«Зробили з нього антипода». Правозахисник та антифашист Максим Буткевич потрапив у полон. Тепер російська пропаганда намагається зобразити його «нацистом»

Максим Буткевич. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Максим Буткевич. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Правозахисник і журналіст Максим Буткевич після початку повномасштабного вторгнення вступив до української армії. 24 червня він потрапив у полон на Луганщині і вже більше місяця не виходить на зв’язок. Весь цей час у російському інформаційному полі його називають «пропагандистом», «нацистом» і «командиром взводу карального загону». Батьки Максима вирішили заявити про полон сина публічною, побоюючись, що в Росії його «висмикнуть» із числа військовополонених і спробують судити у кримінальній справі.

Поспілкувавшись із батьками, колегами та друзями Максима Буткевича, «Ґрати» розповідають історію правозахисника, який майже п’ять місяців захищав Україну, а тепер сам потребує допомоги.

 

Незалежність

Своє єдине інтерв’ю як офіцер української армії Максим Буткевич дав «Громадському радіо» — медіа, до створення якого долучився у 2013 році. Він згадував, що пішов у військкомат першого ж дня повномасштабного вторгнення РФ. У військкоматі Буткевичу сказали чекати на дзвінок. Зателефонували тиждень потому, а 4 березня Максим уже був в армії.

«Піти в армію і захищати країну, місто, те, що важливо, я вирішив ще до повномасштабного вторгнення. Тому після 24 лютого у мене в серці не було іншого варіанта», — розповідав Максим. Він наголошував, що все життя був і залишається переконаним антимілітаристом, але при цьому в армії почувається на своєму місці.

Незалежність України Максим підтримував із дитинства. У жовтні 1990-го він, тоді учень 7-го класу однієї зі шкіл Києва, брав участь у Революції на граніті — студентському страйку на підтримку незалежності. Її учасники оголосили голодування на площі Жовтневої революції Нині Майдан Незалежності в Києві.

Пізніше Максим згадував, що тоді разом із двома активістками організував у школі страйковий комітет і поширював серед учнів лист на підтримку студентського страйку. У результаті школярі вирішили не страйкувати, але публічно підтримали студентів і зібрали гроші на потреби наметового містечка. Тоді ж Максим виступив на акції студентів.

«Хочу закликати всі школи, які ще не приєдналися до нас, підтримати студентський рух та рух за незалежність України, — сказав тоді Буткевич і додав. — Ми вас підтримували, підтримуємо і будемо підтримувати. Слава Україні!»

Тоді ж, 1990-го, Буткевич вступив до Спілки незалежної української молоді (СНУМ), в якій був до 1992 року. Пізніше Максим згадував, що саме у СНУМі зрозумів важливість колективних дій, але ієрархічність організації йому не подобалася.

«Прийшло усвідомлення боротьби за незалежність України як складової боротьби за свободу людини», — згадував пізніше Буткевич. Але додавав, що вже тоді відчував протиріччя між прагненням «побудувати державу» і свободою особистості та горизонтальними зв’язками між людьми.

 

Анархіст

Школу — Український гуманітарний ліцей — Максим закінчував уже в незалежній Україні. 1993 року він вступив на філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Тут Буткевич став членом студентської профспілки «Пряма дія». Члени профспілки вважали себе анархістами. Пізніше Максим розповідав, що спочатку відмовлявся ідентифікувати себе за певною ідейною течією. Але одного разу, коли його вкотре назвали «анархістом», він порівняв свої погляди з тим, що вважалося анархістською традицією, і погодився.

У середині 1990-х «Пряма дія» проводила акції на захист прав студентів. 1997 року студенти з профспілки приєдналися до демонстрації опозиційних партій, які вимагали виплатити зарплати бюджетникам. На одній із акцій активістів затримали люди у цивільному, посадили їх в автозаки без розпізнавальних знаків і доставили до відділу міліції. Вночі до них навідалися працівники СБУ.

«Вони не лише вимагали «пояснення», а й самі нам пояснювали, що можуть порушити справу за статтею про замах на основи конституційного ладу. Це був один із дзвіночків того, що режим Кучми вступив у жорстку авторитарну фазу», — згадував Буткевич.

1998 року, коли Максим отримав диплом філософа, «Пряма дія» припинила існування. На той час Буткевич розглядав анархізм, як спосіб мислення та світосприйняття.

«Бути анархістом — це мати можливість бути критичним, але не ставати циніком», — сказав пізніше Максим в одному з інтерв’ю.

 

Журналіст

Олександр Буткевич згадує, що ще студентом син став писати статті, а після навчання зайнявся журналістикою професійно — пішов працювати на телеканал СТБ.

Сам Максим розповідав, що на телебачення потрапив випадково — дізнався від друзів про вакансію у міжнародному відділі. На СТБ він пропрацював два з половиною роки — журналістом-міжнародником у випусках новин. Ключові події міжнародної політики Максим намагався висвітлювати «на місці» — їздив у Росію перед президентськими виборами 1999-го, місяць провів у США під час президентських виборів у 2000-му. У вересні цього року Максим висвітлював паризький саміт Міжнародного валютного фонду. Впродовж того відрядження, Буткевич зняв документальний фільм «Світ не продається» — про рух проти економічної глобалізації.

Пізніше Максим розповідав, що його зацікавленість міжнародними подіями, проблемами дискримінації, ксенофобії багато в чому визначив його досвід участі у «Прямій дії», анархістській ініціативі «Tigra Nigra» і протестних кампаніях.

У листопаді 2001 року Буткевич перейшов працювати на телеканал «1+1» — тоді найпопулярніший у країні. Він продовжив займатися «міжнародкою».

«Найбільше цікавлять теми та процеси, які є певними «больовими точками» сучасного світу: міграція, нерівність у суспільстві та між різними країнами, ситуація в конфліктних регіонах, протиріччя, які виникають при спробах зупинити процеси, що розвиваються, втиснувши їх у «старі рамки», — розповідав у 2002 році Буткевич газеті «Известия» і додавав, що економічна глобалізація і міграційні процеси — його улюблені теми.

На «1+1» Буткевич довго не затримався — наступного 2003 року він виграв конкурс на посаду кореспондента BBC World Service і переїхав у Лондон. За рік в Україні розпочалася «Помаранчева революція».

Олександр Буткевич згадує, що син підтримував революцію, але залишався в Лондоні та продовжував працювати на ВВС. Потім вступив на магістерську програму «прикладна антропологія» в університет Сассекса, яку закінчив 2006-го. Після чого вирішив повернутись в Україну.

«Він вирішив, що його місце в Україні, і тут він може зробити більше», — каже батько Максима.

 

Активіст

Прилетівши в України у 2006 році, Максим повернувся на «1+1». 14 лютого того року з України депортували 11 громадян Узбекистану, які сподівалися на притулок від політичних переслідувань.

Працівники СБУ і держкомітету у справах національності та міграції не лише відмовили їм у притулку, а й відправили в Узбекистан. За півроку на батьківщині біженці отримали тюремні вироки від 3 до 13 років.

Ірина Федорович, тоді працівниця міжнародної правозахисної організації Amnesty International, згадує — ця історія настільки обурила Максима, що він організував кампанію протесту.

«Макс був вражений зухвалістю депортації. Тому, що це могло статися в Україні вже після Помаранчевої революції, — розповідає Федорович.

Правозахисники та активісти добилися, щоб міністерство юстиції підтвердило незаконність депортації біженців і визнало порушення з боку держорганів.

«Кампанія тривала понад рік. Українські дипломати за кордоном уже почали говорити: «Досить про цей кейс. Ми все визнаємо», — згадує Федорович.

Проте ніхто з чиновників СБУ та Держкомміграції не був притягнутий до відповідальності.

Це була не перша кампанія Буткевича проти незаконних видворень іноземців із країни. 1999 року СБУ фактично викрала і передала своїм узбецьким колегам кількох опозиціонерів, які намагалися врятуватися у Києві від переслідувань на батьківщині. Серед них був головний редактор газети «Ерк» («Свобода»), яку видавала однойменна партія Мухаммад Бекжан.

Мухаммед Бекжан. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати

«Через рік чи два в Узбекистані відзначали дні культури України. У зв’язку з цим у Ташкент прибув Леонід Кучма. На його прес-конференції один із іноземних журналістів запитав його: «Як Ви ставитеся до звинувачень на Вашу адресу, що Ви видали Узбекистану узбецьких опозиціонерів, які проживали в Києві?». Кучма легко відповів: «Нас ввели в оману, сказавши, що вони терористи, ми цьому повірили». І вибачився перед невинно засудженими», — згадував Мухаммад Бекжан у своїй книзі спогадів «По той бік страху».

В узбекистанських колоніях він провів 18 років — за даними «Репортерів без кордонів», це один із найдовших термінів для журналіста у всьому світі. Вже після звільнення Мухаммада Бекжана «Ґрати» зверталися за коментарем до Леоніда Кучми щодо його викрадення і видачі, але він нічого не відповів.

Буткевич виступав із протестом проти видачі узбецьких опозиціонерів режиму Іслама Карімова. Він записав відео, де називав депортацію незаконною та закликав звільнити опозиціонерів.

Влітку 2006 року Максим сам став жертвою свавілля правоохоронців — цього разу російських. Міліціонери затримали його та ще 34 активістів у Санкт-Петербурзі під час акції антиглобалістів. 16 липня суд арештував Буткевича на три доби за опір під час затримання. Буткевичу не надали адвоката і не повідомили про його затримання у консульстві України.

Буткевич оскаржив рішення російського суду в Європейському суді з прав людини. Через 12 років ЄСПЛ визнав арешт Максима незаконним, і зобов’язав Росію виплатити йому компенсацію 9 тисяч євро.

Пізніше в інтерв’ю Максим згадував, що досвід протесту, відстоювання своєї думки навіть у ситуації потенційних репресій, досвід конфліктів із силовими структурами та позбавлення волі — все це не могло не привести його до правозахисної діяльності.

 

Нелегальних людей не буває

У 2007 році Максим став членом правління Amnesty International в Україні. Ірина Федорович згадує, що після кампанії проти видворення біженців до Максима почали звертатися інші політичні емігранти з Узбекистану.

«Максові завжди хотілося робити більше. Він людина — хаб, який вміє «запалити» інших. Біженці знаходили його за принципом сарафанного радіо. Якоїсь миті він підготував проект, його схвалили донори. Так народилася спочатку ініціатива «Без кордонів», яка згодом стала проєктом та частиною громадської організації «Центр соціальна дія», — згадує Федорович. Разом із Максимом вона стала співкоординаторкою проєкту «Без кордонів».

Насамперед організація допомагала політичним біженцям з Узбекистану, Білорусі та Росії. Максим із колегами співпрацював із російськими правозахисниками — на той час громадяни Узбекистану не могли залишити країну без дозволу влади. Винятком був виїзд до країн колишнього СРСР. Тому політемігранти з Узбекистану часто приїжджали в Україну транзитом через Москву.

Вслід за політичними біженцями з Узбекистану в Україну почали приїжджати люди, яких влада переслідувала через релігійні переконання.

«Ми співпрацювали з Оленою Рябініною з «Меморіалу». Часто нам дзвонили і представлялися: «Я від Олени. Мені сказали зателефонувати Максиму», — це було як кодове слово», — згадує Федорович.

Біженець приїжджав в офіс «Без кордонів», де Максим із колегами інтерв’ювали його, пояснювали процедуру подання документів і супроводжували під час подання документів у міграційну службу.

У 2008 році, в інтерв’ю виданню «Газета 24» Максим розповідав, що на відміну від активізму, щоденна робота правозахисника — монотонна і полягає у написанні запитів, вивченні законів і моніторингу.

«Левова частка роботи — дуже прості і банальні речі — людей треба навчити, як подати заяву на набуття статусу біженця, що робити, якщо відмовили у прийнятті документів, як подати апеляцію тощо», — розповідав Буткевич.

Основною проблемою мігрантів в Україні тоді він вважав дискримінацію з боку міліції. Нерідко зустріч із правоохоронцями закінчувалася для них незаконними затриманнями і штрафами.

«Максим дотримується позиції, що нелегальних людей не буває», — каже правозахисник Саша Файнберг, який приєднався до проекту «Без кордонів» у 2010 році. Він розповідає, що Буткевич ніколи не був одноосібним керівником, який би приймав рішення, хто і що має робити.

«Це й робило проєкт унікальним, адже тоді я розумію, що я не виконую певної роботи, а потім живу своє звичайне життя, а я можу робити те, що я відчуваю для себе правильним, гідним», — пояснює Файнберг. За його словами, команда «Без кордонів» допомагала кільком десяткам людей на рік.

Горизонтальна система прийняття рішень дозволила організації «Без кордонів» працювати і без Максима, коли у 2011 році він перейшов працювати спеціалістом зі зв’язків із громадськістю в Управління верховного комісара ООН з питань біженців у регіоні Україна, Молдова та Білорусь (УВКБ ООН). Умови роботи не дозволяли поєднувати її з громадською діяльністю. Через рік Буткевич звільнився і повернувся до правозахисної діяльності «у полі».

Пізніше, 2017-го, в одному з інтерв’ю Максим порівняв правозахисників з асенізаторами, які вигрібають каналізацію.

«Але щоразу, коли вдається допомогти людині, я відчуваю, що «врятував чийсь світ», — сказав тоді Максим.

Найчастіше люди, яким допомагали Максим та команда «Без кордонів», не хотіли публічності, але дехто погоджувався розповісти про свої проблеми на камеру. У 2019 році кілька таких історій стали основою документального фільму «Без статусу: Україна» режисера Дмитра Тяжлова. Прем’єра фільму відбулася на фестивалі документального кіно з прав людини DocuDays.

«Як на мене, кіно — один із найсильніших способів показати через конкретику загальні проблеми чи конкретні випадки, щоб вони були зрозумілішими», — розповідав перед прем’єрою фільму Максим Буткевич.

Назокат Пулатова з донькою Ханіфою. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати

У жовтні 2020 року працівники СБУ викрали і передали узбецьким спецслужбам Алішера Хайдарова, який проживав у Білій Церкві з 2010 року, він утік в Україну після порушення проти нього в Узбекистані кримінальної справи за екстремізм. Хайдаров намагався легалізуватись в Україні, але безуспішно. Звернувся по допомогу до працівника міграційної служби, який за гроші зробив йому паспорт. Але потім почав шантажувати Хайдарова, погрожуючи видачею в Узбекистан. Так у підсумку й сталося. Дружина Хайдарова — Назокат Пулатова, яка залишилася у Білій Церкві з дітьми, звернулася за допомогою до правозахисників «Без кордонів». Буткевич разом із Назокат виступав на пресконференції, вимагаючи від української влади ефективного розслідування того, як Хайдаров опинився в Ташкенті.

Рай у затінку будов. Біженці в Україні беззахисні перед «дружбою» спецслужб

«Ґрати» детально розповідали про викрадення і переслідування в Узбекистані Алішера Хайдарова у матеріалі «Рай у затінку будов. Біженці в Україні беззахисні перед «дружбою» спецслужб».

 

Проти ненависті

Максим із колегами займався не лише допомогою біженцям, а й юридичною підтримкою жертвам злочинів на ґрунті  ненависті.

«Перші вбивства на ґрунті ненависті у 2006-2008 роках показали, що правоохоронна система не розглядає їх такими. Тому нашою роботою було змусити правоохоронців розслідувати їх належним чином», — згадує Федорович.

Крім консультацій, юридичної і соціальної підтримки Максим із колегами у 2010 році запустили для жертв таких злочинів гарячу лінію.

Сам Максим, розповідаючи про злочини на ґрунті ненависті, називав період із 2006 по 2009 роки найнебезпечнішим для України. Тоді на ґрунті ненависті регулярно нападали, калічили і вбивали. Але визнавав, що зрештою ситуацію вдалося переламати.

У 2012 році команда ЦСД включилася до кампанії із захисту студента Луганського національного університету Олаолу Фемі. Прокуратура Луганська звинуватила його у замаху на вбивство. За версією обвинувачення, він напав на чотирьох хлопців у під’їзді багатоповерхівки, побив і порізав одного з них уламком розбитої пляшки. Фемі заперечував вину і наполягав, що лише захищався від нетверезих хлопців, які спочатку ображали його на расовому грунті, а потім напали.

Тоді в коментарі газеті «Факти» Буткевич розповідав, що не міг пройти повз цю ситуацію і захотів у ній розібратися. Експертиза показала, що у постраждалих лише легкі тілесні ушкодження. Проте прокуратура висунула обвинувачення у замаху на вбивство. Його збентежили й обставини події: чому би раптом хлопець сам напав на п’яну компанію?

Саша Файнберг згадує, що правозахисники організували масштабну інформаційну кампанію, в якій брало участь чимало громадських організацій. Правозахисники та активісти регулярно пікетували Ленінський районний суд Луганська, який розглядав справу студента. Акції на його підтримку проводили і в Києві. Фемі все ж таки визнали винним, але замість 11 років в’язниці дали умовний термін. Поки той перебував у СІЗО, його відрахували з університету. Зрештою, згадує Файнберг, Фемі зміг хоча б виїхати з України.

Максим Буткевич. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Тоді ж, 2012-го, Максим став членом правління центру з прав людини ZMINA.

Олександр Буткевич розповідає, що Максим багато зусиль витрачав на те, щоб прищепити коректне висвітлення теми прав людини в медіа — проводив семінари і тренінги, у тому числі про «мову ворожнечі», був тренером мережі «Дому прав людини». У 2019-2021 роках був координатором та активним учасником практичного впровадження системи моніторингу і швидкого реагування на порушення прав людини в Україні — REAct, Альянсу громадського здоров’я.

 

Комітет солідарності

У 2014-му, після російської анексії Криму і початку війни на Донбасі, Буткевич та команда «Без кордонів» окрім допомоги мігрантам почала допомагати внутрішнім переселенцям із Криму та Донбасу.

Пізніше Максим згадував, що тоді думав про своє місце, де він міг найкраще допомогти. Тоді в армію не пішов.

«Зосередився на допомозі внутрішньо переміщеним особам. Це було важливо. Моїй команді вдалося допомогти багатьом чоловікам і жінкам», — згадував Максим.

Паралельно Максим приєднався до «Комітету солідарності» — проєкту захисту українців, які стали політв’язнями в Росії після анексії Криму. Саша Файнберг згадує, що «Комітет солідарності» виник як група дуже різних людей — активісти з Криму та ті, хто не мав відношення до півострова. Його учасники вимагали звільнення з російських в’язниць політв’язнів Олега Сенцова, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка.

«Це була інформаційна і просвітницька діяльність, посилення суспільної уваги. Були не лише великі кампанії, а й практичні акції, наприклад, коли люди могли написати листівку на підтримку Олега Сенцова. Максим потім йшов на пошту і відправляв бандероль із листами», — згадує Файнберг.

«Великий обмін» ув’язненими, 7 вересня 2019 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

7 вересня 2019 року Росія звільнила Сенцова і Кольченка в рамках так званого «великого обміну» ув’язненими. Максим Буткевич дізнався, що літак із політв’язнями, звільнення яких він добивався п’ять років, приземлився в київському аеропорту Бориспіль на акції проти закриття кінотеатру «Київ». Файнберг згадує, що Максим тоді взяв мікрофон і оголосив про це учасникам акції.

Після звільнення Афанасьєва, а потім Сенцова і Кольченка, комітет зосередився на захисті активіста Євгена Каракашева. У 2019 році суд у Ростові-на-Дону засудив його до шести років колонії за обвинуваченням у публічних закликах до терористичної діяльності у листуванні у ВКонтакте.

 

Антифашист

Захищаючи жертв злочинів, скоєних на ґрунті ненависті та ксенофобії, Максим відкрито виступав проти російських та українських ультраправих, які найчастіше вчиняли ці злочини. Він публічно називав неонацистом Максима Марцинкевича — організатора проектів «Формат-18», «Рестрикт» та «Окупай-педофіляй», який був засуджений у Росії одразу за кількома статтями кримінального кодексу, зокрема про розпалювання ненависті та екстремізм.

Буткевич регулярно брав участь в акції пам’яті вбитих неонацистами у 2009 році в Росії адвоката Станіслава Маркелова та активістки анархо-екологічного руху Анастасії Бабурової. Українські праворадикальні організації регулярно намагалися перешкодити проведенню акцій.

У результаті Максим і сам зазнавав нападів з боку ультраправих. У лютому 2020 року він повідомив, що зазнав тиску — невідомі зупинили його на вулиці і, застосувавши силу, сфотографували, щоб потім розмістити фото у телеграм-каналі «Вольєр», де праворадикали публікували зображення людей, яких позначали ворогами.

Влітку минулого року на Максима напали праворадикали біля Шостого апеляційного суду Києва, куди він прийшов підтримати білоруського анархіста Олексія Боленкова. Той оскаржував рішення суду про видворення з України.

Кричал «Аваков — черт». СБУ хочет выдворить гражданина Беларуси за политические взгляды и участие в акциях против полицейского произвола

Публічно виступаючи проти насильства правих, Максим Буткевич при цьому неодноразово повторював, що підтримує боротьбу за незалежність України.

«Мені потрібна Україна як країна вільних людей, як проєкт, як суспільство і наш рух до ідеалу, де на цій землі всі можуть жити без страху, — говорив він в одному з інтерв’ю, додаючи — Потрібно боротися за Україну вільну, солідарних людей» .

Після початку повномасштабного вторгнення Росії Максим подався боротися за Україну на фронт.

«Те, що вже, будучи в армії, він продовжував називати себе антимілітаристом для мене органічно лягає в світоглядну рамку Максима — антисилову, антимілітарну, антиполіцейську. Де створення кращого, захищеного світу не передбачає наповнення кожної сфери людьми у формі та зі зброєю, навіть якщо вона сама стала такою людиною на деякий час», — каже правозахисниця й учасниця руху «Без кордонів» Катерина Бабич.

 

Полонений

Олександр Буткевич отримав останнє вотсап-повідомлення від сина ввечері 18 червня: «Все добре». Пізніше один із волонтерів, з яким дружив Максим, повідомив батькам, що наступного дня, 19 червня, отримав від нього повідомлення про те, що вони висуваються на «нульовку».

«Він вирішив нам не повідомляти про це, очевидно, щоби не було зайвої тривоги. Після цього нічого не було», — розповідає Олександр Буткевич.

24 червня волонтери надіслали батькам Максима посилання на відео його допиту. Наступного дня заступник командира роти Максима повідомив по телефону його мамі, що син у полоні.

Від родичів солдатів зі взводу сина Олександр Буткевич дізнався, що двом із них 25 червня вдалося коротко зателефонувати і повідомити рідних, що їх тримають у полоні десь під Луганськом, але будь-якої миті можуть кудись перемістити.

14 липня, через три тижні, Олександр Буткевич отримав офіційне повідомлення: «лейтенант Буткевич Максим Олександрович під час захисту Батьківщини від збройної агресії Російської Федерації в районі населеного пункту Мирна Долина Луганської області 24.06.2022 р. потрапив у полон».

Олександр Буткевич розповідає, що зазвичай інформацію про полон не розголошують, але в російському інформаційному просторі вже з 24 червня почали активно розповсюджувати брехню про його сина. У російських публікаціях, які йому надсилали знайомі, Максима називають «нацистом», «фашистом», «відомим українським пропагандоном», «командиром взводу карального загону» тощо.

Максим Буткевич у полоні. Скріншот відео

«У російському інформпросторі з Максима зробили його антипод. Я це мимоволі порівнюю з Міністерством правди із роману Оруелла «1984». Таке враження, що ця книга у росіян була хрестоматією, але вони перевершили у своєму «мистецтві» брехні навіть вказане Міністерство», — каже Олександр Буткевич.

Батьки Максима побоюються, що тепер росіяни спробують судити їхнього сина за політичними звинуваченнями.

«Коли брехня не спростовується, це означає, що з нею погоджуються», — каже Олександр Буткевич.

За його словами, у Головному управлінні розвідки Міноборони, куди він звертався з приводу пропагандистської фейкової кампанії проти його сина, що роздмухується в російському інформпросторі, йому лише лаконічно відповіли: «Вас почули».

«Тоді я сказав, що ми припиняємо мораторій на розголошення інформації і єдине, що ми можемо зробити, — це протиставити російській брехні правдиву інформацію, що документально підкріплюється, про те, ким Максим є насправді, — каже Олександр Буткевич. — З першого дня з такою пропозицією до нас зверталися друзі і колеги Максима, правозахисники, українські та міжнародні журналісти, але ми виконували рекомендації «зберігати мовчання». Ми розуміємо, що далі зберігати мовчання було б просто «мовчазним злочином» проти нашого сина».

Де і в яких умовах перебуває Максим, що з ним, батьки не знають досі. На зв’язок він після того, як опинився у полоні, не виходив жодного разу.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів