В Ірпінському міському суді Київської області розглядають справу псковського десантника Андрія Медведєва. Його взяли в полон у вересні минулого року і обвинувачують у воєнному злочині: імітації розстрілу цивільних. Слідство стверджує, що у березні, коли російські війська перебували в Ірпені, Медведєв побив і кілька разів вистрілив біля голови місцевого мешканця Олександра Петренка. Так само він вчинив зі ще двома мешканцями у місцевому військовому шпиталі.

«Ґрати» розповідають про справу Медведєва та як пройшло перше засідання.

«Російська Федерація! Виходьте з піднятими руками»

Чоловік виходить із магазину, дорогою гублячи металеві гривні. Він озирається, але не піднімає гроші, а квапливо йде у бік двоповерхової будівлі, пофарбованої у жовтий колір із синім дахом — суд Ірпеня.

Місто опинилося на шляху наступу російської армії на Київ навесні 2022-го. Через рік воно хоч трохи ожило, але всюди все ще видно сліди бойових дій — зруйновані житлові квартали, обстріляні машини на узбіччі, залишки блокпостів і військових позицій.

Чоловікові, який загубив, близько тридцяти років. Худорлявий, одягнений у джинси, кросівки, бордову сорочку і шкіряну куртку. З ним товариш, який привіз його автомобілем. Обидва стоять і курять біля входу до суду, не заходять.

Мешканець Ірпеня Олександр Петренко, 10 квітня 2023 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

«Я хвилююся більше, ніж тоді, коли він у мене стріляв», — каже той, що у шкіряній куртці.

Його звуть Олександр Петренко. Він один із потерпілих у справі про воєнний злочин, що стався в Ірпені.

Справа не заочна, тобто обвинувачений росіянин зараз у полоні і буде в суді. Олександру доведеться знову зустрітися з ним віч-на-віч. Того разу, коли вони перетнулися в березні 2022 року, російський військовий побив його та імітував страту.

Чекаючи на засідання, початок якого затримується на кілька годин, чоловік розповідає, що з ним сталося. Його історія виходить плутаною й емоційною: не тільки через спогади про важку подію, яку йому довелося пережити. Йому також ніяково, що тепер треба говорити про це публічно.

«З четвертої ранку не сплю. Думаю, як це відбуватиметься. Ваня, слідчий, каже, що нічого не буде — тільки треба поставити підпис, паспорт взяти. Тільки одягнися покультурніше, сказав», — каже по-простому Олександр.

Сам він із Сумщини, із Миропілля — села на кордоні з Росією. Але останні п’ять років він живе у «Стоянці-2» — котеджному містечку на околиці Ірпеня, що біля самого лісу. Він — газоелектрозварювальник за професією, та працює садівником у місцевого винороба. Коли російські війська зайшли до містечка, саме у його будинку облаштували базу. Через те, що він розташований на височині, а у дворі є висока вежа з годинником. Там розмістилися снайпери і встановили обладнання для радіозв’язку, яке діставало до сусідніх сіл Дмитрівка та Забуччя, де також стояли російські військові.

Башта з годинником біля будинку в Ірпені. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

У містечку до вторгнення жило понад півтисячі людей. Більшість виїхала до 24 лютого, хтось зміг евакуюватись 8 березня. Під час окупації, за словами місцевих, тут залишалося кілька десятків людей.

Роботодавець Олександра також виїхав. А він залишився на прохання Вадима, який працював у містечку охоронцем і заступив на зміну 24 лютого. Вони разом жили у будинку навпроти бази російських військових.

«Нам попривозили купу «коктейлів Молотова» ті люди, які залишилися. Думаю, я що, восьминіжка? Зараз закидаю цю колону БТРів чи танків — і мене просто пристрелять і все. Думаю — ні, не варіант», — згадує Олександр.

Всі, хто залишився, допомагали один одному і ділилися тим, що було: їжею, цигарками, водою. Заряджали телефони і годували собак. Це було небезпечно: коли росіяни зайшли до містечка, заборонили виходити далі території подвір’я. Тому мешканці лазили через паркани один до одного на свій страх і ризик.

Минуло кілька тижнів окупації — Олександр точної дати не пам’ятає. Рано-вранці він зважився на вилазку до сусіда по сигарети і воду — в будинку не залишилося навіть дощової, тому доводилося пити вино із запасів господаря. Вислизнув із дому через паркан на задньому дворі, так само повернувся. І ліг спати біля каміна. Вадим готував на кухні. Раптом він помітив у вікні, як через паркан перелазять п’ятеро російських військових. Чоловік сховався у кімнаті за каміном.

«Російська Федерація! Виходьте з піднятими руками всі, хто є в домі!» — голосно сказали військові, коли зайшли у хату.

Вадим вийшов із кімнати, сказав, що в будинку двоє людей і попросив не стріляти. Один із військових почав обшук, інший зайшов до кімнати, і направивши пістолет на сплячого Олександра, спитав, що з ним.

Олександр пам’ятає, що прокинувся від удару ногою. Він сів, а військовий почав розпитувати його ще сонного. Потім сказав обом чоловікам роздягатися для огляду. У Олександра під одягом була термобілизна ЗСУ.

«Світлана з доброти душевної подарувала», — каже з усмішкою Олександр про свою сусідку, якій він допомагав під час окупації, поки вона не евакуювалася.

Військовий приставив пістолет до голови Олександра.

— Ти що, служиш у ЗСУ?

— Ні.

Олександр заплющив очі, а той вистрелив двічі біля його вуха. Постріли оглушили чоловіка. Він отримав ще один удар — ногою по голові. Впав, підвівся. Росіянин наказав підвестися і ще раз вистрілив поряд. Куля влучила у двері — її потім дістали поліцейські під час слідчого експерименту.

Другий військовий наказав Олександру йти надвір, приставивши до спини автомат. Він пішов в одних шкарпетках. Вадима також вивели. Військовий запитав, хто ліз через паркан цього ранку. Олександр почав заперечувати. Коли спитали Вадима, той вказав на свого сусіда.

— Пиздиш, так?! — сказав тоді військовий Олександру.

Той, що був із пістолетом, різко замахнувся ногою і вдарив Олександра в груди. Він упав у кущі троянд і почув дві автоматні черги в його бік.

«Я встиг тільки ноги і руки підібрати — і все», — згадує Олександр, нервово курячи.

Кулі в нього не влучили, але він дуже злякався.

«Ще п’яний був. А так ходив би заїкався, чесно кажучи», — зізнається він.

Після цього військові більше не заходили до них у хату. 28 березня російські війська відступили з Київщини.

Ірпінь після деокупації, 10 квітня 2023 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Олександр запам’ятав того, хто в нього стріляв у хаті — на військовому не було балаклави. Слідство встановило особи обох військових. Це були розвідники першого батальйону 104 полку 76 десантно-штурмової дивізії: старший розвідник, єфрейтор Андрій Медведєв і його командир, сержант Олександр Віселков.

Медведєва затримали на Херсонщині у вересні 2022 року, у січні оголосили йому підозру і тепер він повернувся до Ірпеня — тепер вже як обвинувачений у воєнному злочині. Віселкову підозру оголосили заочно.

«Я ж можу не відповідати»

Засідання не розпочинається ще кілька годин навіть після того, як усіх запускають до зали. Медведєв сидить в «акваріумі». Олександр Петренко інстинктивно сідає на лаву подалі від нього, і перші 20 хвилин мовчить, лише суворо поглядає час від часу на того, хто його катував. Той намагається не дивитись у відповідь, стиснувши губи.

Російський десантник Андрій Медведєв в Ірпінському міському суді Київської області, 10 квітня 2023 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Коротко стрижений, руда борода, змарніле обличчя, худорлявий. На ньому темно-зелена куртка із капюшоном, чорні спортивні штани. Ліву штанину продірявили металеві спиці, що стирчать з ноги — результат кульового поранення. Його розвідгрупа потрапила в засідку на Херсонщині, розпочався бій. Медведєва поранили, він упав. Решта розвідників втекла — за товаришем ніхто не повернувся. За його словами, він ще п’ять днів намагався сховатися від українських військових, але в результаті потрапив у полон.

Через поранення Медведєву явно важко сидіти на лаві, і він час від часу встає, спираючись на милицю. На правій руці немає половини безіменного пальця.

Мовчання стає важким. Олександр наважується на питання. До Медведєва звертається на «ви».

— Мені цікаво, скажіть, у вас у голові щось змінилося? Мені просто цікаво — ви приїхали до України, і це…

— Я ж можу не відповідати на ваше запитання? — обриває його Медведєв.

— Можете, звичайно, так…

Більше Олександр нічого у десантника не питає. Потерпілому, який взяв на роботі вихідний і попросив аванс, щоб приїхати до суду, важко чекати. Він непокоїться за друга, який його привіз — тому скоро заступати на зміну на охороні містечка. Зрештою Олександр іде з суду до початку засідання.

Псковські десантники в Україні

Андрій Медведєв — не перший псковський десантник, який потрапив у полон в Україні. Відомо як мінімум ще про чотирьох десантників 76 гвардійської десантно-штурмової дивізії, які опинилися в полоні після 24 лютого 2022 року: троє зі 104 полку — Володимир Сафронов, старший лейтенант Олександр Лонін, сержант Роман Бєлоусов, а також механік-водій Михайло Тімашов із 237 полку.

Псковські десантники брали участь у бойових діях на території Луганської області і в серпні 2014 року, але тоді Росія приховувала присутність своїх військ в Україні. 

Але 30 серпня 2014 року під Луганськом затримали прапорщика Володимира Буракова із 76 дивізії. Українська сторона опублікувала відео затримання, на ньому, в тому числі показують документи, знайдені у Буракова — його військовий квиток з номером частини 104 полку під Псковом.

У РФ також замовчувалися втрати серед військових. У 2014 році журналісти «Нової газети» знайшли на цвинтарях під Псковом свіжі могили десантників, які загинули за невідомих обставин. Коли видання дізналося імена вбитих та місце загибелі — схід України — командування наказало прибрати таблички з хрестів.

Сім’ї загиблих псковських десантників змушували мовчати про загибель родичів, шантажуючи їх позбавленням матеріального забезпечення. Про це повідомив депутат псковської облради і видавець газети «Псковська губернія» Лев Шлосберг. За словами Шлосберга, у свідченнях про смерть у графі про місце загибелі ставлять прочерк, а причиною вказують «інфаркт», «інсульт» і «вибух побутового газу».

Депутат також побував на похороні десантника Леоніда Кічаткіна у селі Вибути під Псковом. Він приїхав на прохання однополчан, щоб з’ясувати обставини загибелі товаришів по службі: Кічаткіна та Олександра Осипова. Церемонія прощання відбулася у закритому форматі. Список допущених до неї складало командування військової частини. Шлосберга попросили піти з храму. За кілька днів на депутата скоїли напад та побили.

На могилах Кічаткіна та Олександра Осипова побували також журналісти «Нової газети». Вони також бачили дати смерті на хрестах — 19 та 20 серпня 2014 року. Наступного дня на інших журналістів, які приїхали на цей же цвинтар, напали. Російське слідство тоді з’ясувало, що це були військовослужбовці дивізії у цивільному одязі.

2 вересня 2014 року в газеті «Псковська губернія» опублікували записи розмови двох чинних військовослужбовців 76-ї дивізії ВДВ, які говорили про те, що під час бойових дій на території України практично повністю була знищена 1-а рота дивізії. Серед загиблих називали ім’я Леоніда Кічаткіна.

У 2018 році журналісти «Нової газети» ще раз побували на цвинтарі під Псковом. Там знайшли нові могили десантників, на хрестах вказано місце загибелі не лише в Україні, а й у Сирії.

«Вперше чую: Кічаткін якийсь, Лев якийсь», — каже Андрій Медведєв у відповідь на запитання «Ґрат» про загиблих в Україні товаришів по службі і розслідування Шлосберга.

Медведєву — 33 роки, з них 12 років служить. Однак він заперечує, що брав участь у бойових діях в Україні у 2014 році, і каже про це не переконливо. При цьому він висловлюється про втрати дивізії девʼять років тому.

«Я вам можу сказати, що не багато», — запевняє з усмішкою десантник.

Його не турбує заборона РФ розголошувати інформацію про свої дії в Україні.

«А ваша держава теж щось забороняє. Допустимо, на поширення якоїсь інформації», — пояснює він.

Медведєв погоджується говорити із журналістами. Часу достатньо — засідання відкладається ще на годину, оскільки київський адвокат, який був присутній на стадії слідства, відмовився їздити до суду в Ірпені. Суддя ухвалила рішення про призначення нового.

На питання, чим займалася його дивізія і розвідгрупа в Україні, Медведєв відповідає: «не бачив», «не знаю» чи «не можу відповісти».

— Чому вас сюди відправили воювати?

— Та слухайте, я не ставив собі таких питань… Чому не дезертирував, чому не втік, дехто запитує. Я не бачив сенсу — після 12 років в армії просто взяти і втекти, і дезертирувати, — розмірковує Медведєв уголос.

Російський десантник Андрій Медведєв і прокурор Олександр Коваль в Ірпінському міському суді Київської області, 10 квітня 2023 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Він охоче підтримує політичну дискусію, уточнюючи, що десантники постійно проходять обов’язкову суспільно-державну підготовку. Медведєв повторює пропагандистські штампи про протистояння Росії і НАТО, про те, що в Україні є незаконний уряд після «перевороту» у 2013 році.

Про ордер Міжнародного кримінального суду на арешт Володимира Путіна Медведєв знає — йому повідомив слідчий. Десантник, за його словами, не надав цій інформації значення. Він упевнений, що цей ордер для глави його держави — «нісенітниця».

«Це виходить, президента ядерної держави можуть просто затримати й екстрадувати?» — із сарказмом питає Медведєв.

На лекціях десантник не вивчав Женевських конвенцій, у порушенні яких обвинувачують президента та його самого.

«Може, пояснювали, але я був відсутній», — легковажно відповідає Медведєв.

Засідання переносять

Наприкінці робочого дня приходить новопризначений адвокат із безоплатної правової допомоги, і суд продовжує арешт обвинуваченого ще на два місяці, хоча той заперечує.

Прокурор Олександр Коваль просить суддю перенести підготовче засідання. У тому числі й тому, що не прийшли ще двоє заявлених потерпілих: Олександр Яковенко і Руслан Кізімов. Вони проходять за іншим епізодом у справі Медведєва — інциденту, що стався біля Ірпінського військового госпіталю. За версією обвинувачення, десантники виявили чоловіків на території шпиталю. Під час допиту Медведєв наказав їм стати навколішки, притиснути голови один до одного і зробив над ними кілька пострілів.

Десантник частково визнає свою вину — за підозрою щодо потерпілого Петренка, а другу він вже намагався оскаржити в апеляції.

Суддя Наталія Карабаза відкладає засідання на місяць.

Суддя Ірпінського міського суду Київської області Наталія Карабаза та прокурор Олександр Коваль, 10 квітня 2023 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Внаслідок дій російських військових в Ірпені в березні минулого року загинуло понад триста місцевих мешканців. У котеджному містечку одна загибла від осколка — літня жінка. Російська важка артилерія стояла зовсім поруч, у лісі, і над містечком постійно літали снаряди. Крім того, військові грабували будинки.

Після засідання Олександр провів екскурсію журналістам «Ґрат» по містечку. На вулицях — тиша. Чоловік зауважує, що раніше було багато дітей, що бігали вулицями, а тепер нікого не видно і не чути. Більшість сімей все ще не повернулася після деокупації.

Осколки снарядів, зібрані в Ірпені. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Але слідів російської армії тут уже майже не видно: усі руйнування прибрали і відремонтували. Хтось забрав й термобілизну, яку Олександр викинув у пакеті за паркан після обшуку росіян.

Чоловік подумки весь час повертається до зустрічі з десантником у суді.

«Я сидів, думав-думав, хотів йому стільки запитань поставити! А він сказав: я можу не відповідати на ваші запитання», — з прикрістю каже Олександр.