«Руські зруйнували Руську Лозову». Історія сім’ї, що залишилася без дому і рятувалася у харківському метро

Мешканці харківського метро дивляться фільм, 5 травня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати
Мешканці харківського метро дивляться фільм, 5 травня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

24 травня у Харкові знову запрацює метро. Людей, які ховалися там від обстрілів, просять залишити вагони — повернутися додому або переселитися до чергового тимчасового житла.  67-річному Дмитру та його маленькій онуці Діані Він просив не вказувати їхнє прізвище, у зв’язку із сімейними обставинами повертатися нікуди. Сім’я врятувалася з палаючого будинку в Руській Лозовій — села на Харківщині, яке наприкінці лютого окупувала російська армія.

Історія сім’ї з Руської Лозової, яка рятувалася від обстрілів і бомбардувань у харківській підземці — у репортажі журналістки «Ґрат» зі станції «Майдан Конституції».

 

У квартирі

«Діаночко, покажи нашу квартиру», — звертається до онуки Дмитро, розсуваючи руками двері вагона.

Вагон справді схожий на квартиру — комунальну. Тут мешкають одразу кілька сімей. Кімнати — це лавки, де сплять по двоє. Вагон освітлює лише одна настільна лампа. Вона стоїть на табуретці поруч із ноутбуком, з якого долинають новини.

«Це її ноутбук. А ось її одяг», — Дмитро показує у бік поручнів, на яких, як штори, висять речі його онуки. На підлозі стоїть клітка з хом’яком.

Діана у харківському метро, 5 травня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Дідусь метушиться, намагаючись показати, що Діана має все необхідне. Він виховує онуку сам — «так склалося». Діана не звертає на дідуся уваги. Вона сидить на лавці, застеленій ковдрами, і малює у світлі лампи.

«Військового, — коротко відповідає дівчинка на моє запитання. — Точніше військову, жінку. Себе у майбутньому».

Вона думає, з якою довжиною волосся себе намалювати. Залишає до плечей. Нещодавно Діана підстригла своє довге волосся також до плечей. Погляд у неї серйозний — не як для її віку.

Малюнок Діани, 5 травня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

«Вгадайте, що там?» — відклавши малюнок убік, дівчинка простягає мені маленький рожевий рюкзак, важкий.

Усередині — блокноти. З першого дня війни Діана веде щоденники.

«Писала про те, що я пережила, — каже дівчинка. — Думала, ще два дні і все закінчиться. А тепер я розумію, що це надовго».

Запитувати, що саме пережила Діана, не хочеться — вона і так виглядає надто сумною.

— Вона вже відійшла, — Дмитро намагається підбадьорити онуку і себе. — Так, Діаночко?

—  Так, — ввічливо погоджується дівчинка.

 

Під градами

Коли Діани немає поруч, дідусь не стримує емоцій.

«У мене нічого не залишилося, — зітхає Дмитро. — Тільки онука».

Руська Лозова — село під Харковом, за 20 кілометрів від російського кордону. Росіяни почали обстрілювати його з першого дня повномасштабного вторгнення.

«Ми жили під градами, — розповідає чоловік. — Стало зовсім нестерпно, і треба було тікати. А втікали вже з палаючого будинку. З мого будинку! Будинок був величезний, із садом. А тепер нічого не лишилося. Тільки онука».

Дмитро і Діана схопили свої рюкзаки, клітку з хом’яком і вибігли на трасу. Дорогою їх підібрала машина таких самих біженців.

Дмитро у харківському метро, 5 травня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

«Снаряди на трасу падають. А водій мчить, не зупиняється: «Прорвемося!» — згадує Дмитро і вперше посміхається.

Сім’я дісталася Харкова, де поліцейські допомогли їм оселитися в метро. Того ж дня російська армія увійшла до Руської Лозової.

«Ідіот цей Путін. Навіщо він прийшов сюди? Вбивати нас? Що ми йому зробили? — злісно питає Дмитро. — Я ніколи б не подумав, що він це зробить. Руські зруйнували Руську Лозову — як таке можливо? Тут же всі російськомовні, половина населення — росіяни».

Наприкінці квітня українські військові повернули контроль над селом. Але повертатися туди все ще небезпечно — там тривають обстріли і лишаються міни. Багатьом просто немає де жити — їхні будинки повністю зруйновані.

 

Під землею

«Ще не судилося мені померти, — дивлячись на онуку, каже Дмитро. — У шахті мене двічі засипало. Востаннє взагалі кілька днів мене шукали. Дістали, виходили, хоч думали, що вже труп. П’ять років тому пережив інсульт. Тепер ось війна».

Будинок у Руській Лозовій чоловік купив на гроші, зароблені у шахті. Він народився і виріс у Харкові, але ще в 90-х переїхав у Донецьк. Понад 20 років працював шахтарем. А до 2014-го вирішив повернутись додому — відпочити на пенсії.

«Як щось мені підказувало», — Дмитро радіє, що не застав початок війни на Донбасі.

Харківське метро, 5 травня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Він оселився в Руській Лозовій, робив у будинку ремонт, займався садом і городом. Виховував онуку та пишався її успіхами в навчанні.

«У п’ятий клас піде. Аби війна закінчилася», — каже дідусь.

Зараз Діана не може вчитися.

Щоб онука не сумувала, дідусь пропонує їй погратися з дітьми, які також живуть на цій станції. Натомість Діана згадує своїх друзів із Руської Лозової — вони роз’їхалися по всій країні.

«Зате встигли виїхати і вижили», — підбадьорює її дідусь.

Діана йде малювати у хол — його використовують як спільний простір. Тут обідають, дивляться фільми на проекторі і навіть грають у футбол. Стільців мало, тому дівчинка сідає на сходи біля ескалатора. На перилах висить білизна — у підземці вона сушиться довше, ніж зазвичай.

По всій станції літають комарі. Дмитро оббризкує свою постіль спреєм від комах і лягає відпочивати. Простягає ноги — поки не прийшла Діана.

Через кілька днів волонтери подарували дідусеві з онукою намет. Вони розкладуть його на платформі і зможуть нормально виспатися — так живуть ті, кому не вистачило місця у вагоні.

А ще за кілька днів міська влада повідомить про відкриття метро для пасажирів і попросить усіх, хто ховався там від обстрілу, залишити вагони. Дмитро з онукою переселяться до квартири знайомих на околиці Харкова. Там вони зможуть пожити лише до 1 червня. Що робити далі — чоловік не знає.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів