Нагадування. Частина 4. Що сталося з «плівками» Миколи Мельниченка. Хто хотів їх купити і хто в результаті отримав
Малюнок: В’ячеслав Юрченко, Ґрати
Справа Георгія Гонгадзе — дзеркало сучасної історії України. Злочин, який намагалися спочатку приховати, а потім замнути, відгукнувся відлунням «касетного скандалу», звинуваченнями в замовленні злочину проти другого президента Леоніда Кучми, акціями протесту і, як наслідок, Помаранчевою революцією.
Ми продовжуємо публікацію розповіді співавтора документального фільму про загибель Георгія Гонгадзе Максима Каменєва. Про те, як вбивали журналіста, ви можете прочитати в першій частині його великого матеріалу — «Нагадування», про те, що відбувалося з тілом — в другій. В третій — він розповів яку роль розмови в кабінеті Леоніда Кучми зіграли у вбивстві журналіста.
Сьогодні він розповідає про те, що сталося з «плівками Мельниченка»- записами прослушки в кабінеті Леоніда Кучми, хто хотів їх отримати і що з ними в результаті сталося.
Похмурого дня 26 листопада 2000 року на контрольно-пропускний пункт «Шегині» між Україною і Польщею під’їхав чорний джип Mitsubishi Pajero. Його водія — львів’янина Володимира Цвіля — прикордонники знали, як бізнесмена, який регулярно перевозив товари з Польщі та Чехії. А ще, як контрабандиста політичної літератури — за рік до цього Цвіля затримали на цьому ж пропускному пункті і конфіскували тираж книги голови Соцпартії Олександра Мороза, ключового суперника Леоніда Кучми на президентських виборах.
До осені 2000-го політичні пристрасті вщухли, та й Цвіль цього разу виїжджав з України, а не в’їжджав — можливо тому прикордонники не дуже придивлялися до п’яти значного розміру дорожніх сумок в багажнику Pajero. Джип благополучно перетнув кордон і попрямував до автовокзалу Перемишля.
Там бізнесмен чекав автобус Львів-Жешув, який обігнав на кордоні. Трьох його пасажирів — сімейну пару з чотирирічною дівчинкою — ще потрібно було доставити в Чехію.
Сімейство вибралося з старенького «Ікаруса» в піднесеному настрої, чоловік насамперед поцікавився, чи не було у Цвіля проблем на кордоні. Той здивувався запитанню, але відповів, що все пройшло гладко. У 2004 році в автобіографічній книзі «У центрі касетного скандалу. Розповідь очевидця» Цвіль згадував, як подзвонив Олександру Морозу і відрапортував: «Майор успішно перетнув кордон».
Вже на півдорозі до чеського містечка Острава майор і колишній президентський охоронець Микола Мельниченко зізнався, що обдурив водія. Зі Львова той віз у багажнику не тільки особисті речі сімейства, але і заховані в дорожніх сумках півсотні компакт-дисків з сотнями годин записів з кабінету Леоніда Кучми.
Диктофон
За 20 років Микола Мельниченко часто змінював розповідь про те, як, кому і коли він передавав ці записи. Але про те, як почав їх робити завжди згадував однаково.
«Я випадково був присутнім при одній розмові президента в його кабінеті. Це було наприкінці 1997-го — початку 1998 року. Я тоді сховався — там є ніша, де можна непомітно сховатися. Це була бандитська розмова про вибори до Верховної Ради. Я підслухав розмову і зрозумів, що наш президент — бандит», — розповідав Цвілю Мельниченко.
Львівському бізнесмену президентський охоронець коротко переказував свою кар’єру: ще в середині 1980-х під час армійської служби в підмосковному Чехові, рядовий Микола Мельниченко сторожив підземний бункер, збудований для керівництва СРСР на випадок ядерної війни. Бункер міг дати притулок п’яти тисячам осіб на п’ять років. Військова частина, в якій служив Микола, входила до складу 9 управління КДБ.
Після демобілізації Мельниченко вступив до Київського вищого військового інженерного училища зв’язку. Там, на курсах бальних танців познайомився зі своєю майбутньою дружиною, киянкою Лілією, а після проголошення Незалежності дав присягу українському народу. У 1992 році Мельниченко випустився у званні лейтенанта. За його словами, спочатку він отримав направлення в Службу безпеки України, а вже звідти — в Управління державної охорони, «спадкоємця» 9 управління КДБ. В управлінні 26-річному офіцеру доручили охороняти голову держави — спочатку Леоніда Кравчука, а з 1994-го — Леоніда Кучму.
Мельниченко згадував, що підтримував Кучму на перших виборах, але розмова, таємно підслухана в ніші, вразила його настільки, що спочатку він захотів вбити президента. Але потім передумав, вирішивши, що вбивство тільки героїзує Кучму і перетворить його в жертву.
«Тоді я вирішив, що потрібно його злочин задокументувати», — розповідав потім охоронець.
В його службові обов’язки входив захист голови держави від прослушки. Мельниченко регулярно перевіряв подарунки, які приносили Кучмі відвідувачі, шукав за допомогою спеціальних пристроїв «жучки» по кабінетах.
У 1998 році він сам почав записувати розмови президента. Причому, за його словами, на звичайні диктофони. Перший, касетний, Мельниченко сховав у кімнаті відпочинку Кучми, але потім осмілів і перебрався в робочий кабінет.
«Коли заходиш з лівого боку — м’який куток і під диваном був розміщений цей диктофон», — описував подробиці майор.
Згодом він уточнював: пристроїв було кілька. Щоранку охоронець заходив в кабінет разом з прибиральницею і непомітно міняв диктофон під диваном. Мельниченко намагався не залишати на рекордері відбитки пальців, і щоб економити місце приловчився включати запис дистанційно, щоразу, коли заводив до президента важливих гостей.
Багато хто досі не вірить цій розповіді майора. Серед них і Олександр Мартиненко, який в 2000 році був прессекретарем Леоніда Кучми. В інтерв’ю для мультимедійного проєкту «Справа Гонгадзе як дзеркало епохи» він згадує, як після оприлюднення «плівок» в Адміністрації президента намагалися повторити трюк з диктофонами.
«Виявилося, що з-під дивану писати можна. Це працювало, — посміхається Мартиненко, після чого додає. — Я не технік, не інженер, але там, напевно, з моєї точки зору, були інші технічні засоби. Які — не знаю».
Проте, журналіст Олексій Степура, який вивчає «плівки Мельниченка» вже 20 років, впевнений: Мельниченко дійсно записував розмови президента на цифровий диктофон, який вносив і виносив з кабінету.
«На записах є звуки, коли заходять в кабінет, потім чутно кроки і запис обривається», — аргументує журналіст.
Микола Мельниченко так і не надав свої легендарні диктофони українському слідству у справі про вбивство Гонгадзе, оригінали записів він в прокуратуру теж ніколи не передавав.
Через 18 років, звинувачуючи колишнього майора в державній зраді, Генпрокуратура визнала достовірність його розповіді і навіть уточнила модель рекордера.
«Мельниченко незаконно проводив прослуховування робочого кабінету президента України за допомогою технічних пристроїв, в тому числі цифрового диктофона Toshiba DMR — SX1», — зазначено в повідомленні про підозру, яке опублікувало видання «Тема».
Штатної функції дистанційного керування у цього пристрою не передбачено. Де саме майор розміщував диктофон в ГПУ не уточнили.
Секретар
Виїхавши за кордон у 2000 році, Мельниченко не довго залишався інкогніто. Вже через 10 днів в Празі він дав перше інтерв’ю спочатку народним депутатам, а потім «Радіо Свобода».
Малюнок: В’ячеслав Юрченко, Ґрати
Журналіст Аскольд Крушельницький, згадує, що на інтерв’ю з ним майор прийшов маскуючись під жінку — в перуці, темних окулярах і довгому плащі.
Не вдаючись в подробиці, Мельниченко повідомив, що записував розмови президента тривалий час, і що записів у нього більш ніж достатньо.
Він стверджував, що розкрити президентські секрети його спонукало зникнення журналіста Георгія Гонгадзе — тоді він переслухав розмови Кучми з силовиками, змонтував з них касету і в середині жовтня 2000 передав її Олександру Морозу. За словами майора, голова Соцпартії здався йому єдиною людиною, якій можна довіряти.
«При зустрічі з Морозом я поставив умову обов’язкового їх оприлюднення, щоб громадськість дізналася про їхнє існування та справжні дії президента», — стверджував майор у своєму першому інтерв’ю.
Цю ж історію Мельниченко через два роки переказав в передмові до книги «Хто є хто. На дивані в Леоніда Кучми». На той час майор отримав політичний притулок в США і перебрався туди разом з сім’єю.
У 2002 році Микола Мельниченко прилетів до Лондона на зустріч з Олександром Гольдфарбом , керівником Фонду громадянських свобод (ФГС) опального російського олігарха Бориса Березовського . У приватній бесіді майор зізнався, що Олександр Мороз був не першим, з ким він поділився записами з кабінету президента.
Розмову з Мельниченком Гольдфарб про всяк випадок записав на диктофон. Через чотири роки він передав «Українській правді» 11 її фрагментів.
Навесні 1999 року, згадував на них колишній охоронець, спільні знайомі організували йому зустріч з першим головою СБУ Євгеном Марчуком. На той час, чекіст з 30-річним стажем Марчук повністю пішов у велику політику. Він встиг побувати в кріслі прем’єр-міністра і готувався позмагатися за посаду президента з Леонідом Кучмою.
На першу ж зустріч з Марчуком Мельниченко нібито приніс кілька записів з кабінету голови держави і попросив поради: що з ними робити. За словами майора, Марчук відповів:
«Потрібно зло зупиняти. Ну і давай, записуй далі».
Про те, що Марчук купує записи, за словами Мельниченка, не було й мови. Але для «деякої підтримки» той дав 1000 німецьких марок .
«Він спитав: як з грошима. Я відповів: дуже тяжко», — згадував майор.
Мельниченко став частіше записувати Кучму і постачати Марчука інформацією про розмови в кабінеті президента. Вони зустрічалися десять разів, охоронець щиро сподівався, що його новий знайомий переможе на виборах.
На записі, опублікованому «УП», Мельниченко розповідає, як напередодні першого туру виборів запропонував Марчуку встановити в кабінеті президента систему відеоспостереження і записати, як підлеглі доповідають Кучмі про фальсифікації голосування. Ексголова СБУ нібито спочатку схвалив ідею, але потім відмовився.
31 жовтня 1999 року він програв вибори — в першому турі отримав трохи більше 2 млн голосів і зайняв лише п’яте місце. У другому турі Кучмі потрібно було змагатися з лідером комуністів Петром Симоненком. Напередодні голосування Євген Марчук підтримав чинного президента, а той призначив його секретарем Ради національної безпеки і оборони.
Євген Марчук довго заперечував своє знайомство з Мельниченком. Він зізнався в цьому тільки через 12 років в статті для газети «День» — «Правда, яку не вдасться приховати». Але його розповідь про зустрічі з охоронцем Кучми істотно відрізнялася від свідчень самого Мельниченка.
Марчук згадував: Мельниченко в першу чергу повідомив йому про підготовку арешту сина — тому міліція нібито збиралися підкинути наркотики. Інформація підтвердилася, арешту вдалося запобігти. На наступних зустрічах президентський охоронець попереджав про можливий теракт під час публічних виступів Марчука та інші провокації влади.
«Цей молодий чоловік — Микола Мельниченко. Він мене попередив про провокації і я йому за це вдячний», — написав Марчук. Політик підкреслив — до прослуховування кабінету президента та до майбутнього «касетного скандалу» він стосунку не мав.
Так чи інакше, працюючи в Раді національної безпеки і оборони, Марчук знав, що голову держави прослуховує його власний охоронець і, судячи з усього, ніяк цьому не перешкоджав. На жодному з опублікованих записів з президентського кабінету розмов самого Марчука немає.
Єдиний свідок спілкування Марчука і Мельниченка — водій політика Павло Потеряйко помер через два роки після того, як возив шефа до офіцера держохорони. Його труп знайшли вранці 22 жовтня 2001 року в парковій зоні на Дарниці — слідство встановило, що Потеряйко отруївся неякісним алкоголем, випиваючи після роботи з колегами — водіями з автопарку Верховної Ради.
Соціаліст
Після призначення Марчука до РНБО їх спілкування з Мельниченком припинилося, згадував майор у розмові з Гольдфарбом. Тоді охоронець президента почав шукати вихід на Олександра Мороза.
Вони зустрілися в лютому 2000 року біля православного монастиря на Видубичах.
«Я одягнув перуку, окуляри, переодягнувся в довгий плащ, щоб неможливо було зрозуміти чоловік це чи жінка», — згадував Мельниченко. Морозу він розповів про свої стосунки з Марчуком і злочини Кучми. Лідер соціалістів зажадав доказів.
Охоронець президента став постачати опозиціонера інформацією: розповів, що влада готує провокації проти його соратника Миколи Рудьковського і просив попередити віцепрем’єрку Юлію Тимошенко, що їй теж варто бути обережнішою. А після зникнення Георгія Гонгадзе прослухав записи, змонтував ту саму касету і передав її Морозу.
Олександр Мороз попереджав співзасновника «УП» про стеження ще влітку 2000 року.
«Я говорив Георгію, що готується щось серйозне», — розповідав Мороз в інтерв’ю газеті «Вечірні вісті». — Порадив йому звернутися з заявою в Генпрокуратуру. Ми сподівалися, що після цього переслідування припиниться, тому що оприлюднення таких речей не прийнято в роботі служб».
Своїх джерел Мороз не розкривав і взагалі ніколи не зізнавався, що зустрічався з Миколою Мельниченком до вбивства журналіста.
Але у їх знайомства був свідок. Володимир Цвіль згадував, що після перших же зустрічей в лютому лідер соціалістів перейнявся евакуацією свого інформатора з країни і звернувся до нього за допомогою в цій справі.
Бізнесмен і охоронець зустрілися в березні 2000 року в Маріїнському парку. Прогулюючись, Микола розповів, що потребує грошей і документів для виїзду за кордон — його чотирирічній доньці Лесі потрібна була операція на серці. Цвіль не поспішав виконувати прохання офіцера.
«Хворих з вродженою вадою серця багато і незрозуміло, чому особлива допомога повинна бути надана саме дитині Мельниченка», — писав пізніше він.
Але на початку листопада Мороз попросив львів’янина прискоритися. Простіше кажучи, профінансувати виїзд Мельниченка з сім’єю в Чехію. Цвіль погодився. На той час майор вже передав Морозу касету з фрагментами розмов про Гонгадзе, а в лісі під Таращею знайшли обезголовлений труп.
Оформити швидко закордонний паспорт, в обхід службової перевірки носія держтаємниці, Мельниченку допоміг його кум, співробітник столичного управління СБУ Олександр Євко. Бізнес-партнер Цвіля Володимир Болдинюк надіслав запрошення в Чехію і прихистив майора в Остраві.
Їдучи з України, Мельниченко був певен — це ненадовго. Звільняючись, пообіцяв начальнику повернутися на Банкову через пару тижнів, коли там вже не буде Леоніда Кучми.
«Я був впевнений, що Кучма спробує знайти якийсь політичний компроміс. Призначить, як мінімум дострокові вибори і подасть у відставку», — писав майор.
Він помилявся. Плівки дійсно викликали резонанс. Але акція «Україна без Кучми» хоч і вдарила по авторитету президента, до зміни влади в країні не призвела.
Микола Мельниченко повернувся в Україну тільки через п’ять років.
Товар
Навесні 2005 року новий президент України Віктор Ющенко пообіцяв нарешті розкрити вбивство Георгія Гонгадзе. У справі намітився прогрес — СБУ затримала спільників Олексія Пукача. Генпрокурор Святослав Піскун викликав на допит ексголову МВС Юрія Кравченка — одного з фігурантів «плівок Мельниченка». До допиту міліціонер не дожив — вранці 4 березня 2005 року його знайшли вдома з двома кульовими ранами голови.
Після смерті Кравченка Микола Мельниченко залишився по суті єдиним свідком причетності Леоніда Кучми як мінімум до викрадення Георгія Гонгадзе. Але приїжджати на допит до Києва Мельниченко побоювався. Він жив у США, але навіть там не ризикнув зустрічатися з генпрокурором Піскуном.
Зате в квітні 2005 року до Києва приїхали співробітники Фонду громадянських свобод Бориса Березовського. Олександр Гольдфарб і історик Юрій Фельштинський розповіли слідчим і журналістам, як у 2002 році майор Микола Мельниченко просив у них грошей на розшифровку розмов з кабінету Леоніда Кучми. 11 компакт-дисків із записами, колишній охоронець нібито залишив у фонді на зберігання і отримав 42 тисячі доларів.
Ще більш сенсаційну інформацію оприлюднив голова служби безпеки Березовського — втікач, підполковник ФСБ Росії Олександр Литвиненко. Він стверджував: у 2004 році Мельниченко літав до Москви і продав ФСБ запис розмови між Кучмою та Леонідом Деркачем. На ньому голова СБУ нібито розповідав про двох високопоставлених російських розвідників, успішно перевербованих українськими та американськими спецслужбами.
Малюнок: В’ячеслав Юрченко, Ґрати
Перед поїздкою в Москву майор просив поради: за скільки можна продати такі відомості, згадував Литвиненко. Він оцінив інформацію в півмільйона доларів, але відмовляв українського колегу торгувати оперативними даними про розвідників. Нерозважливо продавати російським спецслужбам американського агента, маючи політичний притулок в США, попереджав Литвиненко.
«Після цього Мельниченку ні в США, ні в Україні місця не буде», — говорив російський перебіжчик в інтерв’ю «Радіо Свобода» у 2005 році.
Микола Мельниченко називав слова соратників Березовського брехнею. У листі Олександру Турчинову, який очолював СБУ в 2005 році, він звинуватив їх у крадіжці записів і навмисній дискредитації. Але факт поїздок до Росії не заперечував і навіть показував свої фотографії на Червоній площі з номерами російських газет за 21 липня 2004 року.
Того літа в Москві майор зупинявся в готелі «Росія» під вигаданим ім’ям. Мельниченко стверджував — в Москві він зустрічався не з офіцерами ФСБ, а з посланцями Леоніда Кучми — Ігорем Бакаєм , Ігорем Смешком і Володимиром Сацюком . Ті вмовляли його продати всі записи і припинити звинувачувати Кучму в злочинах.
«Сума угоди — 100 мільйонів доларів. Перший транш — 2 мільйони доларів, Бакай передав. Передача цих 2 мільйонів — задокументована. Де ці 2 мільйони — я давав свідчення Генеральній прокуратурі», — розповідав майор у 2018 році в інтерв’ю Цензор.Нет.
У листопаді 2005 року він нарешті повернувся до Києва. Олександр Мороз запропонував Мельниченкові брати участь у парламентських виборах за списком Соцпартії. Але майор відмовився. Його не влаштовувало місце в п’ятому десятку партійного списку. До того ж він був незадоволений тим, що за списком СПУ балотувався Андрій Деркач — син ексголови СБУ, чиї розмови з президентом Мельниченко записував місяцями. Без майора в списку СПУ все ж пройшла в парламент. На виборах соціалісти посіли четверте місце набравши 5,7% голосів.
У той час Мельниченко ходив на допити в справі про вбивство Георгія Гонгадзе в Генеральну прокуратуру. Свої записи слідчому він не приніс — виправдовуючись тим, що йому заборонила це робити вдова журналіста. 13 січня 2006 року прокуратура влаштувала майору очну ставку з Мирославою Гонгадзе.
«Я нічого не забороняла Мельниченку, не маю права. Я про це заявила в суді. Якщо у нього є докази, він повинен їх надати», — спростовувала слова майора Мирослава Гонгадзе.
Її слова Мельниченка не переконали — свої записи українському слідству він так і не надав.
Майор повернувся до США і навідувався в Україну лише зрідка. Проблем через візити до Москви, якими лякав його Олександр Литвиненко, не виникло — американці не скасували дозвіл на проживання для Мельниченка та його сім’ї.
У 2011 році Конституційний суд України ухвалив: кримінальне обвинувачення не може базуватися на даних, отриманих незаконним шляхом. Це рішення перетворило всі записи Мельниченка в неприпустимі докази і справу проти другого президента закрили.
Зате адвокати Леоніда Кучми домоглися поновлення розслідування проти самого ексохоронця. Ще з 2000 року СБУ вбачала в його діях як мінімум перевищення службових повноважень та розголошення держтаємниці. Під час чергового приїзду до Києва в жовтні 2012 року майора заарештували прямо в аеропорту, але незабаром відпустили під підписку про невиїзд. Справа затихла, майор спокійно прожив в Києві ще три роки і навіть одружився вдруге — з тележурналісткою Наталією Розинською.
Ставлення до Мельниченка у громадських активістів та журналістів за цей час змінювалося в гіршу сторону.
«Коли записи стали публічними, Микола виглядав як людина, яка переступила через умовні обмеження, виконуючи громадянський обов’язок — інформуючи суспільство про події в кабінеті президента. Але потім, коли стало зрозуміло, що він торгував цими записами, вже хотілося одягнути рукавички», — згадує головна редакторка видання «Дзеркало тижня» Юлія Мостова.
Підозра
6 жовтня 2015 співробітники СБУ і Генеральної прокуратури прийшли з ордером на обшук в будинок Миколи Мельниченка під Києвом. Самого майора вони не застали, з дружиною Наталією Розинською він встиг вилетіти до США.
В документах слідчих йшлося про можливу державну зраду, перевищення службових повноважень, розголошення держтаємниці та легалізацію злочинних доходів. Тільки через рік заступник начальника управління з особливо важливих справ ГПУ Андрій Ткачук відправив майору поштою офіційну підозру в цих злочинах.
У документі йдеться: Мельниченко передавав різним людям секретну інформацію з кабінету Кучми мінімум 11 разів. Іноді для публікації, іноді для експертизи, а іноді й за гроші.
У підозрі переказувалися свідчення Юрія Фельштинського про 42 тисячі доларів, передані Мельниченку в 2002 році, але особлива увага приділялася поїздкам в Росію.
Там, як вважали слідчі, майор продав записи високопоставленим офіцерам ФСБ Павлу Топорову і Олександру Бортникову .
За версією слідства, Мельниченко за 2 млн доларів передав генералам невстановлену кількість компакт-дисків, з інформацією під грифом держтаємниці. За плівки російська спецслужба частково розрахувалася телеграфним переказом: 500 тисяч доларів пішло з рахунків офшорної компанії Wayett Pacific на рахунки американської фірми Мельниченка Doorua в North Fork Bank. Гроші майор нібито витратив на покупку американської транспортної компанії Traditional Express Van Lines, а також майна в Україні.
Мельниченко ці звинувачення заперечує.
«Ніяких записів ніяким офіцерам ФСБ я не передавав», — заявив майор в одному з останніх інтерв’ю.
У вересні 2018 року Печерський райсуд Києва заарештував шість автомобілів, три квартири, будинок, земельні ділянки та банківські рахунки, які нібито належали Мельниченкові. Дружина майора, тележурналістка Наталя Розинська, отримавши адвокатську ліцензію, домоглася скасування арешту майна. Вона також намагалася анулювати підозру своєму чоловікові в держзраді та інших злочинах, але безрезультатно.
«Кримінальну справу не закрито офіційно. Микола, як і раніше в розшуку, слідчі дії призупинено», — розповіла Розинська «Ґратам».
Разом з чоловіком вона проживає в містечку Метачін штат Нью-Йорк. Подружжя орендує житло і володіє двома транспортними компаніям, називати їх Розинська не захотіла.
Микола Мельниченко відмовився розмовляти з «Ґратами» для цієї статті. З Мирославою Гонгадзе Мельниченко не спілкується вже 10 років.
