Найголовніше

Ми доїхали до Житомира, потім до Вінниці. Переночували і вирушили до Львова. По дорозі у мене почалися панічні атаки. Піднімався тиск, і серце немов вилітало. Чомусь на наступний день після того, як організм розслабився, це почалося. Ніякі ліки не допомагали. Зупинялись, міряли тиск, їхали далі. Через черги і пробки дорога зайняла 20 годин. У Львові колеги підшукали нам будинок, де ми і зупинилися.

Я буду тут до відновлення роботи суду. Зараз Ірпінь відновлюють, сапери розміновують місто. Треба відремонтувати всі комунікації: світло, воду, газопостачання.

Коли звільнили Ірпінь, ми дізнались, що приватного будинку моєї подруги, в якому ми ховалися перші дні, уже немає. Коли орки відступали, «гасили» все за собою мінометами, і від будинку не залишилося нічого. Якщо б ми нікуди не поїхали і перебували там далі, то всі б загинули.

Торговий центр в Ірпені після обстрілу, 7 квітня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Під час цих подій ми постійно контролювали, де перебувають працівники суду. Керівник апарату робив перекличку, з’ясовував, хто де, у кого які загрози чи проблеми. Деякі судді не виходили на зв’язок по 5-6 днів. Було незрозуміло, чи врятувалися вони. На щастя, виявилося, що всі — живі. У нас немає жодного працівника, який постраждав, усі врятуватись, і це — найголовніше. Але у багатьох пошкоджене майно. Куди зараз їм повертатись — відкрите питання.

Коли ми зможемо відновити роботу суду, сказати важко. Наприклад, без світла і зв’язку ми не можемо працювати, оскільки вся документація — в електронному вигляді. Будівля суду вціліла, але хтось її взламав. Хто саме, — ще не знаємо, проводяться слідчі дії.  У залах судових засідань та кабінетах суддів вилетіли вікна, поки що їх затягнули плівкою.

https://graty.me/uk/gallery/zvilnennya-bucha-ta-irpin-prihodyat-do-tyami-pislya-okupaczi%d1%97/

6 березня Верховний суд змінив територіальну підсудність наших справ на Переяслав-Хмельницький суд Київської області, який не постраждав від війни. Але усі справи, які перебували в нашому провадженні, залишилися в Ірпінському суді, їх нікуди не передавали. Після відновлення суду їх розгляд буде продовжено. Переяславський суд вирішував термінові питання: наприклад, продовження строків тримання під вартою підозрюваним і обвинуваченим в особливо тяжких злочинах.

Я впевнена, що, незважаючи на війну, ніхто не втече від відповідальності. Куди можна втекти, коли у державі воєнний стан? Усі чоловіки перебувають на території України. Прикордонники не випускають тих, кому обрали запобіжних захід, ці дані відображаються в реєстрі. Хіба що між боями хтось через Чорнобиль втік, але дуже сумніваюся. Якщо хтось і захоче уникнути правосуддя, то є механізми, які ніхто не відміняв, зокрема розшук. Усе одно всіх знайдемо.

Наразі для мене найголовніше те, що і в усіх, — це перемога. Ще я сподіваюся якнайшвидше відновити роботу, життя. Коли щось робиш, відволікаєшся від тривожних новин. Якщо ми вижили тоді — на Житомирській трасі, мабуть, для чогось цьому світу ще потрібні.