«Я бажаю їхнім містам того ж, що вони зробили з нашими». Монолог парамедика із Харкова, який уже переживав окупацію Луганщини

Парамедик Олег. Фото: Ганна Соколова, Ґрати
Парамедик Олег. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Уранці 1 березня, коли в будівлю Харківської облдержадміністрації влучили дві російські ракети,  Олег Він попросив не вказувати його прізвище, щоб не створювати ризиків для рідних, які залишаються на окупованій території збирався туди на чергування. Напередодні він записався до територіальної оборони як медичний брат.

«1 березня було дежавю — знову ОДА, знову медпункт», — Олег згадує, як уже в дверях свого будинку прочитав новину про ракетний обстріл.

1 березня 2014 року він теж як медик чергував в ОДА, де розташовувалися активісти Євромайдану. Звідти їх намагалися вибити озброєні проросійські супротивники. Разом із іншими активістами Олега побили та силою вивели з будівлі. 

Для Олега війна почалася ще в рідному місті на окупованій Луганщині, де влітку 2014 року його затримали проросійські бойовики. Тепер, за вісім років, він як медбрат рятує бійців Збройних сил України і отримує здому новини про родичів і друзів, примусово мобілізованих до російської армії.

«До тих, хто прийшов сюди воювати не по своїй волі, трохи інше ставлення. Як мій брат чи мій друг. Тут треба розбиратись. Але на полі бою ти ж не розберешся», — каже Олег.

Його історія — в монолозі для «Ґрат».

 

Перший день

Напередодні 24 лютого я влаштувався на нову роботу, на кухню в ресторан. Вставати — о 6:30. Був дуже втомлений, але крізь сон почув ці знайомі звуки… І перша думка — не дали поспати.

Я одразу зрозумів, що це. Тим, хто чув ці звуки з 2014 року, важко їх із чимось сплутати. Було зрозуміло, що почалася війна.

Хотілося спати, але було вже не до сну. Почав робити корисні для такої ситуації справи — поки є вода, скупався і все виправ, зробив запас води. Сходив у магазин і вперше зібрав тривожну валізку.

Спочатку було взагалі незрозуміло, що робити далі. Потім почав шукати варіанти, як взяти в цьому участь. Подзвонив друг, сказав, що в обладміністрації потрібні медики. Ну, я й прийшов — за першою освітою я медбрат.

Перші три тижні були найважчі. Психіка перелаштовувалась, бо це для неї незвичний стан. Було неможливо ні на чому сконцентруватися — почитати книжку чи послухати музику, якось відволіктися. Поринаєш у всю цю війну — такий дивний стан. А потім звикаєш.

Страху чи паніки не було, навпаки, було подавлення емоцій — так спрацювала моя психіка. Зараз уже доступний увесь спектр емоцій, що й раніше.

 

Перше березня

В обладміністрації ми тільки-но збирали медичну частину для тероборони. Конкретної організації не було, вона тільки зароджувалася. Ми організували простір, почали чергувати.

1 березня було дежавю — знову обладміністрація, знову медпункт. Один в один, хоча цього разу страшніше. Я мав іди на чергування на дев’яту. Уже зібрався, щоб виходити. А прилетіло близько восьмої. Я якраз не встиг вийти з хати. Отак вийшло.

Будівля обласної держадміністрації. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Почав своїх обдзвонювати — жодного зв’язку. Через години дві додзвонився — живі, прилетіло в інше крило. Із наших ніхто не постраждав, але отримали бойове хрещення — було багато поранених. Рятували тих, кого ще можна було врятувати.

Я знав, що першого березня щось станеться. Передчував. До того ж, на ранок були призначені збори — офіційно оголосили про запис до тероборони. Ця інформація була у відкритому доступі. 

Прилетіли дві ракети — одна під саму будівлю, інша — у дах. Потім ще прилітала авіаційна бомба на задній двір. Після ракети ми там ще поранених діставали, а після бомби — вже двохсотих відкопували і вантажили. 

Наступного дня ми змінили місце. І знову. Я мав іти на чергування, не встиг вийти з хати, як почув автоматну чергу на район. Прорвалася ДРГ, на нашій вулиці йшли бої. Через якийсь час усе закінчилось, але виходити я не став.

Подвір‘я обласної держадміністрації, куди влучив авіаснаряд. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

На наступний день мені вже кажуть: як ідеш на чергування, бери із собою всі речі — спальник, каремат. Почав збиратись. Не поспішав, аби зробити все толково. Закінчив уже під вечір. Іду на місце нової дислокації — а туди поруч знову прилетіла ракета. Трохи б раніше зібрався, міг би постраждати. 

 

Військова структура

Спочатку у нас було багато напрямів роботи. Ми ходили в метро, лікували там людей. Звичайні хвороби — застуди, висипки. Адже люди ж не звикли жити в підвалі. Також підтримували їх гуманітаркою. 

Бувало, до нас приходили люди з району. Бувало, вони витягали сусідів з-під завалів, і, якщо швидка не встигала, ми забирали їх до себе. Деякій час ті, у кого згоріли будинки, лишалися у нас жити. Ми їх, звичайно, лікували, годували, збирали для них речі. 

Потім лікували ті ж самі болячки, тільки у бійців. Поступово ми ставали на військові рельси. 

Про формування тероборони оголосили заздалегідь, ще до війни, але якось кволо. Мій друг, теж медик, психоаналітик, записався туди ще за півтора місяці. Але це обмежувалося обіцянками передзвонити в разі чого. Потім багато людей пішли у військкомати. І їх теж не брали. Брали тільки з бойовим досвідом. В тероборону так само. 

Нас не стали розформовувати, а на нашій основі сформували нову частину. Це такий анархічний склад, який з часом сам структурувався. Потім його взяли під начальство і зробили військову структуру. Просто в один день нам про це сказали. На той момент ми мали вже або піти звідти і займатися іншими справами, аби залишитись і йти далі. Із нашого складу ніхто не пішов, усі залишились.

Будівлі харківських обласних управлінь Нацполіції та СБУ. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Для мене це всі нові люди — лікарі різних спеціальностей, є хірург, є офтальмолог, є терапевт, є лікарі швидкої, є ті, хто проводили курси з тактичної медицини. Є медсестра, я — медбрат. Усі дуже різні і всі знадобилися.

Спочатку в нас було порівну — і чоловіків, і жінок. Зараз більше чоловік, пізніше приєднувалися переважно чоловіки.

Зараз продовжуємо лікувати особовий склад. Коли немає боївок, частина з нас проводить навчання — навчаємо бойців основам тактичної медицини, аби кожен міг надати собі допомогу, накласти той самий турнікет і бандаж.

 

Боївки

Основне — це евакуація поранених.

Моя перша боївка… Я навіть не знаю, що вважати першою боївкою. Коли ми їздили на блокпост, нашою задачею була страховка. Підрозділ поїхав вперед, у них є ротний медик. Ми лишилися на блокпості. І все пройшло спокійно — ми просто посиділи в бліндажі. Або до нас могли привезти поранених, або могло прилетіти по самому блокпосту. 

А дійсно боївка — це коли Руську Лозову звільняли. У нас було кілька точок для евакуації поранених — перший ешелон, другий ешелон… Для мене ця боївка дуже швидко завершилась, і, якщо я це розказую, то добре завершилась. Ми навіть не встигли доїхати до своєї точки дислокації. Почався обстріл «Градами», і ми ховалися в підвалі вже розбитої школи. Просиділи там хвилин 20, і нам сказали повертатися.

Тоді були і поранені, і вбиті — наші потрапили в засідку. Але я був у другому ешелоні, а їх дуже швидко вивіз перший ешелон. Я особисто не встиг нічого зробити — лише посидів під обстрілом.

Пам‘ятник Тарасу Шевченку в Харкові. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Насправді нічого такого страшного не було, із дуже важкими пораненнями мені не доводилось мати справу. Єдин хлопчина, якого ми везли — було як в кіно. Його привозять з першої лінії, ми його навіть не стали одразу оглядати, бо вже бачимо турнікет, серйозне поранення ноги. Одразу в машину, поїхали. А його треба швидко везти, бо в нього крововтрата. На ходу намагаємося колоти кровоспинне, спілкуватися з ним, аби він не втратив свідомість. Вже в місті виїжджаємо на осколок, і в нас пробивається колесо. Що робити? Але пощастило, що за кілька хвилин під’їхали наші і в них не було тяжких поранених. Ми перегрупувались і повезли його в госпіталь. Зараз із ним все гаразд.

Раніше ми виїжджали на боївки і це були якісь тактичні дії — ми були на прикритті або сиділи з артилерією. Страхували, бо, якщо їх викриють, то туди дуже швидко прилетить. Зараз уже більше боївок, бо наші наступають.

Ми також можемо брати участь у бойових діях, але у нас все так структуровано, що кожен має відповідати за своє. По-перше, коли тобі треба надавати допомогу, автомат заважає. По-друге, це небезпечно. Тому ми працюємо без зброї, але з прикриттям. Ми їдемо з озброєною допомогою. Класичний склад: водій — він озброєний, санітар-стрілок і два медики. 

Ми без зброї, але повинні вміти нею користуватися і зараз проходимо навчання. Після першої поїздки на полігон мені довелося купити собі окуляри. Інструктори задоволені.

 

Початок війни

Через те, що мій дім на Луганщині вже давно окупований, у мене не було думки кудись їхати із Харкова. Якщо зараз поїхати, то це все життя кудись їхати. Другий раз втратити дім — це буде зовсім погано. Тому я одразу почав шукати способи активно взяти участь в обороні. Я не уявляю, чим би я зараз займався. Тут, на цьому місці, я корисний.

Війна почалася не в один день. Спочатку були протистоянні на Майдані в Харкові, де я тоді вже вчився в академії культури. Антимайданівські демонстрації не сприймалися серйозно. А коли почалися бойові дії на Донбасі — це було просто дивно. Це взагалі найбільший абсурд, який я в життя переживав. 

Я був заарештований «захисниками Донбасу». У 2014 році я закінчив Харківську академію культури. Я виписався з гуртожитку і, коли вже йшли бойові дії, в липні, прописався вдома. Вдома провів кілька днів і був у шоці — у нас уже вивісили прапори «ЛНР».

Йшов від друзів додому і обкидав багнюкою прапор «ЛНР», який висів на клубі. Не було відчуття загрози чи взагалі серйозності, це просто викликало обурення. Додому не дійшов буквально сто метрів. Зупинилася машина — це була ніч, і питають: «Че мы шатаемся?». Я кажу: «А тебя ебет?». Які питання, я вдома. Спакували мене в машину, повезли у військкомат. Залізли в мій телефон — там фотки з Майдану, з харківських подій. Так я з порушника комендантської години перейшов у розвідники і диверсанти.

Будівля Головного управління Нацполіції в Харківській області. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Били, лякали, приставляли до потилиці  «Калаша» Автомат Калашникова . Пристібнули до батареї наручниками, за руку і за ногу. Так залишили на ніч. Тільки зранку я зрозумів, що все завершиться нормально, коли під мене підклали ковдру. Зранку приїхав тато, привіз паспорт, в якому місцева прописка — проставлена кілька днів тому. Це ще були місцеві «захисники», тож мені пощастило. Я провів там чотири дні. Затриманих було кілька, ми робили якісь господарчі справи.

На тому березі Дінця була вже українська армія. Тож на п’ятий день я прокинувся від бойової тривоги. Українська армії навела понтонну переправу і йде через річку. А я сиджу в цьому військоматі, прикований наручниками до батареї, і думаю: зараз прилетить. Але прийшов чувак — він  впізнав мене як місцевого, відстібнув мене і віддав паспорт. Я побіг додому.

Тож війна для мене почалася раніше. Весь цей час я міг погоджуватися на компроміси. Постійно зважував, чи піти воювати і наразити на небезпеку рідних, які там лишаються, чи мати можливість до них приїздити. Я обирав — або країна, або родина.

Зараз уже компроміси неможливі. До того ж, родина підтримала. Після війни, навіть якщо все залишиться в межах 24 лютого, вони самі зможуть до мене приїздити. 

 

Рідні

Постійне відчуття, що все це вже було. Рідні лишаються на окупованій території, живуть так само. Різниця в тому, що раніше війна була десь на горизонті. Тепер лінія розмежування знову змінюється, стріляють від них, запускають ракети. 

Ми підтримуємо зв’язок, кожен день спілкуємося. Що адекватна людина може думати про війну? Мені з рідними пощастило.

Я довго не розказував, де я є. Казав, що волонтерю. Але нещодавно нарешті зізнався. До речі, була дуже спокійна реакція. Позитивна. Звісно, вони мене підтримали.

Мого двоюрідного брата мобілізували , хоча він учитель. Уже два тижні лежить у лікарні в Луганську. Він займався своєю родиною і виживанням, політикою не цікавився. Не можу уявити, щоб він пішов воювати добровільно. Там не дають вибору — або в тюрму, або розстріляють.

Але найбільша іронія в тому, що мій близький друг, з яким ми працювали в лікарні в Луганську, був мобілізований ще на третій день, бо медиків першими забрали. Така ситуація, що ми з ним обидва військові медики, але по різні боки. Знаючи його погляди, я не можу уявити, аби він пішов воювати добровільно. Я досі підтримую зв’язок з його жінкою. Він живий. 

Парамедик Олег. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Звичайно, я радикалізувався. Ставлення до Росії змінилося не настільки критично, бо воно й до цього не було толерантним. Зрозуміло, що там зомбоящик з’їв людям мозок. Не всім, але більшості, якої вистачило, щоби виправдати війну. Звичайно, є адекватні люди. Там у мене теж є родичі. Ми підтримуємо зв’язок. Один зараз ховається від ФСБ. У нього й до того були терміни і за Болотну площу, і за Майдан. Він був викладачем. Із країни виїхати не може — бо посадять.

Щодо пересічних росіян я також радикілізувався. Люди, які втратили зв’язок з логікою, які можуть підтримувати таку загарбницьку війну… Вони для мене перестають існувати як особистості. Я бажаю їхнім містам того самого, що вони зробили з нашими.

До росіян, які прийшли сюди, яке може бути ставлення? Буча і Ірпінь — це тільки на поверхні. Скільки ми ще дізнаємось… 

Але до тих, хто прийшли сюди воювати не по своїй волі, трохи інше ставлення. Як мій брат чи мій друг. Тут треба розбиратись. Але на полі бою ти ж не розберешся.

 

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів