24 березня Маріупольська міськрада повідомила у своєму телеграм-каналі про те, що російські війська примусово вивозять мешканців Маріуполя на територію РФ. «Ґрати» перевірили цю інформацію. 

Ми сконтактували з перекладачкою та редакторкою Наталією Яворською Ім’я змінено на її прохання з огляду на небезпеку для близьких, які залишились на території РФ , яка зараз перебуває закордоном. Вона розповіла, що як мінімум понад сотню людей насильно вивезли з селища Його назву ми приховали на прохання Яворської на околиці Маріуполя спершу на окуповану територію Донецької області, а потім в Росію. Там українці пройшли процедуру відбору, після чого їх розселили у табори для біженців. Частина з них, як Наталія, зуміли виїхати з країни, але багато хто досі вимушено залишається у Росії, не маючи ані грошей, ані документів.

Ми перевірили, наскільки це можливо, історію Наталії. У Таганрозі сконтактували з волонтерами, які зустрічають українських біженців. Вони підтвердили, що біженців привозять групами, але не стали говорити, чи примусово їх звозять у місто. А згодом вони взагалі перестали відповідати на спроби поспілкуватися.

«Ґрати» публікують монолог Наталія Яворської повністю, за виключенням інформації, яку вона попросила приховати в цілях безпеки. Монолог ми проілюстрували малюнками дитини, що малювала їх, перебуваючи у бомбосховищі. 

Повномасштабне вторгнення

У Маріуполі я живу від народження, з перервами. В 17 років я переїжджала, потім вступила до Києва, чотири чи п’ять років прожила у Росії. У 2020 році я повернулася у Київ, а минулої весни знову переїхала у Маріуполь. 

24 лютого о шостій ранку мене розбудила мама і сказала, що Київ та Харків бомблять, що в Маріуполі також чути вибухи. Ми зібрали рюкзак. Я, мама і молодший 15-річний брат пішли додому до бабусі. У неї вже було чути вибухи, але не сильні, ніби десь далеко. Ми сиділи у коридорі. Прийшла родичка, у неї також двоє дітей — дівчата. У бабусі з дідусем ми пробули два дні. 26 числа вибухи стали сильнішими і мамина подруга запропонувала нам перейти в укриття. Воно поряд — у місцевому Будинку культури. Я згадала про нього, оскільки грала там у музичній школі на скрипці. Ніхто не думав, що буде війна, входи в укриття не були готові до такого, безглузда система. 

Як ми жили в укритті: бабуся з дідусем спочатку готували нам у себе вдома і приносили їжу у бомбосховище. Так тривало десь тиждень. 2 березня нам відключили електрику, але в деяких будинках ще був газ. Через два-три дні відключили і його. 

І почалось… Під вікно бабусиного дому впала міна, розірвалася. Дядько привів її до нас в укриття, дідусь відмовився йти — готував та приносив нам їжу. 

Клуб був у центрі селища. Найжорсткіші бойові дії відбувались біля нього, оскільки навпроти з обох боків розташувались українські військові. Все навантаження припадало саме на цю ділянку. 

У якийсь момент виникла проблема з їжею, тому що виходити вже не можна було, обстріли були надто близько.

Другий мій дідусь — медик за освітою. Він колись служив, і йому на все байдуже. Вони з бабусею готували нам їжу на вогнищі й приносили її разом з водою, але дуже рідко, тому що наш район постійно був під ударом. Потім домівки обох дідусів повністю розбомбили, і вони перейшли у нашу квартиру. Але незабаром українські військові попросили всіх у нашому районі піти, щоб не потрапити під бойові дії. І вони знову пішли.

Місце, де ми були, почали обстрілювати 8 березня. Бомбили всі високі будівлі і Будинок культури також. Його повністю розбомбили, і ми навіть трохи заспокоїлись — просто не залишилось нічого, що можна було б бомбити, залишився тільки наш підвал. Але 10 березня стали чомусь бомбити і наш підвал, напевно, щоб нас завалило. Не дуже зрозуміла логіка, там вже стін не лишилось, але вони прицільно били по деяких точках кілька разів.

Бомбосховище

У бомбосховищі була сильна солідарність. Кожен день починався з новин. Мій сусід, наприклад, ховався у підвалі з сім’єю. Коли він вийшов приготувати їжу на вогнищі, у нього попав осколок і він помер. Кожен день були новини про людей, яких вбило — вони були у підвалі, але на вулиці у них потрапляли осколки. Найдивніше, що разом з тим не було жодних новин чи інформації. У нас не було радіо, ми не знали, що щось схоже відбувається у всьому Маріуполі. Навпаки — була образа: ми сидимо фактично без води та їжі, місто про нас не думає, не евакуює нас. Було сильне відчуття покинутості. Ми навіть не думали, що будуть бомбити центр Маріуполя. Думали, що це нашому селищу не пощастило, бо, можливо, це був якийсь стратегічний об’єкт. 

Більшу частину дня я займалася тим, що записувала сни — людей, які мені снилися, бабусь, мам. Ми намагалися по цих снах зрозуміти, що чекає нас у майбутньому, і про що вони говорять, тому що це було єдиним джерелом інформації. 

Здавалося, що найскладніший період — коли ми були у бомбосховищі. Відчуття замкнутості, тому що, по суті, у нас вже не було будинків, нам нікуди було йти. Ми не могли покинути укриття в разі чого. З’явився страх, що тебе завалить, страх якихось ірраціональних сил, які хочуть тебе вбити. І ти не розумієш, чому, ти не розумієш стратегії чи смислу. 

Щоденник дівчинки, який вона вела у бомбосховищі у Маріуполі. Надано Наталією Яворською

Зараз, мабуть, навіть із якоюсь ностальгією згадую дні в укритті, тому що тоді у всіх нас була надія. Всі думали, що потрібно потерпіти якийсь час без їжі та води, і все скінчиться, можна буде повернутися додому, щось точно вирішиться. Через те, що в нас не було зв’язку, ми взагалі не уявляли, що у Маріуполі відбувається те саме. 

Ми навіть хотіли піти у місто пішки, але йти туди три години було неможливо. 

Деякі намагалися виїхати з селища, у когось це безперешкодно вдавалося. Були випадки, коли люди поверталися, тому що їх не випускали. Селище між нами й містом зайняли у перші ж дні, але і позаду нього стояли «ДНРівські» блокпости.

Напевно саме це було найстрашнішим — загинути випадково. Я, перш ніж зник зв’язок, читала новини про те, що у Києві часто прилітало з зони Чорнобильської АЕС, а у нас дуже великий склад отруйних речовин якраз у тому місці, де вони стріляли. Якийсь постійний страх, що ти прокинешся і помреш, але навіть не зрозумієш, що помер, а просто вдихнеш летючий хлор — й одразу помреш. Якась повна безвихідь. 

Я постійно уявляла зустріч із друзями. Як я виживаю і всім кажу, що я живу, і як усім нам радіють. Коли я уявляла цю зустріч, я думала, що війна точно скінчиться. Я подумки уявляла, що скоро це станеться. Я була готовою до того, що коли це закінчиться, у нас не буде виплат і засобів для існування, але ми зможемо виходити. Тобто я взагалі не уявляла, що війна так і триває, а я перебуваю в якомусь іншому місці. 

Депортація

До 15 березня російські війська зайняли більшу частину селища, але бойові дії тривали ще поряд із моєю домівкою, на виїзді. Вони заходили в будинки, прийшли в наше укриття і сказали, що всім потрібно йти — евакуація жінок та дітей. Ми спитали, чи можна залишитись — вони відповіли, що ні. І все, не можна. У наказовому тоні. Крім укриття, нам нікуди було йти. Кільком чоловікам з великими сім’ями вдалось виїхати. 

Щоденник дівчинки, який вона вела у бомбосховищі у Маріуполі. Надано Наталією Яворською

Нас вивели у школу навпроти приміщення клубу. Це був перший раз, коли я взагалі вийшла на вулицю. Дике відчуття — коли я заходила в укриття, все було повністю цілим, а потім ти виходиш і бачиш, що будівлі, в якій ти перебувала, немає, тільки цегла валяється. Ти виходиш і бачиш купу повалених дерев, містечок, вишок. Це сюрреалістичне відчуття, коли замість їдальні, до якої ти ходила, коли навчалася у школі, купа цеглин, підручники валяються по підлозі. На стіні залишився стенд «Гордість школи» — з портретом моєї сестри, а довкола — російські військові. 

Під час евакуації померла жінка, тому що у неї від всього цього не витримало серце. Був чоловік, який не міг пересуватися сам — його доглядала дружина. Йому заборонили евакуюватися — і він залишився сам. Нас відвели у ту розбомблену школу, у якій вони зараз сидять, а звідти повезли в бік виїзду з селища. 

У селищі було дві тисячі людей, нас було дуже багато. У нашій групі — близько 90 людей. Возили кілька разів. Це була примусова евакуація, ніхто з нас не хотів виїжджати з України. Якби у нас був вибір, ми б залишились або виїхали б у бік України. Деякі говорили, що хочуть залишитись, але вони наказовим тоном казали, що це неможливо. 

Але треба розуміти, що укриття по суті було єдиним місцем, у якому ми могли перебувати. У більшості людей, які були з нами, вже не було будинків, вони не могли сховатися десь у селищі. 

На виїзді з селища в бік донецької траси нас посадили у військовий Урал. Довезли до найближчого селища, яке вони захопили кілька тижнів тому, але ніякі бойові дії там вже не йшли, оскільки не було українських військових. Там на один день нас поселили у школі. Наступного дня посадили в автобуси, сказали, що не в Донецьк. Усі здебільшого розмовляли з нами або як зі злочинцями, або як із конвойованими людьми, ми не мали права навіть дізнатися, куди нас везуть. Нам не казали до останнього. Якщо запитували: куди нас везете? — відповідали: у тепле місце. Всім своїм виглядом демонструючи, що ми мали би бути їм неймовірно вдячними за те, що нас звільнили з наших домівок. 

У мене з речей була тільки байка на мені. Але мені пощастило — я якось примудрилась і хоча б 10 фотографій взяла з собою. У нас тепер ні фотографій, ні відео, нічого. 

Автобусами нас привезли у Новоазовськ, але про це ми дізналися згодом. Водії були повністю дезорієнтованими — вони довго їхали з Донецька, приїжджали кудись, а їм казали, що дороги розбомблені, далі вони їхали в інше місце. У них не було жодної координації. Впродовж всієї дороги всі ставляться до тебе, як до мішка з картоплею. Водій, звісно, знав, куди ми їхали, але всім наказали не давати нам ніякої інформації.

У Новоазовську у них — так звані фільтраційні табори. Це не я придумала, це вони самі їх так називають. У фільтраційному таборі були співробітники МНС, ми знайшли наш вайфай. Як і всюди у Росії, вони розбомбили телевежу, вимкнули весь зв’язок, але залишили пароль від одного до восьми. Ми просто пробували їх перебирати й ось — інтернет працює. Тоді я вперше дізналася про Маріуполь, що його бомблять, і це був величезний шок. А російські військові казали, що вони вже захопили Київ і Харків. 

У Новоазовську, як я розумію, якийсь перевалковий пункт. Було доволі страшно, тому що дуже багато військових машин із зображеннями Кадирова, дуже багато чеченців, бачиш, як перекидають військову техніку. Коли перед тобою проїжджають Гради — це жахливо. Водночас усі вдають нормальну роботу: МНС, автобуси, будки, таблетки, навіть тиск міряють, ковбасу нам чеченці передали. Це просто безумство, звичайно. 

Фільтраційний табір 

Фільтраційний табір — це такий намет, в якому сидить купа військових. Всі ми сиділи в автобусах, заходили по черзі. Спершу тебе фотографують з усіх боків, вочевидь, для системи розпізнавання облич, яку зараз впроваджують у РФ. Потім знімають відбитки пальців, але що найогидніше, їм було недостатньо цих відбитків, вони навіть долоні сканували з усіх боків. Потім ти проходиш допит для реабілітації — тебе запитують, які родичі лишились в Україні, чи бачив ти переміщення українських військ, як ти ставишся до політики України, як ти ставишся до влади, як ставишся до «Правого сектору». Велика анкета, за якою тебе розпитають, але не жорстко. Далі було найбільш незрозуміле для мене: ти віддаєш свій телефон, вони під’єднують його до комп’ютера на 20 хвилин й викачують базу контактів, але я не знаю, чи викачують вони також дані і чи копіюють IMEI.

Щоденник дівчинки, який вона вела у бомбосховищі у Маріуполі. Надано Наталією Яворською

Ми чекали близько чотирьох-п’яти годин, доки не потрапили у фільтраційний табір. Потім кілька годин проходили. В автобусах не було туалетів. Один був в окопі далеко. Моїй бабусі 70 років, вона підвернула ногу і не могла нормально ходити. 

Нас повезли до кордону «ДНР» і Росії. Всю ніч ми провели в автобусі в дуже дискомфортних умовах. 

Російська Федерація починається зі шмону. Вибірково допитують жінок та чоловіків. Жінок менше, але я потрапила у список тих, кому не пощастило. Це пиздець, тому що ти сидиш два тижні у підвалі, тебе обстрілюють, і перша людина, з якою ти зустрічаєшся на волі — це російський ФСБ-шник. Він загнав мене у дуже сильну параною. У мене є художні тексти, пов’язані з Україною, з війною, я не думаю, що вони супер помітні. Але все одно виникла параноя. Мені стало страшно, а він мене допитував: чи знаю я про переміщення українських військ, що я знаю про українських солдат та все таке інше. Я думала про тактику ФСБшних гачків: поставить одне питання, про щось пожартує, потім знову поставить те саме питання, щоб зрозуміти, збрехала я чи ні. Але насправді більшість часу ми обговорювали мої стосунки. Це ФСБшника цікавило найбільше. 

Всі мої соцмережі на українському номері. Я спершу розгубилася, сказала неправильний номер навмисно, але все одно було стрьомно. Вони переписали мої телефони, поставили купу питань, сказали, що я «надто загадкова». Мені здається, що коли тебе кудись відводить ФСБшник, кажучи при цьому, що ти «надто загадкова» — це найгірша фраза, яку ти можеш почути. У мене серце впало у цей момент. 

Коротше, нас випустили. Ми намагалися з родиною — бабусею, мамою, братом, тіткою та її дітьми — поїхати, але не можна — ти не можеш просто взяти й піти по своїх справах. 

Втеча

На автобусах нас відвезли у Таганрог. Там всім повідомили, що відправляють у Владимир потягом. Мені друзі скинули посилання: на російському ТБ вийшов сюжет про цей потяг. Кореспондент повідомив, що Росія допомагає і навіть крапельниці ставить в тому потязі. Й на відео бабусі — не моїй, але з якою ми були у сховищі, — ставлять крапельницю. Їй Російська Федерація розбомбила дім, вона не знає, куди їде, а показують крапельницю. Повний пиздець. 

Щоденник дівчинки, який вона вела у бомбосховищі у Маріуполі. Надано Наталією Яворською

Із Таганрогу ми добралися до Ростова. Доїхали — я, моя бабуся, мама та брат. Родичку вивезти не вдалося, оскільки свій паспорт вона залишила вдома, у неї була тільки його фотографія. Зараз ми намагаємось вивезти їх через посольство України в інших країнах за довідкою про повернення на батьківщину. 

Ми поїхали у Ростов і залишились на ніч у родичів. Це теж божевільна ситуація. Вони дуже гостинні, але мізки повністю промиті російською пропагандою. Кажуть: не хвилюйтеся, до осені повернетесь у Маріуполь, там все зачистять, і все буде добре. 

У Ростові — дофіга російської техніки. Місто живе, як у війні. Коли ми їхали у потязі Ростов — Москва, було дуже дивне відчуття, коли весь потяг обговорював Маріуполь. Казали, що в Маріуполі розробляють біологічну зброю для знищення репродуктивної системи російських жінок. Відчуття, ніби ти у якийсь колективний сон потрапляєш. Я насправді до початку війни співчутливо ставилась до думки, що росіяни не дорівнюють Путін. Я була впевнена, що ніхто не хоче війни з Україною, мені це здавалося неможливим. Зараз я вважаю, що навіть якісь адекватні люди в російському суспільстві також є частиною цього і несуть за це відповідальність. 

Я зідзвонювалася з друзями, які залишились у таборах для біженців. Їм видали російські сімки. Ми хочемо допомогти всім якось виїхати. Їх там годують, є житло, але немає квитків. Робота — касирами, продавцями супермаркетів, людей взяли як безплатну робочу силу. Думаю, що їх вивозять лише для пропагандистської картинки про те, як Росія евакуювала людей. 

Тобто беруть з Маріуполя людей і насильно їх вивозять спершу на окуповану територію, потім в Росію — Таганрог, Владимир. Там є табори, де вони можуть жити, де є зв’язок і навіть російські сім-карти. До літа вони мають знайти роботу, щоб у них були свої гроші. Робота тільки низького заробітку. Плюс вони у місті, де повно техніки й на них дивляться з думками про біологічну зброю, від якої треба захищатися. 

У Владимирі умови різні — комусь щастить, комусь ні. Їм виплачують 10 тисяч рублів один раз, але хтось і цих коштів не може отримати. Якщо їм дають не біженство, а тимчасовий притулок, вони зможуть виїхати у будь-який момент. Але ситуація з чоловіками незрозуміла. Тому що чоловіків-українців можуть не випускати з Російської Федерації. 

Всі, з ким я зв’язувалася, перебувають у сильній прострації, у всіх почалися проблеми зі здоров’ям. У багатьох бабусь ментальні проблеми — неясно, як організувати вивіз. У них не залишилось домівок у Маріуполі й сам факт кудись поїхати — це дуже складно. Але ще складніше жити у місці, яке повністю заперечує твій досвід. Мені здається, це дуже страшно, коли ти зіштовхуєшся з цим у Росії: ти знаєш правду й що відбувалося, але всі перебувають в якомусь сні, і ти маєш вгадувати, про що цей сон. 

Коли всіх повезли до Владимира, ми відмовилися від притулку. Могли це зробити, але без реєстрації перебувати в Росії можна лише 15 діб, протягом цього часу потрібно виїхати. Проблема виникла, наприклад, у тих, хто залишився без грошей. Родичі в Росії хотіли б їм перевести, але немає куди. Деякі знаходять когось на місці, переводять їм, а ті передають готівку в табір. 

У нас у таборі було кілька людей без паспортів. Коли почався обстріл, вони не встигли його взяти, а повернутися за ним додому вже не змогли. Видають внутрішнє посвідчення, яке дозволяє працювати, але питання в тім, як виїхати. Єдиний варіант — довідка про повернення на батьківщину, але незрозуміло, як її зробити, тому що українське консульство не працює. Цей документ у тебе замість паспорта. 

Щоденник дівчинки, який вона вела у бомбосховищі у Маріуполі. Надано Наталією Яворською

Із Ростова ми виїхали у Москву, звідти — у Петербург. Там пробули три дні. 22 березня виїхали закордон. Дуже сильно готувалися — все почистили в телефонах. Але виїхати виявилось, як не дивно, доволі легко — тільки формальний допит про родичів. Чомусь знову спитали про ІМЕІ телефону.

У селищі під Маріуполем залишився дідусь. Бабуся дуже шкодує, що виїхала. Вона хотіла залишитися з ним, але все відбувалось так швидко і сумбурно, що не змогла вирішити. Залишився її син. Я хвилююся, що йому екстрено зроблять паспорт «ДНР» і змусять воювати. 

Ще залишилися мої дідусь із бабусею, які готували нам їжу. Нам навіть вдалось викликати туди машини для евакуації, але вони врешті-решт відмовилися їхати. Вони вважають, що це їхня земля. Всі будинки довкола дідуся розбомбили. Він залишився в домі з вибитими вікнами, тому що вважає, що це його місце і ніхто не має права заважати йому. 

Зараз у них почав з’являтися зв’язок. Об 11 годині зв’язалася з дідусем. Там сильне мародерство у селах, російські військові просто напиваються і стріляють в будинках у стелю. Просто напиваються і стріляють. 

Багато жінок — в укриттях із дітьми. Дуже багато жінок під обстрілами бігають до зруйнованих будинків, намагаються знайти якусь їжу. А будинки вже зайняли російські солдати. Це страшна ситуація, зовсім інший досвід — я про це вже нічого не знаю.