«Звільнили нас від нормального життя». Як Гостомель пережив російську окупацію
Гостомельці везуть дрова, 4 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Гостомель із його аеропортом «Антонов» стали однією з перших цілей російських військ на Київщині. За місто відбувалися запеклі бої, а після захоплення воно 35 днів перебувало в окупації.
Тетяна Козак побувала у Гостомелі через тиждень після його звільнення і розповідає, як мешканці міста понад місяць жили в епіцентрі боїв та під окупацією росіян.
«Мрія»
Військовий аеропорт Гостомеля «Антонов» — це стратегічно важлива ціль для російських військ на шляху до Києва. Його захоплення дозволило би доставляти туди підкріплення для наступу на столицю. З першого дня війни за аеропорт велися запеклі бої, в яких загинули елітні російські десантники і «кадирівці» на чолі з Магомедом Тушаєвим, хоча керівництво Чечні останній факт заперечує. Злітно-посадкова смуга аеродрому, як наслідок, пошкоджена.
Серед втрат української сторони — найбільший у світі літак Ан-225 «Мрія».
Розбитий літак «Мрія» у військовому аеропорту Гостомеля, 4 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак
Перед вторгненням РФ авіалайнер поставили на ремонт в аеропорт «Київ-Антонов-2» — місце базування «Авіаліній Антонова». Про те, що літак розбили, «Радіо Свобода» повідомила з посиланням на свої джерела ще 27 лютого. Мер Бучі Анатолій Федорук заявив, що «Мрію» знищили першого ж дня російського вторгнення. Згодом командир екіпажу «Мрії» Дмитро Антонов виступив зі звинуваченнями у бік заводу. На своєму ютуб каналі він заявив, що була можливість вивезти літак у безпечне місце до наступу росіян, але керівництво «Антонова» нічого не зробило. У відповідь завод в офіційній заяві назвав такі звинувачення «особистими думками» і «оцінковими судженнями» Дмитра Антонова.
Після звільнення Гостомеля «Антонов» повідомив про те, що у боях також знищили літаки Ан-26 і Ан-74, диспетчерську вежу та адміністративну будівлю. Ангари і ще п’ять літаків пошкодили.
Втрата «Мрії» — для багатьох ще й символ варварства російських військ. Під час пандемії коронавірусу літак здійснював гуманітарні місії: перевозив медичну допомогу до Європи. У 2021 році «Мрія» була центром параду перемоги у Києві. Літак без перебільшення вітали з захопленням тисячі людей, коли той низько пролітав над Хрещатиком та помахав крилами.
Вигляд гіганта, хоч і пораненого, вражає і зараз. «Мрія» все ще стоїть у зруйнованому аеропорту Гостомеля, і на неї приходять подивитися солдати, що прийшли на нову ротацію, та журналісти. Носова частина літака майже знищена, крила — надламані, мотори — пошкоджені. Сам ангар перетворився на решето, і його надірвані пластини зловісно скрегочуть на вітрі.
Дула спалених російських військових машин, помічених літерою «V», направлені на «Мрію». Під ногами — суміш зі шрапнелі, гранат і снарядів, що не розірвалися, патронів та гільз, коробок від російських армійських сухпайків — паковання зеленого кольору із зіркою.
Розбитий літак «Мрія» у військовому аеропорту Гостомеля, 4 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак
Завод «Антонов» обіцяє не лише відновити, а й модернізувати літак — називає це своїм «найважливішим завданням». Перед цим спецкомісія під егідою «Укроборонпрому» має оглянути підбитий лайнер, аби зрозуміти, які деталі можна використати, та скільки потрібно коштів. Але про терміни говорити ще зарано.
Військове містечко
Поряд з аеропортом — Військове містечко, що складається переважно з п’ятиповерхівок, квартири в яких давали колишнім військовослужбовцям. Майже немає вцілілих будинків: десь згорів під’їзд, десь від вибухової хвилі повилітали вікна, а десь снарядом знесло частину будівлі.
«От що залишилося», — Люба, 50-річна військова пенсіонерка, показує фото зі своїм чоловіком Сашою, коли вони були молодими.
Мешканка Гостомеля Люба показує фото з чоловіком, 4 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Вона стоїть посеред своєї однокімнатної квартири, де все перевернуто догори дриґом після того, як тут побували росіяни. Під’їзд згорів, але квартира на диво вціліла.
Коли прийшли російські війська, вони загнали місцевих мешканців у підвал. Над ними на першому поверсі розмістили штаб, на останньому — наглядовий пункт.
Підвал — сирий, з низькою стелею, брудний, ніколи не був пристосований до життя. У кутку в одному коридорі валяється матрац, ще кілька матраців — в іншій комірці, у більшому приміщенні — столик, на ньому все ще стоїть тарілка, банка і пластиковий контейнер із залишками їжі. Важко уявити, як майже місяць тут жили і люди похилого віку, і жінки з дітьми. Серед них — 6-місячна дівчинка. На вулиці на мотузці досі сушаться її повзунки.
Подвір’я у Військовому містечку в Гостомелі, 4 квітня 2022 Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Щоби вийти приготувати їжу, доводилося просити дозвіл у російських військових. Поки був газ, робили це у квартирах. Потім поставили буржуйку на вулиці і готували на ній.
Людей постійно тримали під прицілом. Під дулами автоматів перевіряли все — навіть рюкзаки маленьких дітей, іграшки. Розбивали телефони, монітори, ламали комп’ютери, щоби не було зв’язку.
«Бачиш, — показує Люба на перші поверхи сусідніх будинків. — Це в них штаб стояв. Тут — чеченський, там розвідка була, а тут уже приїхала зачистка».
Обстріляна п’ятиповерхівка у Військовому містечку у Гостомелі, 4 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Якось у неї відбувся невеликий діалог із бійцями з Чечні. Вона спитала, навіщо вони прийшли в Україну. Вас звільнити — відповіли.
«Я говорю, від чого ви мене звільнили? — згадує свою розмову з ними Люба. — У мене 9-ка, яку ви розбили. У гаражі стоїть «Фольц» — тільки купили його — ви мені його розбили, розламали. Хотіла міняти пральну машину — ви її взагалі вкрали. Що ви за визволителі?!»
У Люби, крім іншого, вкрали невеликі заощадження, що вона зберігала під диваном.
«У вас 15 років точилася війна, і ми, українці, вам допомагали. Чечні, — нагадала вона. — І ви прийшли звільняти нас».
У відповідь чеченці промовчали.
Цей епізод викликає у Люби сльози, але вона їх стримує.
Підвал, де росіяни тримали мешканців Військового містечка у Гостомелі, 4 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Про те, що військові знущалися з чоловіків, Люба говорить побіжно.
«Приходили хлопці — закидали їх до нас у підвали — заплакані, закручені. До мене хлопченя одне підходить, каже: били, катували, хотіли сімки», — розповідає вона.
Колишня військовослужбовиця Люба шкодує, що не було жодної можливості чинити опір окупантам.
«Якби була можливість ще трохи постріляти чимось, хоча би підірвати, я би підривала їх. А так можливості не було, і ти постійно під наглядом. Постійно охороняєшся, щоби ніхто не втік», — каже Люба.
За словами жінки, росіяни двічі вивозили людей до Білорусі: погоджувалися їхати сім’ї з маленькими дітьми та люди похилого віку — не витримували жити у підвалах під час сильних морозів. Багато хто хворів. Двох літніх жінок довелося похоронити.
На російському Першому каналі потім виходив пропагандистський сюжет про те, як російські військові врятували від «терору українських націоналістів» 50 гостомельців — вивезли їх до Білорусі. На кадрах — сім’ї з маленькими дітьми. Свідчення дорослих, звісно, значно відредагували.
Водночас російські війська не давали людям евакуюватися на підконтрольні Україні території. 14 березня, попри домовленості про «зелений коридор», колону автобусів і машин, що прямувала з Гостомеля до Києва, обстріляли. Загинула жінка. Водія одного з автобусів поранили. Проте людей вивозити вдавалося. Зрештою, багато сусідів поїхали, а Люба з Сашою і ще близько десяти людей залишилися.
«Дуже страшно [було], — згадує Люба пережите. — Я — колишня військова, розумієш. Мене так не дуже налякаєш чимось».
Російські війська відступили, за словами жінки, раптово.
«Тиша, реально. Почали виходити — ніде нічого немає. Зняли один пост, інший. Заскакую в гуртожиток — лежить дві . Усе — їх немає!», — згадує вона.
Тепер Люба та Саша все ж таки вирішили поїхати до знайомих: хочуть прийти до тями, відпочити, привести себе в порядок після підвального життя.
Чоловік квапить Любу. Він носить сумки, а вона розгублено перебирає речі.
«Я сюди заходжу — не знаю, що взяти, — у Люби сльози на очах. — Ну, ось хто ми такі, ми полонені? Переселенці? Погорельці? Хто ми взагалі?»
Танки під хатами
Розбитий танк у дворі приватного будинку у Гостомелі, 4 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Якщо у перші дні бої точилися біля аеропорту, то на початку березня вони перекинулися на весь Гостомель. Епіцентром стало перехрестя Свято-Покровської вулиці та Бучанського шосе біля склозаводу «Ветропак». Вздовж головної дороги, здається, не вціліла жодна будівля. На завод росіяни скинули бомбу. Далі на мосту стоїть розбита військова техніка, позначена літерою «V».
Проте околиці потихеньку оживають. Люди виходять із підвалів і прибираються біля своїх будинків, у квартирах, в яких гадили та грабували російські військові. Першого тижня після звільнення в Гостомелі все ще немає ні світла, ні газу, ні опалення. Тому готують тут так само на мангалах і буржуйках. Приїжджають волонтери, привозять гарячий хліб, молоко й інші продукти.
«І під час мін, і під час всього готували. А що робити. Наш будинок — наша фортеця. Ми тут стійкі олов’яні солдатики. Ми всі витримали!» — каже Валентина Давидівна, пенсіонерка і медик.
Вона показує свої руки в опіках від багаття. Разом зі своїми сусідами, Іриною та Володимиром, вони котять перед собою тачку — йдуть забирати звідкись дрова.
Руки з опіками мешканки Гостомеля Валентини Давидівни (ліворуч), 4 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Перебиваючи один одного, розповідають, як тут було «за росіян».
— 8 березня вони вже були тут. Стояли, як господарі, скрізь танки під хатами, — розпочинає Володимир.
— Чотири доби з підвалу не могли вийти. Ми боялися, — каже його дружина Ірина.
— П’ятеро людей з дитиною в маленькій кімнатці, — продовжує Володимир.
— Ми пісяли в одне відерко. Боялися встати і вийти, поворухнутися боялися, — зізнається Ірина.
— Потім вороги на третій день підійшли до підвалу, — каже Валентина Давидівна. — Відчиняйте, виходьте, ми вас не чіпатимемо.
— Я як вийшла з підвалу, — веде далі жінка. — Побачила, що розбито — очам боляче дивитись на це. А один каже: ми не винні, там сидять і керують нами. Типу вибачається він так.
— Ми вийшли, — згадує діалог із росіянами Володимир. — А вони: ви знаєте що, Зеленського вже немає, з косою править — тимчасова .
Чоловік припускає, що так військові могли перевіряти, чи раптом у когось не залишилися телефони. За них могли вбити.
— Хлопчик у нас був, Максим, зв’язковий: там далі жили люди похилого віку, і він приходив сюди до нас за ліками. Ну, і телефон був у яйцях, — розповідає Валентина Давидівна.
— Знайшли в нього телефон, — каже Ірина.
— Забрали в школу, там побили сильно і розстріляли. Вже нема Максимчика, — каже Валентина Давидівна.
Гостомельці, які пережили окупацію — Валентина Давидівна (ліворуч), Володимир та Ірина, 4 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Росіяни встановили комендантську годину. Місцевих мешканців змушували в’язати на руки білі пов’язки та ходити тільки так. Усіх, хто військовим здавався підозрілим, били.
— Жінок ні, а чоловіків били. У школі. Підвішували, били, — розповідає Володимир.
— На розтяжку ставили, — додає Валентина Давидівна.
— Так знущалися, що жах! — каже Ірина.
Олега і Світлану з іншого двору російські солдати вісім діб не випускали з підвалу. А самі жили у їхній квартирі. Сусіди кажуть, що на кришку підвалу росіяни поставили стіл, і сиділи їли зверху.
Ольга з цього ж будинку розповідає, як одного разу їй погрожували розстрілом. Російські військові прийшли до неї після того, як українська армія розбила колону їхньої техніки.
«Приїхали одного вечора. Один на спуску тримає, а другий каже: від вас наведення йде. А я говорю: яке наведення, ви ж у нас телефони позабирали», — розповідає вона.
Зрештою обійшлося.
Перед відступом росіяни замкнули жінку в її квартирі.
«Я прошуся, говорю, можна вийти на вулицю? — Не можна, ми вам скажемо, коли. А коли за два-три дні виходжу, їх уже немає. Дякувати Богу, хоч наші прийшли та хоч вікна повідривала. Бо в темряві сиділа, як не знаю що».
Вона і сусіди кажуть, що побачити українських військових для них була радість.
Стихійні поховання
Стихійне поховання біля будинку на вулиці Рекунова, 4 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Після того, як російські війська відступили, у місті доводиться не тільки розчищати вулиці і відновлювати комунікації, а й розслідувати злочини російських військових. За подіями у Гостомелі правоохоронні органи відкрили одну велику справу з кваліфікацією «воєнні злочини» . У ньому вже 26 фактів убивств мирних мешканців, і це лише початок розслідування.
Процесуальне керівництво справи веде Печерська окружна прокуратура Києва. Прокурори працюють у Гостомелі разом із поліцейськими, вибухотехніками і судмедекспертами. Група щодня виїжджає туди на місця жорстоких злочинів та працює з ранку до темряви.
Один з епізодів — смерть голови Гостомельської громади Юрія Прилипка — його застрелили 3 березня. Слідство попередньо вже може говорити про обставини його загибелі — після опитування свідків, висновків судмедекспертів після ексгумації тіла та огляду місця події.
Прокурор Андрій Ткач, учасник слідчої групи, розповідає, що за свідченнями місцевих мешканців, під час окупації росіяни відкривали вогонь по всім машинам, які пересувалися поруч із їхніми позиціями. І вбивали чоловіків, коли бачили на вулиці. Так загинув Прилипко.
Незадовго до загибелі мер та ще троє людей їхали Свято-Покровською вулицею у бік в’їзду в Гостомель з Ірпеня назустріч автомобілю з гуманітарною допомогою. Окрім іншого, вони мали отримати генератори — у Гостомелі вже на той момент не було електрики.
Їхня машина натрапила на колону техніки з літерою «V».
Розбита російська військова техніка у Гостомелі, 4 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Вони зрозуміли, що це росіяни, і завернули на бічну вулицю, а з колони по них відкрили вогонь. Поранили в голову пасажира автомобіля Івана Зорю, який був на задньому сидінні. Найближча амбулаторія, де йому могли допомогти, була в ЖК Покровський — Прилипко сказав водієві їхати туди. Але виявилося, що житловий комплекс теж почали займати російські війська. З верхніх поверхів вони відкрили вогонь по машині. Щоб урятуватися, всі вискочили, витягли пораненого і лягли на землю. Двоє — водій і ще один пасажир — за трактором. Прилипко — біля паркану. Там його й розстріляли — огорожа була як решето. Прилипко отримав поранення в голову. Влучили ще раз у вже пораненого Зорю і також убили його.
Разом із ними загинув Руслан Карпенко. Його не було в машині, але він та ще один місцевий мешканець спробували витягнути з-під обстрілу пораненого, але ще живого Прилипка. Карпенко отримав смертельне поранення.
Двом — водієві та ще одному пасажиру — вдалося вижити. Спочатку вони прокопали собі невелику траншею під трактором, і це врятувало, коли російські військові вистрілили по них із гранатомета. Потім вони дочекалися темряви, прокопали руками та ножем лаз до сусіднього паркану і змогли втекти.
Тіло мера Гостомеля вдалося забрати лише через дві доби. Це зробив священник Свято-Покровської церкви отець Петро. Він узяв візок, хрест і білий прапор та разом із паламарем пішов на місце загибелі Прилипка. Росіяни дозволили забрати його тіло, але заздалегідь зняли з нього якісь дроти — можливо, воно було заміноване. Тіло Івана Зорі віддали лише наступного дня. Їх священник тимчасово поховав біля храму. Карпенка поховали родичі — у дворі власного будинку.
До 20 квітня у Гостомелі виявили вже близько 68 стихійних поховань. Але, каже прокурор Ткач, щодня місцеві мешканці повідомляють про нові адреси.
Під час окупації у Гостомелі люди помирали не лише від насильства, а й через проблеми зі здоров’ям та відсутність медичної допомоги. Поховати на цвинтарях їх не давали російські війська.
За п’ятиповерхівкою на вулиці Рекунова є дві такі могили. Їх показує Ольга, мешканка цього ж будинку. Поховані її сусіди з першого під’їзду.
«Цю жінку, Таню, вони (росіяни) забороняли ховати, — каже вона про 70-річну сусідку, в якої в підвалі не витримало серце. — Навіть пропонували підвезти до бюро ритуальних послуг у центрі. А назад — ну як? Це десь кілометр».
Могила Тетяни біля будинку на вулиці Рекунова, 4 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
В іншій могилі — 59-річний чоловік. Він помер у своїй квартирі, мабуть, від інсульту. Так кажуть сусіди. Точну причину встановлять, коли перезахоронюватимуть.
«Таке веселе життя було», — каже Ольга сумно.
Вона все ще боїться відходити далеко від будинку — раптом розтяжка чи міна. Ще один наслідок для звільнених територій.
Окрім загиблих є ті, хто зник безвісти. Наприклад, 35-річний Сергій, син місцевої мешканки Клавдії. Вона розповідає, що 24 лютого вона забрала Сергія додому з бучанської лікарні — він лежав там із переломом ноги. За словами Клавдії, кілька тижнів усе було гаразд. Російські військові, за словами жінки, навіть давали йому знеболювальні та ставили дренаж, коли інфекція потрапила в рану. Але одного вечора він вийшов із дому і не повернувся.
Про чотирьох зниклих згадувала Люба з Військового містечка. Вона бачила, як чеченці забрали вісьмох чоловіків, чотирьох відпустили, а ще четверо так і не повернулися. Усі вони — колишні військові.
Гостомельська селищна ВЦА має список зниклих, на початок квітня в ньому було 400 осіб.
«Зрадники»
Руйнування на вулицях Гостомеля, 4 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Гостомель отримав від президента звання міста-героя як місто, яке пережило атаку російських військ та окупацію. За даними супутникового центру ООН, воно зруйноване на 58%.
— Ми наче в якомусь режимі прожили. Ходити по двоє, білі пов’язки на нас мають бути, — каже пенсіонерка Люба про місяць, прожитий під російською окупацією.
— Вони начебто на початку як здаються — ми розслабилися. А потім довелося самим ті пов’язки. Не можна без неї й ступити кроку. Здавалося, що ми — в полоні. Крок праворуч, крок ліворуч — розстріл, — каже Оксана, вихователька дитсадка.
Жінки йдуть вулицею удвох, мабуть, за звичкою окупаційного часу. Зустрінеш їх — на перший погляд, звичайні мешканки тихого передмістя. Але в них помітна сильна втома — ще недавно вони виживали.
Розповідають, що їх хотіли вивезти в Росію. Лякали, що коли прийдуть українські війська, тих, хто залишався, назвуть зрадниками та змусять рити окопи.
Люба залишилася через свою стареньку матір, яка б не дійшла до евакуаційних автобусів. Увесь час так і пробули у квартирі — навіть не могли спускатися до підвалу. А Оксана відправила свого сина і матір, а сама не поїхала. Не хотіла, щоб її квартиру, на яку вона збирала кошти важкою працею, розграбували солдати або свої ж мародери.
Але квартири в старих багатоповерхівках російських солдатів не дуже цікавили, вони переважно грабували особняки.
— Вони приїжджали звідти, з лісу — там уже у нас котеджі — з такими простирадлами, загорнуто було все там, — розповідає Люба.
— Відверто нам казали: у вас тут таке життя, таке все гарне, — згадує Оксана.
— Позаздрили, — вважає Люба.
— Далеко з глибинок вони. Я говорю: у нас тут є сім’ї з радянських часів з Уралу, Курської області. Вони: ні-ні, ми далі. Там злидні такі! — каже Оксана.
Вона питала солдатів, навіщо вони сюди прийшли. Відповідали, що за контрактом — щоб гроші заробити.
«Всі вони були однакові, не відрізнялися між собою, як роботи, — описує їх Люба. — Приходили згодом розповідали: моєму куму голову відірвало».
«Тільки не знаю, де ті трупи, — додає жінка. — Їх дуже багато було, все було всіяне трупами».
Розбита машина російських військових у Гостомелі, 4 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
За словами жінок, росіяни мали кілька ротацій. Спершу стояли молоді контрактники, з якими ще можна було спілкуватися. Потім прийшли інші, матьорі, більше схожі на бандитів. Вони поводилися жорстко, погрожували місцевим. Військовослужбовці третьої, останньої ротації, постійно ходили в масках.
«Останніми днями почали шукати цивільний одяг, — розповідає Оксана. — Вони брали машини, у одязі вже шукали, щоб їм змотатися звідси. Стали грабувати, щоб не було видно, що вони солдатики».
«Вони йшли — ми сміялися: звільнили нас від нормального життя, від цивілізації, — каже вона і додає. — Наші робили все, щоби на Київ не пустити».
Озираючи навколо те, що залишилося від колись затишного Гостомеля, на зруйновані будинки, на дорогу, де ще недавно лежали трупи і все ще стоїть розбита військова техніка, Люба просить: «Показуйте всьому світові, що вони зробили з нашого Гостомеля».
