«Сховай голову, або завалю!» Монолог колишнього міліціонера Анатолія Яроша про те, як він був у російському полоні

Клітка в Боромлі, де утримували полонених. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Клітка в Боромлі, де утримували полонених. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Колишній міліціонер Анатолій Ярош на пенсії мешкав у Гребениківці Сумської області, коли туди зайшли російські війська. Його викрали, побили і разом із іншими мешканцями вивезли в Росію, де допитували військові та фсбешники.

Він вижив — його відпустили, і він повернувся додому. Але двоє його родичів так і залишились у полоні, майже півроку про них нічого не відомо.

«Ґрати» публікують розповідь Анатолія Яроша про те, що йому довелося пережити в російському полоні. Він не дозволив його сфотографувати, але ми знайшли місце у сусідній Боромлі, де росіяни тримали полонених й ілюструємо монолог фотографіями-доказами.

 

Вторгнення

Я народився у Житомирській області. У Крим ми переїхали, коли мені був рік, там жив у Джанкої до 1992 року. На той час уже нікого з родичів не було, батько з матір’ю померли, сестра залишилася в Білгородській області — за радянських часів там купили будинок, так і жили. Жінка моя звідси — із Сумщини. Коли мої батьки були ще живі, ми з Криму переїхали сюди, до Краснопілля. Я влаштувався в міліцію, потім мені запропонували переїхати в Гребениківку, там давали житло. Так я й працював дільничним до самої пенсії.

Коли почалася війна, я відправив звідси своїх жінок, а тещу і свояка Олександра Котенка забрав із Краснопілля. Воно ближче до кордону, і я подумав, що тут буде безпечніше. А через 4-5 днів вони (російські війська — Ґ) увійшли сюди, зайняли всі будинки, де не було людей. Заселилися і жили в них.

Ми розмовляли з ними, тоді вони більш-менш йшли на контакт, були не дуже категорично налаштовані. Розповіли, що з Підмосков’я. Пробули у Гребениківці три дні. Потім різко поїхали.

Городи всі переорані їх гусеницями. САУ, танки йшли, займали там позиції. Їхня артилерія, гармати були направлені на Суми. Всю ніч гатили в той бік, «градами». До ранку 13 березня вони прибрали артилерію.

 

Полон

Було 5 ранку 13 березня, коли до мене постукали. Я думав, що це сусід прийшов, відкриваю, дивлюся — чоловіків 10 у військовій формі з червоними пов’язками на руках. Відразу до скроні приставили автомат, витягли і поклали на землю. Запитали, хто ще є, я відповів, що свояк, вони витягли його. Поклали нас двох. Нас зв’язали, зав’язали очі, почали допитувати про зброю, чи вона є. Хтось сказав, що я пенсіонер ВМС, 2006 року пішов на пенсію. Я сказав, що нічого такого у мене вдома немає.

Потім почали стріляти з автомата над головою — так лякали. Побили, перевернули все в хаті і в дворі. Потім чую, що вони кажуть — нічого нема. Надягли на голову шапку, поверх неї зав’язали скотчем очі, руки назад перекрутили, зв’язали, накинули на голову ковдру і повели на сусідню Шкільну вулицю. Відвели до будинку, поставили до стіни. Я почув, що поряд ще хтось стоїть. Почалося те саме — залякували вбивством, знову побили. Потім я почув біля правого вуха постріл з автомата і звук, наче тіло впало. Я подумав, що вбили того, хто стояв поруч, я вже сам попрощався з життям, думав, що моя черга прийшла. Потім його поволокли, я почув голос — зрозумів, що людина жива, вони просто вистрілили між нами з автомата. Чоловіка потягли на допит, принижували, кричали — «ти тварюка!» По голосу зрозумів, що це мій кум — староста села, що живе навпроти мене. Його потім так і не повернули, як і свояка.

Технічний комплекс у Боромлі, де російські війська тримали полонених. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Нас так мучили ще 40 хвилин, потім вивели і посадили в бронетехніки. Мене кинули згори на броню, прив’язали лежачи і так везли. Їхали близько 35 хвилин. Я подумав, що ми доїхали до Тростянця. Наскільки мені було відомо, там у будівлі поліції був їхній штаб, тож подумав, що нас туди привезли. Потім дізнався, що нас привезли в Боромлю, там у них була техніка. Але тоді я цього не знав. Нас не стали розв’язувати і помістили в залізний зварений причіп. Кинули туди нас чотирьох — був ще один хлопець із села Братське. Але до цього ми ще півтори години стояли навколішки зі зв’язаними за спиною руками, обличчям у сніг, і, якщо хтось повертав голову — бо було дуже холодно, — одразу отримували ногою по обличчю.

Потім нас підняли і кинули в причіп. Там ми перебували до обіду наступного дня. До нас ніхто не підходив, води не давали, у туалет не виводили — ходили під себе. Наступного дня до нас кинули ще двох хлопців.

Після цього нас відвели в якусь військову вантажівку і в супроводі шести автоматників повезли польовими дорогами. Я раніше тут працював, знаю місця, тому зрозумів, що везуть саме в Росію. Везли нас близько двох з половиною годин. Надвечір, коли стемніло, привезли і почали залякувати, що їхні «брати-кадировці» з нас зроблять фарш. Вивели і кинули в підвал.

Ми вперше розплющили очі. Це було приміщення завширшки півтора метри і завдовжки — 4. Слава Богу, що там було тепло. Більше цього дня нас не чіпали, тільки сказали, як треба поводитися: якщо стукають у двері, ми відразу повинні встати і представитися.

Цілий наступний день до нас не приходили, не давали ні води, ні їжі. Кинули до нас ще двох чоловіків, загалом нас було дев’ятеро. О десятій вечора дали пляшку води на всіх.

Клітка в Боромлі, де утримували полонених. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Коли ми приїхали, один чоловік вже там сидів. Я тихенько спитав його: «Звідки ти, брате?». Він відповів, що з Києва і вже три доби перебуває у підвалі. Я питаю: «Як вони поводяться?». Він каже: «Їсти дають один раз на день, у туалет начебто виводять». Так ми пробули там до обіду наступного дня, потім нас викликали.

Мене викликали першого, бо я був найстаршим, до того ж гіпертонік — у мене дуже стрибнув тиск, я попросив лікаря, треба було зробити укол. Вони вивели мене з підвалу, завели в кімнату. Коли виводили, я крізь шапку бачив, що це якась майстерня — брама, зал і кімната. Мене завели в кімнату, той, що там сидів, сказав, щоб мені розв’язали очі і руки. Я побачив перед собою чоловіка у військовій формі років близько 40. Він сказав: «Присядьте, Анатолію Миколайовичу». Запропонував каву і цигарки, почав питати, за яких обставин мене затримували, і які питання тоді ставили. Я відповів. Він вислухав без жодних погроз, увімкнув телевізор і почав коментувати: «Дивіться, ось новини». Почав наводити приклади: «Ось ми в Грозному були, подивіться, який зараз Грозний, майже як в Арабських Еміратах, відбудований». Я говорю: «У нас і до цього все було добре». Спілкувався з ним російською.

То був звичайний росіянин. Коли я запитав, як до нього звертатися, відповів, що не може визначитися зі званням — «називайте мене Ігорем Анатолійовичем». Я його так і називав.

Він запитав — чи є мій телефон серед тих, що лежали на столі, їх там було дуже багато. Я вказав на свій. Він увімкнув його, дав мені і сказав, що я можу зателефонувати або написати будь-кому з родичів — повідомити, що я живий і зі мною все гаразд. Світла у нас у селищі не було, я не знав, чи змогла [дружина] Ліля зарядити телефон, є зв’язок чи ні, тому я подзвонив молодшому синові в Польщу. Сказав йому, що я живий і здоровий, і попросив, якщо є така можливість, сповістити маму про те, що я живий. Росіянин попросив, щоб я все це говорив по гучному зв’язку, я так і зробив. Він запитав мене, кому ще хочу зателефонувати — я не став, тільки написав у вайбері сестрі — вона живе в Яковлєво Білгородської області. Сказав росіянину, що я більше з рідні нікого не маю, тільки сестра залишилася — мати й батько померли. Мати померла тут, у Білгородській області, я навіть на похороні не був. Він спитав, чому, я відповів, що час був такий, прізвище в мене не дуже — Ярош, тому я не ризикнув їхати.

Сміття після перебування російських військ у Боромлі. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Росіянин сказав: «Батьку, ти не хвилюйся, ми розібралися, просто на тебе вказали. Ми зрозуміли, що ти — добряк, простий сільський мужик, не хвилюйся, я постараюся зробити все, щоб тебе відправили назад. А якщо ні, то ви ще тут два дні можете побути, потерпіть за таких умов, а потім ми вас у спільний табір для військовополонених переправимо».

Я говорю: «Дай Бог, щоб перше вийшло».

Ми говорили десь близько двох годин, потім мене провели назад у підвал. Викликали мого кума — старосту села. З ним вони спілкувалися близько 35 хвилин. Ще одного парубка допитували близько трьох годин. Він повернувся, нічого не сказав. Я спитав його: «Як ти? Що там?». Він мовчки показав на собі хрест, на кшталт — мені все, мене, мабуть, розстріляють.

Кума теж питали про обставини, за яких його затримали, як проводили обшук. У підвалі нам говорити особливо не давали, ми здебільшого шепотіли, бо біля дверей стояла охорона з дагестанців. Цього дня опитали лише троє.

Клітка в Боромлі, де утримували полонених. Фото: Стас Юрченко, Ґраті

Увечері вони прийшли і сказали, щоб я йшов на вихід. Ще раз завели до тієї кімнати, але там уже сиділо двоє цивільних разом із військовим. Наскільки я зрозумів, це були фсбешники в цивільному — вони просто мовчки сиділи, жодних питань не ставили. На цей раз ми говорили приблизно півгодини. Військовий сказав, що якщо все буде гаразд і буде транспорт, то я поїду додому, і він мені зарядить телефон.

Ми переночували у підвалі, весь час були зв‘язані, спали на підлозі на піску. Руки не розв’язували, очі — тільки коли на допит приводили.

О 6-й ранку знову стукіт у двері, ми представилися. «Анатолій Миколайович — на вихід і Сергій Володимирович — на вихід». Діти почали прощатися, не знаючи, куди нас ведуть. Вже на вулиці запитали: чи ми хочемо в туалет, я сказав, що мені потрібно. Поки мене вели, чую голос росіянина, який мене допитував — він сказав, щоб мені розв‘язали очі. Віддав мені телефон, порадив його сховати, і каже: «Бачите, як я й обіцяв, зараз ви поїдете назад». Я подякував йому. Кажу: «Дай Бог, щоб ваші слова дійшли до нього, і я побачив своїх рідних і свою Україну».

Після цього нас знову посадили на такі ж машини, їхали близько трьох годин польовими дорогами. Очі в нас тепер не були перемотані скотчем, я побачив, що нас знову привезли до причепа, де ми були до цього. Якоїсь миті я став навколішки і через вікно побачив знайому територію — це була Боромля. Я працював там колись дільничним, тож дуже добре знаю місцевість. Я встиг роздивитись, коли снайпер крикнув: «Сховай голову, або завалю!».

Кинули нас у причіп із Сергієм цим — він був із Яблунівки, але зараз у Сумах.

Тепер до нас стали краще ставитись, давали з пайки їсти, щодня приносили воду у пляшці. Надвечір до нас кинули ще чотирьох із села Бобрик, в одного була прострілена автоматним пострілом стопа. Вони з нами переночували, а вранці їх, мабуть, відвезли туди, де нас допитували — на територію Росії.

Ми залишилися вдвох із Сергієм. Якийсь росіянин сказав, що оскільки транспорту немає, то якщо нам пощастить, якась колона нас підкине в Боромлю до перехрестя.

Технічний комплекс в Боромлі, де російські військові утримували полонених. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Так ми й сиділи у залізному причепі три доби. Потім надвечір до нас кинули діда — 62 роки з Охтирки. У нього були прострілені обидві сідниці. За словами росіян, його затримали, коли знімав розтяжку. Всю ніч ми допомагали дідові — то перевернути, то чимось накрити. На третю добу вранці двері відчиняються і нам кажуть: «Ви, двоє, на вихід». Нас перевірили, зв’язали руки ззаду, зав’язали очі, посадили у вантажну газель і повезли. Коли я підводив голову, краєм ока бачив, що везуть у бік будинку — у Гребениківку.

Коли довезли до перехрестя трасою, зупинилися. Один із охоронців каже мені: «Дивися на мене». Я говорю: «І що?». Він: «Дивися на мене і запам’ятай, що вас з пекла витягли донецькі». Я спитав, як його звуть, але він нічого не сказав, постукав мене по спині і каже: «Ідіть».

У селі ми побачили, що всі росіяни вже вийшли. Таким чином, сім діб ми там провели. А свояк, кум і той — із Братського так і лишилися, і досі невідомо, де вони і що з ними.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів