Офіцер чинного резерву. Історія ветерана КДБ зі Львова, який, за версією СБУ, допоміг Росії обстріляти полігон з іноземними добровольцями

Олександр Косторний у Галицькому районному суді Львова, 22 серпня 2022 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Олександр Косторний у Галицькому районному суді Львова, 22 серпня 2022 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Рано-вранці 13 березня Росія випустила 30 ракет по Яворівському військовому полігону. Це одна з найбільших в Україні територій для навчання військових, де тоді тренувалися сотні мобілізованих солдатів, офіцерів, курсантів та іноземних добровольців. За даними СБУ, внаслідок обстрілу загинула 61 особа, 147 було поранено.

Через три місяці спецслужба затримала у Львові 72-річного проросійського діяча та ветерана КДБ Олександра Косторного. За версією слідства, незадовго до обстрілу він передав Росії карти полігону із позначеними військовими об’єктами. Сам Косторний заперечує вину.

«Ґрати» побували на суді, поговорили з очевидцями обстрілу та розповідають подробиці цієї справи.

 

Двоє конвоїрів заводять в залу Галицького районного суду Львова худорлявого чоловіка похилого віку із сивими вусами. Секретар просить його підписати пам’ятку про права та обов’язки — старий робить це важко через наручники, які конвой відмовляється знімати.

— Треба говорити українською, прошу звернути на це увагу, — зауважує суддя, почувши, що арештант перемовляється російською.

— Це не відповідає нормам української Конституції, — невдоволено кидає репліку чоловік.

— Олександре Дмитровичу, ми не з цього приводу тут зібралися, — зупиняє арештанта його ж адвокат, показуючи жестами, що не варто дратувати суддю.

Чоловік у наручниках — 72-річний львів’янин Олександр Косторний. Він перебуває під арештом з кінця червня за підозрою у державній зраді. За версією слідства, Косторний переслав у Росію карти Міжнародного центру миротворчості та безпеки, відомого також як Яворівський військовий полігон.

Це один із найбільших полігонів в Україні та основний майданчик для проведення міжнародних навчань, розташований у Яворівському районі — за 30 кілометрів від Львова та 20 від польського кордону. Командний центр полігону знаходиться у селі Старичі. Із 1995 року Україна проводила тут разом із НАТО навчання «Щит світу». Після повномасштабного вторгнення Росії полігон став одним із основних центрів підготовки іноземних добровольців. Тут проходили навчання кілька тисяч українців, мобілізованих по всій країні.

13 березня Росія здійснила масовану ракетну атаку по полігону.

 

Людина війська

Вранці 20-річна волонтерка, студентка факультету філології Українського католицького університету Тетяна Ящишин спала у кімнаті гуртожитку на Яворівському полігоні. О 3:32 оголосили повітряну тривогу, але дівчина її не почула і залишалася в ліжку.

«Вперше я прокинулася о п’ятій ранку, бо мала випити таблетки. Був прекрасний ранок: на вулиці темно, дуже тихо», — згадує Тетяна у розмові із «Ґратами».

То був її п’ятий день на полігоні. Її влаштував туди батько Олег Ящишин — полковник та викладач львівської Академії сухопутних військ, у підпорядкуванні якої перебуває полігон. Незадовго перед тим президент Володимир Зеленський оголосив про набір «Інтернаціонального легіону» з іноземних добровольців. Після його заклику в Україну почали прибувати іноземці, багато хто з них розпочав підготовку на Яворівському полігоні. Тетяна вирішила стати перекладачкою у легіонерів, і батько  їй допоміг.

Дружина і дочка загиблого полковника Олега Ящишина — Олена та Ольга перед фотографіями загиблих військових у Гарнізонній церкві святих Петра та Павла у Львові. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

«О 5:45 я прокинулася від того, що мене просто викинуло з ліжка. На мене посипалося скло. Моя сусідка почала кричати, бо на неї впала шафа, і в неї почалася паніка. Тільки ми встигли зрозуміти, що трапилося, як ударила друга хвиля. Було дуже голосно, стіни просто трусилися», — розповідає Тетяна.

Пролунав третій вибух, і тоді сусідки вибігли в коридор гуртожитку. Після четвертого дівчата зрозуміли, що треба виходити із приміщення.

«У коридорі все було сірим, у бетоні. У деяких місцях не було стелі, він просто обвалився. Були поранені, їм надавали допомогу, хто як міг. Коли ми пішли до виходу, зрозуміли, що стіни, де був головний вхід просто немає», — згадує волонтерка.

Як виявилося пізніше, дві ракети влучили в їхній гуртожиток, і її кімната дивом уціліла. Голова Львівської обласної військової адміністрації Максим Козицький заявив потім, що загалом росіяни випустили по полігону 30 ракет. З них 8 влучили в ціль, решту — збили системи протиповітряної оборони. За словами Козицького, ракети випустили з акваторії Чорного моря літаки, які вилетіли із Саратовської області.

«Коли ми вийшли надвір, побачили, що все горить, купа осколків лежить, балки… Дорогою я допомогла чоловікові, якого прибило дерев’яною балкою. Я зняла балку, а потім прийшов старший і допоміг йому. Вибух був такий сильний, що дах вилетів на плац. Купа уламків, дерева… Я наступні два дні не могла вимити бетон із волосся», — продовжує розповідь Тетяна.

Вона подзвонила мамі, сказала, що з нею все гаразд, але вона не знає, де батько, який також ночував на полігоні. Схвильована мати одразу виїхала на місце.

Тетяна сховалася в укриття і повернулася на полігон, уже коли розвиднілося і пролунав відбій тривоги. Там вона побачила, що офіцерський гуртожиток, де ночував батько, повністю зруйнований.

«Я питала у офіцерів, чи не бачили вони мого батька. Мене підвели до загиблих і сказали: подивися, може, твій батько хтось із них. Тата серед них не було. Приїхала мама, і ми залишилися, доки рятувальники розгрібали завали. Вони працювали у двох місцях: татовий під’їзд та наш гуртожиток. Це було два найскладніші місця», — розповідає Тетяна.

За її словами, одна з ракет також знищила наметове містечко, в якому мешкали іноземці. Спікер Міністерства оборони Росії Ігор Конашенков того дня заявив, що в результаті ракетної атаки вбито «180 іноземних найманців і велику партію іноземних озброєнь». Проте українські посадовці заперечували, що на полігоні загинули іноземці.

Тетяна Ящишин також каже, що насправді ніхто з «легіонерів» не постраждав, бо вони організовано пішли в ліс на час тривоги.

«Іноземців вивели. Їм пощастило, серед них немає травмованих. Вони лише приїхали. Люди були налякані. Під час наших занять, коли звучала сирена, наші викладачі начебто звикли до такого. А іноземці були перелякані. Багато хто був без військового досвіду, вони навіть в армії не служили. Для них сирени — це було щось із фільмів. Тому вони так відреагували, тож їм пощастило», — пояснює волонтерка.

До пізнього вечора Тетяна разом із матір’ю та сестрою допомагали рятувальникам розгрібати завали офіцерського корпусу, сортували речі мешканців.

«Декілька разів у нас з’являлася надія, знаходили живих людей під завалами. Це був сусід батька, з яким тато знайомий уже років 15. І також його колега-друг із академії сухопутних військ. Перший був непритомний. А другий повторював: там ще Ящишин, там ще Ящишин!» — розповідає Тетяна.

Але надії не виправдалась — полковник Ящишин загинув. У момент удару він був на четвертому поверсі, а близько півночі його тіло знайшли під підвалом.

«Олег — із родини військового. Проїхав по всіх гарнізонах ще Радянського союзу, — розповідає дружина загиблого Олена Ящишин. — Помішаний був на армії. Армія — це було його все. З 16 років був у армії. Після закінчення училища переконав командира, щоб той відпустив його в Афганістан. Без армії це не було його. Навіть коли ми їздили за кордон, екскурсійні тури відвідували місцями великих битв. Це людина війська».

 

«Дивлюсь, а у мене живіт на дві частини розірваний»

Ще один свідок обстрілу Яворівського полігону — Роман Кулик із міста Новояворівськ. Він працює у музичному гурті «Dzidzio», налаштовує техніку та водить автобус команди.

21 лютого він допомагав колективу провести концерт під Києвом. Наступного дня повернувся додому в Новояворівськ, де його застало повномасштабне вторгнення Росії.

«Я не знаходив собі спокою. Не міг бути вдома. Не міг чимось займатись. Розумів: щось треба робити,  треба було йти служити», — згадує Роман у розмові з «Ґратами».

За кілька днів йому зателефонували з місцевого військкомату і запросили пройти медкомісію. Кулик — випускник інституту фізичного виховання і був у званні старшого лейтенанта запасу. Військкомат відправив його на Яворівський полігон — займатися фізичною підготовкою мобілізованих. Роман став командиром роти.

«Коли забрали в армію, набагато простіше стало, легше на душі. Перші тижні все було гарно: гарна команда, командування, все було супер. Але все змінилося, коли стався приліт», — розповідає Кулик.

Вранці 13 березня після сирени його батальйон вирушив по тривозі в укриття — великий двометровий рів. Коли пролунали перші вибухи, Кулик помітив, що в сховищі спустилися не всі його підлеглі, і вирушив на їх пошуки.

«Я повертаюся до нашого розташування, відганяю решту людей. У цей момент, буквально за п’ять метрів від мене прилітає частина ракети. Її частина розірвалася десь позаду, а друга якраз біля мене», — розповідає Роман.

Учасник команди Dzidzio Роман Кулик. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Він відчув сильний удар у ногу та впав. Тоді всі вже втекли, і він залишився в розбомбленій будівлі сам.

«Коли впав, дивлюся: а в мене живіт на дві частини розірваний. Я взяв рукою бушлат, стягнув і хотів вийти у бік КПП, там іти метрів 50. Думаю, там мене хтось забере. Але змінив рішення, бо дуже багато набоїв над головою стріляло. Було багато людей, плюс-мінус усі мали по кілька ріжків для автомата. Хтось забрав, а хтось ні. І це все стріляло масово. І вогонь був дуже високим: 10-15 метрів», — розповідає Кулик.

Він ліг на бік і близько години лежав і молився. Після цього його знайшов командир взводу.

«Він сам маленький, худенький. Я йому говорю: ти один, ради не даш. Він побіг до хлопців по допомогу. Вогонь почав стихати. Вони принесли солдатське ліжко, поклали та винесли за територію. Мене забрали одним із перших та забрали ще одного військового, у якого була відірвана нога. Вона ще трималася, але була на межі», — каже Роман.

Солдати завантажили його в машину та відправили до районної лікарні. Медсестри почали зрізати з нього одяг, і Кулик втратив свідомість.

Медики витягли з нього десять уламків. Фрагменти ракети зачепили печінку, нирки, селезінку та кишечник. Потім його перевезли до обласної лікарні, де провели ще шість операцій. Весь цей час Кулик був у комі.

«До мене приходили, зі мною говорили. Людей ніби впізнавав, але я цього не пам’ятаю», — розповідає Роман.

Одним із тих, хто його відвідував, був лідер гурту «Dzidzio» Михайло Хома.

«Я постарався зустрітися з усіма лікарями, переговорив. Вони мені подивилися у вічі, кажуть: Михайле, тут тільки Бог вирішує. З такими пораненнями люди, в принципі, не виживають, — розповів Хома в інтерв’ю журналісту Дмитру Гордону. — Я попросився до нього одного разу. Кажу: «Хлопці, я розумію, до нього не можна, але дуже вас прошу, я маю зловити його за руку». Я зловив його за руку і попросив, щоб він жив».

Роман вижив. Він провів у комі 12 днів, а потім ще 45 днів у лікарні. Усього він переніс 10 операцій та чекає ще на дві. Медики не змогли дістати два уламки: вони не становлять загрози і залишаться з ним на все життя.

Зараз, дивлячись на Романа, не скажеш, що ще півроку тому він був за крок від смерті. Він нормально ходить, говорить і водить машину. Але на кисті червоніє великий опік, а всі руки посічені шрамами.

«На мені дуже добре все заживає, всі дивуються. 46-й рік пішов, а заживає все дуже добре. Але себе треба берегти, нічого тяжкого не брати. Лікарі кажуть: потрібно більше відпочинку і природи», — каже він.

Кулик упевнений, що напередодні обстрілу хтось здав Росії позиції на Яворівському полігоні.

«Ракета точно прилетіла туди, де в нас був штаб. Там відхилення було два метри — потолок», — доводить він свою думку.

Волонтерка Тетяна Ящишин, яка втратила на полігоні батька, також переконана, що хтось коригував вогонь.

«Потрапили точно в ті будинки, де були медпункти: вони були в татовому під’їзді та біля моєї кімнати. Це дуже важко зробити. На картах (Тетяна має на увазі радянські карти полігону, які можуть бути у розпорядженні Міноборони Росії — Ґ) не позначено санітарних місць», — сказала вона.

 

Чужа душа темний ліс

Наприкінці червня Служба безпеки України заявила, що затримала коригувальника вогню на Яворівському полігоні — 72-річного Олександра Косторного. Це відомий у регіоні громадський діяч. Ще з 90-х років він виступає за права російськомовного населення Львова.

Він був керівником організації «Російське товариство імені Пушкіна» і неодноразово безуспішно балотувався до Верховної Ради від проросійської Прогресивної соціал-демократичної партії. Конфліктував із місцевими націоналістами. У 2015 році, після перемоги Євромайдану, ультраправі зірвали з Косторного георгіївську стрічку, коли він прийшов покласти квіти на Пагорбі слави 9 травня. А у 2017 році обласна влада виселила з офісу його «товариство ім. Пушкіна».

До 1990 року Косторний служив у КДБ.

«У дев’яностому році мені було запропоновано продовжити службу негласно. Я написав рапорт на звільнення, хоча планувалося, що я продовжуватиму служити. Цей статус називається «офіцер чинного резерву». Але це був початок 90-го. А потім був серпень 90-го і комітету не стало. Відповідно всі зобов’язання, які органи мали переді мною, зникли», — розповів Косторний «Ґратам» із сумом у голосі.

27 червня працівники СБУ прийшли до нього з обшуком та затримали. Того ж дня слідчий оголосив йому підозру у державній зраді частину 1 статті 111 Кримінального кодексу , а Галицький райсуд Львова відправив у СІЗО.

Олександр Косторний у Галицькому районному суді Львова, 22 серпня 2022 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Як випливає з рішення, слідство вважає, що Косторний «збирав відомості про переміщення Збройних сил України та розміщення військових об’єктів за завданням двох представників країни агресора». Прізвища цих представників слідство поки що не розголошує, прокуратура також відмовилася називати їх «Ґратам».

За версією слідства, 4 березня, за 9 днів до обстрілу Яворівського полігону, Косторний переслав цим двом «представникам» у телеграмі карти полігону «з позначенням розташування казарм, гуртожитків та іншої інформації».

22 серпня конвоїри знову привезли підозрюваного в суд — на продовження арешту. «Ґрати» прийшли до засідання, і там Косторний виклав нам свою версію. Він стверджує, що не здавав росіянам позиції українських військових. Але при цьому не заперечує, що справді відправляв карти в телеграмі. Косторний каже, що це не карта військового полігону, а схема мисливських угідь у Яворівському районі. За його словами, він там часто збирає гриби.

«У мисливському господарстві у Старичах перед входом у коридорі вона вивішена. Це не є цілеспрямуванням. Ракети націлюються через супутник із космосу. Це для них ніщо… Я її (схему — Ґ) сфотографував, коли отримував новий членський квиток товариства мисливців та рибалок. Я не знаю, чи часто ви буваєте в лісі. Але навіть у тих місцях, які добре знаєш, я не раз блукав, щоб знайти дорогу назад», — сказав Косторний.

За його словами, схему попросив відправити його давній знайомий, прізвище якого він назвати відмовився. Косторний уточнив, що це його колишній соратник зі Львова разом із яким вони балотувалися до Верховної Ради. Близько 10 років тому він поїхав у Крим, де зараз перебуває.

На запитання, навіщо йому могли знадобитися карти мисливських угідь у Львівській області, Косторний відповісти не зміг і сказав лише: «Чужа душа — темний ліс».

«Ґрати» також запитали, як Косторний оцінює вторгнення Росії в Україну. Він відповів неконкретно.

«Сумно. Боляче, дуже боляче. Я можу вас також запитати: як ви ставитеся до того, що донеччан теж 8 років били, і все було гаразд? Ніхто не запитував, а як бути з дітьми, які там гинуть. Я співчуваю всім, хто страждає від того, що відбувається: і з одного, й з іншого боку», — сказав Косторний.

На суді він просив відпустити його із СІЗО хоча б під домашній арешт, тому що його дружина хворіє і потребує догляду. Він також скаржився на умови утримання: за його словами, в ізоляторі йому видали брудну та в дірках ковдру, а простирадла взагалі не дали.

Суддя Галицького районного суду Ірина Волоско оголошує рішення про продовження арешту Олександра Косторного, 22 серпня 2022 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Але прокурор наполягав, що Косторний має залишитися під арештом. На його думку, на волі він може втекти, вплинути на свідків і продовжити злочинну діяльність. Суддя з ним погодилася та задовольнила клопотання.

«Ґрати» звернулися до прокуратури Львівської області із запитанням: що ж таки відправляв Косторний, карти полігону чи мисливських угідь. В.о. начальника відділу нагляду щодо дотримання закону органами СБУ Андрій Никеруй підтвердив, що це справді були карти угідь. Але у листуванні, у коментарях до карти Косторний у завуальованій формі вказав, де які об’єкти полігону знаходяться.

«Йому нічого не заважало таким самим чином взяти карту Google Map і на цій карті вказати координати. Але він старший чоловік. Тому йому простіше було надіслати фото карти, які він і надіслав. У переписціі він зазначає: ось там знаходяться біженці, а там є інформація, що є зброя. Він не говорить про мисливські угіддя, де можна полювати чи збирати гриби. Це не відповідає дійсності», — сказав Никеруй.

За його словами, Косторний точно вказав розташування військових об’єктів на картах. Слідство не знає, звідки він може мати такі дані. Прокурор припустив, що в області може діяти агентурна мережа росіян. Але поки що крім Косторного ніхто з її можливих учасників не затриманий.

Водночас адвокат підозрюваного Ярослав Гандзюлевич каже, що вся версія прокуратури побудована на припущеннях, і він доводитиме невинуватість свого клієнта.

Наприкінці вересня спливає термін досудового розслідування, і прокуратура передасть справу в суд. Там вивчатимуться карти та зміст листування Косторного. Поки що ні слідство, ні захист не розкривають ці матеріали, посилаючись на таємницю досудового розслідування.

Якщо за підсумком розгляду суд визнає вину 72-річного Косторного доведеною, йому загрожує щонайменше 12 років позбавлення волі.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів