Рай у затінку будов. Біженці в Україні беззахисні перед «дружбою» спецслужб

На фото в телефоні — Алішер Хайдаров із донькою Ханіфою. Вона ж із яблуком. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати
На фото в телефоні — Алішер Хайдаров із донькою Ханіфою. Вона ж із яблуком. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати

Українські спецслужби тісно співпрацюють із колегами з авторитарних держав пострадянського простору, й у вихідців із цих країн майже немає шансів отримати в Україні захист.

«Ґрати» розповідають історію узбецького біженця Алішера Хайдарова і його дружини Назокат Пулатової.

 

Назокат Пулатова носить хіджаб і широкий одяг — вона практикуюча мусульманка. Ще декілька місяців тому, якби вона прогулялася в такому вигляді людною вулицею рідного Ташкента, її могли б затримати. Але в Білій Церкві, де жінка живе останні десять років, вона завжди почувалася вільною — донедавна.

Назокат зустрічає нас на перехресті за два квартали від центру, і веде до свого дому. З нею діти — забрала їх після суботньої школи. Молодшу, трирічну Ханіфу, вона міцно тримає за руку — на вулиці ожеледиця, а п’ятирічна Саліма й семирічний Абубакр йдуть поруч. Найстарша донька — Фатіма, досі на заняттях.

Сім’я орендує скромний одноповерховий будинок. Всередині затишно пахне пловом — справжнім, узбецьким. Цього ранку Назокат приготувала його на замовлення. Вона почала брати роботу, щоби не занепадати духом, після того, як її чоловік Алішер Хайдаров опинився за ґратами в Узбекистані.

«Спершу мені було складно. А завдяки цим замовленням потрохи отямлююся», — розповідає Назокат.

Останнє повідомлення голосовою поштою від чоловіка вона отримала вранці 4 жовтня 2020 року, коли він виїжджав із Миколаєва до Білої Церкви.

«Доброго ранку, я вже їду. На 11-ту домовився про машину. Я буду о 15–16 вечора вдома», — сказав він перед виїздом.

Здається, усе було, як завжди, але чомусь у Назокат з’явилося погане передчуття.

«У нас, коли тато їхав і повертався додому, — каже вона. — завжди хотілося приготувати кілька страв, салатів, прикрасити дім як на свято. А тут не хочеться робити, примушую себе. Порожнеча і страх».

17:00, а Алішер досі не приїхав. Назокат заспокоювала себе: можливо, він пропустив машину або довелося повернутися до Миколаєва. Телефонувала до чоловіка, але він не відповідав на дзвінки.

Де перебуває чоловік, Назокат дізналася лише наступного дня. З Узбекистану зателефонувала його мама.

«Мені щойно телефонував син і сказав, що він приїхав до Узбекистану», — почула Назокат у слухавці.

Одразу зрозуміла, що чоловік не повернеться — і заплакала.

«Так, ми знали, що це може трапитися», — визнає жінка.

 

Втеча

Першим до Білої Церкви приїхав Алішер Хайдаров. У 2010 році він втік до України після того, як спецслужби Узбекистану відкрили проти нього кримінальну справу.

Переслідування практикуючих мусульман — частина державної політики, особливо за режиму Іслама Карімова. Під егідою боротьби з тероризмом, масово фабрикували кримінальні справи проти опозиціонерів і тих, хто мирно висловлював свої релігійні переконання, дотримуючись і вивчаючи іслам. Правозахисні організації неодноразово заявляли, що засуджують практику ізоляції, незаконних арештів і катування мусульман в узбецьких в’язницях.

Алішер Хайдаров був м’ясником із міста Нурата, батьком чотирьох дітей і мусульманином, який здійснював п’ятничні намази в мечеті Чілустун. У вересні 2009 його оголосили в розшук за підозрою в екстремізмі. У Службі держбезпеки Узбекистану заявили, що Хайдаров у 2004 році зазнав впливу радикального ісламіста Мухаммеда Юлдашева та приєднався до екстремістської групи «Джихадисти». У 2016 році організація потрапила до списку заборонених в Узбекистані, як і «Ісламський рух Узбекистану», політичним лідером якого був Юлдашев.

Спецслужба стверджувала, що Хайдаров пропагував ісламістські ідеї на зібраннях — за пловом у себе вдома й у гостях у інших людей — упродовж п’яти років. На одній із таких зустрічей обговорювалися лекції Юлдашева — Хайдаров приніс диски із записами.

«Алішер Хайдаров говорив про те, що імами Узбекистану не йдуть правильним шляхом і не говорять про правдиву суть ісламу, — йдеться в матеріалах його справи. — Якщо в Узбекистані буде побудована Ісламська держава на основі тверджень шаріату, тоді державне управління буде здійснюватися на засадах тверджень шаріату, і тоді імами також зможуть розповідати народу правду про те, що мусульманин має здійснювати хіджрат і готуватися до джихаду».

Шістьох учасників зборів заарештували.

Коли почалися затримання, Хайдаров був уже в Росії — поїхав на заробітки. Його покликав знайомий, який працював на будівництві в підмосковному Серпухові, і сказав, що потрібні різноробочі.

Назокат Пулатова. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати

Хайдаров кликав до себе дружину, але вона навідріз відмовилася покидати рідний дім. У січні 2010 року до нього приїхала Назокат Пулатова, 25-річна ташкентка. Вони побралися за законами шаріату й почали жити разом. Назокат каже, що завжди шукала людину, яка «знає свою релігію».

«Той, який не дотримується, від нього можна очікувати чого завгодно: він може і вдарити жінку, й образити жінку. Той, хто не боїться, що повернеться до Аллаха, від нього можна очікувати всього», — переконана вона.

У березні 2010 року Алішера й Назокат розлучили омонівці, коли вдерлися з обшуком до їхньої орендованої квартири в Підмосков’ї. Шукали Хайдарова, якого в Узбекистані тоді вже оголосили терористом.

Алішер був на будівництві, коли це сталося. Його попередили, і додому він уже не повернувся. Два місяці переховувався в Бєлгородській області, а потім знайшов спосіб виїхати до України — безпечнішої для нього держави.

Перед цим він звернувся до російської правозахисниці Олени Рябініної, яка займалася допомогою біженцям із Центральної Азії, і вона пояснила, як він може подати документи на статус біженця.

«Я за десять днів приїхала. Купила квиток і через Внуково полетіла до Борисполя», — розповідає Назокат.

 

Паспорт

В Україні Хайдаров постійно намагався легалізуватися. Він і Назокат двічі подавали документи на статус біженців, але їм відмовили, попри кримінальну справу проти нього в Узбекистані. Українська міграційна служба вирішила, що немає обґрунтованих побоювань переслідування, зокрема через віру.

Це не дивно: такі відмови трапляються в більшості випадків, за даними Агентства ООН у справах біженців. В українській правозахисній організації «Без кордонів», яка займається захистом біженців, переселенців та осіб без громадянства, констатують, що в шукачів притулку з пострадянських країн з авторитарними режимами до 2014 року майже не було шансів отримати в Україні захист. Ситуація не надто змінилася й зараз.

Відмова в біженстві припала на важкий період у житті Назокат і Алішера. Їхня перша дитина народилася з численними проблемами зі здоров’ям. Як іноземці, вони не могли розраховувати на безкоштовну медичну допомогу. Незважаючи на підтримку правозахисників, їм не вдалося вчасно зібрати потрібну суму грошей на операцію дитині, і вона загинула.

«Я навіть тіло своєї дитини не могла забрати й поховати того ж дня. Я мала піти до міграційної служби», — Назокат досі побивається.

Кілька років згодом, коли народилися інші діти, Назокат усе ж змогла отримати посвідку на проживання, як їхня мама. Але не Алішер — бо перебував у розшуку в Узбекистані.

Абубакр, Саліма і Фатіма — діти Назокат і Алішера Хайдарових. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати

За цей час родина обжилася в Білій Церкві, де Алішер знайшов роботу халяльного м’ясника. Коли в Україні почалася війна, він став волонтером і забезпечував батальйон імені Джохара Дудаєва, який воював в АТО в складі українських сил. Став членом «Всеукраїнської асоціації учасників бойових дій».

Український уряд заявляв, що надасть громадянство іноземцям, які допомагали у війні проти Росії. Але Хайдарову паспорт так і не видали. Тоді він вирішив піти іншим шляхом.

Це був 2017 рік, згадує Назокат.

«З’явилися добрі люди, які: «Давай зробимо». Ось і зробили йому паспорт. Український», — розповідає вона.

Паспорт був на те саме прізвище — Хайдаров, але ім’я інше — Алі. Віком на три роки старший, і місце народження — не в Узбекистані, а — Таджикистані. Алішер лише сказав їй, що заплатив за нього 6 тисяч доларів.

За три місяці Хайдарову почали телефонувати і вимагати 25 тисяч доларів, погрожуючи видати його на батьківщину. Усі ці розмови він записував на телефон. І Назокат їх чула, коли Алішер їх програвав. Він називав свого співрозмовника «Саша».

«Він тут закривався і кричав: якщо зі мною щось трапиться, ти не думай, що в тебе все буде добре! Я й на тебе… Я зараз усе записую!», — згадує Назокат.

Коли вона почала розпитувати друзів чоловіка, через кого він робив паспорт, один із них сказав: це людина з міграційної служби з прізвищем Безушко, співпрацює з СБУ. Переглядаючи вдома барсетку Алішера, у глибині вона знайшла копію паспорта цієї людини.

Згідно онлайн-сервісу декларацій чиновників, у Міграційній службі був працівник — Олександр Безушко. Але вже два роки як звільнився, і контактів із ним немає.

Жінка впевнена, що це він шантажував чоловіка, але в неї немає інших доказів. Записи розмов Алішер зберігав на телефоні, який забрали під час затримання.

 

Інша потерпіла

Крім Назокат, долею Алішера стурбована ще одна жінка — Світлана Ткаченко. Українка, яка прийняла іслам, п’ять років тому стала дружиною Алішера. Вони прочитали ніках і почали жити в Миколаєві. Іслам дозволяє мусульманину мати до чотирьох дружин, але зобов’язує його утримувати свої сім’ї.

Назокат про Світлану знала.

«Якщо він захотів цю ношу, ну, будь ласка, розривайся», — вирішила вона.

Алішер їздив до Світлани часто: два дні тут — три дні там. Коли він їхав 1 жовтня Назокат знала, куди й до кого.

«Звідти, коли повертався від неї, ось так от сталося», — розповідає вона.

Світлана Ткаченко. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати

Світлана називає Алішера «Алім» і «Алі» — за іменем у підробленому паспорті. Хайдаров розповідав їй, що зробив його через когось у СБУ — ця людина була з Миколаєва. У лютому 2017 року Алі поїхав до Стамбулу — «обкатати» документ. Потім відкрив банківський рахунок і навіть зробив закордонний паспорт.

За словами Світлани, її чоловіка тримали «в напруженні» люди з міграційної служби, «які його курували»: говорили йому, що він наявний у розшуку Інтерполу. Почали шантажувати. Спершу просили 3–4 тисячі доларів, а коли пройшли президентські вибори 2019 року, ціна виросла до 25 тисяч.

«Причому вони вже пресували його дуже сильно. Вони сказали, що ми не дамо змоги тобі тут нічим займатися. Вочевидь, вони йому погрожували. Бо він казав: усе, робота зірвалася, щось треба думати, чим займатися, — розповідає Світлана. — Все це його лякало. Він розумів, що звідси треба їхати за будь-яких обставин. Останні пів року обмірковував куди».

На початку жовтня в Алі відбулася «спонтанна» зустріч у центрі Миколаєва.

«Зустріч була дуже короткою, хвилин сім-десять, бо він зателефонував і запитав де я, і попросив мене забрати його біля центру», — згадує Світлана ті події.

Ім’я людини, з якою зустрічався її чоловік, вона не знає. Але зазначила, що після зустрічі Алі був зовсім без настрою. Наступні кілька днів він, за словами Світлани, поводився «дивно» й «не як зазвичай».

Коли вже треба було їхати до Білої Церкви, він довго не міг знайти машину через сервіс «Бла-бла-кар». Зрештою домовився на пізній ранок 4 жовтня. Вадим — так звали водія — наполегливо пропонував забрати не з траси, як зазвичай, а прямо з-під будинку. Алі йому кілька разів пояснював, що це незручно — район не проїзний.

«Мені це теж дивним здалося, це ж треба який, прямо напрошується додому», — розповідає Світлана.

Як завжди, вранці Алі замовив собі таксі — до траси. Приїхало «шевроле» світло-сірого кольору. Але прощаючись із дружиною, він раптом сказав, що вони можуть більше не побачитися.

Коли Світлана дізналася, що Алі не приїхав до Білої Церкви, вона зателефонувала до служби таксі 883. Операторка спочатку сказала їй, що замовлення не було, а згодом усе ж знайшла його в «анульованих» — не оплачених, з поміткою: «пасажир — затримання СБУ».

Світлана Ткаченко. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати

«Це вона промовила, у мене навіть думки не було це записати», — нарікає Світлана, бо потім у таксі відмовляться говорити взагалі.

Щоби дізнатися, чи дійсно Алі затримали працівники спецслужби, Світлана зателефонувала на гарячу лінію СБУ. Її скерували до миколаївської служби, а там їй уже сказали, що того дня не було жодних спецоперацій і затримань. Тоді Світлана заявила про викрадення до поліції.

Приїхали слідчі, перевірили будинок, узяли зубну щітку чоловіка для зразка біоматеріалу. Справу відкрили за статтею «вбивство» частина 1 статті 115 КК , і Хайдарова вважають зниклим безвісти. Світлана стала потерпілою.

«Я знала, що в Росії переслідують, у Криму кримських татар почали викрадати, чеченців теж вічно переслідують. Я не думала, що аж так людину вистежують, викрадають і вивозять. Для мене це дикість», — здивовано каже жінка.

 

Глуха справа

За кілька тижнів після викрадення за справу взявся миколаївський адвокат Ігор Скалько. Дослідивши матеріали слідства, він дійшов висновку, що в перші дні після інциденту поліція з’ясувала, що Хайдарова дійсно вивезли працівники СБУ, і потім розслідування чомусь загальмувалася.

Головного свідка викрадення — таксиста — слідство офіційно не допитало. Хоча слідчий із ним поспілкувався й розповів про це Світлані.

«Це такий літній чоловік, у якого не встановлений реєстратор. Ну, він нам нічим не допоможе», — переповідає слова слідчого адвокат.

Пізніше поліція зробила кілька запитів до керівника служби таксі з проханням надати дані про водія білого «шевроле», але вони залишилися без відповіді.

У справі — два рапорти чергового поліції за заявою Світлани. В одному зазначено, що потерпіла заявила про затримання Хайдарова працівниками СБУ, а в іншому — «людина зникла», уже без згадки про спецслужбу.

«З найпершого дня СБУ взяло цю справу під контроль, одразу ж», — вважає адвокат Скалько.

Він спробував самостійно знайти водія, але ніхто не хотів давати ні його контактів, ні номер машини, а директор служби таксі — як виявилося, колишній працівник правоохоронних органів — на запит адвоката сказав: «вся база зникла».

Через Інтерпол вдалося дізнатися, що Хайдаров офіційно залишив Україну 5 жовтня через пункт пропуску «Нові Яриловичі» на кордоні з Білоруссю. З Мінська він вилетів до Ташкента, причому перетинав кордон за узбецьким паспортом.

«Літак, до речі, був вантажний, — каже Скалько. — Я підняв історію й подивився, що це за рейс. Боїнг там якийсь, вантажний, чартер такий… Усе було підготовлене від початку. Є маршрут, усе було прораховано. Хлопці працювали серйозно».

Назокат теж подала заяву до поліції про те, що її чоловіка насильно вивезли до Узбекистану. Лише за пів року, у травні 2021 її зробили потерпілою й допитали, зокрема і про те, як її чоловіка шантажували. Але після цього справа не рухається, і жодних інших слідчих дій не проводиться.

А в серпні до неї додому прийшли поліцейські й наполягали, щоби вона написала заяву про закриття справи. Назокат, порадившись з адвокатом, відмовилася. Подала скаргу, чому поліція прийшла до неї додому з такими вимогами — але їй відповіли, що правоохоронці діяли в межах закону.

Лише в лютому 2021 року на запит Управління Верховного комісара ООН із прав людини СБУ вперше офіційно підтвердила, що Хайдарова «примусово повернули до країни походження». Зазначена причина — його дії суперечили інтересам нацбезпеки України. Далі пояснюють: у спецслужби була інформація, що Хайдаров займався транспортуванням через Туреччину до Сирії та Іраку військового спорядження й товарів подвійного призначення. Звідки ця інформація і які цьому є докази — у відповіді не йшлося, але офіційного розслідування СБУ не відкривала.

Офіційного запиту на видачу Хайдарова від Узбекистану теж не надходило. Також він не перебував у розшуку Інтерполу.

Інформації про це у відповіді СБУ та в матеріалах справи поліції немає.

«Ми не можемо нічого досягти в цій ситуації», — вважає адвокат.

Тим часом він збирає всі докази незаконних дій СБУ й неефективного розслідування, щоби подати скаргу до Європейського суду з прав людини.

 

Відеорозповідь

У жовтні минулого року й на початку лютого цього відбулися пресконференції, на яких говорили про Хайдарова. Організатори — правозахисник Максим Буткевич і голова «Асоціації мусульман-біженців «Азан» Анвар Деркач, які пильно стежать за просуванням розслідування й подальшою долею Назокат. Вони вважають, що українська держава порушила закон щодо узбецької сім’ї.

Закон передбачає, що іноземні громадяни можуть оскаржити в суді будь-яке рішення про примусове видворення, повернення й екстрадицію, а ратифікувавши конвенцію ООН проти катувань, Україна взяла на себе зобов’язання не видавати людину, якщо їй загрожує жорстоке ставлення й покарання.

«Це просто викрадення людини, — говорив Буткевич про те, що сталося з Хайдаровим. — Це коли Україна — таке собі дике поле, куди приїжджають мисливці, які просто крадуть людину, вивозять її нелегально, і ніхто нічого з цим не хоче робити».

Анвар Деркач (ліворуч), Максим Буткевич, Назокат Пулатова на пресконференції про насильницькі депортації з України. Скріншот відеотрансляції

На думку Деркача, українські правоохоронні органи працюють системно «в змові» зі спецслужбами авторитарних режимів, зокрема, Узбекистану». Крім ситуації з Хайдаровим, на пресконференції він говорив ще про два інших недавні випадки незаконної видачі узбецьких громадян. А у 2006 році відбувся один із наймасовіших випадків депортації громадян Узбекистану, які шукали притулок в Україні. Українська влада передала тоді узбецьким спецслужбам 11 осіб.

Назокат теж виступила.

Її активність та пресконференції не залишились непомітними в Узбекистані.

Наприкінці січня 2021 року на сайті узбецького «Центру вивчення регіональних загроз» опублікували матеріал журналіста Віктора Михайлова про Алішера Хайдарова. Він називає його поплічником терористів і каже, що спілкувався з ним особисто.

Учасників пресконференцій в Україні Михайлов звинуватив у тому, що вони хочуть «відмазати» Хайдарова від справедливого покарання, «намагаючись видати за простого послідовника ісламу». На доказ того, що Хайдаров злочинець, він опублікував 11-хвилинне відео — зараз воно недоступне. Михайлов називає це «відеорозповіддю», хоча воно більше нагадує нарізку свідчень на допиті.

На відео Хайдаров сидить за робочим столом, поруч піала і пляшка води, якісь теки з паперами, медична маска. Питання ставить закадровий голос, у лівому кутку помітно, як хтось записує все, що промовляється. Найімовірніше, запис відбувається в будівлі Служби держбезпеки, бо Хайдарова тримали там до лютого 2021 року. Хто саме знімав відео — невідомо.

Алішер Хайдаров. Фото: Center for studying regional threats

Хайдаров виглядає розслабленим. Спочатку розповідає про себе, про те, як захопився ісламом у 2000-х, «оскільки знайшов там відповіді на багато питань».

«Дотримувався, як міг… Читав намаз п’ять разів на день, вивчав», — розповідає він.

Але згодом потрапив до людей, у яких «в голові іслам, треба воювати». Хоча сам він, за його твердженням, не вважає себе «занадто релігійним».

Усе, про що розповідає Хайдаров, опиниться в матеріалах його справи. В Узбекистані його звинуватили за трьома статтями: частина 3-б статті 159 Кримінального Кодексу Республіки Узбекистан , терористична діяльність частина 1 статті 244-2 КК РУ і фінансування тероризму частина 2-а статті 155-3 КК РУ .

Згідно з матеріалами справи, Хайдаров спершу був членом терористичної організації «Джихадисти» і втік з Узбекистану до Росії від кримінальної відповідальності. Працюючи там на будівництві, знову зв’язався з ісламістами. Один із них — Алішер Таджибоєв із забороненого в Узбекистані угруповання «Катібат Аль-імам Аль-Бухарі».

Слідство вважає, що після переїзду до України Хайдаров продовжував співпрацювати з ісламістами. Він заслужив їхню довіру, влаштувавши в Києві на лікування поранених у Сирії бойовиків. А потім почав постачати їм тепловізори, і робив це впродовж чотирьох років.

Докази слідства — інформація від узбецьких прикордонників і спецслужби. А також свідчення шістьох свідків, яких десять років тому засудили за схожими справами. Жоден із них не стверджував, що особисто бачив або чув, як Хайдаров проповідував релігійно-екстремістські ідеї. Хіба що роз’яснив одного разу важливість виразного прочитання Священного Корану, брав участь у розмові про традиційний іслам та обряд вигнання джинів.

Хайдаров лише частково визнав провину: ісламістом він не був, але тепловізори надсилав і допомагав лікуватися бойовикам. Свідків, які дали проти нього свідчення, він знав: з одним ходив на намаз до мечеті, інші живуть у сусідній махаллі, у третіх бував у гостях або знає, бо ходив до їхніх крамниць, з деякими знайомий із дитинства. Але він їх ні до чого не закликав і не навчав арабській, у чому його звинувачує слідство.

Хайдаров, згідно з матеріалами справи, підтвердив, що познайомився в Росії з Алішером Таджибоєвим, коли робив ремонт на його дачі на Рубльовці. І Таджибоєв під час зустрічі сказав: «Рай — не в затінку будов…». Під час наступної зустрічі вже в Серпухові він закликав Хайдарова та інших робітників виконати хіджрат в Афганістані і провести там джихад разом з іншими мусульманами. Коли Хайдаров поїхав до України, вони продовжили спілкування вже по скайпу. Згодом Таджибоєв поїхав до Сирії. Він кликав Хайдарова із собою, але той кожного разу відмовляв і пояснював, що в нього робота й діти.

Хайдаров у своїх свідченнях також підтвердив, що допомагав пораненим бойовикам лікуватися в Києві, і робив це за гроші. У 2015 році вдалося прооперувати двох, які прибули із Сирії через Туреччину: Абдулмаліка з осколковим пораненням стегна й Хузайфи, пораненого в око. За те, що Хайдаров супроводжував їх у лікарні, орендував для них квартиру й після операцій привозив їм туди їжу та ліки, він отримав 400–500 доларів.

Ці гроші йому заплатив Абу Хамза. З ним його звів Таджибоєв. Також він допоміг йому зробити український паспорт, стверджував Хайдаров у свідченнях. Про СБУ та міграційну службу в матеріалах узбецької справи — жодного слова.

На відео Хайдаров також зізнається в тому, що з вересня 2016 року він надсилав до Стамбула тепловізори, які купував в українських військових крамницях. Він працював з іншою людиною — Абу Заром. За кожен тепловізор отримував від нього від 50 до 100 доларів. На відеозаписі Хайдаров пояснив, чому він займався всім цим.

«Ніколи не цікавився, що в них там відбувається, що вони там роблять. Мене цікавив лише бізнес», — говорить він.

Головна його турбота — діти.

Дивлячись прямо в камеру, Хайдаров вибачається.

«Я винен, я визнаю це. Ну нічого, це пройде, найголовніше, щоби мене мій народ зрозумів і пробачив».

Назокат дивилася цей запис. Вона переконана, що розповідь чоловіка — вигадка спецслужб, й Алішера примусили до зізнання. Жодних доказів його словам вона не бачила.

«Я вам скажу так, заклик до Сирії був, є й буде завжди. І справа не в тому, що ти з ними спілкувався і в тебе був контакт. А в тому, на чому ти зупинився, яка твоя думка. Мого чоловіка завжди, коли закликали, він говорив, що це неправильна війна», — міркує Назокат.

Світлана каже протилежне: «Це зізнання, як є».

«Знаю, що він зустрічав когось. З Туреччини приїжджали брати. А хто й що — мені невідомо. Знала про тепловізори, знала що з якимись турками він конфліктував і скаржився, — розповідає Світлана. — Знаю два випадки, коли цей товар затримувався. Одного разу його затримали й не віддали, тоді він втратив великі гроші».

Хоча, за її словами, Алі ставився до неї обережно й мало говорив про справи, а вона намагалася «не лізти». Він вчив її, що є межа, за яку «не має заходити жінка».

 

Узбецький суд

За два місяці після затримання в Хайдарова відбулася перша зустріч з адвокатом Давлятом Умідовим у будівлі Служби держбезпеки Узбекистану. Але тоді він почав відмовлятися від захисту й заявив йому, що повернувся до Узбекистану добровільно. Перед Новим роком відбулася їхня друга зустріч. І Хайдаров зміг коротко передати Умідову: «Мене викрали».

У лютому цього року, перебуваючи вже в ташкентській в’язниці, він, нарешті, підтвердив адвокату інформацію, яку вдалося знайти Світлані та Назокат про викрадення спецслужбами, і розповів нові подробиці.

Після того, як його затримали працівники СБУ, його повезли до кордону з Білоруссю й передали там до рук узбецької спецслужби вранці 5 жовтня. До того ж кордон Хайдаров перетинав за новим узбецьким біометричним паспортом, якого в нього досі не було. У ньому стояла дата прибуття до України — 28 вересня 2020 року, тобто лише за тиждень до викрадення.

Однак в обвинувальному висновку записані зовсім інші свідчення: що він переходив кордон з України до Білорусі в пошуках роботи, його затримали українські прикордонники і відправили до Узбекистану.

Слідство ж просто констатує: українські правоохоронні органи депортували громадянина Узбекистану до Білорусі. Як він потрапив до Узбекистану — не зазначено.

У березні цього року відбувся суд: Хайдарова засудили до п’яти з половиною років ув’язнення, хоча йому загрожував термін до 15 років. Суд визнав його винним за всіма статтями. Хайдаров заявив про каяття й пішов на угоду зі слідством. Про це розповів адвокат Давлят Умідов, але вирішив не розголошувати умов угоди, не маючи на те дозволу свого клієнта.

Коли суддя закінчив оголошувати вирок, він попросив вибачення в батька Хайдарова, який прийшов на засідання.

«Це моя робота. Якби я мав змогу, я б звільнив вашого сина», — переповів слова судді адвокат.

До 30-річчя незалежності Узбекистану Хайдаров сподівався на помилування. Але його прізвища в списках не було. Він відбуває своє покарання в колонії № 1 суворого режиму Бухарської області далеко від рідного дому.

 

Повертатися не можна

Назокат навідріз відмовляється повертатися до Узбекистану — вона не бачить там для себе перспектив.

«Ось я поїду назад до Узбекистану — не питання. Що скаже мені держава: Ти хто така? Незаконна дружина… Відвідувати його — не зможу відвідувати, поки він не розлучиться з тією жінкою. Якщо його будуть розлучати. А можуть і не розлучати, тримати навмисно. Розумієте… Час пролетить, ми не можемо йому там допомогти, він не може нам допомогти звідти. І що далі? Діти виростуть, скажуть: мамо, навіщо ти нас сюди привезла? Що ти з нами зробила?»

Назокат кілька разів спілкувалася з чоловіком телефоном, і він казав їй більше не говорити з журналістами й повернутися до Узбекистану. Мовляв, так безпечніше. Вона впевнена: він казав це під диктовку спецслужб.

Назокат Пулатова з донькою Ханіфою. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати

Потім у мечеті, куди ходить Назокат, з’являлися незнайомі люди, які розповідали місцевим чоловікам, що Хайдаров — терорист, а Назокат не варто довіряти. До Назокат підходили жінки — на святкуванні Курбан-Байраму в Києві або навіть приходили до неї додому нібито передати продуктову допомогу — починали переконувати, що Назокат краще буде вдома зі своєю сім’єю. А рідні чоловіка в Узбекистані раптом наполегливо попросили Назокат передати їм дітей на літо.

Дійшло до того, що вночі в будинок Назокат через вікно заліз якийсь чоловік у шортах і з барсеткою. Вона встигла покликати на допомогу сусідів, і його випровадили. Спроба пролізти до неї у двір повторилася нещодавно, але жінка знову відлякала зловмисника. Назокат впевнена, що це не злодії, а її хочуть залякати, щоби вона поїхала. Одного разу до неї прийшов чоловік, назвався другом власниці квартири і все видивлявся. Назокат каже, що він був працівником спецслужб.

СБУ, за її словами, тисне на неї й через знайомих.

«Кільком людям сказали, якщо будете допомагати, у вас можуть бути проблеми… Телефонували, на вулиці зустрічалися. Показав посвідчення швидко, швидко закрив, сказав: «Куди ти лізеш, ти знаєш? Там усе дуже серйозно. Туди краще не лізти, якщо проблем не хочеш», — розповідає Назокат.

«Вони хочуть, щоби я без галасу поїхала до Узбекистану. Потім скажуть: ось сім’я сама поїхала», — додає жінка.

Одного разу з нею через фейсбук зв’язався Алішер Садиков і назвався керівником узбецької діаспори. Він очолює узбецьке товариство «Дустлік». Воно зареєстроване в Дніпрі у 2013 році. На сайті Центру вивчення регіональних загроз, де з’явилося те саме відео з допиту Хайдарова, Садиков представлений як консультант щодо РФ і України.

Він почав радити Назокат: якщо вона хоче допомогти чоловікові, їй потрібно повернутися до Узбекистану. І в консульстві, писав він, їй готові допомогти з дорогою.

«Карімовські часи давно закінчилися, — переконував Садиков. — Багатьох давно амністували. Тюрми закрили. За бороди й хіджаб уже не утискають. Будують мечеті й медресе… А в школах вводять вивчення ісламу як обов’язковий предмет».

Назокат остаточно переконалася, що їхати на батьківщину не можна, коли на її прохання свекруха дізналася, що сталося зі знайомою, чоловіка якої видали до Узбекистану з Туреччини за схожими звинуваченням, як у Алішера.

Піддавшись на умовляння родичів і знайомих та жінка повернулася додому, але там її звинуватили в співучасті в злочинах чоловіка, а її дітей забрали до притулку й заборонили їм виїжджати з Узбекистану до 25 років. Тепер вона працює двірничкою в дитсадку, і зняла хіджаб. Їй заборонено користуватися інтернетом, дзвінки контролюють правоохоронні органи.

Назокат налаштована рішуче, але в неї немає гарантій, що Україна для неї є безпечною державою. В узбецькому консульстві, куди вона зверталася за документами, сказали прямо: українське громадянство дітей не визнають — до повноліття вони автоматично вважаються громадянами Узбекистану.

Після того, як із країни вивезли чоловіка, Назокат живе в постійній тривозі, що одного разу вона недобровільно все-таки опиниться на батьківщині.

 


 

Послухайте голоси героїв цієї історії в епізоді подкасту Колючі ріжучі — «Рай у тіні будівництв».

Рай в тіні будов

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів