«Ти будеш сидіти по-любому». Монолог кримського татарина, який отримав у Росії 12 років ув’язнення, але через стан здоров’я навряд чи зможе вийти живим

Амет Сулейманов. Фото: Ґрати
Амет Сулейманов. Фото: Ґрати

Громадського журналіста «Кримської солідарності» Амета Сулейманова затримали в Бахчисараї в березні 2020 року і обвинуватили в причетності до ісламської партії Хізб ут-Тахрір, визнаної в Росії терористичною та діючої в Україні і більшості європейських країн. Сулейманов та сліпий Олександр Сизиков — єдині, хто із величезного списку політичних ув’язнених Криму за цим обвинуваченням перебувають під домашнім арештом. Одразу після затримання правозахисники та адвокатка заявили про медичні діагнози Сулейманова, які могли призвести до його смерті у СІЗО. У результаті слідчий ФСБ попросив для нього домашній арешт.

29 жовтня 2021 року Південний окружний військовий суд засудив його до 12 років ув’язнення, незважаючи на тяжкі захворювання і необхідність операції на серці, але одразу взяти його під варту не наважився. Сім’я Сулейманова з тривогою чекає на рішення апеляційного суду.

«Ґрати» публікують монолог кримськотатарського активіста, який упевнений, що реальний термін знищить його життя, але не збирається втікати з-під домашнього арешту, щоб не осоромити свою сім’ю і народ.

 

«Лікарі давали мені лише рік життя»

Скільки я пам’ятаю, ще коли ми жили в Узбекистані, з трьох-чотирьох років мене возили по лікарнях. Потім ми переїхали до Криму і на другий дене мене одразу повели до поліклініки, а на третій — поклали в лікарню через акліматизацію. Тоді я кілька місяців пролежав у лікарні і з того часу я постійний «клієнт» лікарів. Коли був перехідний вік, потрапив до лікарні, де поставили страшний для батьків діагноз. Мені не говорили, але я бачив їх обличчя. Трохи згодом я дізнався від них, що лікарі дали мені лише рік життя.

«Все, прощайтеся з ним, серце вже нормально працювати не буде, воно виснажене».

У 17 років лікарі сказали, що є один вихід — поїхати до Києва і спробувати там зробити операцію: поміняти клапан. Але батьки ніяк не могли заробити на неї, у них не виходило навіть на дорогу зібрати гроші. Ми ж з Узбекистану переїхали, мама з татом працювали в колгоспі і років три, як мінімум, може більше, зарплату не давали. По талону видавали хліб. Батько з нами не жив, а мама нас із братиком тягла сама. Ми вчилися і їй було дуже складно. На той момент більшість кримськотатарських сімей мала завдання: прогодуватися, а вже на здоров’я, на лікування, відпочинок не вистачало ні сил, ні ресурсів. Усе так і залишили, у підсумку.

Наступний пік у моєму житті був у 2008 році, коли лікарі переплутали медичні висновки і мене лікували за знімками іншої людини. Це був знімок рентгена якоїсь бабусі 1938 року народження, якщо я зараз не помиляюся. Я — Сулейманов, а вона Саматова була. Укінці лікарі це усвідомили. Коли зрозуміли свою помилку, вони у грубій формі мене виписали і одразу відправили до тубдиспансеру. Через те, що вода стала в легенях набиратися після ліків, серце змістилося, а у мене лівий шлуночок серця і так збільшений, серце почало погано битися, і я практично перестав ходити, фізично просто не міг.

І з того моменту, з 2009 року, я почав відвідувати Київ регулярно. Тоді мені не зробили операцію, бо легеня не працювала, не ризикнули взяти на операційний стіл.

Весною 2005 року я одружився, і, звичайно, треба було якось дбати про свою сім’ю. Я почав працювати в магазині техніки і мобільних телефонів. Це було відразу після загострення хвороби. До мене приїхали друзі і запропонували цю роботу. Фізично працювати я не міг. До цього я працював монтажером електрики і реставратором меблів, але тепер не міг.

Потроху я втягнувся в нову робочу сферу. Понад 11 років працював у цьому магазині. Спочатку це був єдиний спосіб справлятися і хоча б мінімально прогодувати сім’ю, а потім настільки втягнувся, що вистачало на життя, почав самостійно збирати на операцію.

 

«Банановий пак ліків» та обшук

Цього ранку я чекав давно. Бо після того, як у 2016 році забрали Енвера Мамутова Обвинувачений у створенні осередку Хізб ут-Тахрір у Бахчисараї. Був затриманий у травні 2016 року і засуджений на 16 років 9 місяців , так званий «прихований свідок» Обвинувачення проти Мамутова будувалося на свідченнях засекреченого свідка, який стверджував, що був на зборах Хізб-ут-Тахрір разом із засудженими згодом кримчанами. Захист вважає, що цим свідком був Костянтин Алєксєєв, уродженець Латвії, який переїхав до Криму і прийняв іслам приходив і до мене. Він приїхав до Криму з Латвії і прийняв Іслам. Ми тоді товаришували, і я уявлення не мав, що він на таке здатний. Про те, що він співпрацює з ФСБ, нам стало зрозуміло під час судового розгляду у справі «першої Бахчисарайської групи». Після вироку Енверу Мамутову я відразу зрозумів, що буду наступним, тобто з 2016 року я вже чекав.

Після арешту Мамутова я пішов до друзів і сказав, що ми маємо дивитися тверезо — панікувати не треба, але краще бухгалтерію магазину переоформити на когось іншого. Бо у разі кримінальної справи на майно також могли накласти арешт.

Щоб якось пояснювати суспільству, що садять нормальних людей нізащо, я почав займатися активізмом і приєднався до «Кримської солідарності». Нещодавно написав листа своєму амбасадору з Pen Ukraine — Ірині Славінській, де описав, чому взагалі почав цим займатися. Одного разу у 2014 році в селі Холмівка, там, де я проживав раніше, прийшли з обшуком до чоловіка, що ще півроку тому помер. Тобто його вже немає в живих, а проти нього порушили кримінальну справу, підкинули зброю й обвинуватили. Мене це шокувало. А пізніше пройшли арешти близьких друзів — Енвер-ага Мамутова, з яким ми працювали, Тимура Ібрагімова — мого приятеля, Мемета Белялова, Сервера Мустафаєва, Сейрана Салієва. Всі вони близькі люди, які були поряд зі мною, яких я знаю, можливо й більше, ніж їхні батьки. До них прийшли і сказали, що вони — терористи. Із цим неможливо було змиритися. Я вирішив займатися громадською журналістикою. Але через свої діагнози довго не зміг. Мене затримували прямо під час обшуків, доки я знімав, мені ставало погано, бо протипоказаний будь-який стрес.

Дружина Аметова Ліля показує численні медичні довідки. Фото: Ґрати

Коли у 2017 році забрали «другу Бахчисарайську групу», я працював із одним із фігурантів цієї справи — Меметом Беляловим У 2020 році його засудили за обвинуваченням у причетності до Хізб ут-Тахрір до 18 років позбавлення волі. . Тоді я вже точно знав, що тепер мають прийти за мною.

Хлопці мені часом казали: «Амет, он там, далі від вашого будинку, вечорами стоїть машина вже протягом довгого часу». Людина, яка колись ходила до ФСБ у справі зниклого ексдепутата міськради, члена виконкому Всесвітнього конгресу кримських татар Ервіна Ібрагімова Ервіна Ібрагімова викрали у Бахчисараї у 2016 році люди у формі російської дорожньої поліції. Його так і не знайшли , впізнала цих людей і машину. А нашу хату — як на долоні видно зверху. Спершу було неприємно, тривожно, паніка кілька днів, спати не міг, їсти не міг. Увесь час про це думав. Потім звик. Десь рік було стеження, спочатку приховане, а потім вже явне — тобто ми від дому від’їжджаємо, а поруч сидить людина, ніби риється в телефоні. Такий двометровий із рюкзачком — одразу впадає у вічі. Можливо, вони спеціально давали мені знати, що стежать.

За день до арешту Мемета Белялова він прийшов на роботу і сказав: «Або в мене параноя, або за мною хвіст є, бо весь вечір біля мене простояла машина і в ній працював реєстратор». Вранці наступного дня мені повідомили про обшук у його будинку. Я одразу все зрозумів.

А у нас все трапилося спонтанно. У половині будинку був ремонт. Мама з братиком того вечора залишилися ночувати. Втомлені після роботи ми всі заснули. Вранці був такий гуркіт, що всі в одну мить прокинулись і схопилися. Я накинув на себе халат і полетів до дверей, одразу побачив їх. Відчинивши двері, силовики нас одразу повалили на підлогу, спершу засліпили — мали великий прожектор. Вони не очікували, що тут, крім мене, ще є чоловік, і вони почали між собою перемовлятися: «А хто з них Амет?» Я говорю їм: «Поки не надасте документів, я про це нічого не скажу. Хто ви такі?» Мені ставало все гірше і гірше, я почав задихатися. Вони підняли мене, відвели до лазні. Коли дали документи, розпочався обшук. Вони буквально одразу розбрелися по кімнатах. При цьому обшук проводили без ухвали суду, а за терміновим розпорядженням старшого слідчого Дмитра Грамашова.

Вони знайшли дві книжки в кімнаті і намагалися засунути їх мені. Я відмовився, а слідчий розлютився, що я не визнавав їх своїми. Слідчим був колишній працівник СБУ Михайло Голишев. Незважаючи на те, що я заявляв про необхідність адвоката, обшук у будинку пройшов без нього.

Окрім слідчого поряд зі мною були два оперативники, одного з них я впізнав — Панкін Олексій Олексійович, теж колишній СБУшник, якщо я не помиляюся. Він стежив за мною і навіть заходив у магазин. Я сказав йому, що впізнав його. Він відповів, що я обізнався. Я почав читати молитву, дивлячись прямо йому в очі. Він каже: «Заклинання читаєш?». Я: «Так». Він каже: «Не допоможе, у мене оберіг є». Я відповідаю: «Подивимось, як ваш оберіг спрацює». З усіх, хто був під час обшуку, він був найлояльнішим і поводився так, ніби вимушено присутній.

Другий оперативник — В’ячеслав Скібін — поводився по-іншому. Коли я повідомив йому на початку обшуку, що маю намір зробити намаз, він притис мене до стіни, схопив за горло і пригрозив, що робити я щось буду лише з його дозволу. Понятий — Мирослав Ферін — також поводився зухвало. Коли я почав одягатися і затягувати ремінь, посміхнувся — мовляв, він мені не знадобиться. Пізніше це повторив слідчий Голишев.

Силовики вилучили гаджети і системник. При цьому комп’ютер навіть не включали. Підписати протокол я відмовився. Вони вивели мене надвір у наручниках. Але їм прийшла команда, щоб мене завели назад і зачекали хвилин десять, бо людини з камерою немає. Він був спочатку, коли увірвалися, усе це зафільмував, як вони нібито книги знайшли, мене скрутили, по дому бігали. Хвилин через десять назад мене вивели без наручників і зняли на камеру, як садять у машину. Після цього людина з камерою зникла і більше я її не бачив. Щодо мого прохання викликати адвоката слідчий лише посміявся.

Наступний обшук відбувався у магазині, де я працюю. Там уже була захисниця Ліля Гемеджі і правоохоронцям довелося її впустити. Адвокат протестувала проти обшуку магазину без власника, але спецслужби нібито його не знайшли й зайшли самі. Обшук у магазині відбувався формально, комп’ютери не дивилися, але про всяк випадок вилучили два системники і блокнот із записами, який видався оперативнику підозрілим.

«Може, це шифр, три кілограми м’яса написано, може в цьому щось є», — припустив Скібін.

Про те, що я хворий, у ФСБ, думаю, знали спочатку, але переконалися в цьому під час обшуку. Вони, здається, прочитали це на сторінці «Кримської солідарності». Я відразу зблід, почав задихатися, коли вони вдерлися, мені стало погано. На відміну від інших подібних обшуків, вони дозволили моїй дружині не сидіти в закритій кімнаті, а бути поруч, щоб вона контролювала мій стан.


Ліля Сулейманова. Фото: Ґрати

«Я їм кажу: ви мене не закриєте. Я маю контролювати, я маю ліки давати. Вони, коли побачили всі мої аптечки, стало зрозуміло, що це не дитячі препарати. Ну ось, щоб розуміти, це один «банановий» пак повний і ще дві коробки. Тут уже неозброєним оком зрозуміло, там і система, і катетер, й уколи, й ампули. Коли він має сильну аритмію, у нього сильно пульсує серце. Коли він лягає, серце так б’ється, що в нього тіло сильно тремтить, а тут я побачила по артерії, що вона сильно пульсує. Я йому один раз точно дала Корвалмент, потім ще раз дала, щоб аритмію трохи заспокоїти. Ну і ще плюс із собою, аж до противірусного, бо діти хворіли, думаю чи мало, про всяк випадок. Я ж розумію, 205 стаття — якщо йдеш, то все безповоротно. Думаю, зараз якщо буде можливість, передам ліки, бо потім не вийде», — розповіла «Ґратам» дружина Амета Ліля.


Мене відвезли в Сімферополь. Опинившись у відділенні ФСБ у камері, я побачив Рустема Сейтмеметова та Османа Сейтумерова. Нас по черзі почали виводити на допит. Привезли мене близько другої години дня, а на допит я потрапив о четвертій. Завели перекладачку Сабрію Алімову, вона застудилася, ледве сиділа. Мені пред’явили обвинувачення і запропонували визнати вину. Але я не розумів, у чому я винний взагалі.

Перед тим, як розпочати допит, адвокатка Ліля Гемеджі витягла мою пачку медичних документів і почала мої діагнози слідчому перераховувати один за одним. В один момент працівник ФСБ перестає друкувати, голову піднімає, дивиться на мене і каже: «Це все в тобі?» Я говорю, що папери підтверджують це. А він відповідає: «А як ти ще живий ходиш після цього?» І викликав слідчого Дмитра Грамашова.

Мій захисник повідомив слідчому, що мені потрібно забезпечити домашній арешт або зовсім відпустити і зняти обвинувачення через мої захворювання. Радість на його обличчі зникла, Грамашов повернувся до мене і спитав, хто може підтвердити мої хвороби. Я повідомив, що у багатьох медичних закладах. У Києві — Інститут Амосова може підтвердити, Інститут Яновського — щодо легень. Тут у Криму, у нас у лікарні імені Семашка можуть підтвердити, у Бахчисараї терапія, денний стаціонар у Холмівці. На це слідчий відповів: «Ти зараз жартуєш, що про Київ сказав?». Я думаю, що на обрання домашнього арешту більшою мірою вплинули мої проблеми з легенями, хоча серце мене турбує більше.

Із ФСБ нас забрали: я з Рустемом Сейтмеметовим поїхав до Первомайська, а Сейтумер Сейтумеров із рідним братом Османом поїхали до Саків. І, напевно, близько 12-ї ночі вже було, коли нас привезли до Первомайського, де ми до наступного дня, до другої години були.

Весь цей час апетиту у мене не було. Коли вранці принесли їжу у залізній мисці, краї тарілки були загнуті. Я цю чорну смугу бруду, коли побачив, мене мало не вивернуло, і не став їсти. Постукав у двері і кажу, що їсти не буду, можете забрати. Він у віконце на санвузол показує: виливай в унітаз. Я говорю, що це їжа. У мусульман так не можна. А він відповідає, та й що. Тобто це у них, мабуть, нормально.

Пізніше до мене прийшов заступник начальника прокуратури Первомайського району, щоб поцікавитись, чи є якісь скарги. Я розгубився і сказав, що взагалі не повинен бути тут, на що він відповів, що з цим розбиратиметься суд.

Ближче до другої години за нами приїхала машина, біла Шкода Октавіа, і по одному почали виводити. Вони відчинили багажник, а там, мабуть, купа сантиметрів десять висотою ісламської літератури. Нова, ще не пошарпана. Вони були в масках, два повністю екіпіровані ФСБ-шники. Руки у нас були скуті за спиною, в дорозі вони почали терпнути.

Амет Сулейманов. Фото: Ґрати

У машині дихати не було чим, а я ці моменти дуже сильно відчуваю. Відчинили двері водія, і мої друзі побачили мене на задньому сидінні і почали махати. А в нас руки в кайданках, ми не можемо їх підняти, а вони нам махають, стали інших хлопців кликати, натовп зібрався. Тут водій повертається до нас: «Ось бачиш, як вони некрасиво роблять?» Бах і двері зачинив. А тепер, каже, вам дихати буде нічим — дякую друзям передай.

Я морально готував себе, що після суду всі разом поїдемо в СІЗО. Але до мене підійшла Ліля Гемеджі і сказала: «Дивися, Грамашов підписав клопотання про те, щоб тобі дали домашній арешт». Я говорю: «А що це таке? Я не розумію, що це взагалі. Мене назад спустили до підвалу. Сейтумер Сейтумеров зрадів, підскочив, мене обійняв, коли дізнався про домашній арешт: «Альхамдуліллях, ми за тебе дуже сильно переживаємо, і якщо ти в СІЗО поїдеш, це буде недобре». А я йому відповідаю: «Мені якось незручно, що я, можливо, поїду додому. Я за вас хвилююся, я не можу так».

 

Браслет на нозі

Мене привезли додому. Під’їхали, було дві-три машини — знайомі хлопці, які зібралися і, мабуть, шість поліцейських, з яких, напевно, п’ятеро — кримські татари. Вони почали мене обіймати, один узагалі заплакав. Вони знали і розуміли, що історія складна і просто так з неї не виплутатися тепер. З усіма привітався, завели додому.

До мене приїхали бахчисарайські УФСВПівці Працівники Управління федеральної служби виконання покарань , а це виявилися сусіди за місцем моєї роботи. Вони всю канцелярію скуповували у мене, і коли їхня начальниця мене побачила — була в легкому шоці. Кажу: «Доброго дня, не знав, що ми в такому форматі з вами побачимось і не чекав, що мене обвинуватять у тероризмі». Вона відвернулася, але було видно, що не може стримати емоції, очі заблищали.

У дружини Лілі взяли згоду на те, що вона не проти, що я в її житловому будинку відбуватиму домашній арешт. Після встановлення браслета і апаратури, що відстежує, нам довелося переобладнати дитячу кімнату, щоб я міг переміщатися без втрати сигналу. Браслет, нібито водонепроникний, але працівники порадили обклеїти його харчовою плівкою, щоб піти в душ. У документах зазначено, що у разі пошкодження пристрою всі витрати несу я, а апарат оцінюється в більш ніж 100 тисяч рублів. З цим браслетом я навіть у дворі можу перебувати, але далі сигналу немає.

Я кілька днів боявся навіть у туалет вийти. Він як хомут на шиї. І так незвично, ніби якийсь наглядач стоїть поряд. А потім через тижнів два, звичайно, звик. Влітку почав виходити на подвір’я щось робити. Кожні 10-15 хвилин підходжу під вікно, хвилину стою, сигнал ловиться, і потім назад. Таким чином намагаюся щось робити вдома. Дружина влаштувалася на роботу, а я хоч так намагаюся бути корисним.

 

«Випадок щодо тероризму з домашнім арештом у них був уперше»

По суті наше перше засідання було 6 листопада 2020 року. Хлопці з СІЗО у Ростові виступили по відеоконференції, я з Кримського гарнізонного військового суду. Потім вдруге, 17 грудня, мене повезли до Ростова-на-Дону.

Виявляється, такий випадок, коли обвинувачення в участі в терористичній організації з домашнім арештом — уперше. У Криму такої практики не було, та й у Росії теж, і наші місцеві інспектори УФСВП від цього були не в захваті — туди-сюди мене возити. Виявляється, у них навіть на це із бюджету не виділяються кошти.

Вперше в автомобілі мене супроводжував ФСБшник. Я йому сказав: «Ви 800 кілометрів проїхали тільки для того, щоб вам сказали — їхати назад». Наступного разу мене повезлии вже без нього — лише водій та інспектор.

Наступні 40-45 засідань я брав участь із Криму — по відеозв’язку.

Коли мені обрали запобіжний захід, адвокати відразу виступили з клопотанням, що крім домашнього арешту мені необхідно регулярно спостерігатися у лікарів, щоб раз на місяць мені давали дозвіл на виїзд до медиків. На що суд погодився. Але буквально через кілька днів інспектори УФСВН прийшли і почали говорити: у нас у регламенті це не прописано, ми можемо або доставити до ФСБ, або до слідчого відділу, або на суд, але возити до лікарні — у нас такого не прописано, немає, і ми цього зробити не зможемо. Вони подали зустрічний позов у суд, щоб розібратися у цій справі.

Під час розгляду суддя Андрій Долгополов запитав інспектора Буйняка: «А що ви пропонуєте? Як йому тепер до лікарні добиратись? Яким чином відвідувати ці заклади». Буйняк відповів: «Спокійно вийти і піти туди». На що Долгополов, мало зі стільця не зірвався і каже: «Ви що знущаєтесь? Людина має 205 статтю, йому за цією статтею дали домашній арешт, і тепер ви хочете, щоб він спокійно по місту сам без супроводу ходив у лікарню?» Інспектор відповів: «А що тут такого?» Суддя із себе вийшов.

Згідно з МКБ — Міжнародним класифікатором хвороб, є перелік, згідно з якими не можна за російським законодавством перебувати в СІЗО. Для колонії, звичайно, список менший, ніж для СІЗО. У мене більше десяти захворювань зараз — серце, шлунок, печінка, легені. З двома з них — хворобами серця — точно не можна в колонію. Головуючий судової колегії в Південному окружному військовому суді, коли дивився мої документи, сказав: «Так ви вкажіть, які з них у Амета Ріфатовича. Це все його?», і на обличчі змінився. Але в результаті вони нічого з цього не врахували, і суд засудив мене до 12 років реального терміну.

Амет Сулейманов. Фото: Ґрати

Прокурор попросив 13 років суворого режиму, три з яких — у в’язниці та після звільнення ще рік обмеження волі. Судді — Ігор Костін, Роман Пліско і Тимур Машуков присудили трохи менше — 12 років суворого режиму, три — у в’язниці та рік обмежень після звільнення. Цей вирок для мене є смертельним. При цьому якщо для хлопців, які сиділи в СІЗО, у них день іде за день, то у мене два за день, бо я під домашнім арештом сидів. Тобто вони вже майже два роки відсиділи, а я, виходить, лише рік із дванадцяти, на які мене засудили.

Я думаю, що це індивідуальне рішення судді залишити мене під домашнім арештом до рішення апеляції. Він не став на себе брати відповідальність, але термін дав реальний. Бо до апеляції я б у СІЗО не протягнув.

 

Слідчий ФСБ: «Тебе ніхто не виправдає»

ФСБ контролювала стан мого здоров’я. У серпні 2020 року з міністерства охорони здоров’я в Сімферополі зателефонували бахчисарайським лікарям, тоді тут був Гайдарєв (Костянтин Гайдарєв — головний лікар Бахчисарайської Центральної районної лікарні, депутат райради від «Єдиної Росії») головним. Він дав розпорядження тримати мене на контролі і, якщо якісь відхилення, про все повідомляти йому. Бо якщо у мене будуть якісь погіршення, чи виникнуть з їхнього боку проблеми, — полетять їхні голови. Коли через кілька днів місцеві лікарі приїхали, кажуть: «Амете, а хто тебе звідти знає?» А я жартома відповідаю: «Хіба ви не знаєте мої зв’язки?». Я розумів, хто стежить за ситуацією.

Після арешту всі лікарі, які спостерігали мене, поділилися на дві групи: деякі перестали мене впізнавати, а деякі ще більше перейнялися нашим становищем. А так, звичайно, одразу ж забрали медкарту і поставили на неї наклейку: «Перебуває під слідством ФСБ, в руки не давати». Цю картку моїй дружині навіть на руки не видавали — медсестри самі відносили її лікарям. Перед вироком вона загубилася, але згодом знайшлася. Дружина всю лікарню підняла і сказала, що дійде до міністерства охорони здоров’я.

Слідчий ФСБ Дмитро Грамашов іноді поводився, ніби співчуває. У нас одного разу відбулася неофіційна розмова, коли мене вивезли на психіатричну експертизу до лікарні. Він почав мені говорити: «Ось навіщо тобі це треба було? За цією статтею тобі зараз такі терміни світять». Я відповів, що, по-перше, наша вина не доведена, а по-друге, я шокований тим, що за такими статтями, фактично, за розмови в Росії такі величезні терміни дають — до 20 років. Серійні вбивці, педофіли і маніяки стільки не отримують. І тоді він мені сказав: «Ти, якщо є така нагода, йди на обмін. Тому що ти будеш сидіти по-любому. Це буде чи колонія-поселення, чи ще щось, але тебе ніхто не виправдає. Твої адвокати там бігають, їздять, збираються, в цьому немає сенсу, можете цього не робити. Ти будеш сидіти по-любому». Виходить, він відкритим текстом сказав, що ця проблема має політичне рішення. Обмін — політичне рішення, не юридичне. З юридичної точки зору, переломити ситуацію може лише скасування рішення Верховного суду РФ від 2003 року У 2003 році Верховний суд РФ визнав Хізб ут-Тахрір терористичною і заборонив її. З цього часу російські спецслужби стали переслідувати мусульман за підозрою у причетності до організації. Після окупації Криму також масово переслідують кримських мусульман. Правозахисний центр «Меморіал» усіх їх вважає політв'язнями , коли Хізб-ут-Тахрір внесли до списку терористичних. Але в кримській ФСБ у такий результат справи, мабуть, не вірять. Поки ця тяжка стаття є, і заборона є, суд у будь-якому разі посадить. Тому що, так би мовити, якщо оперативники провели роботу протягом трьох років, значить ми справді винні і повинні сидіти. Тому що помилятися, за їхньою логікою, вони не можуть.

За великим рахунком, моментів, коли я міг втекти, було дуже багато протягом десяти місяців. Я цього не зроблю і не збираюся робити, хоча щиро скажу — мені неодноразово здавалося, що цьому всі були би раді.

«Якщо ви навіть спеціально захочете мене десь втратити по дорозі, я вам обіцяю, у вас це не вдасться зробити», — казав я інспекторам.

Одного разу, коли ми поїхали в Ростов-на-Дону, нам зняли готель. Ми о 12-й ночі були біля старої будівлі суду, там поряд — готель. Ми приїхали, водій з інспектором мене залишили у відкритій машині і пішли бронювати номери. І я хвилин 20 у відкритій машині у центрі міста вночі сидів. Уявляєте? Це, за їхньою логікою, особливо небезпечний злочинець, якого обвинувачують в участі в терористичній організації, у якого наступного дня має бути суд. Такі провокаційні моменти з їхньої сторони неодноразово були. Чи хотіли вони реальної втечі, чи створювали легітимний спосіб одразу перевести мене під реальний арешт — я не знаю, але я розумів, що так чинити не можна.

Я не вважаю себе винним, і я не терорист. Якби я втік з-під домашнього арешту, то брудну велику пляму залишив би, як на собі, так і на сім’ї, і на всьому народі. Саме це мене й стримує. І якщо навіть завтра мене заберуть у колонію, і я загину там, це мене не спонукає в жодному разі втікати. Моя ситуація для них як ком в горлі. І справа моя з першого і до останнього аркуша сфабрикована.

Слухайте подкаст СИРЕНА Піонертабір для дорослих. Як росіяни викрадали людей у Херсоні

Піонертабір для дорослих. Як росіяни викрадали людей у Херсоні

Слухайте подкаст СИРЕНА

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів