«Я не людині допомагаю, а нашій державі». Монолог судової перекладачки російського танкіста Михайла Кулікова

Ірина Селезньова-Готинська. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Ірина Селезньова-Готинська. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Ірина Селезньова-Готинська — 64-річка мешканка Чернігова, вчителька російської мови та зарубіжної літератури в місцевій школі. Вже понад місяць вона працює судовою перекладачкою для російського танкіста Михайла Кулікова. Його обвинувачують в обстрілі житлової багатоповерхівки з танка, процес — на завершальному етапі у Деснянському райсуді Чернігова. 

Після одного із засідань журналістка «Ґрат» прогулялася з перекладачкою по звільненому Чернігову та записали її розповідь про початок війни, життя в оточеному місті, судовий процес над Куліковим та її роботу перекладачем у суді.

 

Про початок війни

Це почалось десь о пів на шосту зранку 24-го. Ну, думали якісь склади… Зараз полякають нас — і на цьому все закінчиться.  Ми довго не могли повірити, що це в якийсь серйозний та страшний конфлікт переросте, у війну, воно не доходило ще перші дні. Ось закінчиться, ось пройде, а потім ми зрозуміли, що не закінчиться. Ми — прикордонна область, тому і дивуватись немає чому. Ну, і як прикордонна область ми отримали одні з перших. 

24 [лютого] ще їздив транспорт. Люди вийшли на роботу, ще не могли зрозуміти, що таке може бути. 23-го ми відпрацювали [у школі], а 24-го директор написала: в школу ані нам, ані дітям не приходити, та уроки — тільки онлайн.

Мені дзвонять о пів на шосту: «Ти чуєш? Бомблять!». Кажу, не може такого бути, ти помилася, цього не може бути! 

 

Про облогу Чернігова

Світла немає, не працюють магазини, банкомати, банки — все закрито. Потім води не стало — це ж насос. Немає світла — немає води. Немає опалення, стріляють. Люди почали виїжджати. 

Ми з чоловіком навіть не розглядали це питання: вже не молоді і нікуди не поїхали б. Син виїхав —  працював у волонтерському центрі у Вінницькій області. 

Люди по-різному сприймали все це. Комусь, як моєму чоловіку, по цимбалах: він зовсім не реагує ні на що. Ми з ним йдемо вулицею, і летить літак щось там бомбанути посеред білого дня. І його обстрілюють із ПЗРК… 

Ми ще один бачили. Як про нього писали: «улюблений пілот Путіна». Так ось: ми оцей бій також бачили. Як літак збили, і як він приземлявся. Такий помаранчевий парашут розкрився, пілот приземлився, а літак збили. 

А цей літак не збили, і він — над нами. Я кажу чоловіку: «Давай кудись заховаємось, біля якогось дерева! Люди всі побігли». Він каже: «Я нікуди не піду». А деякі люди й трохи втрачали глузд. 

Моральна підтримка у нас була, тому що ми були у своєму місті. Ми — місцеві, прожили тут усе життя і, як кажуть, помремо на своїй землі. Серед моїх друзів та рідних загиблих немає, слава Богу, але я знаю, що знайомий мого чоловіка загинув від уламків. Тяжко було. 

Оце йдемо, а місто — як фантастика! Нічого не працює, нічого не світить, нічого не продають, нічого не їздить. Страшно! Трохи добували десь хліб. Кажу, як в кіно чи книжках, які ми читали. Вода — теж проблема. Ми живемо біля річки, ходили на річку з чоловіком воду брати. Не знаю, якось це прийняли — а що робити. Ті, хто виїхав — виїхав, а нам треба було пристосовуватися жити.

Ідеш містом, світла немає — ми ж у дизелів (дизельних генераторів — Ґ) заряджалися. Хтось поставить дизель, треба зарядити телефон, як без телефона. Сестра — в одній частині міста, що із сестрою? А сестра саме там біля Епіцентру, де вони (Куліков з командиром — Ґ) були, там, де лупили — і теж ні вікон, ні дверей.

Раніше не розуміли «миру всім». Бо мир і так завжди був. А тепер ми зовсім інакше ставимося до цього, тому що ми все це бачили. 

Але ми також бачили, що захист працює, відбивають місто. Чекали, знали, що закінчиться. 

 

Про Кулікова і судовий процес

Будемо говорити, процес — державний, важливий. Я людина, як кажуть, старої закалки: треба допомагати державі. 

Безплатно долучають до цього перекладу, і нічого тут страшного немає. Це ж не те, що в мене бізнес і кожна хвилина розписана. Ні, в мене немає такого життя, в мене є час, чому б мені не допомогти. І чоловік мій, як колишній військовослужбовець, сказав, що треба допомогти. 

У процесу дотримана кожна буква закону, кожна. Я бачила, як все готувалось в СІЗО. Він (Куліков — Ґ) ознайомлений з кожним листочком. Що треба, він запитував, допомагала з перекладами, він сидів вивчав. Він напам’ять знає цей процес. Я йому кажу: «Ти це читав? Тобі потрібно це переказувати?», — «Ні, я це читав». Ось що не читав, одразу насторожується. 

Ірина Селезньова-Готинська разом із Михайлом Куліовим у суді. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Повинен бути перекладач? Повинен! І це ще говорить про те, що вони (у суді — Ґ) дотримуються закону. От повинен бути по протоколу перекладач — вони його надали. Йому щось не зрозуміло — він запитує, щось я йому розтлумачила, щось на досудовому слідстві — були питання, які я йому врегулювала. Слідчі йому і російською готували всі переклади.

Будемо казати, що я не людині допомагаю. Я допомагаю нашій державі, законам нашої держави. 

Ось запитували Кулікова: в СІЗО відношення нормальне? Він сказав, що хороше. Він вдягнений, помитий, нагодований. Ніхто його не бив, ніхто його не лякав, йому все розказали, що повинний слідчий донести, адвокат, прокурор. Він все знає до кожної літери. Це ж не те, що він стоїть, йому щось «шиють» — ні! Такий показовий процес по закону. Він не тільки важливий, він показовий.

І хай він (Куліков — Ґ) подумає — він побачив. Для нього це, мабуть, було несподіванкою — відношення було несподіванкою. Його запитували: «Як ти? Чи є претензії?». Він каже: «Все добре, жодних претензій немає. Нагодований, помитий». 

І такі хлопці — наче ж не скотина, правда? У мене таке питання було — я ж не можу прокурорам щось сказати — а в мене питання: перший злочин — перейшли кордон. Якби в мене був танк чи в тебе, сіли ми і їздимо по Росії чи Польщі, ні в кого не стріляємо і просто катаємось — це нормально? Перейшли кордон іншої держави — вже за це має бути стаття! Я для себе пояснити не можу, що вони тут роблять. Я не знаю, як відповісти на це питання. 

Кажуть, що його обміняють — та хай їде собі. Там же хтось з наших військових чекає обміну. 

До цього тихіші були процеси, а це — медійний. І я вам скажу, що і найпростіші процеси також потребують уваги. 

Я думаю, потрібні такі показові процеси, й щоб всі бачили, знали, що вони робили. І щоб ці військові також якісь висновки для себе зробили. Щоб він побачив, що ногами його не били, щелепу йому не зламали, нічого. Затримали та повезли в госпіталь.

Мусимо показати, що якщо вони засуджені, то як повинен відбуватися щодо них судовий процес. А не «суд Лінча» чи, як кажуть, «по совісті чи по закону». [Показати], що все робиться за законом, все по літері. 

 

Про роботу судовою перекладачкою

Нас, викладачів, в суди запрошують, і я років десять вже ходжу. Це здебільшого кримінальні суди. З останнього — в мене була жінка з Приморського краю: тут жила і свого співмешканця зарізала. Білорусам було перекладала. 

У нас (викладачів — Ґ) є така риса: уважність. Ми дуже уважні, щоб слухати, запам’ятати, про що говорили, переказати це. 

А люди в суді губляться. Якщо вперше прийти в суд, ти нічого не зрозумієш. Але якщо я вже вдесяте — знаю, як відбувається процес, як ведеться. Будемо говорити, що тут, [у суді], не такий дослівний переклад, тут як в «Іван Васильович змінює професію» — «тлумачем». Я — тлумач. 

 Наприклад, я була давно на процесах, приходив суддя — в нього вже була справа. А тепер — не так, тепер суддя приходить з пустою папкою. Ось справа формується, от це і це — і йому вже цю справунакидали під час судового розгляду. 

От я йому (Кулікову — Ґ) розказую: «Ось це і це тобі вкладають у справу, щоб ти знав, які там документи. Всі документи — стос, усі пішли у справу». Деякі терміни я собі позаписую, перекладаю.

Ірина Селезньова-Готинська. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Також воно щось там додає до твого життєвого досвіду. Були й дуже неприємні судові процеси, і перекладачі не надто хочуть йти. Але, якщо звертається наш очільник освіти, що треба допомогти… А як суддя повинен працювати [без перекладача]?!

 

Бувають скандали з перекладачами. Колись мене долучали (до справи — Ґ) — азербайджанець, який приїхав із Баку, і він російську знає. Він приїхав в якесь село і з хлопцями одразу влип — жінку вбили. Він російську знає, але пройшло декілька засідань, і він зрозумів, що йому пахне не дуже гарна справа. Він почав вимагати перекладача з азербайджанської. Хлопці сидять кажуть: «Де ми тобі візьмемо азербайджанського перекладача, в нас таких немає!». У нашій школі їх багато, ми багато років вчимо азербайджанців. У нас — діаспора. Вони звернулись до нашої діаспори — порядні люди. Один прийшов і сказав, що не буде йому перекладати на наступному засіданні й попросив його більше не запрошувати, тому що він поводився дуже пихато. І от сидять ці два слідчі бідні. Тому це [відсутність перекладача] може бути великою проблемою, я це знаю. 

 

Про роботу в школі

Працюю в школі з 1979 року. Найкраща робота. 

Я була вчителькою російської мови, тепер її не вивчають. Ще я зарубіжну літературу українською викладаю. Але не знаю, як будемо працювати. Нас «звільнили» від усього: від роботи, від школи.

Оце гасло їх: «Ми вас звільняємо»… Кажу, дякую, звільнили! Від будинків людей, від здоров’я деяких людей звільнили, від життя, від роботи звільнили, від грошей. Таке гарненьке звільнення. Хіба вони [російські солдати] це проаналізували? Хто там проаналізував! Розігнали людей, люди поїхали світ за очі з переляку. Когось зарили у могилу, хтось у підвалі сидів. Ми туди не ходили з чоловіком, але це ж страшне. Люди жили у підвалах! 

У нас була школа з російською мовою навчання, і ми залишили російську мову для класів, які починали її вивчати. Нічого поганого я в цьому не бачу: діти добре розрізняють українську та російську, і вони більш грамотні. 

Я народилась у двомовному середовищі. У мене, наприклад, мама, її мама і сім’я були україномовними. Сім’я батька — російськомовна, і не зовсім російськомовна теж. Мій дід був викладачем української та німецької мови, родом з Галичини, тому таке було двомовне середовище. Мама померла тієї осінні, вона розмовляла лише українською. Вона родом з Ніжина — Ніжин весь говорить українською. Вона розмовляла українською, ми в школі говорили, тому великої перейти з однієї мови на іншу немає. Так і має бути.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів