«Я бачив, як мені відстрелили пальці». Монологи постраждалих від обстрілів харків’ян

Поранений волонтер із Полтави Сергій Іванчук у лікарні в Харкові, 20 березня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Російські війська продовжують обстрілювати Харків. По центру та околицях завдають ракетні й артилерійські удари. За даними поліції, на Харківщині загинуло вже 606 мирних мешканців. 1236 людей отримали поранення, згідно з даними Департаменту охорони здоров’я.

«Ґрати» побували в одній із харківських лікарень Працівники лікарні просили не називати її з міркувань безпеки і поговорили з пацієнтами про те, як вони отримали поранення.

 

«Сім куль у мене потрапило»

Сергій Іванчук, 29 років. Полтава

Взагалі я — оперний співак. Навчався в Італії. Коли розпочався карантин, повернувся в Україну. Заробляв як СММщик, маркетолог. Закінчив магістратуру в Одесі, потім в Італії, готувався до контрактів за кордоном.

У перші три дні я завзято «партизанив». Потім думаю: ні, так не годиться. І я почав вивозити людей з Охтирки і Харкова. Паралельно завозив до Охтирки гуманітарку, а коли їхав звідти, вивозив людей. Були випадки, коли з Охтирки ми вивезли 12 людей трьома автомобілями і через день їхній будинок розбомбили. Ще троє людей вивезли, і через три дні також їхній будинок розбомбили. Тобто дуже вчасно.

До Харкова я намагався їздити через день. Хотів не так часто, але не виходило. Люди дуже просили. У мене «жигуль» «шістка». Правда, пощастило, що вона форсована — з більшим двигуном. І на якомусь етапі ми почали чіпляти причіп, возити по 300 літрів пального, гуманітарку з Франції. Тобто автомобіль тягнув причіп десь півтори тонни. Повний салон людей з Харкова, повний багажник — до Харкова. Ну, і в Харкові я все це розвозив, а з людьми виїжджав — евакуював.

Дуже часто виїжджав після початку комендантської години, просто не встигав щось зробити вчасно. Було таке, що з Харкова вивозив людей, потім їхав до Охтирки, а з Охтирки ще забирав, і десь об одинадцятій — вдома.

Річ у тому, що моя евакуація відрізнялася від інших тим, що я заїжджав у район Салтівки. Тобто евакуація у Харкові відбувається постійно, але треба було дістатися або до залізничного вокзалу, або до Пісочина, або до Лисої гори. І це дуже важко. Таксисти у Харкові брали за це по п’ять-вісім тисяч гривень.

Я заїжджав прямо до Салтівки — туди, де бомбили будинки. Вони падали, і я забирав людей. Я шукав бронежилет, але на це був дефіцит. Зараз, дякувати Богові, вже почали привозити.

А 10 березня почався обстріл, коли ми вже розпочали евакуацію з Харкова у Полтаву. Я подумав, що це був «Град» — у районі гаражів. Поруч не було видно жодного блокпоста. Потім мені казали, що я пропустив блокпост, але ні я, ні чоловік в автомобілі його не побачили.

Пробили всі колеса авто, колеса причепа. Найцікавіше — авто проїхало ще кілометр — ми шукали можливість дістатися блокпоста, де були наші. Ми майже туди дісталися, коли я зрозумів, що летять кулі.

Стріляли у мене, розстрілювали. Я не знаю, хто стріляв і за що за нами гнався, але не наші. Перші постріли влучили у ноги. Потім мені пробило легеню, печінку. Дуже пощастило, що печінка — єдиний орган, що відновлюється, згодом повинен відновитися повністю. Я бачив, як мені відстрілювали пальці. Постріли — і пальці летять в сторону. І ось це розуміння, коли ти бачиш, що в тобі — одна куля, потім друга… Сім куль загалом потрапило. Ти розумієш, що все це, це — кінець. Я тільки пам’ятаю, як мене витягли. Врятувало те, що в автомобілі був реаніматолог, він встиг перев’язати мені спину, буквально кілька вдихів і видихів — і все.

На військовій машині мене доставили до шпиталю,і я тільки пам’ятаю, як кричав: “Перша плюс, перша плюс”. З мене витекло чотири літри крові в перші кілька годин. І все, я уже тут прийшов до тями, мама була поруч.

Це диво! Тому що стріляли просто під коліна, але не потрапили в кістки, не потрапили в суглоби, бо це була б інвалідність на все життя. Ще куля влучила у спину, просто міліметр від хребта. Коли я прийшов до тями, мені дали ручку, я сам шульга, але мені дали ручку, і я по літері писав — питав у мами, чи немає жертв. У мене в цей час трубки були у роті. І слава Богу, що ніхто, крім мене, не постраждав, хоча в автомобілі було повно людей.

Бувало таке, що з Харкова вивозив сім людей на тих Жигулях. Попереду сиділа сім’я: чоловік, дружина, дитина. Позаду — троє людей, ще й дитина на руках. Я не знаю, як цей автомобіль все витримав. Десь там він зараз у Харкові стоїть розстріляний. Але слава Богу, живий, одужую, подивимося, що буде далі.

Я чому їздив, бо немає дружини і дітей — міг ризикувати. Не було, чого втрачати. Якби була дружина і діти, напевно, так не ризикував би. Я не міг інакше.

Я вірю, що можу співати. Якщо рівнятися до Мусліма Магомаєва — у нього взагалі однієї легені не було. Отже, все попереду, головне, щоб це все закінчилося, ми якось із цим розрулимо, і все буде добре.

 

«Мене накрила вибухова хвиля»

Дмитро, 60 років. Харків

Поранені харків’яни, обидва Дмитра, у лікарні в Харкові 20 березня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Був на посту — я охоронець на приватному підприємстві на Павловому полі — там мене накрила вибухова хвиля. Взагалі не пам’ятаю, що було, але загалом грюкнуло сильно.

Мене сюди військові доставили — знайшли пораненого, і лікарі мене врятували. Думали, що ока не буде, але лікарі врятували, дякувати Богу. У нас чудові лікарі!

Вийшов на роботу, день був нормальний, а ввечері ось таке сталося. Вийшов із бомбосховища подивитися, як там, чи все на місці, і в цей момент стався обстріл. Така моя історія.

Я в Афганістані воював, для мене це — дрібниця.

Звичайно, страшно, коли «Гради» і гармати б’ють. Ми по душманах стріляли з цих «Градів» і гармат, а тепер, виходить, все це повертається нам.

Коли ми вночі лежали з хлопцями, то тут такі були вибухи, що не дай Боже! — думали, що лікарню завалять. Страшно, коли ти не можеш діяти, не маєш нічого, і ось так. Й евакуації нема. Хіба що в підвали спуститися…

Це — фашизм. Гітлер без оголошення війну почав і, виходить, Путін також. Ми лежали, спали, без двадцяти п’ять почули — подумали, що грім гримить. Потім лежу ще в ліжку і думаю, який грім може бути? А потім чую, що це взагалі-то не грім.

Вилікуюсь — піду далі воювати. Але вже візьму зброю в руки, бо цю наволоч зупинити неможливо, їй треба тільки по зубах давати.

 

«Я під плитами лежав»

Дмитро, 30 років. Харків

Я — таксист. Хто просився, того відвозив на вокзал. Грошей не брав, возив — сім’ї з дітьми, бабусь, мені їх шкода було. І досі буває — у програмах дивлюся, щоби знайомі забирали, вони і безплатно везуть.

Коли прилетіло в центр, на площу Свободи, я одразу стартанув додому. Живу на розі Сумської і Петровського. І тільки зайшов у двір, побачив маму з бабусею, і прилетіло до сусіднього двору. Вірніше, в дах будинку. І весь будинок — на мене. Маму з бабусею накрив собою, закинув у під’їзд поряд, а весь будинок на мене. Я під плитами лежав. Поряд викопали тепломережі — і я туди. І все — під камінням, під плитами. Батько витягував мене звідти.

У мене квартира розбита. Але головне, що сам залишився живий, бо якби не яма, я би вже не встав.

У мене голова, легеня… Голову зашили — 15 швів, легеню зашили. Кажуть, мізків немає, виявляється є. Ось уже одужую.

Батьки — у Харкові. У знайомих у підвалах сидять. Зараз докапаюсь, буду всіх в купу збирати і вивозити звідси подалі, бо другу плиту точно не витримаю.

 

«Прилетів снаряд і уламками всю машину»

Андрій, 45 років. Харків

Частина касетного снаряду, що впав поряд із лікарнею у Шевченківському районі Харкова. 20 березня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Віз військовим гуманітарку і «Град» прилетів. Сумська 132, там мій автомобіль і досі стоїть —  «Шевроле Авео», сірий. Уламком «Града» мені по нозі пройшло — пощастило, що кістку не зачепило.

«Град» прилетів за три метри позаду автомобіля. Я був із другом. Він із автомобіля вилетів, я зупинив автомобіль. Думав, може, граната, хто його знає, зупинив, він вийшов з пасажирського боку, а я зі свого тільки відчинив двері — і звалилося. Прилетів снаряд і осколками всю машину… автомобіль став схожий на їжака, і пощастило — вдруге народився. Це було 14 березня.

Ми везли гуманітарну допомогу військовим: поїсти, цигарки. Повний автомобіль. Вони приїхали, перевантажили собі й одразу мені турнікет наклали, а потім приїхала швидка — хвилин через 15.

Ми зібралися з хлопцями на Салтівці. Я сам — салтівський. Хлопці вклали гроші і почали хліб роздавати в районі. Мене запросили, і я з першого дня почав волонтерити. Спочатку пішки пакети розносили, а потім нам презентували авто. Зараз у нас близько 5-6 автомобілів. Я сів в автомобіль і поїхав розвозити по всьому місту, у гарячих точках.

Нас 30 людей зараз волонтерів. Працюємо, так би мовити, за правду, йдемо просто вперед. Назад дороги немає. Вийду — поїду далі обов’язково. Слава Україні!

Сім’ю по світу розкидало, один залишився. Сім’я — в безпеці, все добре, це найголовніше. Я за свою батьківщину життя віддам… Вибачте, просто емоції трохи…

Нікуди я переїжджати не збираюся. Я захищатиму свій район, своє місто, сука, свою країну! Своїх людей…

Я — масажист. Хороший, професійний масажист, але також займався скляними, безрамними розсувними і зсувними дверима. Тобто я працював зі своїм другом, який мене цьому вчив. Ну і плюс масажист.

Зараз все закінчиться і буде роботи — непочатий край. Друзі, найголовніше, щоб ми залишилися живі.

Я [був під час початку вторгнення] на 16-му поверсі, у мене там міні спортзал, ми з пацанами святкували 23-є [лютого], і я о пів на п’яту пішов додому. Ну, думаю, відпочину, покурю і якраз без п’яти воно почалося. Сиджу і чую: бу-бу-бу-бу… Я підскочив, дивлюся через вікно — слід від вибухів, від ракет.

Головне, щоби [Путін] одумався, хоча я не думаю, що він піде назад, він йтиме тільки вперед. Але ми — настільки згуртований народ, я реально зрозумів, що Україна сильна духом, всі — сильні, ми — один за одного.

Я думаю, якщо червоної кнопки (Застосування ядерної зброї — Ґ) не буде, то ми переможемо. Хтось його знає, що в нього в голові. Візьми ти, собака, накресли, дай комусь аркушик паперу і візьми собі аркушик паперу, і пограйте в морський бій. Як раніше було! Що ж ти, сука, в реальному житті починаєш творити?!

Та ми — сильні, ми йдемо вперед, назад дороги немає.