«Тоді пускаємо струм». Свідчення в суді фрилансера «Радіо Свободи» Владислава Єсипенка, якого судять у Криму за звинуваченням у виготовленні вибухівки

Владислав Єсипенко в Київському райсуді Сімферополя. Фото: «Кримська солідарність»
Владислав Єсипенко в Київському райсуді Сімферополя. Фото: «Кримська солідарність»

У Сімферопольському районному суді виступив фрилансер «Радіо Свободи» Владислав Єсипенко, обвинувачений російською владою в незаконному виготовленні вибухівки. Слідство наполягає, що він зібрав гранату з деталей, які забрав із заздалегідь організованого схову біля села Правда неподалік адмінкордону.

Єсипенко стверджує, що гранату йому підкинули під час огляду автомобіля, який співробітники ФСБ несподівано зупинили для перевірки, а після затримання його катували струмом, вимагаючи зізнань. Про все це Єсипенко детально розповів на сьогоднішньому засіданні суду.

«Ґрати» ведуть онлайн судового процесу Владислава Єсипенка й цілком публікують його свідчення в суді.

 

10 березня я повертався на своєму автомобілі зі своєю знайомою з Алушти до міста Сімферополь. Біля села Перевального мене затримали працівники ФСБ. Під час обшуку мені підкинули гранату, яка в матеріалах справи в одному випадку була в бардачку автомобіля, а в іншому — пишуть, що вона була в ніші під кермом. Хоча ніші під кермом у мене в автомобілі немає, а бардачок із лівого боку. Там розташований запобіжник, і її фізично неможливо туди покласти. Крім того, коли я підійшов до автомобіля, я побачив гранату, яка вже лежала на сидінні. У матеріалах справи чомусь вказується, що вона була у двох місцях. Якби була проведена експертиза, то легко було б доведено, що вона не могла бути в бардачку. У цю нішу максимум влізе пачка сигарет, максимум.

Оскільки я жодних заборонених предметів не перевозив, я відмовився підписувати документи. Працівники ФСБ мені сказали, що якщо я не буду підписувати, то «ми вас повеземо в інше місце», де я почну говорити. У принципі, це й було зроблено.

Приблизно через півтори години мене вивели з автобуса [куди завели після затримання] і відправили до приміщення, де оперативний працівник ФСБ поклав мене на бетонну підлогу. Мене роздягли догола й почепили на вуха мідні дроти. Я намагався опиратися, але, оскільки я був голим і в наручниках, у мене нічого не вийшло. Тобто я голий лежав на підлозі, до мене під’єднали дроти й пустили струм. Біль був таким, що в мене закипали мізки і вибухали очі. Я сильно кричав, просив щоби зупинилися й не робили так, але це тривало й далі. Потім у певний момент мені почали ставити питання.

Затримання Владислава Єсипенка. Скріншот з оперативного відео ФСБ РФ

Мені ставили питання: «Хто я такий? З якою метою приїхав до Криму?». Я пояснював, що працюю журналістом у проєкті Крим.Реалії та приїжджаю до Криму для того, щоби проводити опитування громадської думки. Останнім завданням було: їхати до Сімферополя для опитування про знесення житлових будинків кримських татар. Я робив інтерв’ю з ними. Здебільшого, я працював як журналіст і ні з ким не співпрацював, ні з СБУ, ні з кимось іншим. Так, у мене дуже багато знайомих серед силовиків, але це не означає, що я є військовим.

Мені знову сказали, що це неправильна відповідь, знову поклали на підлогу, почепили ці петлі та почали катувати. Я кричав і просив — що мені зробити, я підпишу документи, лише зупиніться. Знову почалося — навідні запитання, брали телефон, дивилися: «А ось цього знаєте? За особистих обставин?». Я сказав, що ні, але, з огляду на те, що біль був нестерпним, я підпишу будь-який документ, лише припиніть це робити. Скільки це тривало, я не знаю, п’ять годин, шість годин.

Мене знову підвісили, одягнули чорні окуляри і примотали скотчем до стільця. Знову почепили електричні дроти й пустили струм. Біль був таким нестерпним, що я цей стілець зі скотчем зірвав. Я зірвав маску. До цього я нічого не бачив, але коли зірвав, побачив, що перебуваю в підвальному приміщенні й там близько п’яти працівників ФСБ, усі вони виглядали молодими. Побачив, що мене катували так званим армійським апаратом. Оскільки я служив в армії в радіозв’язку, то знаю апарат ТА-57, тобто не вбивчий струм, але дійсно дуже болісний, ​​досить сильний біль.

У перервах мене водили до туалету, давали попити води, намагалися якось пояснювати, що я маю все розповісти. Мовляв «ти не все розповів». У певний момент мені сказали, що я недостатньо з ними відвертий і знову поклали на підлогу. Сказали, зайняти опору лежачи і віджиматися. Я віджимався скільки міг, якщо падав, мене знову починали бити працівники ФСБ. Причому бити вони намагалися здебільшого по ногах, по голові не били — по ногах, руках і в пах.

Ці тортури тривали з ретельною періодичністю. Один із працівників ФСБ запитав: «Чого ти хочеш, віджиматися чи пустимо струм?». Я розумів, що струм — набагато болючіше й кажу: «Давайте тоді буду віджиматися». А він каже: «Тоді пускаємо струм».

Й ось у такому стані, морально пригніченим, я був практично до ранку. Під ранок мені сказали, що прийде жінка, навіщо — не пояснили. Приїхала жінка з валізкою, теж у балаклаві, років 40 за віком. І теж ставила навідні запитання: чи є я працівником СБУ, які цілі та які в мене завдання. Весь цей час мені погрожували, що я не вийду з цього підвалу, мене прикують до камери. У мене в цей момент почало сильно боліти серце. Кажу: «У мене серце болить і може зупинитися». Але вони відповіли: «Нічого страшного, ми тебе вивеземо й закопаємо за лісопарком, ось і все». Тобто крім фізичних тортур вони застосовували також моральні. Тоді я був пригніченим і розумів, що якщо я зараз не буду свідчити, то вони просто зроблять мене інвалідом або вб’ють.

Мене знімали на камеру й пояснювали, що мені потрібно буде сказати — про те, що я співпрацюю з СБУ, про те, що ту гранату мені дали зі схову. Я тоді був готовий сказати, що завгодно, лише щоби мене припинили катувати.

Приблизно під ранок — коли мене вивели з цього підвалу вже світало — мене відвезли до Армянська, де пояснили, що там розташоване місце, де я нібито дістав зі схову гранату. Спочатку ми під’їхали з оперативними працівниками на автобусі, мені показали місце, де нібито був схов. Я був проти, бо розумів, що найголовніша моя мета — вижити, а не давати будь-які свідчення. Потім намалювали схему, якою я нібито їхав, коли вивіз свою сім’ю, повертався й дістав гранату зі схову.

Ми від’їхали орієнтовно на два кілометри від цього місця, коли мені сказали, що зараз прийде слідчий і «ти маєш повторити ті ж самі слова, які ти в принципі сказав нам, завчені». Приїхав слідчий, я показав йому на камеру — вони фотографували — де це місце розташоване й потім мене відвезли — уже напевно ранок або день одинадцятого числа — до управління ФСБ. В управлінні я перший раз зустрівся зі слідчим Власовим і з адвокаткою.

Коли я їздив у відрядження, мені сказали, що я можу назвати прізвище адвокатки, якщо будуть якісь проблеми, я можу вимагати саме її. Я пояснив слідчому Власову, що хочу іншого адвоката, не за призначенням, а щоби був адвокат Еміль Курбедінов або Тарас Омельченко. Я не бачив їх наживо, але розумів, що вони можуть мені допомогти. На що мені слідчий Власов пояснив, що такої можливості немає, що в мене буде лише одна адвокатка за призначенням — це Віолетта Синєглазова, та інших варіантів бути не може.

У якийсь момент ми вийшли на перекур з адвокаткою Синєглазовою. Я їй пояснив, що мене катували, у мене за вухами були опіки від дротів, на що вона ніяк не відреагувала, протести й заяви не подавала. Єдине, що вона зробила — пояснила мені, що в неї були схожі випадки, і якщо я буду обмовляти себе і свідчити, то мені дадуть максимум три роки й умовно-дострокове звільнення згодом. Звісно, слідчий підтримував позицію Синєглазової.

Тоді я розумів, що поки в мене адвокат за призначенням, варіантів якось себе захистити немає і, відповідно, я підписував документи. До того ж і під час слідчих дій, і потім, коли поверталися з Армянська, мені погрожували, тобто морально-психологічно тиснули й пояснювали, що якщо я зараз буду «валитися», як кажуть на жаргоні, то не доживу до суду. Я це розумів і, поки не було можливості зустрітися з адвокатами, свідчив.

Хочу сказати, що в матеріалах справи фігурує металошукач, з яким я нібито знайшов на місці схову гранату. Але металошукач уже понад два роки поламаний, у мене все не доходили руки його відремонтувати. Я не міг ним користуватися, це марна річ.

11 березня, напевно, ближче до ночі, мене відвезли до СІЗО. Мене супроводжував майор ФСБ Денис Коровін, з яким я потім неодноразово зустрічався. Тоді він мені погрожував і сказав, що в мене інших варіантів, окрім як свідчити, немає.

Я також із ним зустрічався кілька разів у СІЗО, де перед загальним засіданням він мені говорив, перед тим, як з’явилися адвокати, яких найняла моя дружина: «Ти в будь-якому випадку відмовляйся від них». Від мене вимагали, щоби я написав заяву про відмову від адвокатів. У мене не було можливості [опиратися], я розумів, що якщо я зараз, коли в мене немає адвоката, почну знову робити якісь заяви, то на мене знову фізично або морально будуть впливати. А я розумів, що вдруге цього не переживу.

Шостого числа було засідання суду. До шостого числа мене возили на слідчі дії до ФСБ. У якийсь момент я зустрівся з адвокатом Тарасом Омельченком. Це сталося зовсім випадково, і ми домовилися, що він буде представляти мої інтереси. Дружина [на той час] вже найняла його, але мала бути моя особиста згода. Я сказав: «Звичайно, я не проти. Я хочу, щоби ви представляли мої інтереси».

Владислав Есипенко с адвокатами — Алексеем Ладиным (слева) и Эмилем Курбединовым. Фото: «Крымская солидарностьВладислав Єсипенко з адвокатами — Олексієм Ладіним (ліворуч) та Емілем Курбедіновим. Фото: «Кримська солідарність»

До суду я вже знав, що 6 квітня я розповім [про тортури та відмову від свідчень] і адвокати будуть присутні. Але до цього майор Коровін приїжджав до слідчого ізолятора й пояснював мені: «Ти не маєш цього робити, бо це знову загрожує наслідками — тортурами й так далі». Це відбувалося якраз тоді, коли адвокати прийшли до мене, щоби поговорити. Потім мене знову заводять до кабінету, де сидить Коровін, і він пояснює мені, що я мав відмовитися від адвоката [за згодою].

Шостого числа, майже через місяць, коли все сталося, я вперше заявив у суді про те, що мене катували й морально впливали, і заявив відвід адвокатці Синєглазовій. Суд підтримав, Синєглазова вийшла з процесу й далі вже мої інтереси почали представляти адвокат і дружина. Через кілька днів мене знову вивезли до управління ФСБ для проведення слідчих дій, адвоката в цей момент ніхто не запрошував. Мене викликали нібито для зняття відбитків пальців. За фактом нічого не було зроблено, я сидів у так званому «стакані» Вузьке тісне приміщення для утримання затриманих, в якому зазвичай можна лише стояти . Потім на мене знову почепили навушники, щоби я нічого не чув, чорні окуляри, посадили до автобуса і вивезли зі слідчого управління ФСБ. Хвилин 15–20 ми їхали до якогось підвального приміщення, там були решітки й невелика камера.

Я сидів півтори години, потім прийшов оперативний працівник, якщо я не помиляюся, його звати Олександр. Оскільки я був в окулярах, на вигляд не впізнаю, але голос, звісно, так. Він каже: «Владиславе, чого це ти вийобувався, ти знову змінив адвоката, ми ж із тобою домовлялися». Я пояснив: «Ви розумієте, що навіть у Чикатила був адвокат. Чому я не можу змінити адвоката?». Я навів як приклад журналіста Кирила Вишинського, якого затримали в Україні, — у нього не було такого фізичного впливу, його не катували. І коли постало питання обміну, він хотів залишитися, щоби захистити своє ім’я в українських судах. Але йому вибухівки в провину не ставили. Я пояснив, що він такий самий журналіст як і я, лише його не катували й не намагалися штучно звинуватити.

У підсумку, це, швидше за все, не могло сприяти діалогу. Старший оперативний працівник — я впізнав його за голосом — пояснив мені, що я «пилюка під ногами» й жодні дипломати, журналісти, міністерство закордонних справ мені не допоможуть і «я просто тебе знищу». Я замовк, зрозумівши, що якщо буду заперечувати на мене будуть знову якось впливати. Потім мені пояснили, що там лежала дерев’яна палиця й наступного разу мені її засунуть у дупу, якщо я буду так поводитися, і жодні адвокати не допоможуть. Мене просто, як казали на слідчих діях, будуть вивозити до підвалу й катувати.

Я розумів, що вдруге я можу не витримати тортур. Я мовчав і нічого не говорив, бо хотів жити, і все. Я не думав про те, що буде. Далі вже без тортур, просто ставили питання й морально впливали. Мене знову повезли до управління ФСБ, потім до СІЗО. Коли мене туди оформлювали, у мене були синці на руках і ногах та опіки за вухами. Ніхто не звернув на це увагу. Я був у стресовому стані, уперше в таких умовах. Якби було інакше, я заявив би про це і сказав, щоби мене оглянули і склали акт. Але тоді ніхто із працівників СІЗО не звернув на це уваги.

Владислав Єсипенко під час засідання в Київському райсуді Сімферополя, 30 квітня 2021 року. Фото: «Кримська солідарність»

Приблизно в середині березня в мене відбулася зустріч із керівником управління ФСБ, генералом Леонідом Михайлюком. Він розмовляв абсолютно лояльно, пояснив мені, що «ви як ворожа структура» — так назвав іноземне ЗМІ, структура, яка не зареєстрована в Криму, «і відповідно до вас таке ставлення». Пояснив, що якщо зараз усе буде добре, «отримаєш три роки умовно й поїдеш додому, як і планував». Перед зустріччю мені пояснили, що я не можу зустрічатися з високопосадовцями, у мене брали тест, робили мазки. Крім того, у мене мазки брали тричі: один раз на зустрічі, другий в управлінні ФСБ у присутності адвокатки Синєглазової, і третій раз брали зразок слини в СІЗО. Тому я можу припустити, як могли опинитися на гранаті сліди мого ДНК. Якби мене проконсультували, якби я знав, я б не залишав жодних слідів.

Хочу ще зауважити, що коли мене везли десятого числа до підвалу на Фрунзе, на мені були чорні окуляри та навушники. Я підняв окуляри й побачив із мікроавтобуса напис на дорожньому знаку — «Севастополь 46 км». Потім я періодично їх піднімав і розумів, що ми заїхали до міста Бахчисарай. Я орієнтовно знаю, де ці назви розташовані, оскільки деякі будинки поруч можу впізнати. Крім того, я можу впізнати підвал, де мене катували. Під час тортур я прикушував язика, і він кровоточив, я спльовував кров на підлогу і, коли заходив до туалету також випльовував. Можливо там залишилися мої сліди. І я запевняю, що все це було в Бахчисараї, у підвалі, і я можу впізнати цю будівлю.

Ще хочу сказати про те, що якби я був працівником якихось українських спецслужб, мене напевно якось би підготували, у мене був би командир, і мені б дали засіб зв’язку і проконсультували. Я ж працював у проєкті Крим.Реалії й жодного разу не викрадав автомобіль. У мене авто «Шкода Фабія» з українськими номерами і я їздив тільки ним. Засобів зв’язку в мене не було, крім мого телефону, який із сім-картою зареєстрований на моє ім’я. Досить важко уявити, що людина [на машині] з українськими номерами перевозить гранату й намагається контактувати й передавати інформацію. Я просто робив свою роботу, я працюю журналістом у проєкті Крим.Реалії.

 

80 відсотків українців вважають, що в суді виграє багатший або більш впливовий
80

відсотків українців вважають, що в суді виграє багатший або більш впливовий

Монолог голови Ради суддів Богдана Моніча «В Україні сформувалася традиція — в усіх проблемах звинувачують суди»

«В Україні сформувалася традиція — в усіх проблемах звинувачують суди»

Монолог голови Ради суддів Богдана Моніча

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів