Знову втрачаючи дім. Монолог харківської кореспондентки «Ґрат»

Ганна Соколова, Павло Стех та пес Кіндрат на залізничному вокзалі Харкова перед евакуацією, 24 лютого 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Ганна Соколова, Павло Стех та пес Кіндрат на залізничному вокзалі Харкова перед евакуацією, 24 лютого 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

4 березня 2022 року. Минув перший тиждень війни. Для мене — вже другої.

Неминучість цієї війни я усвідомила ще рік тому, коли Росія стягнула до кордону свої війська. Ця новина застала мене під час прогулянки Харковом, у звичайний весняний вечір. Проспектом Науки я дісталася площі Свободи. Сіла на лавку під липами — як же люблю їхній шелест улітку — і довго дивилась на Держпром — мою улюблену будівлю. Я навіть не намагалась переконати себе, що все буде добре. Лише шкодувала власних зусиль — так багато їх доклала, аби лишитися тут працювати, мати власну родину, завести собаку, зібрати бібліотеку. Почуватися у безпеці.

Харків — дійсно мій дім, уже другий. Свій перший — Горлівку — я втратила навесні 2014-го. Відмовляючись у це повірити, того ж року, влітку, я знов поїхала додому. На площі Перемоги, оточеній російськими прапорами, зустрілась із єдиною близькою людиною. Ми гуляли містом — як сильно воно змінилось — і лише мовчки переглядались. Сіли на літньому майданчику кав’ярні й так само мовчки пили каву. Власник кав’ярні дивився на нас, єдиних відвідувачок, і ледь не плакав. Він теж не розумів, що буде далі.

А далі  були обстріли, в моєму домі посипалися вікна, попадали меблі. Перше, що я зробила — лягла на диван, укрилася ковдрою і заснула. Друге — вмовляла родину поїхати. Третє — зібрала речі й пішла на вокзал. Їхала останнім потягом, на стільці у тамбурі. Сама.

13 лютого 2022-го, неділя. У новинах пишуть про неминучість війни. Та знаю! Але намагаюся зберегти ілюзію контролю над власним життям. Тож це має бути звичайний вихідний.

Я довго гуляю з собакою в Саржиному яру — моєму улюбленому парку. На вулиці по-весняному сонячно і вже нема снігу. Дорогою додому, як завжди, купую круасан. За кавою відкриваю гугл-календар — маю розпланувати наступні два тижні. Робота, басейн, кіно… Десь тут можна зустрітись із подругою — ми завжди домовляємось заздалегідь.

— На наступних вихідних? — пишу їй.
— Сьогодні, — нетипово відповідає вона. Завтра вони з хлопцем їдуть до Львова, зворотніх квитків не мають.

Ми довго шукаємо вільний бар — забули забронювати столик. А це ж звичайний вихідний! Урешті сідаємо в кафе на Пушкінській. Говорити про щось, крім війни, не виходить, а від вина стає тільки сумніше.

«Не думай, що це твоя остання прогулянка Харковом», — кажу подрузі дорогою додому. Сама цьому не вірю і намагаюсь запам’ятати кожну вулицю. Данилевського — моя улюблена. 

Арка будинку на майдані Конституції в Харкові після обстрілів, 4 березня 2022 року. Фото: Павло Дорогий, Ґрати

Минає тиждень, я продовжую працювати, як і зазвичай. Хіба що трохи повільніше.

«У затримці тексту прошу звинувачувати Путіна», — жартую в робочому чаті з редактором.  

22 лютого у нас вдома зупиняється польський колега, із ним я познайомилась на першій війні. Тієї ж ночі ми з хлопцем купуємо квитки до Львова — маємо ціле купе, аби було зручно їхати з собакою. Але вже на ранок вирішуємо не панікувати і здаємо квитки. Допізна граєм із хлопцем та колегою в «Колонізаторів», нашу улюблену настільну гру. Я злюся через перемогу колеги, а він жартує: «Боюся засинати в цій квартирі».

Як знав — о п’ятій ранку він прокинувся від звуків артилерії та розбудив нас словами: «Почалося». Хоча вибухи не доносилися до нашої спальні, перепитувати, що почалося, сенсу не було. Це знову почалася війна. На нас знову напала Росія.

Годину тому пішов потяг, квитки на який ми здали. Але думати про це я не хотіла. Вмилася, випила води, відповіла на дзвінки і лягла трохи поспати. Знову! 

Харківський залізничний вокзал під час евакуації, 24 лютого 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Удень ми схопили свої тривожні рюкзаки, собаку, його величезну переноску та поїхали — першим евакуаційним потягом. Спочатку до Києва, звідти — на Львівщину, до батьків мого хлопця.

«Ви вдо-ма!», — по складах казала його мама, коли за кілька днів разом із іншими жінками і дітьми збиралась у дорогу до Німеччини.

Але я відганяю від себе відчуття дому. Бо тоді це буде вже третій мій дім. І його теж може забрати війна.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів