«Влада Росії зводить суспільство з розуму. Всюди — страх». Останнє слово Османа Аріфмеметова в суді, яке йому не дозволили сказати рідною мовою

Осман Аріфмеметов у суді. Фото: «Кримська солідарність»
Осман Аріфмеметов у суді. Фото: «Кримська солідарність»

Південний окружний військовий суд у російському Ростові-на-Дону виніс сьогодні, 24 листопада, вирок п’ятьом кримським татарам, яких обвинувачують у причетності до ісламської партії Хізб ут-Тахрір. Серед них — громадський журналіст Осман Аріфмеметов, якого засудили до 14 років колонії.

Кримчани — активісти об’єднання «Кримська солідарність» і фігуранти найбільшої справи Хізб ут-Тахрір. У березні 2019 року ФСБ затримала понад 20 кримських мусульман, яких обвинувачуються у приналежності до ісламської партії. Хізб ут-Тахрір заборонена і визнана терористичною в Росії, незважаючи на відсутність насильницьких методів у її навчанні та діяльності, але не заборонена в Україні і більшості європейських країн. Російська влада з 2015 року переслідує кримських мусульман за обвинуваченням у приналежності до організації. Правозахисний центр «Меморіал» усіх їх визнає політв’язнями.

Останнє слово в суді Осман Аріфмеметов планував сказати кримськотатарською мовою, але суд йому не дозволив. «Ґрати» публікують його виступ повністю. Це історія всього кримськотатарського народу.


«Усі жахи висилки особисто бачив мій дід»

Я — кримський татарин за національністю. Народився в Узбекистані — саме туди були вислані мої батьки. Як і весь кримськотатарський народ, який виник понад 600 років тому і жив на території сучасного Криму, материкової частини України, Кубані та Кавказу.

Кримське ханство упродовж свого існування було впливовим в Європі. У 1783 році Російська імперія, порушивши [Suggestion title=”Кючук-Кайнарджійський договір” text=”Мирний договір між Російською та Османською імперіями 1774 року. Закріплював територіальні завоювання Росії, у тому числі Керчі, а також декларував незалежність Кримського ханства і невтручання в його справи як з боку Туреччини, так і Росії”], анексувала Крим. Було введено російські війська, насильно встановлено нову владу. Кримськотатарський народ не підтримав новий політичний устрій. Будь-які протести і прояви незгоди жорстко пригнічували. Так було запущено звичну для Росії репресивну машину. Наявність іншої думки каралася.

Насамперед під маховик потрапили релігійні діячі — їх почали переслідувати, сам прояв релігії також опинився під забороною: Корани спалювали, паломництва до святих місць — Мекки, Медіни — не дозволялися. Точку в цій жорстокій історії поставив Радянський Союз, що заперечує саму релігію. Біля дверей своїх будинків розстрілювали мул та імамів.

Після того, як було викорінено альтернативну релігійну думку, радянська влада взялася за інтелігенцію: у квітні 1938 року був масовий розстріл. Метою зачистки було викорінення активного, пасіонарного, мислячого прошарку кримськотатарського народу, щоб виключити будь-яке альтернативне лідерство, яке не вбудовується в рамки радянських думок, політики і геополітики.

Вже через шість років, 18 травня 1944 року, радянська влада, остаточно розчарувавшись у спробах приструнити кримських татар і брехливо навісивши ярлик «зрадника», висилає цілий народ із Криму до Середньої Азії та Уралу. Рано-вранці людей загнали у вагони для худоби, давши лише п’ять хвилин, щоб зібрати речі. Вони вмирали на шляху від голоду і хвороб. Трупи не давали ховати — їх просто залишали біля залізниці.

Усі жахи висилки особисто бачив мій дід. Тоді він був ще хлопчиком. Його покоління пережило страшне лихо. Літні люди завжди розповідали нам, коли ми були школярами, про 18 травня та життя у місцях заслання. Нас закликали ніколи не забувати про ті страшні дні. Тоді я ставив собі запитання: «Чому старі люди так наполягають на цьому?». Сьогодні я зрозумів, чому, і, думаю, весь народ також це зрозумів.

Кримські татари вели своє злиденне існування в бараках, для них запровадили комендантську годину. Мій дід розповідав, як у молодості взимку за 40 км від будинку босими ногами ходив збирати хмиз, щоб зігрітися. Заборону зі спецпоселень зняли лише у 60-х роках, але повертатися до Криму все ще не дозволяли, хоча люди довго мріяли про це. У 70-80-ті роки багато хто переїхав на півострів, проте після приїзду на них чекала повторна висилка — у Херсонську область і Краснодарський край.

 

«Деякі школярі проявляли до нас те, у чому зараз звинувачують мене, — ненависть і ворожість на національному ґрунті»

Осман Аріфмеметов і Яшар Муєдінов у суді. Фото: «Кримська солідарність»

За п’ять років до розвалу СРСР недалеко від Ташкента народився я. У моїй пам’яті залишилися спогади про переїзд до Криму, який став можливим лише після розпаду Радянського Союзу. Ще до масового повернення кримських татар, 1989 року, ярлик «зрадника» з усього народу зняли. Влада визнала помилку через 45 років.

Переїзд був морально і фізично важким. Ми приїхали в незнайоме місце, де [на той час] була ненависть до кримських татар. Пропаганда транслювала різні небилиці: чутки були навіть про те, ніби кримські татари їдять людей, і в них одне око на лобі. Так місцеві лякали своїх дітей. Моїм батькам було складно з пошуком роботи та даху над головою. Був час, коли ми жили у сирому та холодному підвалі. Спати лягали у куртках.

Економічна криза з усіма її наслідками припала на початок 90-х. Нестача продуктів, інфляція… Батьки, приходячи після роботи ввечері, будували будинок. Я, як старший, піклувався про братика і сестричку. Саме в ці роки я зіткнувся з ненавистю до кримських татар.

Деякі школярі виявляли до нас, тоді ще дітей, те, в чому зараз мене звинувачують, — ненависть і ворожість на національному ґрунті. Але моя релігія вчить терпінню і ганить націоналізм. Звертати увагу на будь-яких дурнів часу не було: треба було вчитися, допомагати батькам облаштовуватися на новому місці. Після школи йшов пасти корів, де читав книжки, а коли повертався додому, робив письмову роботу. Я ріс простим сільським хлопчиком. Як і у всіх, у мене були плани і мрії.

Можливо, хтось подумає: «Рік-два — і будинок уже добудований, і життя налагодилося». Це не так. Батьки будували житло понад десять років. Уявіть, скільки грошей потрібно було відкладати на матеріали, зважаючи на те, що мій батько працював водієм автобуса, а мама займалася садом. Крім цього, потрібно було годувати трьох дітей, збирати їх до школи, допомагати родичам, які перебували у такій же складній ситуації.

«Ось бачиш апарат? Зараз дроти принесемо й підключимо до тебе» — монолог кримського татарина Османа Арифмеметова

Тобто дитинство у мене пройшло в роботі та турботі про молодших. Батьки навчили бачити, а не руйнувати, дбати, а не безтурботно проводити час. Я не бачив ні алкоголю, ні цигарок, ні дискотек. Я бачив, як важко моїй сім’ї, і намагався зрозуміти, в чому причина цих труднощів. Жили ми на місці компактного проживання кримських татар. Озираючись на сусідів, які несли на своїх плечах практично той самий тягар, мимоволі розумів, що лихо торкнулося не тільки моєї родини, а й усього народу. Глибокі роздуми призводили до того, що ці біди почалися з 1944 року.

Мої батьки виховували мене у дружбі з книгами. Звідти я багато чого дізнався. Висилка народу у 1944 році досі не дозволяє нам облаштуватись на своїй землі. Досі ми не оговталися від цієї травми.

Після повернення на рідну землю кримськотатарський народ не став насильно забирати свої землі і будинки. Зовсім ні. Люди прийняли для себе метод ненасильницького відновлення своїх прав, що скоріше було продовженням мирної боротьби за повернення до Криму з місць заслання.

Пам’ятаю, як брав участь у ходах, мітингах на 18 травня та інших мирних протестах. Тоді, за часів України, такі дії не були заборонені законом — на демонстрацію не потрібно було отримувати дозвіл, як це практикується в Росії, де зараз заборонено висловити власну думку і, я б сказав, заборонено цю власну думку мати.

Ще у шкільні роки старше покоління пояснювало, чому люди повернулися до Криму — щоби знову бути на своїй землі, говорити своєю мовою і жити за традиціями, сповідувати релігію та мати політичну самостійність. Так, ми втратили все це одного дня — 18 травня 1944 року.

 

«Із приходом Росії в Крим до нас пришли санкції» 

Осман Аріфмеметов у суді. Фото: «Кримська солідарність»

Коли ми повернулися в Крим, було складно облаштуватися на новому місці, але намагалися працювати над відновленням втраченого. Почали відкривати школи, де вчили кримськотатарську мову, ми відправляли молодь до мусульманських країн, щоб вони пізнавали релігію. Серед людей активно культивувалася політична свідомість — вільно діяли народні партії. Одним словом, боротьба за своє право жити та розвиватися на рідній землі продовжилася.

Все це відбувалося на моїх очах. Були успіхи і невдачі, але люди з активною позицією прищеплювали молоді почуття відповідальності за інших. Ми обговорювали теми утисків чеченського, уйгурського народів. Дорослі бачили шлях до підйому через здобуття вищої освіти. Взявивши на себе всі труднощі побуту, люди відправляли своїх дітей в інститути та університети.

Так само, як і багато хлопців, я здобув вищу освіту в Таврійському національному університеті імені Вернадського. Взяв земельну ділянку у селі Строганівка поблизу Сімферополя. У місці, де немає газу, води, доріг і навіть електрика була не скрізь, а під час дощу трактором проїхати було неможливо. У мене був план: влаштуватися на роботу, збудувати невеликий будинок, завести сім’ю.

Знадобилися неймовірні зусилля, щоб збудувати будинок площею 30 квадратних метрів та зробити свердловину у дворі. Я одружився. Дуже тішився появою дочки, дав їй ім’я Фатіма. Це ім’я асоціювалося у мене зі знаннями — так звали дочку Пророка Мухаммада, нехай благословить його Аллах і вітає дружину султана, яка заснувала найдавніший університет у світі — Аль-Карауїн — і керувала ним, у той час, як у Європі сперечалися, чи є розум у жінок. Я жив і облаштовувався.

Я не дозволяв собі існувати за принципом: моя хата з краю. Молодь Строганівки щороку проводила свята Курбан-байрам та Ураза-байрам одразу навпроти мого будинку, а іноді свято переміщувалося і до мого подвір’я.

Перед моїми очима втілювалася мета, про яку говорили дорослі. Я був радий, незважаючи на величезну втому, що я, моя сім’я, моя законно придбана ділянка стала маленькою частиною відродження кримських мусульман на рідній землі.

Я намагався допомагати в облаштуванні села. Хотів, щоб мої діти жили в комфорті і не мали труднощів. З односельцями ми засипали дороги гравієм, будували міст, через який проїжджав транспорт, бо в дощ тоді, коли я мала маленьку дитину і дружину в становищі, до нас у село навіть не могла потрапити швидка. Зробили зупинку, зварили металеву конструкцію, під якою люди могли ховатися від холодних вітрів та дощу. Ми мали бажання зробити своє життя кращим і продовжувати облаштовуватися.

З приходом Росії до Криму до нас прийшли санкції. Компанія, в якій я кілька років працював, була змушена залишити острів. З кар’єрним зростанням довелося попрощатися. До цього я розробляв програми під Андроїд-системи та інші смартфони, тепер доводилося шукати замовлення. Мені неодноразово пропонували виїхати з Криму — із моїм солідним стажем роботи я міг розраховувати на будь-які перспективи. Але була одна думка: «Для чого ми переїхали до Криму?», і вона, наче якорь, утримувала мене на півострові.

І справді, мої батьки в молодому віці залишили налагоджене життя в Узбекистані заради більш високих цілей, ніж особисте благополуччя. Вони пройшли неймовірні труднощі, щоб діти, наступне покоління могли продовжувати жити і розвиватися на своїй землі, серед свого народу. Однозначно не ми маємо піти з Криму.

Ми, сучасна молодь, як мої батьки та старше покоління, пройдемо свій шлях достойно. Своє завдання вони виконали, тепер черга за нами. Дай нам Аллах сил та терпіння.

 

«Половину нашого народу знищили у 1944 році, тепер події закономірно повторюються»

Зліва направо Рустем Шейхалієв, Енвер Аметов, Яшар Муєдінов, Осман Аріфмеметов і Руслан Сулейманов у суді. Фото: «Кримська солідарність»

2016 став для мене переломним. У селі, де я жив, у будинках кримських мусульман пройшли обшуки. Їх обвинувачували у тероризмі. Це мої сусіди, багатодітні батьки, яких я знав близько 10 років. Звичайно ж, я не повірив у казки ФСБ. Я згадав усе, що говорили дідусі та бабусі, про що писала історія. Потрібно було діяти. Я взяв у руки планшет і почав знімати на камеру. Відео викладав в інтернет, щоб наш народ і вся світова спільнота могли розібратися і побачити, що насправді в Криму немає жодного тероризму та терористів. Як не було упродовж 30 років.

Я ходив на судові засідання, вів трансляції із зали суду. Як тільки в соцмережах публікували інформацію, що десь у Криму триває обшук, я їхав на місце із планшетом у руках. Приносив передачі політв’язням у СІЗО Сімферополя та Ростова. Приїжджав до Південного окружного військового суду, щоб робити репортажі і просто підтримати несправедливо ув’язнених.

Одного з таких днів, коли я вів зйомку під час чергової облави, мене та ще дев’ятьох активістів грубо затримали і заарештували на п’ять діб. Суддя Київського районного суду Сімферополя, Віктор Можелянський, ухвалив рішення за 15 хвилин. Мене обвинуватили в тому, що я нібито заважав проїзду цивільного транспорту на проїжджій частині, а мій планшет віддали Центру протидії екстремізму як знаряддя скоєння злочину. Досі мені незрозуміло, як я використовував планшет для перешкоджання проїзду транспорту. Кидав під колеса машин? Планшет був цілий, не тріснутий. Чому його забрав ЦПЕ? Можелянському усе це було байдуже: він виконував вказівки ФСБ.

В ІТТ мене помістили в одну камеру з хворим на гепатит B і C. За кілька годин до виходу з ізолятора я думав, що мене буде зустрічати загін ФСБ і закриє на 15 років. Дякувати Богу, цього не сталося. Мене зустрів палко любий народ.

В один із днів, коли я був на судовому процесі біля будівлі Верховного суду Криму серед білого дня бойовики без розпізнавальних знаків викрали Біляла Аділова. У мене із рук вибили смартфон. У голові промайнула думка, що зараз і мене заберуть у синій мінівен. Слава Богу, мої побоювання не справдилися, а через два дні я побачив Біляла живим і здоровим. Цей епізод став показовим не тільки для мене, а й для всього пасіонарного прошарку Криму. Висвітлення події допомогло врятувати викраденого активіста з лап бойовиків.

Усьому Криму і кримськотатарському народу відомі випадки викрадення Решата Аметова, Ервіна Ібрагімова, Мухтара Арісланова, Ісляма Джеппарова, Джевдета Іслямова, Сейрана Зінедінова, Тимура Шаймарданова та інших. Їхнє місцезнаходження досі невідоме. Невідомо, чи вони живі взагалі, крім Решата Аметова, якого через кілька днів знайшли в лісосмузі з виколотими очима.

У мережі оприлюднено два відео викрадення Решата Аметова у березні 2014 року та Ервіна Ібрагімова [у травні 2016-го], якого забрала поліція. На жаль, ці відео опублікували лише згодом. Ервін Ібрагімов — молодий хлопець, делегат Всесвітнього конгресу кримських татар.

Саме про це я говорив поліцейським, коли ті намагалися забрати Біляла Аділова, який вийшов на одиночний пікет. Ось тому я знімав. Половину нашого народу знищили 1944 року, тепер події закономірно повторюються. Ми не повинні залишатися осторонь. І звісно, ​​така активність заважала силовикам. Я мав вибір: виїхати з Криму чи сісти у в’язницю на довгий термін.

У 2017 році я вирушив у паломництво, відвідав святі місця в Мецці та Медіні. Молився за весь народ, щоби репресії припинилися. Молився за сина, який невдовзі народився. Лікарі говорили, що має ускладнення із серцем. Після паломництва цього ж року народився син. Слава Богу, здоровий. Дуже за нього хвилювався.

Син ріс, навчився ходити, говорити тато. Нині йому чотири роки він уже великий. У моїй пам’яті він залишився як пухкий хлопчик, який підбігав до мене з криками: «Баба, баба!», коли я приходив додому.

Потрібно було годувати сім’ю, одягати дітей, будувати хату. Я змінював один підробіток на інший, поки не почав займатися репетиторством. Готував хлопців до іспитів: вчив алгебри, геометрії і програмування. У своєму селі вдома відкрив гурток програмування для дітей. До мене приходили хлопці від 7 до 11 років. І лише почав отримувати заробіток, який дозволяв відкладати на будівництво будинку, як мої плани на життя обірвали люди із ФСБ. 27 березня 2019 року мене відірвали від моєї родини, народу і Криму.

Із часу, коли я повернувся до Криму, це були масові облави серед кримських татар. У понад 30 будинках йшли обшуки, затримали 23 особи, а потім ще двох. Було заарештовано торговців, будівельників, вчителів, підприємців. Зі Строганівки — вісім людей, з мікрорайону Кам’янка — дев’ять людей, шість — із масиву «Колективні сади» і ще п’ять — із масиву «Біле».

«Розмова про мужність». Репортаж обвинуваченого кримчанина із зали російського суду — день третій

Нас схопили сім’ями. Фарход Базаров та Алім Карімов — рідні брати, Ескендер Сулейманов і Руслан Сулейманов — також, а Енвер Аметов — дядько Акіма Бекірова. Нас обвинуватили в тому, що ми проходили підготовку щодо «надання і послідовного схиляння нових осіб до участі в діяльності терористичної організації» в Криму.

Я послідовно висловлюватиму своє ставлення до всіх цих формулювань, народжених у хворій уяві слідчих, оскільки в залі суду мені не дозволяли говорити. Жодного відношення до терористичних організацій і тероризму я не маю. Протягом 30 років життя в Криму на моїй пам’яті не було жодного теракту, я не чув і про терористів, доки не прийшла Росія зі своїм нелюдським законодавством і тугою за минулим.

Єдиний теракт, який я пам’ятаю у Криму, стався у 2019 році у Керчі. Спочатку влада говорила, що це хлопець «кримськотатарської зовнішності» влаштував стрілянину в технікумі. Я пам’ятаю той день. Вийшов на роботу вранці і відчував на собі погляди перехожих, в їхніх очах був страх. Ці відчуття були у мене вперше. Тоді я ще не встиг прочитати новини, але зрозумів, що щось сталося. Вже на роботі дізнався, які поспішні та безвідповідальні заяви зробили офіційні особи.

У середині дня з’явилися деталі: стрілянину влаштував світловолосий слов’янин Владислав Росляков. Напевно, влада Криму була розчарована, коли стало зрозуміло, що злочинець не кримський татарин і не мусульманин. Пізніше злочин перекваліфікували з теракту на вбивство двох чи більше осіб.

Тоді я на собі відчув, як влада Росії зводить суспільство з розуму. За сім років життя за нової влади я жодного разу не відчував себе у безпеці. Всюди страх. Досі не розумію, як живуть люди, які народилися тут — у Росії, і провели тут увесь час.

Мене також обвинувачують у «поширенні серед віруючих набутих теологічних знань», у тому, що я, «підмінюючи традиційне в ісламі поняття релігії», займаюсь підбурюванням мусульман до екстремістської діяльності.

Для мене «традиційне» — це те, що передається з покоління в покоління. Релігію я пізнав від свого діда, тому вважаю себе традиційним мусульманином при тому, що спеціальних теологічних знань ніде за кордоном я не отримував.

Підміною понять займаюся не я, а слідчі і прокурори. Думаю, їх бентежить слово халіфат. Якби вони вивчали історію замість того, щоб ганятися за виконанням плану, отриманням зірок і премій, їм було би відомо, що халіфат для кримських мусульман також є традиційним.

Здобувши незалежність від Золотої Орди, правителі Кримського улусу спрямували свій погляд на Схід. Через деякий час відбувається приєднання до Османського халіфату, і замість Кримського улусу утворюється Кримський вілаят. Тобто ще 600 років тому мої батьки вирішили пов’язати всі сфери свого життя із халіфатом.

Ще один показовий випадок стався 1923 року, коли на Кримському півострові орудували комуністи. Навіть тоді мусульмани, не боячись радянської влади, організували збір підписів на вірність султану в Стамбулі — халіфу, іншими словами. Цей архівний документ і досі зберігається у сімферопольському архіві.

Тож халіфат для кримських татар — не чуже, привнесене ззовні поняття. І цей факт не повинен викликати здивування. Про халіфат йдеться в Корані, ми також знаємо висловлювання пророка Мухаммада про нього. Думаю, силовикам ненависне всяке інакомислення. Прихильність кримських татар до своїх традицій розцінюють як ненадійність.

 

«Після 2014 року розгорталися репресії проти кримських татар. Але я та мої друзі ніколи не закликали до насильства»

Осман Аріфмеметов у суді. Фото: «Кримська солідарність»

Мене також обвинувачують у «формуванні у віруючих мусульман тенденційного мислення при оцінці подій, що відбуваються в РФ та міждержавних відносинах, а також стійкої ідеологічної залежності та екстремістських, сепаратистських переконань», при цьому я нібито використовував ідеологічні матеріали Хізб ут-Тахрір.

Чи означає це, що тепер у Росії заборонена власна оцінка, власна думка? Якщо йдеться про статус Криму, то підкреслю, що вся світова спільнота не вважає його російським. І ця позиція закріплена в багатьох резолюціях міжнародних організацій і озвучена, насамперед, тими країнами, які вважаються друзями РФ, — Німеччини, Франції, Туреччини.

Ще одне обвинувачення — у «таємному об’єднанні та підготовці віруючих мусульман до антиконституційної діяльності». Слідство серйозно вважає, що вчителі, торговці, будівельники могли організувати переворот, аби захопити владу і змінити Конституцію.

Я все життя хотів облаштуватися: завести сім’ю, побудувати будинок, на що в мене постійно не вистачало коштів. Ми не маємо ні зброї, ні фінансів, ні зв’язків у вищих ешелонах військово-політичного керівництва. У моїй хаті знайшли тільки книги, які самі ж і підкинули.

Як робиться переворот і захоплення влади, я вже бачив у 2014 році. Тоді, 8 березня, навчена група військових у повному обмундируванні захопила будівлю уряду Криму, і наступного дня під дулами автоматів зібралися депутати, які вирішили провести референдум про приєднання до Росії. Керівництво зізналося, що група була частиною російської армії. Нині вже ніхто не приховує цей факт.

Подумайте: скільки потрібно часу, щоб натренувати таку групу? Скільки потрібно витратити грошей і задіяти високопоставлених військових для такої спецоперації? Ще більше знадобилося для спецоперації у лютому 2022 року. Адже за підсумками чотирьох місяців владу в Києві так і не повалили, хоча на це кинуті величезні сили і вся потужність ядерної держави. Ось що таке «насильницьке захоплення влади».

У нас не було і немає таких ресурсів. Та й мети повалити владу в Росії також немає. Після 2014 року на моїх очах розгорталися репресії проти кримських татар, кримських мусульман. Але я та мої друзі ніколи не закликали до насильства. Про це свідчать мої численні пости на сторінках соцмереж, інтерв’ю ЗМІ, зокрема на телеканалах.

Щоб відстоювати свої права, 2016 року ми створили громадянське об’єднання «Кримська солідарність», де я працював журналістом. Мета цього відкритого, абсолютно не таємного об’єднання — висвітлювати порушення прав на півострові, надавати юридичну допомогу та піклуватися про сім’ї політв’язнів.

Збори проходили відкрито, їх міг відвідати будь-хто. Приходили ветерани національного руху, журналісти, правозахисники, активісти, громадські діячі, члени сімей політв’язнів — загалом усі, хто й так був на виду.

Поліція прийшла до засідання «Кримської солідарності», січень 2018 року. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати

Я і зараз закликаю народ боротися за право жити та розвиватися на рідній землі. Гордий тим, що протягом 30 років мого життя в Криму і за всю історію національного руху в місцях заслання мій народ жодного разу не вдавався до насильства.

Росія зловживає своїм квазіекстремістським і терористичним законодавством, проводить показові релігійно-мотивовані і політичні процеси проти громадських активістів, у тому числі проти кримських татар, щоб у Криму панувала атмосфера страху. Для цього є термін — «державний тероризм». Він використовується для позначення державного насильства проти цивільних осіб. Під атаками державного тероризму зазвичай розуміють незаконні затримання, вбивства, тортури і страту громадян без суду та слідства, які виконують представники силових структур — поліція та інші органи правопорядку.

У декларації, ухваленій 1987 року на Женевській конференції з питання тероризму, йдеться, що державний тероризм проявляється у «практиках поліцейської держави, спрямованих проти своїх громадян», а саме «у спостереженні, розгоні зборів, контролі за новинами, побиттях, тортурах, хибних арештах, масових арештах, показових судах, убивствах».

Світова спільнота бачить у кримських татарах цивілізованого партнера, а російська влада своїми діями ввела країну в ізоляцію і зробила її світовим ізгоєм. Ви призначаєте нас терористами, ставитеся до нас як до терористів, хоча жодного теракту ми не готували. Настане день, коли в Росії шукатимуть винних у політичних репресіях, переслідуванні активістів, журналістів, правозахисників. І призначать терористами вже вас. Як найнижча ланка цієї системи, як виконавця незаконних усних тіньових доручень.