«Мене може зрозуміти тільки той, хто був в окупації». Історія селищної старости на Харківщині, яку підозрювали у держзраді, але не ув’язнили

Староста села Козача Лопань Людмила Вакуленко в своєму кабінеті, 21 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Староста села Козача Лопань Людмила Вакуленко в своєму кабінеті, 21 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Старосту Козачої Лопані на Харківщині Людмилу Вакуленко суд звільнив від кримінальної відповідальності — її підозрювали у співпраці з росіянами під час окупації селища. Загалом у Харківській області наразі закрили 12 схожих справ за обвинуваченням у держзраді.

«Ґрати» побували у Козачій Лопані одразу після звільнення, стежили за справою старости і розповідають, як селище пережило окупацію, і чому Людмила Вакуленко потрапила під підозру.

 

Рано-вранці 11 вересня 2022 року староста Козачої Лопані Людмила Вакуленко розшила своє пальто та дістала з-під підкладки синьо-жовтий прапор. Там вона його зберігала усі пів року окупації. Потім сіла на велосипед і поїхала до будівлі сільради. Росіяни зняли блокпости — тихий відступ почався ще напередодні під покровом темряви, без попередження та єдиного пострілу. Спочатку відігнали до Росії військову техніку. Після цього зайнялися вивозом місцевих жителів — насамперед тих, хто співпрацював з окупаційною владою. Усю ніч військові ходили будинками, залякуючи наступом української армії, яке мало «зрівняти селище з землею». Дехто вірив, люди поспіхом збирали речі та сідали в автобуси, які потім везли їх до Росії.

Вранці біля сільради було пусто. Будівля закрита, а російські прапори зрізані.

«Я вже с прапором. Думаю, чого б мені зараз його не притулить, поки нема ніде нікого», — подумала Людмила.

Вона спробувала дістати мотузку на флагштоку, щоб закріпити прапор, але не змогла. Поруч на стоянці поралися місцеві хлопці — зливали залишки бензину. Людмила попросила їх допомогти, один із них погодився.

Прапор прив’язали до мотузки на вузлики й підняли нагору. До сільради почали підходити люди, хтось сфотографував старосту на тлі жовто-синього прапора. Вона підняла переможно руку вгору. Фото майже одразу виклали у соцмережі, і так стало відомо про звільнення Козачої Лопані.

Росіяни, які останніми залишали селище, бачили, як майорів український прапор, але вже нічого зробити не могли. Після них наступали українські війська.

Упоравшись із прапором, Людмила сіла на велосипед і поїхала додому, щоб повідомити своїх рідних і близьких, що російські війська йдуть із селища.

Написала їм коротке повідомлення: «Ми вільні». Для неї ці пів року в окупації стали справжнім полоном.

Але після звільнення старості загрожувало інше ув’язнення — довічне в українській в’язниці, коли їй оголосили підозру в держзраді частина 2 статті 111 Кримінального кодексу України .

 

«Сходка в українському селі»

Козача Лопань знаходиться за кілька кілометрів від кордону з Білгородською областю РФ. Тут остання зупинка поїзда перед тим, як заїхати у Росію, коли він ще ходив. Працювала митниця і прикордонна служба: перевіряли поїзди, що прямували до Москви та Петербурга.

Селище опинилося під окупацією не відразу. Перші тижні наступ проходив повз: дорогами Козачої Лопані йшла російська військова техніка, але в сільраді продовжувала працювати українська влада.

Головним завдання сільради стало забезпечити мешканців селища продуктами та медикаментами. Російська армія блокувала й обстрілювала дороги, тож до Козачої Лопані з районного центру — Дергачів доїжджали лише легковики з гуманітарною допомогою. Її роздавали біля сільради. Там же готували гарячу їжу на вогні: через російські обстріли в селищі зникло світло та газ.

Залізнична станція у Козачій Лопані, де знаходився штаб російських військових, 21 вересня 2022 Фото: Стас Юрченко, Ґрати

13 березня у Козачій Лопані вперше з’явилася окупаційна влада. З Білгорода приїхав Віталій Ганчев — його не знали у селищі, але у 2013 році він працював заступником начальника Дергачівського райвідділу міліції, а після «Євромайдану» і початку бойових дій на сході України у 2014 році поїхав до Луганська, а згодом до Донецька, де приєднався до бойовиків. У 2022 році він знову з’явився на Харківщині — тепер як голова «тимчасової адміністрації звільненої території».

У свій перший приїзд до Козачої Лопань Ганчев привіз кілька вантажівок гуманітарної допомоги та знімальну групу російського телебачення. На камеру місцевим жителям роздали великі пакети з продуктами і госптоварами.

Люди, які прожили кілька тижнів у невизначеності, із закритими магазинами й аптеками, перелякані обстрілами прийшли до сільради, щоб почути, що буде з ними далі. Деякі заговорили, що з Росією буде краще, ніж зараз. Вимагали відповідей від старости. Людмила Вакуленко спробувала пояснити, що медикаменти із Дергачів привезли, але мало, чекають ще. Просила потерпіти.

«Для мене це був шок», — каже телефоном Людмила Вакуленко, згадуючи той день.

Спілкування з нею відбувається через рік після подій.

На тій зустрічі поруч був Ганчев. Він не представився, але пообіцяв, що Росія підтримає людей гуманітарною допомогою. Потім покликав вчителів і старосту до сільради, щоб провести зустріч. Вона тривала п’ять хвилин. Нічого не обговорювали, тільки Ганчев сказав кілька фраз про те, що Росія тепер назавжди, не можна залишати людей, що більше браку гуманітарної допомоги не буде. Інші мовчали.

«Їм потрібна була картинка, що вони працюють, ось вони її зробили», — вважає Вакуленко.

Все це увійшло в сюжет про «сходку в українському селі», що вийшов на каналі «Вести Белгород». У ньому, зокрема, повідомили, що у селищі зберегли колишню адміністрацію — «староста знає всіх місцевих мешканців, їхні проблеми і сподівання». На відео Вакуленко спілкується з людьми українською.

До 17 березня залишалася можливість евакуюватись у бік Харкова. Проте люди могли їхати тільки на свій страх і ризик: дороги обстрілювали, на блокпостах могли завернути назад.

Людмила Вакуленко вирішила залишитися, бо в цьому, на її думку, було завдання старости: бути зі своїми людьми. Багатьох у селищі вона знає особисто: 30 років працювала вчителькою української мови. Після цього десять років була секретаркою сільради. Старостинський округ очолила у 2020 році. Залишаючись у селищі, Людмила сподівалася і на те, що російські військові не чіпатимуть її через поважний вік — їй тоді було 61 рік.

Снаряди, якими обстріляли Козачу Лопань 17 березня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Ситуація різко змінилася 17 березня. Цього дня центр селища обстріляли з артилерії. Загинули шість мешканців, Козачу Лопань заблокували на виїзд. А наступного дня з Бєлгорода знову приїхав Ганчев зі знімальною групою. Російські медійники зняли сюжет про те, як українські війська «били по своїх» із самохідних гаубиць. У ньому люди розповідали, що стріляли з боку Золочева, селища під контролем українських сил. Дергачівський міський голова В’ячеслав Задоренко у відповідь заявив, що обстріл був здійснений касетними снарядами, і що це цинічна провокація російської армії з метою звинуватити українську сторону, посіяти паніку і викликати ненависть місцевого населення до ЗСУ.

«Не оскаржують обвинувачені». Двох російських військових визнали винними у першому артилерійському обстрілі Харківської області

Після цієї трагедії Людмила Вакуленко вирішила зупинити роздачу української гуманітарної допомоги: під обстріл потрапили люди, які стояли в черзі за кашею і хлібом. А доставляти продукти із Дергачів стало надто небезпечно. Залишки допомоги, яка була завезена раніше, вона передала до школи, де розподіляли російську гуманітарку.

Коли за тиждень із сільради зняли український прапор і повісили російський, староста перестала виходити на роботу. Їй наполегливо пропонували увійти до складу нової адміністрації, але вона відмовлялася. Жінці пригрозили, що вона перша в списку тих, хто може опинитися в ув’язненні — «на підвалі».

Місцевих жителів, підозрюваних у допомозі української армії, ветеранів АТО затримували, допитували і катували у підвалі залізничного вокзалу, кафе та на овочебазі. Фермерів тортурами змушували переписувати своє майно на підставних осіб.

«Я чекала кожен день і думала, як вони мене будуть бити чи як?» — розповідає Людмила.

Її так і не затримали, але додому приходили російські військові з обшуками. Щоб не знайшли, форму доньки-прикордонниці та онука, який навчається у ліцеї з військовим вишколом, закопали у землю. Під час обшуків ховали телефони — їх також відбирали.

Звільнена Харківщина: Козача Лопань біля самого кордону

24 березня у селищі з’явився виконуючий обов’язки голови селища Максим Губін. Це місцевий житель, який за пів року до початку вторгнення прописався у Козачій Лопані із дружиною. Був приватним підприємцем, і з початком бойових дій навіть допомагав адміністрації організовувати чоловіків із селища для чергування на вулицях, щоб запобігти мародерству.

В анонімному телеграм-каналі пропаганди «ЛНР» «Гремучая журналистика» опубліковано відео від 24 березня, на якому Губін вже проводить зустрічі з місцевими жителями як голова селища, а також записує охочих до «народної дружини». На будівлі сільради ще висить український прапор і табличка Козачелопанського старостинського округу. У кабінеті підписує якісь документи Людмила Вакуленко, це був її останній робочий день.

Але Губін надовго у селищі не затримався — пішов на «підвищення»: став головою Куп’янського району Харківської області наприкінці червня, після того, як усунули з посади Геннадія Мацегору, колишнього мера міста, що співпрацював із росіянами. Замість Губіна вони призначили Ігоря Телятнікова, колишнього депутата Харківської міськради. Ганчев став головою тимчасової цивільної адміністрації Харківської області. Про це повідомляли російські ЗМІ.

Відео з Козачої Лопані помітили українські правоохоронні органи і відкрили справи за держзраду та колабораційну діяльність на Ганчева і Губіна, а потім і на Телятнікова.

Окупаційна атрибутика на столі в кабінеті в сільраді, Козача Лопань, 21 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Разом із ними у держзраді запідозрили Людмилу Вакуленко. На початку травня 2022 року текст підозри із повістками опублікували на сайті Харківської обласної прокуратури. У ньому йшлося, що староста перейшла на бік ворога: проводила роботу з налагодження постачань гуманітарної допомоги з РФ і з метою дискредитації України висвітлювала це у російських ЗМІ, а також вербувала місцевих мешканців на посаду «дільничного офіцера».

Про справу проти неї Людмила дізналася від сусіда, який прочитав новину в Інтернеті.

«Для мене це було дуже не те щоб неприємно, мене воно дуже здивувало. Як так? А за шо?» — згадує вона.

Слідство вели заочно, і її оголосили у розшук. Тоді вибратися з селища можна було тільки через Росію. Людмила не розглядала для себе такої можливості, зокрема й через підозру. А окупаційна влада не випускала навіть її дітей і маленького онука.

Відкрита українськими правоохоронцями кримінальна справа підкосила здоров’я Людмили: стався інфаркт, який жінка перенесла на ногах. А місяці окупації, російська пропаганда і відсутність зв’язку з тими, хто був на підконтрольних Україні територіях, підточили віру у швидке звільнення селища та змусили її й односельців думати, що Росія справді тут надовго.

«Я не вірила, але все одно закрадалося щось холодне і бридке в душу», — каже вона.

Якось улітку в гості до неї зайшов друг — Сашко.

— Як хочеш, Людо, а я до осені доживу, а потім піду річкою. А там до Прудянки дійду, — сказав він.

— І я піду, — відповіла Людмила.

Вона була в розпачі, їй потрібна була допомога і якась надія.

 

«Це героїчна наша староста»

В’ячеслав Задоренко — міський голова Дергачів — з початку вторгнення займався гуманітарною допомогою для населених пунктів громади, які потрапили в зону бойових дій, та евакуацією. Він особисто кілька разів завозив продукти у Козачу Лопань. Це його рідне селище, тут мешкає його мама. Людмила Вакуленко була його першою вчителькою, а потім пішла працювати до сільради, коли він її очолив.

Міський голова Дергачів В’ячеслав Задоренко (праворуч) приймає відзнаку в будівлі адміністрації селища Козача Лопань, 21 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

10 березня 2022 року Задоренко вдалося востаннє прорватися під обстрілами до селища.

«Відвідав свою рідну Козачу, згуртований колектив на чолі з мужньою жінкою Людмилою Михайлівною, попри труднощі, допомагає населенню вирішувати гуманітарні питання. Пишаюся вами, ви найкращі!» — написав він потім у фейсбуці й опублікував фото із сільради. На ньому він разом із Вакуленком та її командою.

Задоренко пропонував їй евакуюватись, але вона наполягла на тому, що залишається.

«Я прохав тільки про одне: щоб вона не вступала з ними в жодні конфліктні ситуації, щоб не наражати на небезпеку її і наш колектив, який тут працював», — розповідає він, коли ми приїжджаємо до Козачої Лопані через тиждень після звільнення.

Задоренко продовжував тримати зв’язок із жителями селища, які опинилися в окупації, але це вдавалося все складніше. Зв’язок у Козачій Лопані був лише в одному місці, а російські військові забороняли користуватися телефонами.

Тим часом російська пропаганда поширювала інформацію про те, що українська влада покинула мешканців селища, а тим, хто продовжував працювати під час окупації, зокрема пожежникам, комунальникам, тим, хто роздавав гуманітарну допомогу, — загрожує в’язниця.

У червні, через місяць після того, як Людмилі Вакуленко повідомили про підозру, Задоренко отримав повідомлення від працівника сільради Романа Бабаєва. Той написав, що ситуація важка і староста «дуже деморалізована». Задоренко негайно надіслав відповідь: пообіцяв її захистити і запевнив, що вона «для нас — герой». Щоб передати це повідомлення старості, Роман пройшов через усе селище, ризикуючи бути затриманим. І лише потім, коли Людмила Вакуленко прочитала, він його видалив.

«Слава мене врятував своїм повідомленням», — каже Людмила.

Задоренко вийшов у прямий ефір телемарафону і запевнив, що підозри проти тих, хто не вчинив воєнних злочинів, а займався «гуманітарними питаннями місцевого населення», знімуть «за відсутністю складу злочину».

«Ми сьогодні робимо все, щоби наблизити нашу перемогу. І, без сумніву, території будуть звільнені», — заявив він.

Дитячі листи російським військовим, знайдені на залізничній станції у Козачій Лопані, 21 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Коли російські військові почали відступ, Задоренко разом із прикордонниками першими зайшли у селище. До них вибігли місцеві мешканці із криками «Слава Україні!». А відео, на якому Задоренко обіймає свою матір, облетіло інтернет.

На іншому відео того ж дня він стоїть у центрі селища разом із Вакуленко, вони тримають український прапор і на радощах обіймаються.

«Це наша героїчна староста, яка тримала тут гідну оборону. Сьогодні староста повертається до своїх обов’язків», — каже він.

 

«Добровільно заявила про свій зв’язок»

Ще рік довелося Людмилі Вакуленко чекати, щоби справу проти неї закрили. Після деокупації селища її не затримували, але вона пройшла поліграф і дала свідчення.

На брифінгу 20 жовтня начальник Харківської обласної прокуратури Олександр Фільчаков повідомив, що слідство має інформацію, що староста допомагала ЗСУ і правоохоронцям під час окупації. Але додав, що цю суперечливу інформацію перевіряють. На ще одному брифінгу 24 лютого 2023 року Фільчаков анонсував звільнення Вакуленко від кримінальної відповідальності. Суд, де це вирішувалося, відбувся 6 березня.

Прокуратура подала клопотання у порядку частини 3 статті 111 КК — у якому стверджувалося, що Вакуленко контактувала з росіянами й отримала від них завдання, але нічого не виконала і добровільно заявила правоохоронцям про свій зв’язок. Заяву до СБУ вона подала у грудні 2022 року. 21 лютого 2023 року прокуратура знову повідомила їй підозру за тією самою статтею, а 22 лютого вже склали клопотання про звільнення від відповідальності, яке суд на початку березня задовольнив.

У залі Дергачівського райсуду разом із Людмилою Вакуленко був і В’ячеслав Задоренко. Після засідання він записав відеозвернення, яке переглянули понад 300 тисяч людей.

«Доведено, що Людмила Михайлівна — справді патріот свого селища, своєї держави, яка не зрадила своєї країни, була поруч із громадянами, допомагала місцевим людям», — заявив на відео Задоренко.

Староста села Козача Лопань Людмила Вакуленко в своєму кабінеті, 21 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Попри рішення, Людмила відчуває не радість, а скоріше втому від того, що правосуддя довелося так довго чекати. Староста так само переконана, що була права, коли не виїхала з селища, а залишалася весь час зі своїми односельцями.

«Мене може зрозуміти тільки той, хто був в окупації», — каже Вакуленко.

У її голосі відчувається сум.

Вона залишається зі своїм селищем і зараз, коли його регулярно обстрілюють російські війська.

 

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки ГО «Лабораторії журналістики суспільного інтересу» та проєкту Documenting Ukraine в Інституті гуманітарних наук у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen, IWM).