Російські військові обікрали будинки мешканців села Блиставиця на Київщині. Як відбувається розслідування і що з ним не так

Зупинка у центрі Блиставиці. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Зупинка у центрі Блиставиці. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Мешканці села Блиставиця на Київщині одні з перших відчули повномасштабне вторгнення Росії. На їхній території знаходиться злітна смуга вантажного аеропорту «Антонов», за який одразу почалися запеклі бої. З лютого до кінця березня Блиставиця була в окупації. Більшість мешканців покинули село, а коли повернулися після звільнення, майже в кожному будинку був безлад і зникли речі: прикраси, техніка, інструменти, одяг і запаси їжі. Влітку поліція Київської області заявила, що встановила 16 російських військових, причетних до крадіжок у Блиставиці.

«Ґрати» розповідають, що відбувалося в селі під час окупації, як проводили розслідування і що не так із цією справою.

 

«Ваші вбили п’ятьох наших, ми вб’ємо п’ятьох ваших»

Уранці 24 лютого пенсіонерка із села Блиставиця Олена Степанівна Давиденко крізь сон почула віддалені звуки вибухів. Гуркіт долинав зі сторони сусіднього селища Гостомель, де розташований вантажний аеропорт «Антонов». Росіяни випустили по ньому кілька ракет.

Олена Степанівна не надала значення звукам і не встала з ліжка. А через кілька годин їй зателефонувала подруга і повідомила: почалася війна. Жінка злякалася і почала збирати речі на випадок, якщо сім’ї доведеться тікати.

Все життя Олена Степанівна працювала у транспортній компанії у сусідній Бучі. А останні роки займалася домашнім господарством і доглядала хворого чоловіка, з яким живе з 80-го року.

«Після 11 години я була в кімнаті, перевдягала чоловіка. І побачила у вікно, як летить вертоліт. Слідом за ним — другий, — згадує жінка, ледве стримуючи сльози. — Заходить до мене син племінника, який живе за стіною, і каже: «Тьотя Лєна, ви бачили?». Кажу: «Бачили». І ми всі мовчки пішли у погріб. Ми розуміли, що аеродром у нас поруч, за півтора кілометри».

Родина Давиденків ще не встигла спуститися в льох, як з боку аеропорту пролунав потужний гуркіт — російські гелікоптери почали обстріл. Вони летіли із заходу прямо над подвір’ям Олени Степанівни, розверталися над горіхом у її саду і прямували до «Антонова».

«Чоловік мій не спустився у погріб. Він не зовсім адекватно сприймає ситуацію і ходив по двору, — розповідає жінка. — І дуже низько, буквально метрів п’ять над ним пролетів вертоліт. Чоловік потім розповідав: «Я пілотові подивився в обличчя, а він мені — в очі. Я хотів йому з кишені витягти і показати, так скажемо, дулю. Але вирішив, що пілот мені відповість або автоматом, або бомбою. І стримав руку».

Пізніше гуркіт стих, Олена Степанівна піднялася наверх і побачила дим над аеродромом. Увечері обстріл поновився. Перелякана родина сіла в автомобіль і втекла з Блиставиці до родичів у Хмельницьку область.

Того ж дня російські військові десантувалися у Блиставиці і зайняли частину села. За два дні до них приєдналася колона, яка вторглася в Україну з півночі. Так росіяни окупували Блиставицю.

Староста Блиставиці Світлана Микиша. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Як розповіла «Ґратам» сільська староста Світлана Микиша, за перші два тижні з півтори тисячі мешканців залишилося 450-500, решта — втекла. Можливо, поїхало би більше людей, але з 14 березня зелених коридорів уже не було. Евакуація була небезпечною — машину могли обстріляти дорогою. Так загинуло п’ять мешканців Блиставиці.

«Якось мама з двома дітьми намагалася виїхати у бік Мироцого (сусіднього села — Ґ). Автомобіль обстріляли. Жінку поранили, а 15-річного хлопчика вбили. Вони (російські військові — Ґ) під’їхали до машини. Залишили маму живою, бо в машині ще була дитина вісім років. Мама просила забрати тіло сина, вони не віддали. Вони забрали телефони та речі, і маму змусили повернутися назад. Нині мама — за кордоном. І психологічну травму лікує, і поранення», — розповіла староста.

Посилаючись на слова односельців, вона повідомила, що ще шістьох мирних мешканців Блиставиці російські військові вбили в самому селі.

«Прийшли і сказали: ваші вбили п’ятьох наших, а ми вб’ємо п’ятьох ваших. Забрали п’ятьох людей. Серед них була одна жінка. І розстріляли», — сказала Микиша.

За її словами, російські військові зайняли всі порожні будинки в селі. Вони викопали окопи та бліндажі на полях і тримали там техніку. Староста каже, що росіяни не селилися у будинках, де залишилися люди, але приходили туди перевіряти документи.

У самій Блиставиці не було боїв, але під час обстрілу аеропорту згоріло 24 будинки.

Наприкінці березня росіяни відступили з Київської області, і Блиставицю звільнили українські війська. Мешканці села почали поступово повертатися. Багато з них були вражені тим, що в їхніх будинках залишили російські солдати.

 

«Ніби це не насправді»

Родина Олени Степанівни не поспішала і приїхала додому лише 10 травня.

«У хаті був такий безлад, напевно, за десять років життя такого не зробиш. Буквально все було вивернуто з усіх шухляд і шаф. Диван — посеред вітальні. Матраци з ліжка були стягнуті. Ми маємо дров’яний котел. Чомусь усі альбоми з фотографіями були там. Газу не було, мабуть, вони ними топили», — згадує жінка.

Коли разом із рідними вона почала прибирати, зрозуміла, що багатьох речей не вистачає. Зникли прикраси: золоті обручки Олени Степанівни і чоловіка, браслет і сережки. Вкрали мобільний телефон «Astro», вміст двох системних блоків комп’ютерів, набір столових наборів із позолотою та нові кросівки чоловіка.

Зараз у будинку Давиденків — чистота і порядок. На стінці у вітальні — маленький плазмовий телевізор і старі колонки для комп’ютера. Їх чомусь не забрали.

Олена Степанівна каже: щоб прибрати будинок, витратила близько двох тижнів, але завали в одній із кімнат не розібрала досі — немає моральних сил.

«Коли я зайшла додому, був ступор, порожнеча і до кінця не розумієш, що це справді так. Наче це не насправді. Я не вірила, що сьогодні людина може прийти і так просто брати і красти. Було відчуття спустошеності. Перші день-два я не могла почати прибирати, нічого не чіпала», — розповідає жінка.

Через дорогу від Олени Степанівни живе її подруга Олена Дмитрівна Пилипенко. Нині вона на пенсії, а раніше працювала помічницею кухаря у пологовому будинку Гостомеля. У перший день війни вона також поїхала з Блиставиці з усією родиною на Закарпаття, а повернулася на початку травня.

Олена Пилипенко не в захваті від візиту журналістів, ми відволікаємо її від заготівлі консервації. За її словами, всі минулорічні запаси зникли за період окупації.

«Тут було господарство: кури, кролики, коза. Голубів чоловік залишив. Козу ми перевезли до сусіднього села. А решту хтось з’їв, нічого не залишили. Голубів було 80 штук, залишилося 16», — бідкається жінка.

Коли вона повернулася із Закарпаття, вхідні двері були вибиті, а в будинку все перевернуто догори дном.

«Одяг забрали, і взуття, і куртки, і светри, і штани, і кульок зі шкарпетками. В основному, чоловічий одяг, але і мій — труси, наприклад. Комусь для чогось треба було. На подвір’ї стояло багато машин, син займається ремонтом. Витягли запчастини, шини, акумулятори», — жаліється жінка.

Із будинку та гаража зникли дренажний насос, зварювальний апарат, шуруповерт та інші інструменти. В одній із кімнат злодії поставили піч-буржуйку, продовбали дірку у стіні для витяжки. За слідами, що залишилися, Олена Дмитрівна вирішила, що вони тут грілися, а заодно обскубували і готували її курей.

Про те, що сталося, жінка, як і її сусідка Олена Давиденко, заявила в поліцію. Слідчий приїхав, допитав потерпілих і провів опис викраденого майна.

 

Разгрому будинку культури

Рано-вранці 24 лютого колишній голова колгоспу Блиставиці, 74-річний Михайло Міль, як і більшість мешканців села, прокинувся від вибухів в аеропорту «Антонов».

«Ввечері я взяв найцінніше, що в мене э — моїх онуків, моїх дітей — і ми виїхали спочатку в Житомирську область, а потім на Закарпаття. А повернувся я з евакуації на другий чи третій день, коли вийшли звідси орки», — розповідає Михайло Іванович — кремезний усмішливий старий.

Колишній голова колгоспу Блиставиці, фермер Михайло Міль. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Ми розмовляємо в просторому ангарі з бляшаним дахом у нього на подвір’ї. У сім’ї Міль — невелике фермерське господарство, і тут вони зберігають вирощені овочі і пшеницю та ремонтують техніку. У кутку ангару припаркована «Газель». Михайло Іванович купив її, щоб їздити на пасіку — одне з основних його захоплень. Коли повернувся додому після окупації, знайшов машину не одразу.

«Вони їздили нею, розфарбували літерою «V» і спереду, і ззаду, і з боків. Вони б її угнали, вже готували її на угон. Але щось важке перевозили і муфта зчеплення вийшла з ладу. Кинули її на сусідній вулиці. Я потім її знайшов, відремонтував і, як і раніше, їжджу до бджіл», — розповідає Міль.

З подвір’я зник причіп для трактора, його Михайло Іванович не знайшов.

«Сьогодні, щоби такий причіп купити, треба десь 150-200 тисяч. Та ще й не купиш, бо ми його зробили своїми руками з хороших деталей. А тепер його нема. Могли перевозити і щебінь, і пісок, і перегній, дрова, солому — та що завгодно! Він потрібен і сьогодні, і вчора, і завтра!» — жаліється фермер.

У будинку, де живе його родина, росіяни також все перевернули, скинули на підлогу вміст шаф і вкрали частину посуду та ношеного одягу. Двері не виламували, Михайло Іванович сам вирішив не замикати замок.

«Я брав участь в афганській війні і бачив, як вони робили це все в Афганістані. Є спеціальна людина із ломиком, будь-які двері зламає. Тож коли їхали, сказав: нічого не закривайте. Хоча це не вберегло: бронетранспортер розвертався і зламав ворота», — розповідає Міль.

З подвір’я впродовж окупації також зник електрогенератор, усі інструменти, запаси продуктів, кури та дві свині.

«На 24 лютого покликали кольщика, щоби зарізав нам дві свині. Потім сусід їх годував, напував. Але орки сказали, щоби більше сюди не приходив. І все: він не знає, і ми не знаємо, де вони поділися. Двоє свиней нема. Під 200 кілограмів кожна, гарні свині», — зітхає старий.

За його підрахунками, загалом його родина зазнала збитків на суму 50 тисяч доларів.

Директорка Будинку культури Блиставиці Оксана Прокаєва. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Росіяни увірвалися не лише в житлові будинки, а й у місцевий будинок культури. Його директорка Оксана Прокаєва розповіла «Ґратам», що тут військові теж залишили після себе страшний безлад і вкрали техніку.

«Тут у нас термінал стояв, вони його вщент рознесли. Старі телевізори забрали, магнітофони, батарейки. Ми їх не списували, але вони стояли — не використовували їх. Була серйозна апаратура, Yamaha — вони не тронули, а всяке дєрьмо забрали», — дивується вона.

У невеликому кабінеті Прокаєвої все обвішано дипломами, заставлено вітальними кубками і дитячими театральними костюмами. Директорка скаржиться: все це валялося, а з кубків солдати пили та їли.

«Вибачте за слово, тут ще й гівно було. Як можна сюди сісти і накласти?! — показує вона у куток кабінету. — У мене це просто в голові не вкладається!».

Прокаєва із родиною також виїжджала із села на період окупації, її будинок теж обікрали. Зникли айпад, два комп’ютери, фотоапарат та електроінструменти.

 

Слідство

Коли росіяни відступили з Київської області до Білорусі, в ютюбі з’явилося тригодинне відео з камер спостереження із відділення служби доставки СДЕК у білоруському місті Мозир. На ньому люди у військовій формі відправляють десятки великих коробок та сумок. Відео 3 квітня виклали учасники проєкту «Беларускі Гаюн». Ним займаються білоруські опозиціонери, які відстежують активність російських військових у своїй країні.

Незабаром російський аналітичний проєкт «База даних» опублікував повний список військових, які надсилали посилки з Мозира. Там вказані номери накладних, вага посилок і куди та кому вони були відправлені. Майже весь вантаж поїхав до міста Рубцовська Алтайського краю. Там базується військова частина №6720 Росгвардії, яка брала участь в окупації на Київщині. Посилки також відправляли у Москву, Забайкальський і Красноярський край, Новосибірську й Омську область та інші російські регіони.

Українські правоохоронці використали ці дані під час розслідування пограбувань у Блиставиці. Справу передали головному слідчому управлінню Нацполіції. Там зареєстрували кримінальне провадження за статтею «порушення правил та звичаїв війни» стаття 438 Кримінального кодексу . Поліцейські виходили з того, що, згідно з Женевською конвенцією, військовим заборонено забирати власність цивільних осіб, «якщо це не виправдано воєнною необхідністю». Справу веде старший слідчий Володимир Когутко.

На початку червня він оголосив підозру в пограбуванні у Блиставиці восьми російським військовим зі списку, опублікованого «Базою даних». У середині серпня — ще восьми.

Кожен із них, за версією поліції, обікрав по одному будинку. Так, поліція вважає, що речі з будинку та ангару фермера Михайла Міля привласнив 27-річний розгвардієць із рубцовської військової частини №6720 Євген Коваленко. Він — рекордсмен зі списку «Бази даних» — відправив із Мозира додому посилку вагою 450 кг. Отримувачка вантажу — Маргарита Коваленко, ймовірно, дружина військового. Журналісти проєкту «Досьє» зіставили фотографії з його сторінок у соцмережах та відео із Мозира і встановили, що на цих кадрах він заходить на пошту кілька разів.

Поліція підозрює Коваленка в тому, що він виніс з дому Міля генератор, електропилу, шуруповерт, інші інструменти, а також ноутбук «Sumsung» та кросівки «Reebok».

Коштовності та інші речі пенсіонерки Олени Давиденко, на думку поліції, вкрав інший розгвардієць із Рубцовська, 21-річний Олексій Пікалов. Він відправив посилку Карині Пікаловій.

Будинок Олени Пилипенко — сусідки Давиденко, за версією слідства, обікрав Ілля Семенов із тієї ж військової частини Рубцовська. А житло директорки будинку культури, як вважає поліція, обікрав десантник Георгій Валієв із Волгоградської області, який служить у військовій частині №74507, що базується в окупованій Феодосії.

Основне питання до слідства — як поліція визначила, що будинки у Блиставиці обікрали саме ті військові, яким оголошено підозри. Докази слідства можна знайти у судових рішеннях щодо заочного арешту деяких підозрюваних. Наприклад, 36-річного росгвардійця Сергія Фатнєва, який, як вважає поліція, виніс із дому мешканки Блиставиці на прізвище Ковнацька фільтр для очищення води, кросівки, ноутбук та інші речі.

Одна з вулиць у Блиставиці. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

У рішенні зазначено: доказом у справі є огляд товарно-транспортної накладної з поштового відділення Мозира. Фатнєв вказав там, що відправляє «речі», не уточнивши, які саме. Ще один доказ — мобільні оператори зафіксували номер Фатнєва на Київщині під час окупації.

Поліція також знайшла у Бучанському районі «картку машини» на бронетранспортер із військової частини №6720. Так слідство доводить, що гвардійці з цього підрозділу, включаючи Фатнєва, брали участь в окупації Блиставиці.

Однак на відео з пошти не видно, що саме пересилають військові. А постраждалі від крадіжок, з якими поговорили «Ґрати», сказали, що в їхніх будинках не було камер спостереження.

Заступник начальника головного слідчого управління поліції Володимир Білоус та слідчий Володимир Когутко не відповіли на запитання «Ґрат», чим саме підтверджується причетність конкретних підозрюваних у пограбуванні певних будинків.

«Є моменти, які наразі відносяться до таємниці досудового розслідування. Але факт повідомлення про підозру вказаним 18 військовослужбовцям У справі 18 підозрюваних. 16 осіб підозрюють у крадіжках у Блиставиці. Ще двох — у крадіжках у сусідньому селі Мироцьке свідчить про те, що зібрана достатня доказова база для повідомлення їм про підозри», — сказав Білоус.

Можливо, під час судового процесу по суті прокуратура зможе розповісти, як окремих російських військових слідство змогло «прив’язати» до конкретних пограбованих будинків, але поки що таких даних немає.

 

«Я не беру в тебе, а ти не бери в мене»

Поліція не знає, де зараз перебувають підозрювані. Але, як повідомив заступник начальника головного слідчого управління Білоус, їх немає у списках загиблих чи полонених. «Ґрати» спробували з ними зв’язатися. Із 16 підозрюваних нам вдалося додзвонитися лише до двох.

Ілля Семенов, який, за версією поліції, обікрав будинок пенсіонерки Олени Пилипенко, сказав, що ми помилилися номером. Другим співрозмовником був Олексій Дмитрієв, 48-річний військовий із 46-го кулеметно-артилерійського полку, що базується на Сахаліні.

Поліція підозрює його в тому, що він виніс із одного з будинків у Блиставиці металошукач, бензопилу, планшет Lenovo, машинку для стрижки, автомобільний телевізор, пристрій для заточування інструментів, перфоратор та монтажні інструменти. При цьому, судячи з накладної, Дмитрієв відправив із Мозира до Росії посилку вагою лише 3,8 кг. Вкрадені речі, зазначені у підозрі, мають важити більше, але пояснень цьому слідство поки що не дає.

У розмові з «Ґратами» Дмитрієв визнав, що брав участь у вторгненні в Київську область, але наполягав, що не був у Блиставиці. Він визнав також, що відправляв посилку з Мозира, але заперечував звинувачення у крадіжці.

«Так, я відправляв. Це був мій ноутбук, який я брав із собою на Україну. Це протизаконно?» — сказав Дмитрієв, стверджуючи, що це його особистий ноутбук, а не крадений.

Олексій Дмитрієв (зліва). Фото: сторінка Дмитрієва в Однокласниках

Про кримінальну справу проти нього Дмитрієв, за його словами, дізнався від журналіста «Ґрат».

«Порушення звичаїв та правил війни», в якому підозрюють його та ще 15 росіян, вважається особливо тяжким злочином. Згідно з законодавством, у таких справах обов’язкова участь адвоката. Захисників для 16 російських військових призначив Центр вторинної правової допомоги, послуги оплачує держава. «Ґрати» поговорили з більшістю призначених адвокатів.

Ніхто не зв’язувався зі своїми підзахисними. Вони визнають, що беруть участь у справі не так для захисту ворожих солдатів, як для дотримання законності процедури.

«Ми як правова держава, яка підтримує насамперед закон, зобов’язані, щоб і захист здійснювався, відповідно до чинного законодавства», — сказав адвокат одного з підозрюваних Андрій Доманський.

За його словами, у березні він сам жив в окупації у місті Ворзель у Київській області і постраждав. Російські військові вивели його на розстріл із будинку на вулицю, але передумали і відпустили. Проте Доманський захищає росіянина, оскаржив рішення про його заочний арешт і вважає підозру необґрунтованою. Чому — не пояснює, посилаючись на таємницю досудового розслідування.

Адвокати росіян взагалі неохоче коментують справу. Детально оцінити підозру погодився лише Сергій Остапенко, що захищає росгвардійця Євгена Мурзинцева. За версією слідства, росіянин виніс із одного з будинків у Блиставиці шліфувальну машину, шуруповерт, електропилку та комплектуючі деталі до комп’ютера.

Захисник вважає, що поки що у справі немає доказів, що його підзахисний скоїв цей злочин. За його словами, по-перше, слідство не має оригіналів накладних з поштового відділення, ці дані взяли з відкритих джерел в інтернеті і не можуть бути доказами. А по-друге, поліція не знає, що саме відправляв його підзахисний із Білорусі до Росії.

«Одна річ, якби на наш запит білоруські поштарі дали відповідь, що особа надсилала такі речі. Дані отримані незрозуміло як. Це не відповідь на офіційний запит. І що було у посилці, взагалі невідомо. Тому що працівники пошти обшуку не проводять. Відправники заявили [у накладній], що відправляють речі. А як можна зрозуміти, що там у посилці?» — сказав адвокат.

Оцінюватиме зібрані докази зрештою суд. Поліція хоче, щоб підозрюваних судили заочно та збирається подати про це клопотання. Законодавство України дозволяє судити обвинувачених без їхньої участі, якщо вони ховаються у Росії чи на окупованих територіях. Коли почнеться суд, наразі невідомо. Поліція хоче, щоб підозрюваних судили не всіх разом, а кожного окремо.

Мешканці Блиставиці, яких обікрали, не знають, як відбувається розслідування. Їм важко оцінити роботу правоохоронців. Поліція їм нічого не розповідає, а про те, що слідство встановило підозрюваних, потерпілі дізналися від журналістів «Ґрат».

Більшість постраждалих сумніваються, що українські правоохоронці колись затримають їхніх грабіжників і ті компенсують збитки. Але мешканці Блиставиці вважають, що задля справедливості винних російських військових мають покарати.

«Вони заслуговують на покарання, як написано в законі, — переконана постраждала Олена Давиденко. — Я не буду казати, що їм треба відрубати руку. Але покарати їх треба, згідно із законом. Я прощаю їх у душі. Може мені всіх цих речей і не шкода. Це ж матеріальне, не духовне. Але сам факт: ти поліз, ти зазіхнув на чуже. Я не беру в тебе, а ти не бери в мене».

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів