«Не гостюємо ж». Репортаж із табору для російських військовополонених на Львівщині

Російські військовополонені у спеціально обладнаному таборі у Львівській області. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Російські військовополонені у спеціально обладнаному таборі у Львівській області. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

У просторій кімнаті в одному із приміщень табору в кутку стоїть великий акваріум. По той бік скла іноді за відвідувачами кімнати спостерігають дрібні кольорові рибки. Тут можна поспілкуватися з російськими військовополоненими — лише тими, хто згоден на розмову і при цьому не перебуває під слідством.

Наймолодшому тут 19 років, найстаршому — 61 рік. Військовополонених приводить до кімнати працівник колишньої колонії, і залишає з журналістами наодинці.

«Ґрати» поспілкувалися з трьома інтернованими — кадровим військовим із Саратовської області, мобілізованим із Донеччини і контрактником із Луганщини, та розповідають, в яких умовах утримують полонених росіян.

 

Із колонії — у табір

Поруч із входом до будівлі — плита з цитатою з Декларації з прав людини. Стіни та інформаційні дошки в будівлях рясніють роздруківками іншого документа — Женевської конвенції щодо поводження з військовополоненими. Поруч висить розклад дня. О 6:00 — підйом, з 7:30 до 16:30 — робочий день із перервами на обід та перевірку, далі вільний час та о 22:00 — відбій.

До весни минулого року тут була звичайна колонія. Вважалася однією зі зразкових, про що написано в дипломі у кабінеті наглядача. Із квітня тут інтернують російських військовополонених.

Місцеві працівники розповідають, що за часів Другої світової війни після захоплення німецькими військами навколишніх сіл тут організували табір для військовополонених радянських солдатів. Через три роки до нього завезли вже німецьких.

Табір такого типу наразі єдиний в Україні. Полонених, на яких чекає швидкий обмін, утримують у різних установах пенітенціарної системи по всій країні. Тут знаходяться ті, хто або чекає суду, або своєї, зазвичай нешвидкої, черги на обмін. Переважно це представники сил «ЛНР» та «ДНР», проте є й військові російської армії. Інших ув’язнених, окрім військовополонених, тут немає — їх розподілили в інші колонії.

Російські військовополонені у спеціально обладнаному таборі у Львівській області. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Заклад, розраховано на 600 осіб. На запитання, скільки тут точно інтерновано людей, керівництво відповідає коротко: «Багато». Табір займає всю територію колишньої колонії, а в незаселених приміщеннях — ремонт, аби прийняти нових мешканців.

За КПП і воротами в колонію полонені проходять «прийомник». Тут вони залишають свої речі, які пізніше упаковують у мішки і зберігають на стелажах. Проходять огляд, можуть помитися і за бажання постригтися. Працівники табору жартують, що налисо тут нікого не голять, проте короткі стрижки — у пріоритеті, щоб не завелися воші. Після душу прибулі отримують чистий одяг: труси, шкарпетки, термобілизну — на дотик, здається, якісна — взуття та гігієнічне приладдя.

Кожному видають ще й формений одяг, хоча Женевською конвенцією передбачено, що полонені можуть скористатися своєю формою. Працівники табору розповідають, що ті прибувають сюди часто у розірваному одязі, крадених речах чи одягнені не за сезоном. Іноді — зовсім без речей. Для зручності їм пропонують сині штани та сорочку — такий колір обрали, щоб він не асоціювався із в’язницею. Взимку видають також шапку, бушлат та теплі черевики.

Барак для російських військовополонених у таборі на Львівщині. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

В окремому блоці всі, хто прибув, проходять двотижневий карантин, під час якого за ними спостерігають лікарі та психологи. Один із наглядачів табору каже, що це необхідно для того, щоб виявити можливі інфекційні і психічні захворювання, та уникнути можливих ризиків. Після карантину їх переводять до решти.

Кімнати, де сплять полонені росіяни, нагадують дитячий табір. Акуратний ряд застелених ліжок з тумбочками поруч — приблизно 20 на кімнату. Чи зайняте місце, можна зрозуміти за наявністю постільної білизни. В одній із кімнат — відчинене вікно на провітрювання. Працівник швидко його закриває, щоби не випускати тепло. Однак навіть попри це тут тепліше, ніж буває у столичних квартирах. Зараз усі полонені на роботі, тому приміщення пустують.

 

«Ні агресії, ані презирства»

При вході до робочої зони стоїть великий стіл із картками кожного полоненого. Коли вони приходять на роботи, то здають їх, повертаючись, забирають. Так наглядачі контролюють, хто зараз задіяний на якій із ділянок робіт. Їх тут кілька — збирання меблів, виготовлення дерев’яної тріски для розпалювання, ремонт дерев’яних піддонів та поклейка паперових пакетів. Табір отримує сировину, виготовляють потрібний виріб, упаковують та віддають замовнику.

На ділянці деревообробки полонені роблять каркаси для плетених меблів. Один із працівників колонії, хвалячись, каже, що це перше таке замовлення, якщо замовнику сподобається, то продовжать робити й надалі.

Поки очікуємо на провідника до іншої ділянки, запитуємо охоронця Імена співробітників колонії, з якими спілкувалися журналісти, відомі редакції, однак, дотримуючись протоколу безпеки установи, ми не можемо називати їх у тексті , чи важко працювати з полоненими росіянами. Чоловік усміхається і каже, що в системі покарання вже 21 рік, і з полоненими працювати виявилося найпростіше. «Ні агресії, ані презирства» не відчуває, — каже, що бачить у кожному з них «обмінний фонд». На запитання, чому, відповідає: «Син у полоні».

Російські військовополонені працюють у таборі на Львівщині. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

У приміщенні, де працюють над поклейкою пакетів, полонені збирають яскраві жовто-блакитні роздруківки із соняшниками у пакети із написом «Рідна Україна». Процес налагоджений як конвеєр — хтось складає, хтось клеїть, інші чіпляють мотузочки, а наприкінці перераховують та пакують. За столами не розмовляють, зосередившись на роботі.

Поки «Ґрати» спілкувалися з працівниками табору, частину інтернованих вивели на шикування, щоб відвести на обід. Полоненим із травмами до будівлі, де розташувалася тимчасова їдальня — основна поки що на ремонті, — допомагають дійти товариші. Дорогою більшість із них намагається не зустрічатися з нами поглядом.

Російські військовополонені у спеціально обладнаному таборі у Львівській області. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

У черзі до їдальні не розмовляють. Коли бачать журналістів, опускають очі. Лише один піднімає погляд — неприємний, такий буває у в’язнів, які давно не бачили жінок. На стіні висять стенди з українською державною символікою. На обід, який готують самі полонені — суп, каша та котлета. Окремо видають великі пайки хліба.

За словами міністра юстиції Дениса Малюськи, який презентував іноземним медіа роботу табору, за місяць на харчування та комунальні послуги для одного полоненого держава витрачає близько трьох тисяч гривень. А годувати за конвенцією полонених потрібно не гірше, ніж збройні сили, що загалом підтверджує тендерна історія установи — закуповують м’ясо, овочі, рибні консерви, крупи та печиво. Загалом, за словами заступниці міністра юстиції Олени Висоцької, з податками, зарплатами персоналу та іншими послугами Україна витрачає на місяць на одного полоненого приблизно 10 тисяч гривень, що приблизно можна порівняти з витратами на одного цивільного увʼязненого.

«Росіяни вивезли близько двох тисяч ув’язнених». Монолог заступниці міністра юстиції про ситуацію в СІЗО і колоніях під час війни

Після роботи в інтернованих — вільний час. Тут є бібліотека, де можна взяти книжки. Багато українською мовою, є підручники. На тумбочці одного з полонених у медичному блоці лежить «Всесвітня історія» за 10 клас. Цілу полицю займає багатотомна історія Української повстанської армії. Усі томи – на місці.

В окремій кімнаті зі столом та лавками з важкими кованими ніжками можна пограти у шахи, шашки та доміно. Є спортивний майданчик та невеликий стадіон, де за погодженням у вихідні полонені грають у футбол. В одній із кімнат обладнали «кінозал» із великою плазмою на стіні. Тут лише українські канали, але можна подивитися кіно. Проте найчастіше дивляться новини, хоч і майже не обговорюють їх.

Медичний блок виглядає досить сучасно — з УЗД та добре обладнаним стоматологічним кабінетом, де встановили навіть портативний рентгенологічний апарат. У таборі приймають терапевт, хірург і стоматолог. З полоненими працює психолог — до нього інтерновані можуть звернутися у разі занепокоєння чи проблем, або за необхідності психологічної підтримки. Є й групові заняття. Відвідування психолога — добровільне, ходити до нього не обов’язково, проте, за словами працівників колонії, це популярно.

Російські військовополонені під час обіду у таборі на Львівщині. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Полонені можуть також писати листи рідним, доставку яких частково бере на себе Мін’юст, а частково — Червоний хрест, представники якого сюди регулярно приїжджають. Вони привозять сигарети для інтернованих та різні товари, і забирають пошту.

Восени в колонії встановили IP-телефонію, щоб полонені могли контактувати з рідними не лише за допомогою листів. І більшість віддає перевагу саме цьому способу — заради живого спілкування з сім’ями. Один із інтернованих, з яким вдалося поспілкуватися, — Олександр С. Імена ув'язнених, з якими спілкувалися журналісти, відомі редакції, їхню інформацію перевірили. Але, відповідно до протоколу безпеки табору та рекомендацій ООН, ми не називаємо їх  — розповів, що доступ до телефону працює в порядку живої черги. Якщо додзвонитися не вдається, доводиться знову чекати своєї черги.

Проте розповісти родичам про те, як тут живеться, військовополонені можуть і через журналістів. Багато хто з тих, хто вже пройшов через колишню колонію, «засвітився» на відео українського блогера Володимира Золкіна, популярного завдяки своїм інтерв’ю з полоненими росіянами. Згадують про нього і ті, з ким вдалося поспілкуватися «Ґратам» — один із полонених, Владислав В., розповів, що його батьки змогли більше дізнатися про те, в яких умовах він перебуває тут завдяки відео Золкіна.

Журналісти тут уже нікого не дивують. Моніторингова місія ООН у рекомендаціях уряду нагадувала, що надто велика публічність порушує права ув’язнених. Проте українські можновладці вважають, що відвідування журналістами полонених допомагає Україні показувати, що в країні дотримуються їхніх прав.

 

«Ніхто не думав, що нас без навчання відправлять на перед»

Розмова із полоненими відбувається у кабінеті психолога, де можна забезпечити приватність. Інтернованих приводить охоронець і виходить до сусідньої кімнати, зачиняючи за собою двері, щоб забезпечити їм можливість вільно говорити. Спілкуватися з журналістами можуть лише ті полонені, які не під слідством за військові злочини, а крім того, не проти розмови.

У кімнату заходить невисокий чоловік на милицях і розташовується навпроти. Олександру С. із Луганщини 28 років. У таборі він з жовтня — потрапив у полон на Харківському напрямку. Говорить короткими фразами, доводиться ставити багато уточнюючих питань.

Російські військовополонені працюють у таборі на Львівщині. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

«Зустріли нормально, тортур чи чогось такого не було. Тут прості правила, які потребують виконання. Якщо ти їх виконуєш, усе в тебе добре», — розповідає він про своє перебування у таборі.

На умови не скаржиться, каже, що задоволений пайком хліба, яку видають щодня. Стверджує, що в армії йому не сподобалося, і на запитання, що б сказав іншим бійцям російської армії, каже, що краще взагалі не починати воювати. Розповідає, що примусово мобілізованих із Луганської області «кидали на фронт, як гарматне м’ясо». Що робити тим, кого ось так примусово змусили взяти до рук зброю — не знає.

«Я працював таксистом і спостерігав цих (мобілізованих луганських — Ґ) щодня. Двохсотий, двохсотий, двохсотий. Їх вивезли із Попасної. Я бачив, кого мобілізували, і потім привезли. Це страшно насправді», — розповідає він.

До участі у бойових діях він працював у Москві з родичами, тож подій 2014 року на батьківщині не застав. Повернувся лише 2017-го, а з 2021-го став таксувати. Стверджує, що новинами тоді не цікавився, як і тим, що відбувалося у його рідному регіоні.

Навесні 2022 року він підписав контракт, бо не хотів, щоб йому вручили повістку силою, як іншим — у лютому на Луганщині росіяни розпочали примусову мобілізацію місцевих.

«Сам би я не пішов воювати, виїхати не міг, бо МДБ «ЛНР» заборонила виїзд особам віком від 18 до 55 років за межі кордону. І все одно почали ходити будинками. Я потім це бачив: просто зупиняють маршрутку, заходять і людей піднімають, чоловіків виводять і не посперечаєшся, — розповідає він. — У мене є знайомий, він постійно заносив 50 тисяч, щоби відкупитися. Але спочатку ходили місцеві, «ЛНР», а потім уже почали ходити росіяни, і ти вже не викрутишся».

Вдома на Олександра чекає дружина і п’ятирічна дочка.

«Зателефонував, дружина плакала, бо їй сказали, що я вже «трьохсотий» Поранений , і сказала, слава Богу, що я живий», — розповідає він.

Тепер чекає на обмін. Говорить, що коли повернеться, хоче провести час із донькою — це звучить так, ніби він просто не знає, що робити після звільнення.

Іншим полоненим, який погодився поспілкуватися з журналістами, був 21-річний Владислав В. із Донеччини. Його мобілізували безпосередньо з університету 23 лютого, буквально перед повномасштабним вторгненням.

Російські військовополонені працюють у таборі на Львівщині. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

«Я навчаюсь в університеті, на кафедрі економічної теорії. Мені зателефонувала кураторка і сказала: «Владе, на тебе прийшла повістка, не хвилюйся, тиждень-два побудеш у польових умовах і потім вас відпустять додому». Це було 23 лютого. Ніхто не думав, що це переросте в таку війну і ніхто не думав, що нас без навчання і цього всього відправлять на перед», — розповідає він.

24 лютого його мобілізували, потім розподілили до батальйону та взводу, і на початку березня відправили до Білгорода. А наприкінці квітня під селом Кутузівка на Харківщині він потрапив у полон.

«Зі мною було троє людей і, коли нас оточили, звісно, ніхто в минулому бойового досвіду не мав, і всі не знали, що взагалі робити. І просто [виконали] правило «чотирьох стін»: усі зайшли до однієї кімнати. Поки нас обкидали гранатами, ми сиділи та не знали, що взагалі робити», — каже Владислав. Після атаки вони вийшли та здалися.

Його батьки та дівчина дізналися про це з листа.

«До нас до Харкова приїхав Червоний хрест і я написав коротке повідомлення про те, що зі мною все нормально, я потрапив у полон. Я насправді думав, що лист не дійшов, накрутив себе, що неправильно номер написав», — розповідає він.

До табору на Львівщині він потрапив 30 травня з Харківського СІЗО. І тоді ж отримав першого листа від рідних.

«Коли ми приїхали сюди і приїхав Червоний хрест, я почув своє прізвище, коли роздавали листи. Мама надіслала відповідь, що вона знає, що всі переживають і чекають додому, і вони всіляко намагаються якось впливати на частину, щоб мене скоріше повернули», — згадує Владислав.

Розповідає, що батьки бачили відео про табір, записане блогером Золкіним, де показали розпорядок дня. Про те, як до нього ставляться в ув’язненні, батьки, здається, не питали. Він їх про новини теж.

Згадує, що раніше читав анонімні телеграм-канали.

«У Донецьку завжди гнали на цей бік, а цей бік жене на той бік, нічого нового»

Але новинами не цікавився ні тоді, ані тепер.

Як і всі, він чекає на обмін. Каже, що морально важко так довго не бачити свою сім’ю, і він дуже від цього втомився.

«Робота допомагає якось відволіктися, тим більше на пакетах я пакувальник і постійно рахую, у мене в голові цифри. За десятками тисяч пакетів мені потрібно перелічити, запакувати, і, коротше, у мене мізки постійно зайняті іншими речами, і це не дозволяє мені думати про дім», — каже він.

Умови утримання він називає «нормальними».

Російські військовополонені під час обіду у таборі на Львівщині. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

«Працюємо. Годують, як для полонених, цілком непогано. Звісно, вдома я харчуюсь набагато краще, але якщо врахувати, що це — полон, то нормально годують і ставлення теж нормальне», — каже він.

Розповідає, що щонеділі приїжджають капелани і полонені мають можливість сходити до церкви. Владислав її іноді теж відвідує.

Працювати з полоненими у церкві погодився місцевий священик греко-католицької церкви, однак, схоже, це не заважає інтернованим, серед яких парафіяни Російської православної церкви, відвідувати його служби.

Між собою полонені, за словами Владислава, обговорюють здебільшого плани «після обміну» та події минулого дня. Іноді просто проводять час на вулиці та «дихають повітрям». Сам Владислав після звільнення планує з дівчиною переїхати до Туреччини і там «будувати життя далі» — хтось із полонених розповів про те, що це можливо.

35-річний Сергій Г. із військової частини, дислокованої під Самарою, досі не може зрозуміти, чому його ще не обміняли, хоча він потрапив у полон ще 1 березня на Чернігівщині, а у таборі — з липня. Якщо іншим полоненим ми питання ставили українською, хоч і відповідали вони переважно російською, у випадку з Сергієм іноді переходимо на його рідну мову, хоча іноді він сам уже використовує українські слова.

«Було повідомлено у всі інстанції, до яких було можливо. Дружина і сестра продовжують битися до останнього, вони чекають на мене, мою сім’ю, але вони не розуміють, чому я так довго перебуваю в цьому закладі», — розповідає він.

Коли його звільнять, хоче покинути армію. Каже, що впевнений, що легко знайде інше заняття.

Умови утримання називає нормальними: «скаржитися нема на що, не гостюємо ж, а в казармі умови такі самі».

Каже, що у його сім’ї прийнято вірити не «телевізору» та російській пропаганді, а розповідям близьких. Тому зміг заспокоїти батьків, яким російські пропагандисти розповідають по телевізору, що полонених росіян часто катують та морять голодом.

«Мати переживала, для батьків ми залишаємося дітьми до кінця своїх днів, і тому мати мені каже: «Скажи мені чесно, яке ставлення і взагалі все так, як ти кажеш, чи так, як ми бачимо у себе по телевізору». Я говорю: «Все так, як я кажу». Вона каже: «Все, я зрозуміла».

Російські військовополонені у спеціально обладнаному таборі у Львівській області. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

У Сергія двоє дітей, син та дочка трьох та шести років.

«Дружина їм зараз не може пояснити, що я в полоні», — відповідає він із гіркотою на запитання, що дружина розповідає дітям, коли ті запитують, чому батько не вдома. Їй доводиться казати, що він у відрядженні — що таке полон вони ще не розуміють. Сама дружина з розповіді Сергія ставиться адекватно і все розуміє.

Сергій — кадровий військовий, у російській армії понад 9 років. Збирався полишити службу через рік, коли закінчувався контракт. Натомість — тепер у полоні. За втомленим голосом та тоном зрозуміло, що чоловік розчарований в армії та державі, яким віддав стільки років на службі.

Він розповідає, що багато товаришів по службі, особливо, хто старший і досвідченіший, ставилися до вторгнення погано, проте всі виконували наказ. На запитання, чи могли вони відмовитися, зауважує, що можна не виконати злочинний наказ, а в пересуванні колоною злочину немає, тому немає й права відмовитися.

Табір для полонених на Львівщині: в яких умовах утримують російських військових

Вважає, що його керівництво армії та держави поставилося підло і до них, і до українців, бо «армія — це про захист своєї держави, а не про напад на іншу».

«23-го числа [лютого 2022] все для нас обернулося зовсім інакше. Усі розраховували, що якщо ми не поїдемо до Білорусі, то просто поїдемо додому. Але настільки, ми не вірили до останнього, що це відбувається на наших очах», — згадує він.

Колона, в якій він пересувався, перетнула кордон із Сумщиною 24 лютого, через кілька днів маршу КАМАЗ, який доручили йому супроводжувати, зламався, і кілька днів Сергій із товаришами по службі йшли через поля, допоки не зустріли бійців місцевої тероборони.

«Нам сказали: «Хлопці, ви перебуваєте в оточенні, і ви нікуди не пройдете. Ні в тил, ані вперед, ні назад. Здавайтеся — залишитеся живими». Командир вирішив, що ми здаємося. Тож ми потрапили в полон», — каже військовий.

Вже в полоні він дізнався, що його бригада була майже повністю знищена.