«Батьки не мають жодного стосунку до моєї роботи». Журналістка Гульсум Халілова про обшук у будинку її родини в Криму

Журналістка Гульсум Халілова залишила територію півострова разом із кримськотатарським телеканалом ATR, де вона працювала. Телеканал припинив своє мовлення в Криму з 1 квітня 2015 року. Російська влада витіснила його з півострова, спочатку змусивши проходити перереєстрацію за російським законодавством, а потім відмовивши в ній.

У 2019 році ФСБ Росії порушила проти Гульсум Халілової кримінальну справу через матеріали про блокаду кордону з Кримом, яку журналістка висвітлювала у 2015-2016 роках. За це її звинуватили в інформаційній підтримці батальйону імені Номана Челебіджіхана, добровольці якого брали участь у блокаді. Журналістка, за версією російського слідства, вступила до батальйону у 2016 році стаття 208 КК РФ — Організація незаконного збройного формування або участь у ньому, а так само участь у збройному конфлікті або воєнних діях з метою, що суперечать інтересам Російської Федерації . Російська влада оголосила журналістку у федеральний і міжнародний розшук. Про вирок їй поки що невідомо.

Через десять років після того, як Гульсум Халілова залишила півострів, 1 квітня 2025 року, у будинку її батьків у селі Земляничне Білогірського району Криму провели обшук. Батька журналістки відвезли до лікарні у тяжкому стані. Силовики цього дня заїжджали до трьох інших родин у Земляничному, де також шукали зброю, заборонену літературу, «заборонені до обігу на території РФ предмети», але в підсумку нічого не знайшли.

«Ґрати» поспілкувалися з Гульсум Халіловою про ці події.

Про обшук у будинку батьків я дізналася тільки надвечір. Татові, Халілу, — 74 роки, мамі, Хатідже, — 65. Мама не хотіла мені розповідати, щоб не засмучувати, але коли батькові тричі викликали швидку і відвезли у тяжкому стані до лікарні, вона мені зателефонувала і все розповіла. Стала налаштовувати мене, що потрібно бути готовими до всього.

Батько — хронічний гіпертонік, багато років тому в нього був мікроінфаркт, я була тоді ще дитиною. Він три місяці лежав у лікарні. Скільки я себе пам’ятаю, він завжди страждає від тиску, постійно приймає ліки. Мама йому часто робить уколи, щоб стабілізувати показники, бо різкі стрибки можуть призвести до інсульту чи інфаркту.

Напередодні обшуку кілька днів у нього тримався високий тиск. Йому вже викликали швидку — ще в неділю. Тож я стежила за його станом із неділі й щодня телефонувала мамі. У понеділок йому було зле, а у вівторок стало ще гірше.

У вівторок я зателефонувала мамі, але вона не відповідала, і тільки ввечері я змогла з нею зв’язатися. Батька госпіталізували після обшуку з підозрою на інсульт. Цей стрес дуже сильно вдарив по татові. Зараз він перебуває в лікарні у Сімферополі.

Як стало відомо, вони шукали заборонену літературу, зброю, якісь інші заборонені предмети, перевернули, як зазвичай, у Криму, увесь будинок. Обшукали все: будинок, двір, усі прилеглі споруди, гараж на вулиці, машини. Адвоката батьки викликати не встигли, тому що силовики одразу зайшли і відключили телефон.

Поняті були їхні — вони [силовики] приїхали з уже готовими людьми.

Звісно, нічого не знайшли, тому що, що можна знайти в будинку літніх людей, які живуть звичайним життям у селі Орталан (Земляничне)?! Склали протокол, що нічого не знайшли, і поїхали.

Мої батьки — скромні люди. Мама — домогосподарка, яка просто хоче спокою у своєму домі. Батько — токар, дуже проста людина. Для них усе це чуже. Вони ніколи не бачили зброї, не знають, що таке наркотики, не знають, що таке заборонена література. Мій батько кинув курити 40-50 років тому. Він не курить і не п’є взагалі.

Для них, в принципі, люди зі зброєю, у масках, ФСБ, правоохоронні структури та інше — це все чуже, тому що вони ніколи з цим не стикалися. Звісно, це був величезний стрес. Це був перший раз у житті, коли вони пережили таке. Вони навіть не змогли розібратися, які служби працювали.

Я — це я, і моя діяльність — це моя діяльність. Усі знають, усі бачать, де я перебуваю, усі бачать мої етери, усі бачать мої програми. Мої літні батьки не мають жодного стосунку до моєї роботи. Вони живуть звичайним життям у селі. Вони не повинні переживати через усе це. Батьки не несуть відповідальності за своїх дітей. Мені здається, це всім зрозуміло.

Усі мої розмови з ними стосуються їхнього здоров’я, того, як вони почуваються. Я розумію, що моя сім’я — не перша і не остання, до якої приходять з обшуком у Криму вже протягом останніх 11 років. Це частина системної політики, яка відтворюється на півострові.

Зараз стан батька тяжкий. Я просто хочу, щоб він одужав і повернувся до свого звичного життя. Я просто хочу, щоб він жив.