«Ми працюємо не для комфорту, а щоб ніхто не помер від голоду». Монолог харківського волонтера з Північної Салтівки

Павло Куштим дістає кота зі зруйнованого будинку, 8 травня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати
Павло Куштим дістає кота зі зруйнованого будинку, 8 травня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Російська армія щодня обстрілює Харків та область, куди після деокупації встигли повернутись тисячі місцевих мешканців. Вони виїхали здебільшого одразу після повномасштабного вторгнення і повернулися з початком затишшя у травні. Та опинилися в складній ситуації — в області так само небезпечно, гуманітарна допомога закінчується, а заощаджень для чергової евакуації у людей не залишилося.

Наприкінці лютого Павло Куштим зібрав мешканців свого району, Північної Салтівки, яку обстрілюють найінтенсивніше, в укриття. Він налагодив там охорону та харчування, під обстрілами діставав покинутих у квартирах людей похилого віку та тварин. А через три місяці закрив укриття, у якому на початку війни було близько 600 осіб — майже всіх вдалося евакуювати.

Павло, який сам залишився без дому, тепер живе в офісі й займається забезпеченням гуманітарною допомогою мешканців області, де зараз тривають запеклі бої. Він побоюється, що цього разу волонтери не впораються з допомогою всім харків’янам, які повертаються.

Історія волонтера з Північної Салтівки — в його монолозі.

 

Лютий. Дім

Я — меблевик, займаюся м’якими меблями. У мене свій цех і два магазинчики. Вже чотири моделі диванів придумав. Перед війною виграв два тендери — для обленерго і тепломереж. На четвертий день війни прийшов лист, що я виграв ще один тендер. Ми з дружиною за нього півроку боролися, ночами не спали.

Я вчився в академії культури, брав уроки у консерваторії. Чотири роки грав у симфонічному оркестрі в оперному театрі — академічна, духова музика і джаз. Удома була музична студія.

Три роки тому купив трьошку на Північній Салтівці. У дворі — яр. Ми з дружиною планували розчистити його і зробити там лаунж-зону. Але тепер яр замінований. А в наш будинок було більше семи попадань.

Павло Куштим у своїй зруйнованій квартирі, 8 травня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Цю квартиру мені не подарували, вона не дісталася мені у спадок. Я все життя на неї збирав. Я той чувак, який приїхав із глибокої периферії, сам вступив, сам заробив. Квартира — це моє досягнення. Фактично мені її треба шкодувати, впасти в депресію. Але ніфіга.

Я вже відпустив квартиру. Хоча раніше прив’язувався до речей, дрібниць, перевозив їх із квартири на квартиру. Якась рамочка, щось мама подарувала, щось друзі. А коли почалася війна і треба було вивезти щось із квартири, я зрозумів, що мені на ці речі абсолютно байдуже. Є люди і котики — все.

Я часто чую від людей, що через наших військових їм зруйнували житло. Постріляли і пішли, а у відповідь розбили хату. Мені нема чого їм сказати. Для мене за честь — якщо мій дім прикрив солдатів.

Я готувався. У мене тут, у спальні, стояла величезна валіза. Там було найнеобхідніше — їжа і кубок дружини. Вона — чемпіонка України з бодіфітнесу.

Фото Павла Куштима з дружиною, 8 травня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Я зібрав тривожну валізу за три дні до війни, після заяви Путіна. Коли він сказав: «Я вам покажу декомунізацію». Потрібно було бачити цей вираз обличчя, як смикнулися його вилиці.

За вікном нашої спальні — вид на Росію. Звідси ми спостерігали перші вибухи вранці 24 лютого. Як по телевізору. Через 15 хвилин взяли сумки і пішли сюди, в укриття. Це укриття в школі я знайшов завчасу, коли збирав тривожну валізу і оглядав підвали в районі.

 

Березень-квітень. Укриття

В укритті був хаос. Ми з братом намагалися організувати простір та охорону — іноді заходили підозрілі люди, фотографували всіх і йшли. Місцеві чоловіки почали обурюватись, що ми багато на себе беремо. Пропонували нас взагалі пов’язати як підозрілих. У той же час почали плакати голодні діти, якась бабуся казала, що вона не має інсуліну і може померти. Я подзвонив волонтерам — друзям із музичної тусовки, попросив їжу та медикаменти. Вони привезли, і чоловіки заспокоїлися.

Тут усе було заповнено людьми, спали просто на підлозі, в чотири ряди. Близько 600 людей, 78 дітей — ми нарахували на другий тиждень.

Майже два місяці я не виїжджав із Північної Салтівки. Займався укриттям, розповідав про нього людям на районі, вони також приходили — залишатися у квартирах було небезпечно. Забирали з квартир покинутих людей похилого віку і тварин, евакуювали їх.

Зруйнований будинок на Північній Салтівці, 8 травня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Складно не засуджувати людей, які покинули батьків. Я дізнавався контакти дітей, дзвонив їм, сварився. Але в одному випадку з’ясувалося, що син поїхав, бо має трьох дітей, а батьки не захотіли їхати, хоча він їх вмовляв. Різні трапляються випадки.

Найчастіше кидали тварин. Ми домовилися з поліцією і повідомляли їх про злам квартир, з яких діставали тварин. Щоб не думали, що це мародерство. Мародерів теж ловили — близько 40, і передавали їх поліції.

Найстрашніше — на третій тиждень війни на дверях почали з’являтися записки про те, що в квартирі померла людина, але поховати її було неможливо. Просто з вибаченнями. Тиждень ми не могли нічого з цим зробити, у всі інстанції дзвонили. Ще через два тижні ритуальні служби цим зайнялися. Ми просто показували їм, де тіло.

 

Травень. Зміни

На початку літа я закрив укриття і віддав ключі. Зрозумів, що настав час, у середині травня. Багатьом ми допомогли евакуюватися за кордон, у західні регіони чи в укриття в безпечніших районах Харкова. Хтось повернувся додому — тоді настало затишшя. Було 600 людей, стало шість. Це дорослі здорові люди, вони можуть подбати про себе.

Місто ожило, соціальні служби воскресли. Приїхали сусіди, родичі, вони піклуються один про одного.

Я оселився в офісі друзів у центрі — завжди хотів жити у центрі. Разом з іншими волонтерами ми сконцентрувалися на області — переважно на Ізюмському районі. Там назріває гуманітарна катастрофа. Якщо якісь магазини і працюють, то люди вже давно не мають грошей. В області завжди було складніше з роботою, а під час війни тим паче. Останнім часом у мене просять не так продуктові набори, як хоч якусь роботу.

Павло Куштим розносить гуманітарну допомогу мешканцям Північної Салтівки, 8 травня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

При цьому за мною залишаються мої підопічні на Північній Салтівці — раз на тиждень я об’їжджаю 40 квартир, привожу їм їжу і ліки. Це ж мій район, я за ці три місяці усіх вивчив.

Коли бізнес у місті ожив, я також вирішив надіслати комерційні пропозиції своїм колишнім клієнтам. Відгукнулося комунальне підприємство, я облаштував йому бомбосховище. Раніше в мене було вісім співробітниць. Усі вони евакуювалися, тож меблі я робив сам. Сам порізав, сам посвердлив, сам встановив.

Було дуже приємно повернутись до своєї попередньої роботи. Але розумію, що повноцінно займатись бізнесом зараз неможливо.

 

Літо. Побоювання

Я добре пам’ятаю меседж міської влади: повертайтеся, будемо піднімати економіку. 40 тисяч людей на день поверталися. Чотири дні поспіль. А я думав: що ми будемо робити, де брати для них гуманітарну допомогу, як їх евакуювати у випадку ескалації.

Харків знову обстрілюють. А в області — йдуть бої і гуманітарна ситуація значно гірша. Область — наш пріоритет. Ми працюємо не для комфорту, а щоб ніхто не помер від голоду.

Зруйнований будинок на Північній Салтівці, 8 травня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Хто такий волонтер? Він ризикуватиме, але допомагатиме людям. Все так, але зараз ми показуємо зуби. Ми намагаємося зрозуміти, хто дійсно потребує допомоги. Бо буває, приїжджаєш до паралізованої бабусі, а за тобою біжить здорова жінка і вимагає, щоб і їй привозили пакет. Хоча вона може вистояти чергу за гуманітарною допомогою, а може, й купити.

Раніше я ще вибачався, просив мене зрозуміти, ну не маю цієї допомоги. А зараз відповідаю вже різкіше. Всі люди зараз — оголений нерв. Коли запускають метро, ​​відкриваються заклади, на вулицях з’являються люди і машини, здається, що треба повертатися до нормального життя. А потім знову прилітають ракети.

Наразі вже люди готові знову виїхати, я отримую такі запити. І найбільший страх — що ми не зможемо зробити це швидко, що нам не вистачить ресурсів.

Павло Куштим, 8 травня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Свої можливості я побачив лише під час війни. Я не знав, на що здатний. Я вирішив якусь справу — нічого собі! Що далі? Нове завдання. Так це ж неможливо! Але ж вдається.

Я думаю, мене вистачить. Навіть якщо війна затягнеться на роки, я готовий. Не буду тішити себе ілюзіями і плакати: які роки, що ти кажеш! Потрібно бути готовим. Так, погано, так, тяжко. Чи буде безробіття? Так, буде. Будь готовий, хоча би психологічно.

Досвід, який ти отримав, не має зникнути. Його потрібно структурувати, удосконалити і застосувати.