«У цій системі людям узагалі не вірять, зекам тим більше». Уривки з тюремного щоденника Олега Сенцова «Хроніка одного голодування»

Олег Сенцов. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати
Олег Сенцов. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати

«Видавництво старого Лева» опублікувало двотомник прози Олега Сенцова: його розповіді та щоденник, який він вів під час голодування у колонії російського міста Лабитнангі. Голодування тривало 145 днів з травня до жовтня 2018 року — за цей час Сенцов втратив 15 кілограм ваги. Після погроз щодо примусового харчування режисер припинив голодування.

Єдиною вимогою голодування було звільнення всіх українських політв’язнів з російських тюрем. Цього так і не сталось, а самому Сенцову довелось чекати на звільнення ще рік — він повернувся в Україну після обміну 7 вересня 2020 року.

З дозволу «Видавництва старого Лева» «Ґрати» публікують уривок з «Хронік одного голодування» Олега Сенцова.

 

День перший

Олег Сенцов та Олександр Кольченко в день вироку. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати

О шостій ранку, після підйому, віддав заяву про голодування співробітникові. Той розлютився і пожбурив аркуш у бік тумбочки. Аркуш до неї не долетів і приземлився на підлогу. Не любить міліція, коли ув’язнений оголошує голодування. Потягнув мене в чергову частину.

Черговий майор спершу теж завівся, але потім охолов і ввімкнув режим доброго міліціонера. Хвилин п’ятнадцять зі мною спілкувався здебільшого у формі власного монологу, закінчив, як завжди, Україною, звідки він теж родом, але тепер став істинним путіністом. Потім особисто провів мене до виходу і сказав, що таку заяву треба подавати перед сніданком, а не лякати людей з раннього рання. Він, звичайно, засмутився, що НП сталася в його зміну — вони завжди засмучуються в таких випадках, ніби їм у кінці року за це оцінки ставлять. Ну добре, сніданок о восьмій, почекаємо.

Відвели в загін, на восьму знову повели в чергову частину: приїхало начальство, хочуть поспілкуватися. Поспілкувалися. Дізнавшись, що в мене суто політичні вимоги, хай і неможливі, начальство трохи заспокоїлося. Попросило дати письмову заяву, що не маю претензій до колонії. Відмовився: слів їм замало, потрібен ще й папірець, аби затулитися. Тут, у цій системі, людям узагалі не вірять, зекам тим більше, хоча можливо, що й одне одному. Пропонували дочекатися адвоката й уже тоді вирішити остаточно. Відмовився: мовляв, я все вже вирішив і адвокат тут ні до чого. Ще раз уточнили, чи не збираюся я скаржитися на колонію. Ще раз підтвердив, а також сказав, що за всі чотири роки відсидки не написав жодної скарги. Повірили чи ні — хтозна, але розмова закінчилася. Зачинили в «стакані» — це така невелика клітка, де в очікуванні чогось можна стояти досить довго. Клітка в кімнаті чергової частини. Простояв чотири години. За цей час зайшло практично все начальство, по черзі. Ті самі запитання і ті самі відповіді. Ввічливі. Не лякають, лише попереджають про наслідки, передовсім про можливу втрату здоров’я. Звучать звинувачення у змові з іншими в’язнями, щоб робити якісь мутні справи. Кажуть, буцім мене використовують. Відповідаю, що роблю все сам і що мною важко маніпулювати. Підсумок усіх цих розмов: «Ми тебе сюди не саджали!» — «Так я й не з вами воюю!»

Олег Сенцов у суді. Фото: Антон Наумлюк,, Ґрати

Такої кількості добрих ментів, як цього ранку, я не бачив навіть у серіалах про добрих міліціонерів. Після третьої години у «стакані» навіть табурет мені принесли. Звісно, працівники тюрем і таборів ніякі не міліціонери, і навіть не поліцейські, але зеки продовжують їх іноді називати словом «міліція», якщо не можна вжити жаргонний вираз. Ближче до обіду нарешті обшмонали й повели у виділену для мене окрему камеру. Я цього й ждав — усіх, хто оголошує голодування, ізолюють. Щоб зек міг його коректно тримати і щоби був поряд, під наглядом, ну і, якщо треба, щоб можна було працювати з таким упертюхом. Зі мною не працюватимуть — це ясно. Просто відмовлятимуть і чекатимуть, поки я сам здамся.

Камера виявилася знайомою, я в ній сидів карантин і ШІЗО (штрафний ізолятор — тут і далі примітки автора) одночасно, п’ятнадцять днів, коли приїхав у табір. Невелика окрема будівля оперчастини: на другому поверсі кабінети, унизу пара камер і каптьорка. Камера простора як для «двійника» — метрів 10, а для одного так узагалі хороми, до цього я весь час сидів у якихось одиночних клітках. Усередині стандартний набір для ізолятора: подвійні нари, столик із лавкою, туалет класу «очко», умивальник, поличка. Ну й, звичайно ж, двері з додатковими ґратами й невелике віконце з двома решітками й кватиркою. У кутку сховалося, як павук, всевидяче око цілодобового відеоспостереження. Тюремний all inclusive. Єдиний мінус, і він серйозний, — батарея хоч і велика, та ледве тепла, а сама камера — кутова й холодна. Ніби навмисне для надто гарячих голів, щоб тут могли прочахнути (для цього вона, власне, й потрібна). Перевдягли в місцеву робу, вона нічим не відрізняється від моєї, просто старіша, і таку ж теплу білизну. У чому сенс, незрозуміло, але такий порядок. Взагалі шукати логіку в цій системі важко, а знайти — практично неможливо. Тут керуються не здоровим глуздом, а ПВР (правила внутрішнього розпорядку, статут, за яким має жити ув’язнений).

Довго обживатися не довелося. Камера, як я вже писав, знайома, та й речей поки що ні моїх, ні інших не дали. Гайную час, гріюся біля ледве теплої батареї, ходжу по камері з тією ж метою. Місцевий Хранитель ключів перед відбоєм видав матрац і постільне. Трохи поговорили. Цей Хранитель — зек, що працює на адміністрацію, завгосп і сторож в одній особі. Обличчя з перебитим носом і очима поплічника ката. Востаннє бачився з ним, коли проїжджав через цю хату (камера) пів року тому. Тринадцять відсидів, бачив усе. Теж допитується, навіщо я це роблю, шукає приховані мотиви, змови й неминучі наслідки. Урешті видає тираду дня: «Ти або дуже тупий, або дуже розумний».

Кормушка (маленьке віконце в дверях камери для видавання їжі та спілкування з охороною) зачинилася — відбій. Лягаю спати вдягнений — намерзся за день. Думав, що на новому місці, в холоді, на голодний шлунок, довго не зможу заснути, але вийшло інакше — відключився майже відразу.

 

День другий

Правозахисниця Яна Гончарова на пікеті на підтримку Сенцова і Кольченко в Ростові. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати

Побудка стандартно о шостій. За віконцем віється сніг, але я за ніч не замерз — це добре, бракувало ще погано спати через холод.

Кожні дві години приходить працівник і на реєстратор робить відмітку про те, що я тут, що не втік. З самого початку, всі пів року, у мене червона смужка втікача (обов’язкова розпізнавальна «мітка» в’язня, схильного до втечі; перевірка присутності такого в’язня здійснюється кожні дві години). Удень тебе фіксують бадьорим із називанням прізвища та іншого, уночі — сплячим, вмикаючи при цьому на реєстраторі невеликий ліхтарик. Одні співробітники світять на тебе трохи здаля — щоб не збудити світлом, інші намагаються навпаки ткнути в обличчя — з протилежною метою. Міліціонери бувають різні. Крім відмітки, є ще й перевірка. Тут, у моїй камері, яка офіційно зветься БМ (безпечне місце, звичайна ізольована камера, куди поміщають в’язня у разі загрози його життю від інших зеків або співробітників; у реальності використовується ширше, з різними оперативними цілями), вона здійснюється швидко: приходить співробітник і за хвилину відзначає, що ти присутній (двічі на день — уранці й увечері). У цьому свої плюси, тому що, живучи в бараку, ти шикуєшся разом із усім табором на плацу зарані, під музику, і чекаєш, коли всіх перевірять. Займає це близько години й досить таки втомлює, особливо коли -20 і вітер. Нижче -25 перевірку роблять у бараках — це, звісно, набагато приємніше, але трапляється рідко, тільки в сильні морози. Ще одна з обов’язкових процедур — тричі на день, теж на реєстратор, офіційно відмовитися від їжі. Ну і ще, раз на день, обов’язковий обшук. І, власне, все. Цілий день ти вільний, роби що хочеш, здебільшого грійся, але сідати на шконку (тюремна койка, нари) і, тим більше, лягати не можна — невсипуща відеокамера в кутку уважно стежить і за цим. Та й Хранитель ключів постійно поряд, на сторожі: його наче й не видно весь день, але він завжди тут як тут у потрібний момент.

Після ранкової перевірки прийшли начальник колонії з уповноваженим із прав людини. Обидва при погонах, полковники. Хто з них тебе охороняє, а хто захищає, важко збагнути. Але начальник — у каракулевій папасі, а той, хто начебто за мене, — у звичайній. Тільки цим і відрізняються. Той, який за мої права, навіть більше переживає за табір, ніж безпосередній керівник цього закладу, каже, що голодування — це порушення режиму, й розповідає про примусове годування. Відповідаю, що примусове годування, коли тримають і ложку пхають у горлянку, прирівнюється до тортур, тож говорити можна лише про медикаментозну підтримку ослаблого організму. Подискутували на цю тему. Схоже, що доброта в місцевих міліціонерах не підіймається вище майора. А в тих, хто начебто за мої права, вона взагалі й поряд не пропливала. Хоча доброта перших теж вельми сумнівна й, можливо, тимчасова.

«Великий обмін» ув’язненими 7 вересня 2019 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

В обід повели до адвоката. Поспілкувалися, як він сказав, конструктивно, дві години. Він сьогодні летить, везе мої приватні послання, а також відкриту записку про оголошене голодування й мої пояснення з цього приводу. А головне — лист для доньки. Мені вчора ввечері віддали давно очікуваний лист від неї й від матері, і я встиг передати відповідь із адвокатом доньці, бо вона скоро поїде з дому й може не застати звичайного листа. А мамі напишу ввечері й надішлю звичайним листом: вона завжди на місці й зрадіє, отримавши звісточку від сина. Щоправда, учорашній вечір, після отримання листів і кількох їх прочитань, був доволі тяжкий. Я раптом виразно відчув, що список людей, яких я зробив нещасними, дуже довгий і там всуціль рідні імена, а колонка, де мали би бути ті, кого я ощасливив, безнадійно порожня. Дуже важкі кілька годин, особливо коли не знаєш, що тобі з цим робити, але знаєш, що оголошене голодування щасливців не додасть. Та відступати пізно, уже все вирішено, жереб кинутий через Рубікон, чи як там було в Цезаря?

Цей вечір був незвично приємним: принесли мої речі, які я просив, а також невеличкий телевізор, якого я не просив. Ще обіцяли дати обігрівач, бо заміряли температуру в камері, виявилося +16,5. Це на пів градуса вище за мінімальну норму згідно з їхніми стандартами, і наче б усе нормально. Але все одно вирішили мене трохи відігріти, і це не може не тішити. Міліцейська доброта в день приїзду адвокатів зазвичай б’є всі рекорди. Не буду їм у цьому заважати.

Переглянувши перед відбоєм новини — більше нічого цікавого по двох

каналах, які ловив цей ящик, не виявилося, — почав готуватися до сну. Хранитель приніс невеликий обігрівач, і за годину перед сном камера нагрілася, але на ніч він його знову забрав. Я нагрів кип’ятильником воду в кухлі й насьорбався окропу досхочу. Розігрівшись, вирішив спробувати спати без роби, а тільки в тепляку (натільна тепла білизна). Як показав ранок, це було помилкою.

Двотомник прози Олега Сенцова. Фото: Видавництво Старого Лева