«Вона впиралася, боролася, але що може дівчина проти двох здорових чоловіків?» Монолог батька викраденої кримської громадської активістки

Ірина Данілович. Фото: сторінка Данілович у фейсбуці
Ірина Данілович. Фото: сторінка Данілович у фейсбуці

29 квітня в Криму невідомі викрали медсестру і громадську активістку Ірину Данілович, яка співпрацювала з «INжир media» і правозахисним проектом «Кримський процес». Того ж дня в будинку її батьків в селі Владиславівка відбувся обшук. Працівники ФСБ заявили, що затримали Ірину «через передачу інформації іноземній державі». З того часу її не можуть знайти ні рідні, ні адвокат. Якщо її справді затримали російські правоохоронці, невідомо навіть щодо якої справи. Батько дівчини Броніслав Данілович розповів «Ґратам» про дочку, її викрадення і пошуки. 

«Хіба хоча би в одній країні заборонено допомагати людям і боротися за свободу»? 

Ірина — медик, працювала медсестрою в пансіонаті в Коктебелі. Вона любила свою роботу, була комунікабельною і миролюбною. Окрім основної професії, Ірина займалася громадською журналістикою — коли щось приховували, вона намагалася відкрити правду, коли на когось безпідставно нападали, вона ставала на захист словом.

Займаючись громадською діяльністю, Ірина висвітлювала теми корупції, утисків кримських татар, останнім часом часто писала про війну.

В її активізмі я нічого поганого не бачив, що поганого в тому, що людина розкриває неправду, допомагає іншим? Відвертих розмов на цю тему ми не мали, але в її боротьбі за правду я, звичайно, Ірину підтримував. Страху з цього приводу в мене ніколи не було — боятися треба, коли людина займається забороненими справами. Хіба хоча би в одній країні заборонено допомагати людям і боротися за свободу?

 

«90-і роки, розумієте? Таким же способом ОЗУ працювали»

29 квітня десь близько 10 ранку до мене в будинок вриваються невідомі люди та кажуть: «Ми будемо проводити обшук». Дільничний привіз групу людей, сам залишився на вулиці. Вони зайшли в будинок, пред’явили мені якийсь папір. Кажу їм: «Я вже старий, сліпий, залиште мені копію». «Ми не даємо», — відповіли.

Коли зачитували ухвалу суду про обшук, мені сказали, що необхідно провести його, у зв’язку з передачею таємної інформації іноземній чи ворожій державі, я вже не пам’ятаю. Ну яка у неї може бути за специфікою роботи таємна інформація? Причому вони ще запитали мене потім, де дочка? Я говорю: «Як де? На роботі». На цьому розмова закінчилася.

Усього було шестеро людей — четверо в масках, у різній формі, двоє без масок. Ми ходили з кімнати в кімнату. Десь книжку забрали, десь український прапор, десь — журналістські матеріали Ірини. Зібрали разом усі наші телефони. Я практично на колінах просив залишити бодай один, щоб швидку викликати — усі забрали. Ноутбуки також вилучили. Викликати адвокатів навіть близько не пропонували.

Вони дуже хотіли, щоб я підписав протокол про вилучення. Знову попросив копію, відповіли, що не дають. Тоді підписувати відмовився.

«Хоч одне посвідчення, — кажу. — Покажіть. Дайте паспортні дані понятих, щоб я знав хоч би, хто був».

Нічого не дали. 90-ті роки, розумієте? Я, дякувати Богу, не застав таке тоді, але, як люди розповідали, таким чином ОЗУ працювали. Досі я нічого про них не знаю і не зможу сказати, хто тоді був.

Відверто кажучи, поводилися поліцейські досить коректно. Догори дригом нічого не перевертали — щось кинули, щось згорнули в купу, але сказати, що лютували, я не можу. Та такого я не очікував, звісно, від нашої держави. Не знаю, що ще сказати, нічого доброго — не можу.

«Уже десять днів пройшло, я так і не знаю, чи жива вона, чи здорова, чи може її вже в яму закопали»

Потім я сидів чекав доньку з роботи, а її не було. Шукати почали лише через три дні, бо не було жодного телефона. Нас позбавили зв’язку — ні швидку, ні поліцію не викличеш. Якби Ірині не треба було виходити на зміну, мабуть, і досі не знали би про викрадення. Її колега зателефонувала другу, він приїхав до нас, я йому все розповів, що був обшук, забрали телефони, не знаємо, де Ірина і як вона. Намагалися дзвонити на її номер — гудки йшли, але відповіді не було. Досі не знаю, де вона, чи жива. Коли до нас приїхав друг Ірини, ми купили телефон і за його допомогою зв’язалися з адвокатом. Вчора швидку теж викликали, я погано почувався.

2 травня ми звернулися в прокуратуру з заявою про зникнення Ірини — вона не вийшла на роботу.

Поліція наша, як завжди, «зробимо, допоможемо», а пішов і проблема зникла. Була відкрита справа, але наступного дня ми дізналися, що вони навіть не ворухнулися і не вилучили матеріали з відеокамер.

Саме про викрадення ми дізналися напевно 5 травня. Із друзями Ірини проїхали її шлях із роботи з Коктебеля додому до Владиславівки — дивилися записи [з камер спостереження по дорозі] самі. Автомобіля в Ірини не було — вона боялася керувати автомобілем, тому зазвичай поверталася з пансіонату пішки до автобусної зупинки на автозаправці в Коктебелі. Звідти виїжджала до Феодосії, а потім автобусом чи поїздом їхала до Владиславівки додому. По цьому маршруту — багато відеокамер, одна з них, наприклад, у пансіонаті, на ній було видно, що вона вийшла з роботи. На відео з автозаправки, де Ірина зазвичай сідала в автобус додому, ми й побачили, що її схопили і тягнуть в автомобіль. Це було о 9:38 в день обшуку. Приблизно об 11:30 вона мала бути вдома. Обличчя на записі не було видно, але по фігурі і куртці впізнав. Вона впиралася, боролася, але що може дівчина проти двох здорових чоловіків? Не змогла, звісно. Заштовхали її.

Адвокат потім шукав Ірину в усіх ізоляторах, але скрізь говорили одну фразу: «У нас немає». Вже десять днів минуло, я так і не знаю, чи жива вона, здорова, чи, може, її вже в яму закопали.


Друзі і колеги Ірини Данілович розпочали самостійні пошуки. Вони продзвонили ізолятори тимчасового тримання у Судаку, Джанкої, Сімферополі, Севастополі, Алушті, Ялті, Євпаторії та Білогірську — скрізь відповіли, що Данілович у них немає. Перевірка установ в інших містах продовжується.

За порадою адвоката Айдера Азаматова, Броніслав Данілович звернувся з заявою про викрадення у поліцію. Пізніше його опитали працівники і сказали, що впродовж десяти днів ухвалять процесуальне рішення щодо його звернення.

З’ясувалося, що обшук у будинку батьків Данілович проводили працівники ФСБ. Адвокат Айдер Азаматов написав звернення до Військового слідчого управління Слідчого комітету РФ з Чорноморського флоту щодо перевірки законності дій працівників спецслужб. Також адвокат подав заяву на ім’я військового прокурора Олексія Найди і голови Слідчого комітету РФ Олександра Бастрикіна через викрадення.

В єдиному СІЗО Криму — у Сімферополі заперечують, що Ірина Данілович перебуває там. 6 травня, на восьмий день із моменту її викрадення, адвокату вдалося потрапити до слідчого ізолятора. Проте там немає карти обліку Данілович. Про відсутність її в СІЗО усно повідомив черговий. Проте адвокат залишив письмовий запит, відповідь на який повинні дати протягом десяти днів.

Ірина Данілович (четверта зліва) разом з українськими та кримськотатарськими активістами перед будівлею Раздольненського райсуду в Криму, де судили Володимира Балуха, 5 травня 2018 року. Фото: сторінка Заіра Смедлі у фейсбуці

Правозахисники в Москві на прохання «Ґрат» також перевірили слідчий ізолятор «Лефортово», куди часто доставляють кримчан, підозрюваних у держзраді або шпигунстві, але Данілович там не було. Пошук її серед арештованих на сайтах кримських судів також не дав результату — інформація про судові засідання і раніше, попри вимоги законодавства, часто приховувалася, а з початком війни розклад і картки справ на сайтах багатьох судів у Криму — недоступні.

Ірландська організація із захисту прав людини Front Line Defenders опублікувала заяву щодо викрадення Ірини Данілович у Криму.

«Front Line Defenders вважає, що Данілович зазнає переслідування за її мирну та законну діяльність із висвітлення проблем системи охорони здоров’я та захисту, відстоювання прав медичних працівників у Криму», — йдеться в заяві правозахисників.

Прокуратура Криму в Києві відкрила кримінальне провадження про порушення недоторканності житла і позбавлення волі громадської журналістки , що висвітлювала проблеми охорони здоров’я на території тимчасово окупованого півострова.

Коаліція українських правозахисників і громадських діячів опублікувала спільну заяву на захист Данілович. Правозахисники переконані, що ситуація з Данілович має ознаки насильницького зникнення, відповідно до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень.

«Викрадення Ірини Данілович в Криму на тлі широкомасштабних насильницьких зникнень у Херсонській, Запорізькій та інших окупованих областях України свідчать про реальну загрозу для життя, здоров’я та свободи для громадських активістів, правозахисників та інших осіб на всіх територіях, які тимчасово перебувають під контролем російських окупаційних сил», — йдеться у заяві.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів