54-річний ветеран АТО Олександр Радкевич, громадянин України, пів року перебуває у вʼязниці у Греції. Його затримали там на запит Литви. У березні 2019 року Вільнюський окружний суд засудив Радкевича за участь у радянській агресії у Вільнюсі у січні 1991 року. 

Керівництво Компартії тоді намагалось повернути Литву до СРСР, після того, як вона оголосила незалежність у березні 1990 року. Під приводом гарантування безпеки громадян та майна від озброєних націоналістичних формувань, радянські війська, міліція та КДБ почали у Литві спецоперацію по захопленню критичної інфраструктури. Координаційний штаб створили на місці дислокації 107-ї мотострілецької дивізії Міноборони СРСР, в якій служив Радкевич. Йому було 22 роки.

Проти військових вийшли беззбройні місцеві жителі, які прагнули незалежності. Під час штурму військами телецентру в ніч з 12 на 13 січня загинули 14 цивільних та один спецпризначенець «Альфи», було поранено сотні людей. Литва відзначає цю дату як День захисників свободи.

Усього суд Вільнюса засудив 67 людей: це колишні керівники компартії Литви, військове керівництво СРСР та склад командування підрозділів, що брали участь у спецоперації. 

Олександр Радкевич був заступником командира роти по озброєнню 106-го танкового полку. За вироком, він брав участь у захопленні силовиками Будинку друку у Вільнюсі, коли танки забезпечили підрозділам ВДВ можливість підійти до будівлі.

«Ґрати» звʼязались з Радкевичем у грецькій вʼязниці, де він очікує рішення на екстрадицію, та попросили розповісти про події 1991 року у Вільнюсі, свою справу та затримання. 

«Мене просто завели, спитали, як звати, й ось суддя оголосила, що мене екстрадують у Литву»

Ми їхали на острів відпочивати, й на кордоні мене затримав Європол (правоохоронна інституція Європейського Союзу). Вони не розуміють російської або української — довго з’ясовували через телефон, через перекладача, чому затримали. Потім повезли у поліцейський відділок, зняли відбитки пальців, сфотографували, перевірили мене по базі Греції, що я тут жодних злочинів не вчиняв і потім повезли до прокурора — в місто Комотіні, за 200 кілометрів. Він пояснив, що у Греції до мене питань немає, а затримали мене за ордером Європолу, який подала Литва через події 1991 року. 

Прокурор сказав, що «я не вирішую нічого, буде суд, колегія суддів у Комотіні, і там буде призначено, що далі». 

Ну ось 7 жовтня 2021 року, грубо кажучи, був суд. Ну, як суд, там був перекладач, і ніхто мене ні про що не запитував, тут не такі суди як в Україні. Мене просто завели, спитали як звати, я відповів через перекладача, й ось суддя оголосила, що мене екстрадують у Литву. Я сказав, що я не хочу в Литву, що мене депортуйте чи екстрадуйте в Україну. Вона відповіла, що ми не маємо права, тому що Україна — не Євросоюз. Але можна оскаржити це рішення у Верховному суді Греції. Я подав апеляцію. 

Адвокат платний. Моя сім’я залізла у борги, позичила п’ять тисяч євро, і ми заплатили адвокату. А безплатно вони тут не працюють. Він просто тоді буде як перекладач — він нічого не робить. Якщо якийсь документ дістати, чи щось допомогти, це треба, щоб був платний адвокат, а безплатний тут не катить.

«Мене запрошували в Литву на суд. Я відповів, що я не можу прибути, бо на війні з Росією»

Про суд у Литві я дізнався з інтернету в 2019 році. Там йшлося, що якихось великих начальників посадили чи засудили на великі терміни. Я намагався знайти перелік усіх цих людей, чи я є серед них, але його не було ніде. 

До мене звертались ще у 2014 році восени, а потім у 2015 навесні, приходили документи на мою адресу. Чи через посольство чи як, з прокуратури Литви мене викликати до прокурора в Україні, у Фастові за місцем проживання. І там тоді прийшли документи — з перекладом з литовської на російську. Тобто адресу вони знали. Я питав у прокурора, як кого мене допитують: як свідка чи як обвинуваченого? Мені сказали, що як свідка. Тому я йшов на зустріч слідству, відповідав на всі питання — їх купа була.

Десь у грудні 2015 року вони знову надіслали питання. Моя жінка їм повідомила, що я в АТО. Я служив на Світлодарській дузі керівником розвідки бригади. Тоді мене викликали до військової прокуратури Краматорська. І ось там вони мене запрошували в Литву на суд. Я відповів, що не можу прибути. По-перше, я перебуваю на війні з Росією. По-друге, в мене немає ані закордонного паспорта, ані візи — це ще було до безвізу. Тобто вони пропонували, щоб я за свої кошти зробив паспорт, зробив собі візу і за свої гроші приїхав до них. Це дурість, мабуть.

Олександр Радкевич із дружиною. Фото: особистий архів Радкевича

Потім до мене ніхто не звертався, жодні адвокати не звертались, не надіслали вирок суду. Могли ж так само зробити через прокуратуру. І я так розумів, якщо немає вироку суду значить я не засуджений, правильно? 

У 2019 році я намагався виїхати у Європу, й тому я вже звертався до Литовського посольства, писав туди листа, щоб мені дали відповідь якусь, засуджений я чи не засуджений. Але жодної відповіді я не отримав. А коли мене затримали у Греції, то вже з’ясувалося, що я засуджений на чотири роки, й суд був у 2019 році, а апеляційний суд був у 2021 році, і з березня 2021 року я у розшуку. Цю справу розглядали заочно. Адвокат за призначенням у литовській справі відповів потім, що він мене не міг знайти, бо Радкевичів багато в Україні.

Ну, я сам колись шукав просто заради цікавості у фейсбуці, писав «Україна, Радкевич Олександр», і їх там всього вісім людей. А якщо «Радкевич Олександр Анатолійович», то їх всього двоє: я і там ще хлопчик якийсь 1996 року народження. І в них же була адреса, яку я не міняв ніколи. Тобто якби він мене хотів знайти, він би мене знайшов.

Ми наразі подали касаційну скаргу. 

«Нам пояснили, що якісь радикали хочуть розв’язати громадянську війну»

У 1990 році я закінчив військове училище у Києві, й мене скерували служити до Литви, у місто Вільнюс. Я прибув у серпні 1990 року. Грубо кажучи, три місяці був навіть не у місті, а на нашому військовому полігоні — 80 кілометрів від Вільнюса. І десь вже наприкінці осені я потрапив до самого міста. І там служив. 

Протести у Вільнюсі були давно. Були скорочення на підприємствах, звільняли людей. В першу чергу звільняли з роботи тих, хто не говорить литовською мовою, закривали російські школи, закривали дитячі російськомовні садки. Наскільки я розумію, тоді в тому самому Вільнюсі 80% говорили російською мовою — дуже рідко, десь у місті, в крамниці, можна було почути литовську мову. Всі здебільшого говорили російською. Були протестні демонстрації. Ми туди, в принципі, не влазили. Якось нам було не до цього — у нас була своя військова справа, жодних питань у нас з цивільними людьми не було.

Містяни гріються біля вогнища біля будівлі парламенту. Вільнюс, 13-14 січня 1991 року. Фото: Альгімантас Жижюнас, Центральний державний архів Литви

Потім наші комуністи нам пояснювали, що якісь радикали хочуть розв’язати громадянську війну. Нам втовкмачували: ми запобігаємо громадянській війні, що у Радянському Союзі починається громадянська війна… Але поки справляється міліція. Тоді надіслали Псковську десантну дивізію з Росії, спецзагони КДБ з Москви — «Альфа». Про те, що саме відбувалося у місті, ми не знали, тому що були в закритому гарнізоні. Виходили тільки до магазину — 200 метрів — та й все. Солдатів не випускали, звільнення було заборонено. Нам казали, що поодинці не ходити, тому що військових ловлять та б’ють. Увечері взагалі було заборонено виходити з військового містечка. Ось такі були справи.

А потім десь 9 чи 10 січня 1991 року нас посадили повністю на казармовий режим, тобто з містечка взагалі нікого не випускали, бо, мовляв, у місті якісь заворушення, мітинги тривають і так далі. Нам тоді наказали повністю із танків вивантажити бойові снаряди та патрони. 

11 числа я брав участь у всіх подіях біля Будинку друку. Як за Леніним: захопити пресу, телебачення, аеропорт, вокзал і так далі. І нам, наприклад, була тоді вказівка… Були наші командири, стояли полковники, але віддавали накази люди у штатському, тобто КДБ. Нам, наприклад, особисто мені, тоді було чи п’ять, чи шість танків виділено — просто нам була команда супроводжувати колону десантників і спецпризначенців і їх охороняти. На танках. Тобто вони йшли колоною спереду, а ми за ними. У випадку, якщо там якась барикада чи ще щось, ми мали цими гусеницями розчавити ці барикади.

Громадяни Литви зібралися на майдані Незалежності на захист Верховної Ради Литовської Республіки. Вільнюс, 13-14 січня 1991 року. Фото: Альгімантас Жижюнас, Центральний державний архів Литви

Тоді ще жодних барикад не було. Ми прибули до цього Будинку друку, там вже були… ну, я просто бачив через триплекс — це в танку маленьке таке скло, через яке ти бачиш дорогу — там стояли наші військові та багато народу було — цивільних. 

Ми просто стояли на площі перед цим будинком. Ну, я бачив цих спецпризначенців, вони ходили в масках і бронежилетах. Ми там побули години дві чи три, і все. Була команда нам повернутись у розташування. Жодних пострілів я не чув. Тому що коли працює в танку двигун, нічого не чути. Тоді посадили всіх офіцерів в танки — рядових не було. 

Я був механіком-водієм, просто керував танком. Я не міг стріляти, просто як водій. Також у танку були тільки холості снаряди, полякати там, а бойових снарядів не було. Бо ми вивантажили їх ще 9 чи 10 числа —  два дні вивантажували ті снаряди. 

Коли ми вже рухались колоною назад, люди там щось кричали, кидали у нас камінням та пляшками. Моя машина була останньою в цій колоні, й десь ми там від’їхали може кілометр-півтора — в мене заглохла машина, тому що спрацювала пожежна система.  Видно, кинули чи з бензином ту пляшку, чи я не знаю що. В мене загорівся двигун. Коли система пожежу загасила, я зміг завести машину і ще проїхати кілометр-півтора, і заклинив двигун. Після того я викликав допомогу, ну, не я, а мій командир, бо в мене немає радіозв’язку, це тільки в командира машини є радіозв’язок. Прибув ще один танк, і нас на тросах відбуксували в частину. Затягнули там в ремонтно-відновлювальний батальйон і, грубо кажучи, з того часу я був там, міняв двигун на своєму танку і ремонтував його аж до першого лютого. Я туди йшов о шостій ранку і повертався о дев’ятій вечора.

Вторгнення військ СРСР у Литву 1991 року. Фото: Паулюс Лілейкіс, Центральний державний архів Литви

13 січня 1991 року під час захопленні телевежі мене не було. У Литві показували тоді вже британська Бі-Бі-Сі, йшли програми різні, й оце тільки звідки я міг бачити, що там відбувалось. Після того, як хлопці звідти вернулися — тільки з розповідей товаришів по службі я міг уявляти, що там відбувалось. 

Хлопці казали, що у них стріляли. Бо в танці як сидиш, то чуєш, як кулі по броні стріляють. Коли танки повернулись, я бачив на них дірки від куль. Там на броні є ящики такі, що зверху на башті, то там були кульові отвори. 

Наскільки я розумію, нашим стріляти не було чим, це стріляв спецпідрозділ й ВДВ стріляло.

Нам жодних наказів щодо наступу і стрільби ніхто не давав. Ми не стріляли, нікуди не наступали. Ми ж не будем давити мирних людей гусеницями, це дикість.  

«Цю справу треба вирішувати не в судах, а на рівні Міністерства закордонних справ чи президента»

Звісно, нам не подобалось те, що нам наказували робити — жодному з офіцерів. Але ви також зрозумійте, чому у танки посадили офіцерів? Якщо солдат не виконує бойовий наказ, то йому загрожувало лише два роки дисбату. Якщо не виконує наказ офіцер, то нас тоді могли прирівняти до зрадника батьківщини, й ми могли отримати 25 років в’язниці. Це ж був Радянський Союз!

Між собою ми всі говорили, що в людей стріляти не будемо — це всі офіцери нашого полку говорили. І давити людей танками ми теж не будемо. Але не виїхати з розташування частини ми не мали права.

Похорон семи литовських митників та поліцейських, убитих на прикордонній посаді Мядинінкай. Вільнюс, 3 серпня 1991 року. Фото: Раймундас Шуйка, Центральний державний архів Литви

Це зараз в Україні, не знаю як в Литві, але в Україні є зміни в Статуті, що я, як офіцер, маю право не виконати злочинний наказ, якщо я таким його вважаю. В Радянському Союзі такого не було. Бо мав виконати будь-який наказ, який тобі дали. Тим паче тоді це видали як бойовий наказ, а бойовий наказ — це зрада батьківщини й 25 років за ґратами. І що ми тоді могли розуміти, коли мені, хлопцю, 22 роки? Це я вже зараз розумію, коли мені виповнилося 30, 50, це я розумію після 90-их років, і всього того, що сталось у нас в Україні. 

Просто в Україні у 2014 році були трохи розумнішими й не виводили на Майдан військових. Знову ж таки поліція була, стояла навпроти Майдану. Я сам був там як активіст і так само підтримував людей, які там… ну, я не був в наметах, просто приїжджав, продукти возив, теплі речі возив.

Так, як засудила нас Литва, то за нашим законом треба шукати не тих, хто стріляв у протестувальників, а посадити всіх міліціонерів і всі внутрішні війська, які там брали участь. Так виходить?

Розумієте, справа в чому: вони визначили радянську армію і Радянський Союз як окупантів. І, на їхню думку, я мав знати, що Радянський Союз у 1940 році силоміць захопив Литву, окупував її. В мене питання: звідки я міг знати це у 1990 році, якщо я вчився у радянській школі й вивчав історію СРСР і там ніде про таке не йшлося. Тоді не було інтернету, нічого.

Меморіал загиблих унаслідок радянської агресії у Вільнюсі. Фото: Марцін Бялек

Зараз я розумію, що ті люди, які у Литві загинули, вони такі самі герої, як наша Небесна сотня. Тоді завдяки людям, які загинули у Литві, радянська влада побоялась, що таке буде у всіх республіках Радянського Союзу, і вони вже тоді мирно підписали Біловезькі угоди та розвалили Радянський Союз. Тобто так, ці люди — герої для Литви. Але ми їх не вбивали, от у чому проблема. А вони садять «стрілочників». 

В мене багато запитань до тієї самої Литви, оскільки вони оголосили, що то була війна. Хоча війна — це коли одна держава нападає на іншу. Як Росія нападає на Україну. А тоді це була одна країна — не було жодної різниці, чи це Білорусь, Литва, Вірменія, Росія. Це була одна країна. Ніхто не визнав незалежність Литви. Вона залишалась у складі Радянського Союзу.

Так само в моєму полку, в моїй частині, служили солдати та офіцери — литовці. Тобто, якщо радянська армія — злочинна, то і литовці — такі ж самі терористи, як і я. Виходить так, що всі, хто служив з 40-го року, як вони вважають, що їх захопив Радянський Союз, то вони всі терористи. А там тоді служили всі, тоді нам треба ув’язнити всю Литву. 

А чому не засудили найголовнішого — Горбачова Михаїл Горбачов, генеральний секретар ЦК компартії СРСР ? Той самий Язов Дмитро Язов, міністр оборони СРСР не мав права посилати війська без наказу Горбачова. Чому тоді Горбачова не судять? 

Ви ж зрозумійте, лейтенант — це найменше звання в Радянському союзі. А маршал і міністр оборони — це найвище звання у Радянському союзі. Язову дали 10 років, а мені 4. То що ж я такого зробив, якщо я нікого не вбив? Я, слава Богу, у своєму житті й собаки не застрелив, не то що людини. І мені за це дають чотири роки, бо я там служив, так виходить?!

Советские танки в Вильнюсе, 13 января 1991 года. Фото: Министерство национальной обороны Литовской Республики

Мені було тоді 22 роки, і таких, як я лейтенантів, було три-чотири людини, інші були старші за званням. Зараз вони судять, грубо кажучи, старих, яким зараз 60-80 років. 

Виходить, що в мене така ситуація, що я ворог литовського народу, але я ворог й російського народу та білоруського, тому що Білорусь підтримує Росію. 

Якщо Литва думає, що я проросійський, — то я проукраїнський. Я не те, що ненавиджу російський народ, я ненавиджу просто російську владу, яка посилає проти нас, українців, своїх солдатів. 

Я воював, я був контужений, коли нас накрили градами, я інвалід війни третьої групи. Зараз на військовій пенсії за інвалідністю. Я розумів, що я проти Росії, яка окупувала мою країну і хоче поневолити мою Україну.

Це політична справа, і цю справу треба вирішувати не в судах, а на рівні Міністерства закордонних справ чи на рівні президента. Якщо ми з росіянами обмінюємось полоненими, так само і моя справа. Але моя родина зверталась і до президента, і до МЗС, але вони мені не допомагають фінансово, і взагалі жодної підтримки моя сім’я не отримує. 

«Якщо в мене стрибне тиск, мене тут не врятують»

Камера. Ну, як, каземати. Пліснява, таргани, клопи.  Помитися — у підвалі, на протягу. Один туалет на моєму блоці спільний. Тут 500 людей. От треба стояти у черзі, щоб туди сходити.

Тут є наші українці, молдовани, грузинів дуже багато. Здебільшого, сидять за перевезення мігрантів. Є злодії. А так сидять тут здебільшого у в’язницях люди з Греції, Пакистану, Афганістану, Лівії, Алжиру, Румунії. 

Тут дуже важко. Ось я захворів — і треба записуватись, треба знати грецьку мову. Тобто шукаєш, щоб хтось кілька слів розумів, бо вони не розуміють російську. Англійською я теж не володію, тому мені аби потрапити до якогось лікаря, треба записатись, вистояти в черзі на триста людей, й потім, чи викличуть мене до того лікаря за три дні, чи за тиждень, чи не викликають. Тобто якщо в мене стрибне тиск, мене тут не врятують. 

Роблять щеплення. Я був щеплений ще в Україні, в мене сертифікат є, але вони його не визнають, бо на ньому немає QR-коду. У грецькій в’язниці я вже записався і зробив друге щеплення.