«Тепер ви — у безпеці». Як Молдова зустрічає українських біженців

Тимчасовий табір для українських біженців. Фото: Михайло Каларашан для «Ґрат»
Тимчасовий табір для українських біженців. Фото: Михайло Каларашан для «Ґрат»

До 1 березня до Молдови прибуло 89 тисяч біженців з України, з них 42 тисячі перебувають зараз у країні. З першого дня війни молдавани теж потягнулися до кордону — пропонувати допомогу. Але крім особистої ініціативи кожного окремо, здається, треба дякувати коронавірусу — через пандемію в країні до початку війни в Україні було вже налагоджено багато питань, пов’язаних із волонтерською допомогою.

«Ґрати» розповідають, як влаштована допомога біженцям, і як почуваються українці, що втікають від війни.

 

Мене привезли до молдовського кордону опівдні 24 лютого. На пропускному пункті Паланка була величезна черга з машин, але я збиралася переходити дорогу пішки. Переді мною в черзі була лише жінка у хіджабі з двома дітьми. Прикордонники вирішили зібрати більше людей біля входу до контрольного пункту, а потім провести їх усіх разом. За п’ятнадцять хвилин усіх нас покликали до будівлі митниці, зібрали паспорти та попросили почекати на вулиці. З усіх боків дув дуже сильний вітер.

Зі мною були двоє котів. Як і всі власники свійських тварин, я хвилювалася, що їх не пустять без довідки від ветеринара. З будівлі вийшов працівник митниці, почав говорити комусь телефоном, що серед нас троє дітей без паспортів. Коли я побачила, що їх пропустять, то зрозуміла, що про котів взагалі ніхто нічого не запитає. Так і сталося. Спершу паспорти повернули українцям. Решту попросили пройти до іншого кінця будівлі. Ще за десять хвилин повернули й іншим. Загалом за часом перевірка документів зайняла близько пів години.

Поки я чекала, коли за мною приїдуть до кордону, розмовляла із журналістами із Кишинева. Вони сказали, що за 500 метрів розбили табір для біженців, де можна випити гарячого чаю та поїсти. Ми вирішили туди не заїжджати, але дорогою до Кишинева бачили, як у той бік їдуть машини ДСНС та порожні рейсові автобуси.

Тимчасовий табір для українських біженців. Фото: Михайло Каларашан для «Ґрати»

Я родом із Молдови. Мені тут усе рідне, я розумію тутешню мову. Але після приїзду я гублюся — за тисячу гривень в обмінниках пропонують 10 леїв (булка хліба), а друзі радять їздити на яндекс-таксі, заблокованому в Україні, від чого мене перекручує. Уявляю себе на місці людей, які щойно приїхали до абсолютно незнайомої їм країни. 

Штаб

Вся допомога, яку може надати Молдова українцям, координується із будівлі МВС у центрі міста — тут їм виділили окреме приміщення. Волонтерку Констанці Дохотару я зустрічаю на вулиці. Вона розповідає, що з кожним днем ​​приїжджих стає дедалі більше, а проходять митницю вони дедалі довше — через те, що чоловіків найчастіше не випускають із країни, українська сторона дуже ретельно перевіряє їх перед тим, як пропустити чи відмовити у виїзді. Біженцям доводиться годинами стояти у черзі. Уночі на митниці народила жінка.

Ми заходимо до будівлі МВС, зараз неділя, і там немає нікого, окрім охорони. Ми проходимо заплутаними коридорами і піднімаємося кількома сходовими майданчиками. Як тільки відчиняються двері, стає зрозуміло, що в цьому місці кипить робота. Чутно багатоголосий гул, всі говорять один з одним, розмовляють телефонами, заходять, виходять, друкують щось на ноутбуках. На столах стоїть їжа в одноразовому посуді, булочки, пляшки з водою, стаканчики з-під кави. До одного зі столів скотчем приліплено три пакети — навіть у такій обстановці вони сортують сміття. На великому екрані у центрі приміщення онлайн трансляція того, що відбувається на пунктах пропуску «Паланка» та «Тудора».

Штаб волонтерів у МВС Молдови. Фото: Анна Фаріфонова, Ґрати

Констанца розповідає, що їм зателефонували друзі-депутати та попросили приїхати на перші збори штабу в п’ятницю. Констанца — урбаністка, вона займається містобудівними проєктами та публічними просторами. Але під час початку пандемії вони з друзями самостійно створили величезну мережу волонтерів, зібрали на краудфандингу 2,5 мільйона лей, щоб доставляти їжу людям похилого віку та інвалідам. Тому звернулися саме до них: знали, що їх багато і вони можуть працювати по 20 годин на день. До того ж, за словами Констанци, пощастило, що величезна хвиля захворюваності на ковід минула зовсім недавно. Проєкт допомоги біженцям називається «Молдова за мир».

На перших зборах була міністерка внутрішніх справ Молдови, держсекретарі, парламентарі. Вони розповіли про те, якими були справи з біженцями після першого дня війни.

Також першого дня вони влаштували протест біля посольства РФ.

«Прийшло багато людей, і півтори години люди просто мовчали. Це було дуже жорстко, коли спочатку десятки людей, потім сотні і всі мовчать. Люди навіть між собою спілкувалися з труднощами, не те, щоб не хотіли, а що було казати?», — згадує Констанца. Потім прийшли музиканти та почали співати український гімн та пісні.

Я згадую, що у своєму спальному районі теж бачила вуличних музикантів, які збирають гроші для допомоги Україні.

Констанца Дохотару у штабі волонтерів. Фото: Анна Фаріфонова, Ґрати

Волонтерка пояснює, що систему зараз будують на ходу. Кожен бере на себе якусь зону відповідальності: краудфандинг, комунікації, послуги, гуманітарну допомогу, транспорт, житло, волонтери на митниці. Координаторами працює орієнтовно 20 людей.

«Ми займаємося саме цим, щоб люди, які тікають від страшного, хоч трохи відчули себе в безпеці, змогли заспокоїтися, поспати, поїсти і думати, що їм далі робити», — каже Констанца.

Спочатку потрібно забезпечити дуже велику мобілізацію волонтерів. За словами Констанци, зараз дуже велика хвиля солідарності в Молдові — дуже багато родичів і друзів в Україні, всі там були, а ще Молдова теж боїться, тому всі хочуть чимось зайнятися, щоб відволіктися. Зголосилися допомагати майже 2000 людей, але передзвонили поки що лише сотні — роботу лише налагоджують.

«Нам потрібні люди, які будуть завжди на митницях, бо там лише поліцейські та прикордонники. Вони не можуть відповідати на запитання людей, які приїжджають, вони не мають часу фізично. Тому потрібні хлопці та дівчата у жилетах, які можуть обійняти чи просто сказати «тепер ви в безпеці», дати склянку води, дати поїсти», — пояснює Констанца.

Першою хвилею біженців були люди, які могли приїхати на власній машині. Потім почали прибувати ті, хто перетинає кордон пішки. Коли люди проходять через митницю, розповідає Констанца — жінки з дітьми, здебільшого заїжджають саме вони, дуже розгублені, адже щойно розлучилися зі своїм чоловіком чи батьком, і зовсім знесилені, бо простояли 14 годин на митниці. Їм треба дати відпочити, а після цього відправити до Кишинева.

Українські біженці на прикордонному пункті «Паланка» у Молдові. Фото: Михайло Каларашан для «Ґрат»

Питаю, чи нам пощастило, що зараз уже тепліє.

«Дуже пощастило. Але все одно холодно. На митницю треба одягатися, ніби йдеш кататись на лижах — поле і дме. Але якби це було ще два тижні, місяць тому було б набагато гірше», — підтверджує Констанца.

На кордоні допомагають не лише влада та волонтери — їжу привозять небайдужі люди, вони ж пропонують транспорт та житло.

Почуття безпеки, каже Констанца, приходить у Молдові не до всіх. Це залежить від потреб людини. Декому потрібні памперси для дітей, жінкам — прокладки, засоби гігієни, ковдри, ліжка, одяг, їжа.

Я згадала, що перші кілька днів продовжувала відчувати тривогу через те, що постійно чула за вікном сирену швидкої допомоги. Констанца каже, що її зробили дуже гучною на початку пандемії, можливо, для залякування людей перед хворобою. Констанца обіцяє попросити щось зробити із цим.

Загалом волонтери дуже хвалять чиновників, які прийшли разом із новою владою,— дякують за довіру та за відкритість.

«Вони нам чесно кажуть, як вони справляються. Ми говоримо, що потрібно нам, вони кажуть, що їм потрібно. Це нормально, але в Молдові це вперше, ми дуже радіємо», — пояснює Констанца.

Молдовани зустрічають українських біженців. Фото: Михайло Каларашан для Ґрат

Взаємодія з владою зараз потрібна, бо доводиться обходити чи спрощувати деякі протоколи — наприклад, хтось приходить на митницю з фотографією паспорта на пошті.

«З тваринами легше, ніж із людьми», — жартує Констанца. Паспорти для тварин наразі від українців не вимагає навіть Євросоюз.

Після приїзду до Кишинева людину треба десь поселити. Люди пропонують житло, бізнес — свої офіси, а місто — приміщення державних установ, садки, санаторії. В аналогу українського ОЛХ — 999.md — з’явилася рубрика з житлом для біженців. Там переважно здають за одне євро. Деякі люди спробували скористатися ситуацією — оренда квартири в Молдові підскочила до 1000 євро на місяць. Констанца відкрито називає таких людей «кінченими».

«Нам соромно за них, вони дуже мерзенно вчинили», — каже вона.

Також на митниці є люди, котрі пропонують підвезли до першого населеного пункту від кордону за 100 євро. Тому теж потрібні постійно волонтери на митниці, щоб люди могли отримати допомогу від тих, хто ніколи не візьме з них грошей.

«Ми принципово хочемо все це відсікти», — заявляє вона.

Щодо курсу гривні до лію, Констанца каже, що банки «дуже красиво попросили» його підрівняти — зараз за 1000 гривень пропонують уже 400 леїв.

Найпершим був пункт прийому біженців у виставковому центрі Moldexpo — у пік пандемії тут розбили тимчасовий шпиталь, тому вже були ліжка, санвузли і необхідна інфраструктура. Сюди ж привозять більшу частину пожертвувань. Але по всьому місту є державні склади.

Зараз кілька людей у ​​штабі працюють над створенням онлайн-платформи, де потреби людей будуть пов’язані з запропонованою допомогою.

«Звичайно, ми сподіваємося, що все швидко закінчиться, але поки що працюємо на довгий термін», — пояснює Констанца.

Поки що списки необхідного публікують в офіційному каналі про прийом біженців «Першоджерело». Зараз потрібні розкладні ліжка, матраци, ковдри, подушки, рушники, простирадла, нові дитячі іграшки, посуд, засоби особистої гігієни.

Щодо їжі пишуть суворо — від фізосіб не приймають кулінарні вироби та продукти тваринного походження крім меду, м’ясних консервів, риби, сухого чи згущеного молока. Їжа повинна бути в цілій та неушкодженій заводській упаковці, з розбірливим та дійсним терміном придатності.

Біженцям часто потрібен нотаріус, ветеринар, стоматолог, юридична консультація, психолог.

Тимчасовий табір для українських біженців. Фото: Михайло Каларашан для «Ґрати»

Допомагає і бізнес — хтось надає товари безплатно, хтось дає свій транспорт. Хтось уже каже, що задонатив так багато, що тепер пропонує лише знижку, а хтось лише змінює свої внутрішні процедури, щоби мати можливість допомагати. Оператори стільникового зв’язку роздають безкоштовні сім-карти і приїжджим, і волонтерам. Оголосили збір грошей — щоб не проводити термінові покупки через уряд, зокрема на потреби волонтерів — від перехідників та сміттєвих мішків до теплого одягу, їжі та кави, щоб вони не вигоріли за перші пару днів. Зараз на рахунку, який відкрило Міністерство фінансів — 3,2 мільйони лей.

«Звичайно, ми працюємо на мінімалці, але це гаразд, — каже Констанца. І зізнається, що їй складно переварити події останніх днів. — Я, наприклад, ще не плакала. Я дуже хочу, але не можу, не виходить».

Ще один напрямок роботи — перевірка новин та викриття фейків. Канал «Першоджерело», який я вже згадувала, створили спеціально для цього. Наприклад, хлопець із Чернівців зібрав список телеграм-каналів, які займаються дезінформацією. А влада попросила всіх інфлюенсерів і ньюзмейкерів бути дуже пильними — поширювати лише перевірені факти та говорити про фейкові новини.

Прощаючись, Констанца каже: «Ви маєте його зупинити. Якщо не ви, то ніхто».

Тимчасовий табір для українських біженців. Фото: Михайло Каларашан для «Ґрати»

Молдекспо

Після штабу я їду на Молдекспо. Рух біля виставкових павільйонів активний — поліція, автобуси, люди, які привезли пожертвування. Сімейна пара розповідає мені: сьогодні вони дізналися, що вночі приїхало дуже багато маленьких дітей та потрібні візочки. Вони привезли свій, а ще дитячі іграшки.

Вхід до потрібного мені павільйону обгороджений. Стоїть стіл, за яким дві дівчини, закутані у пледи, приймають пожертвування від містян. Один із тих, хто приїхав із пожертвами, — журналіст. Запитую, чому йому важливо допомагати.

«По-перше, для нас — це шок. Дружина не спала три дні. Я теж. Тут не страх війни, що йде, а нелюдяності. Ми народжені в момент, коли все руйнується. Це моторошно. Як це не допомагати людям, які залишилися без нічого. Завтра ми можемо залишитись без нічого. Це цілком реально», — каже він.

Всюди бігають туди-сюди волонтери в яскраво-жовтогарячих жилетах. Я підходжу до одного з них і прошу, щоб хтось розповів мені, як тут усе влаштовано. Хлопець іде, за кілька хвилин повертається і каже, що мені потрібний Петру.

«Якщо його спіймаєте, буде добре», — я тільки потім зрозуміла, наскільки складно це буде. Петру десь там — хлопець вказує на будівлю з гуманітарною допомогою. Я йду до нього.

Там волонтери бігають ще активніше. Чоловіки розвантажують вантажівку, дівчата виносять людям зі складу речі. Запитую про Петру. Мені кажуть, що він зараз вийде. Поки стою, питаю волонтера біля вантажівки, скільки тут зараз біженців.

«Тяжке питання, тут постійний рух, хтось приходить, хтось йде. Вам можуть сказати зараз кількість, але за годину цифра буде вже інша», — пояснює він. Волонтерів близько сотні. Хлопець поряд каже, що за пару годин до тутешнього чату зайшло 210 охочих допомагати.

Пункт прийому гуманітарної допомоги на Moldexpo. Фото: Анна Фаріфонова, Ґрати

Якась дівчина каже, що Петру всередині павільйону — до кінця і праворуч. Заходжу туди. Павільйон поділений на різні секції — десь консерви, десь туалетний папір. З іншого боку, речі видають біженцям. «Петру десь тут», кажуть мені всі. Але точний напрямок мені ніхто не може вказати. Знову виходжу та підходжу до дівчини на вулиці. Вона каже, що Петру щойно пробіг повз мене. Але йде зі мною його шукати.

Петру — без жилетки чи якихось розпізнавальних знаків стоїть біля огорожі. Він розмовляє телефоном, поряд з ним зібралися люди. Якісь чоловіки пропонують будь-яку допомогу, аби знати, що потрібно. Петру каже нічого не привозити, все є. Тоді чоловіки пропонують привезти оркестр для біженців. Петру погоджується, але просить поговорити з іншим чоловіком — він пропонує залишити телефон, і пояснює, що все потрібно дуже ретельно проаналізувати, щоби ніхто це не інтерпретував якось неправильно.

«Це делікатна ситуація», — каже чоловік.

Доходить черга до мене. Петру називається — його ім’я Греку, він директор державного молодіжного центру. Він розповідає, що першого ж дня вони почали працювати з муніципалітетом, який відкрив перший пункт прийому речей та продуктів, і з п’ятниці вони тут 24/7. Речі приймають, розподіляють, зокрема й на інші центри біженців, і роздають людям. Насамперед, каже Петру, людям потрібні ковдри, подушки, білизна, взуття. Але зараз всього вистачає з головою.

На його думку, зараз тут 250 біженців. А таких центрів по всьому місту — близько 5. Це тимчасові притулки, у них люди залишаються 1-2 дні, відігріваються та їдуть далі. Петру знову відволікають — він потрібен волонтерам, а я йду в павільйон, де відпочивають українці.

Пункт прийому гуманітарної допомоги на Moldexpo. Фото: Анна Фаріфонова, Ґрати

При вході стоять кілька столів із їжею та водою, тут багато людей та волонтерів. Першою мені зустрічається світловолоса жінка на ім’я Міла. Вона щойно приїхала з Одеси. Міла починає говорити, що одразу зрозуміла, що треба їхати, але не наважувалася, і одразу починає плакати.

«Ми думали, що це закінчиться за кілька днів і нічого страшного не станеться. Але коли то тривога, то комендантська година, я вчора тричі за ніч спускалася до паркінгу», — Міла плаче і по сім’ї, яка залишилася в Україні, і хвилюється за себе — вона на шостому місяці вагітності.

Мила їхала через Придністров’я. Там, за її словами, заторів немає зовсім.

«О 10 ранку виїхали з Одеси, тож не провели добу на кордоні, нічого такого не було», — розповідає вона.

Каже, що на митниці їм одразу сказали, щоб вони їхали Молдекспо. Нині вони зі знайомою та її тринадцятирічною донькою думають, куди поселитися — у готелях місць уже немає.

«Бачу, що люди тут відкриті, пропонують допомогу, можна до будь-кого тут підходити, питати якісь контакти», — каже Міла.

Але зупинятись у Молдові дівчата не збираються, думають їхати далі — у Європі чекають друзі.

Міла у пункті прийому біженців. Фото: Анна Фаріфонова, «Ґрати»

Павільйон поділений на невеликі «кімнатки» з односпальним ліжком, пластиковим стільцем та невеликим столиком. Вони завішені простирадлом. Усередині люди здебільшого сплять. А в коридорах граються діти. На стінах розвішано листи з пропозиціями про допомогу та номерами телефонів.

Заходжу до «кімнатки» хлопця на ім’я Льоша. Він з Одеси, де живе і працює, каже про це у теперішньому часі, десь півтори роки. Льоша родом із Луганська. Це його четвертий вимушений переїзд. 22 лютого він був у Луганській області і зрозумів, що настав час їхати. Наступного дня опівдні він повернувся до Одеси і звідти з колегами по роботі поїхав на таксі за день до війни.

Льоша спочатку був у таборі біженців на кордоні, а потім приїхав на Молдекспо.

«Бачити те, як абсолютно чужий народ безкорисно допомагає абсолютно чужим людям — це змушує змінити свій світогляд», — зізнається він.

Поки Льоша не вирішив, що робити — поїхати до Європи і отримати статус біженця чи можливо вийде повернутися до Одеси, до свого дому, на свою роботу.

Я питаю його, як людину, яка виїхала з Луганська, коли надія повернутися пропадає.

«Напевно тоді, коли ти чуєш у новинах: «Сьогодні о такій-то годині від цього міста залишилися лише руїни», — пояснює він.

Пункт прийому біженців на Moldexpo Фото: Анна Фаріфонова, «Ґрати»

Оглядаюся, дівчина Христіанна запитує, чи я шукаю когось. Пояснюю, хто я, питаю, як їх зустріли тут.

«Чудово допомагають, зустрічають. Особисто я такого не очікувала. Ми зупинилися на заправці, чоловік пішов відвести у туалет дитину. Чужий чоловік побачив, що з дитиною, купив йому купу солодощів, запропонував залити нам у бак пального. Нам незручно було, але він сказав, що хоче зробити добру справу і все», — розповідає вона.

Вони їхали з родичами, у них троє хлопчиків — три роки, два та дев’ять місяців, а у родичів — троє дівчаток. Чоловік залив повний бак в обидві машини.

Христіанна жила з сім’єю в Кароліно-Бугазі. Вони їздили три доби, бо чоловіка — багатодітного та з білим квитком — не пускали.

«Я сказала, що не поїду, якщо його не пустять. Я ж не знала, що тут так прийматимуть. З трьома дітьми самі розумієте… Я на вулиці не хотіла опинитися», — розповідає вона.

Тоді Христіанна з чоловіком взяли родичів і всі разом пройшли через інший пункт пропуску. Тут уже її мама, теж багатодітна, зібралося багато родичів та друзів. Діти проїхали без паспортів, зараз треба оформити документи, а загалом Христіанна не знає, що робитиме далі.

«Дорослі, вони вирішують. Чоловік вирішує. Рухатимуся, як вони скажуть», — пояснює вона.

До неї підбігають дівчатка. Вона лається, що їдять чіпси на голодний шлунок, вони кажуть, що їли борщ.

Христіанна в пункті прийому біженців. Фото: Анна Фаріфонова, «Ґрати»

Зустрічаю ще одного хлопця. Він виглядає одночасно розгубленим і збудженим. Запитую, як він влаштувався.

«Чесно, я не можу, мабуть, сказати подробиці. Там із прикордонниками, як це було», — починає сам розповідати він. Називатися він боїться.

Плутано тараторить, що коли почалася війна, дружина дуже злякалася і не могла вийти з дому. Першого дня він не зміг вмовити її поїхати. Вони сварилися, але обидві мами були на боці дружини і казали, що все буде добре.

«Ми не знаємо, чи буде добре, ми не можемо допомогти, будучи там. Ну як? Я боюсь. Може, я не такий. Я не воїн. Може я боягуз. Може, я недостатньо підтримую національну ідею. Не має значення, воно вже сталося», — виправдовується чоловік.

Другого дня з’явився указ про те, що випускати чоловіків призовного віку не будуть, але він все одно вирішив їхати. Дістався до кордону, але всіх відправляли назад.

«І потім, як я зрозумів, як я пам’ятаю ситуацію, був чутний постріл на кордоні. Усі зайняли бойові пости, і кордон залишився відкритим. І всі побігли. Спочатку я побіг. І чоловік почав кричати — його дружина та донька залишилися на тому боці. І я розумію, він наляканий, і я наляканий. І я кажу йому, ти йди, і я йду з ним», — згадує чоловік.

Він залишив свою валізу, прикордонник кричав йому «стояти!», і він уже був готовий, що його застрелять, але вже не міг зупинитися. Водночас він чомусь називає прикордонників героями, і каже, що не знає, чи справді щось трапилося, чи стрілянину відкрили спеціально.

Пункт прийому біженців на Moldexpo. Фото: Анна Фаріфонова, «Ґрати»

«Вони ризикують собою заради людей незалежно від закону. Є, мабуть, таке поняття як обов’язок державний, а є наша функція на місці. Начебто є «прикордонник України» і просто «прикордонник». Оце були прикордонники», — міркує чоловік.

Чоловік тільки недавно розпочав бізнес в Одесі, п’ять днів тому була перша угода. Їхню квартиру поки тільки будують, і чоловік ще сподівається, що її закінчать.

«Стікон» — хороша компанія, ми віримо, що вони не забудуть», — говорить він напівжартома.

Його бізнес-партнер — якраз із Молдови. Тому чоловік знав, що його зустрінуть, варто тільки перейти кордон. Його майже силоміць затягли в машину якісь чужі люди і привезли до Кишинева. А дружина, дізнавшись, що чоловік у безпеці, також приїхала.

«Вона — не живий щит. Я став для неї живим щитом і не прошу особливого розуміння. Прикордонник мені каже, а хто захищатиме? А я кажу: я зброю в руки не візьму, я б і в тебе відібрав!» — каже чоловік.

Далі вони планують до Румунії — дружина працює в компанії, яка має там офіс.

«Я ніби перегорів уже кілька разів наскрізь. Але ми сьогодні спали. На третій день ми трохи спали», — ділиться він.

Я виходжу з павільйону. Навколо бігають діти в аквагримі, і здається, що найгірше позаду.

Українські біженці на Moldexpo. Фото: Анна Фаріфонова, «Ґрати»

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів