«Ми прагнемо робити ЗМІ, яке розповідає про судові процеси й правосуддя без спрощень та цікаво» — монолог головного редактора «Ґрат»

«Ми прагнемо робити ЗМІ, яке розповідає про судові процеси й правосуддя без спрощень та цікаво» — монолог головного редактора «Ґрат»

Коли в Борисполі 7 вересня приземлився літак зі звільненими українськими в’язнями, ми відкрили редакцію судової журналістики «Ґрати». У нас ще не було сайту, ми запустили тільки телеграм-канал, твіттер і сторінку в фейсбуці. Але нам було, що сказати: наші журналісти стежили майже за всіма судовими процесами над людьми, які цього дня зійшли з трапу й у Борисполі, й у Внуково.

На першому засіданні в Ростовському військовому суді Олег Сенцов запитав секретаря, коли вона оголошувала присутніх у залі: «А українські журналісти є?» «З України ніхто акредитацію не просив», — відповіла вона, і Сенцов помітно засмутився. Насправді, серед кількох сотень журналістів були, звісно, й українські. Але влітку 2015 року відкрито говорити про це в Ростові, наповненому військовими й добровольцями, в суді, що ініціювала й займалася ФСБ, було небезпечно. Я сам на той час, тільки повернувшись із Краматорська, ще з військовим рюкзаком, крім «Радіо Свобода», писав для декількох українських видань. «Ти скажи, будь ласка, Олегу, що тут є українські журналісти, і про нього будуть писати», — попросив я в перерві засідання адвоката Діму Дінзе.

Олег Сенцов. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати

Це був перший гучний судовий процес, пов’язаний із війною й анексією. Журналісти, як мені здається, ще не до кінця розуміли, як його висвітлювати: все було новим — українського громадянина судить країна, яка насильно вручила йому своє громадянство, за його боротьбу проти цієї країни, яка захопила його дім. Зрештою, ми просто почали описувати те, що відбувається в суді, але одразу стало ясно: цей суд — набагато ширший і важливіший, ніж може здатися. Він був не тільки про українського режисера й активіста антифа-руху Сашу Кольченка, які потрапили під чергове «червоне колесо», а про те, як Крим пручався захопленню та як Росія намагається стерти про це пам’ять, як працює блискуче налагоджена з Грузинської війни пропагандистська система, що використала справу Сенцова для інформаційного обґрунтування окупації. Суд узагалі став чимось набагато більшим, ніж доля двох людей в «акваріумі» зали засідань, — це була вже політика, зокрема міжнародна, система соціальних смислів, які за допомогою суду вкладали в суспільство. Писати тільки про суд, не описуючи, що відбувалося в Криму взимку й навесні 2014-го, а на Майдані ще раніше, не проговорюючи, яким вододілом справа Сенцова стала і для російського суспільства, було неправильно. А мабуть і неможливо.

Потім був затяжний процес Надії Савченко, настільки ж важливий для розуміння російської міфології війни на Донбасі, як справа Сенцова для розуміння російської міфології анексії півострова. У Чечні в цей час тривав безпрецедентний за рівнем фальсифікацій процес Миколи Карпюка і Станіслава Клиха. Рамзан Кадиров тоді підкорював Верховний суд республіки й конфліктував із федеральним Слідчим комітетом, і адвокати якоюсь мірою сподівалися, що він втрутиться в судовий процес. Здавалося, що в його логіці було би домогтися звільнення, наприклад, за закінченням терміну давності, людей, обвинувачених у війні на боці його народу. Але Кадиров не втрутився, Карпюк і Клих, якого по-звірячому катували, отримали найбільші терміни з українських політв’язнів. Це був судовий процес, що набагато більше розповідав про те, де проходить межа свободи для народу, поставленого на коліна, ніж про долю двох ув’язнених українців. Історію Чеченської війни переписали в залі суду, а колегія присяжних, які бачили війну своїми очима, а хтось і брав у ній участь, винесла звинувачувальний вердикт.

Микола Карпюк. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати

Коли увага чеченських силовиків ставала надто нав’язливою, я їхав на кілька днів у Дагестан. Там, може в Дербенті, а може в Гунібі, з’явилася ідея створити редакцію судової журналістики, щоб розповісти про те, що суд сьогодні — це не тільки засідання, прокурор, адвокат і підсудні. Це історії набагато важливіші й ширші, які найкраще пояснюють, що відбувається навколо.

Наступні три роки в Криму перетворилися на нескінченний список заарештованих кримських татар-мусульман і українців. У лютому 2014 року кримські татари чинили спротив окупації, скільки вистачало сил, а російська влада намагалася вирішити цю проблему: з кимось вдалося домовитися, когось вигнати. Найочевидніше про це йшлося на судовому процесі Ахтема Чийгоза, звинуваченого в масових заворушеннях. Тоді в залі суду розвінчувалася російська міфологія анексії, яка була створена в суді над Сенцовим.

У цей час в Україні повільно, роками тривали суди «правосуддя перехідного періоду», коли суспільство за допомогою судових процесів намагалося відповісти на найважливіші для себе питання. Наприклад, якою має бути справедливість у «справах Майдану» і хто має опинитися на лаві підсудних.

Коли одразу після вироків почали виходити на свободу організатори так званого референдуму на Донбасі, саме собою виникло питання: де проходить межа між гуманізмом «закону Савченко» й мірою відповідальності засудженого перед суспільством. Найчастіше пояснення було простим: суддів у країні не вистачає, процеси тривають багато років, підсудні перебувають у слідчому ізоляторі стільки часу, що ЄСПЛ кілька тижнів тому присудив колишньому меру Слов’янська Нелі Штепі за це компенсацію від України. В результаті після вироку термін перераховується відповідно до законодавства і люди виходять на свободу.

Серед звільнених 7 вересня й відправлених у Росію, є, і досить багато, українських громадян. Хтось із них воював на Донбасі разом із росіянами, деякі закликали воювати в соціальних мережах. Їх повернули в Росію, з якої вони ніколи не приїжджали, по-різному оформивши їхнє звільнення в суді. Перекладач Гройсмана Станіслав Єжов несподівано визнав провину й був засуджений за одне засідання рівно на стільки, щоб тут же вийти з суду вільною людиною. Кількох підсудних відпустили з-під арешту, з не дуже-то легітимним формулюванням «для участі в обміні». Це робилося цілеспрямовано, масово, щоб зібрати 35 людей в обмін на українських ув’язнених у Росії, і швидше за все рішення про це ухвалювалися не в залі суду. І це одне з ключових питань: чи готове суспільство, яке потребує незалежності судової системи, до того, що у виняткових випадках ця судова система буде цілком залежна від політичних рішень.

За великим рахунком, усі ці питання вміщаються в одне: де зараз для українського суспільства проходить межа між законом і порядком, у тій формі, в якій його суспільство бачить і готове відстоювати.

У редакції «Ґрати» немає на це ніяких готових відповідей і, як мені здається, не повинно бути. Ми взагалі не хотіли б давати прості відповіді на складні питання.

Ми хочемо писати складно, не спрощуючи тільки тому що так легше. Ми хочемо розбиратися в тому, що відбувається в судах і навколо них, показувати те, що відбувається, через фокус судів із тими проблемами, які суспільство вирішує. У тому числі в залі судових засідань.

Те, що відбувається зараз в Антикорупційному суді, в судах над бойовиками й сепаратистами на Донбасі, в кожному районному суді, де іноді протягом року немає суддів, — говорить про країну й суспільство красномовно. Кого суспільство вважає своїми громадянами, а значить, як дивиться на самих себе, як ставиться до переслідувань Росією кримських мусульман із Хізб ут-Тахрір і чи готове поставити загальнолюдські цінності свободи вище за страх перед консервативним ісламом, де суспільство проводить межу між свободою слова й небезпекою пропаганди, — про це та багато іншого ми хочемо писати наші судові історії, препаруючи те, що відбувається в суді, й розповідаючи про це зрозуміло і доступно.

Ми, — тобто команда українських журналістів і я, багато років працюємо в судах. Ми писали і знімали для міжнародних ЗМІ, а зараз створили свою редакцію, щоб робити те, що вважаємо правильним для журналістики: розповідати про те, що відбувається, спокійно, без спрощень, перевіряючи й перевіряючи те, про що пишемо, не ігноруючи жодної думки, якщо вона має значення для суспільства. У кожного з нас свої погляди й переконання, але журналістика і принципи, на яких ми організували роботу редакції, важливіші.

Чого ми не збираємося робити, — гнатися за сенсаційністю. Якщо ми не можемо підтвердити інформацію, ми скоріше не будемо її публікувати, ніж ризикуватимемо ввести читача в оману. Ми скептики.

Сьогодні ми відкриваємо наш сайт і це ніби друге народження редакції. Ми писатимемо українською й російською, але онлайни судових процесів і новини поки що тільки російською. Ми хотіли б обопільно перекладати всі матеріали, але на це зараз не вистачає ресурсів, просимо трохи почекати, все буде пізніше. Про ресурси: ми незалежна редакція, ми не отримуємо ні приватних, ні державних коштів; відкрилися ми за власний кошт чеської правозахисної організації People in Need і збережемо свою фінансову незалежність у подальшому. Інакше ми собі роботу не уявляємо.

Ми починаємо працювати у вкрай цікавий час: судова реформа, здається, нарешті починає реалізовуватися, йде реформування майже всіх правоохоронних органів, запрацював Вищий антикорупційний суд, анонсовані зміни роботи СІЗО й колоній. Ми не знаємо, як зміниться ситуація на Донбасі, але очевидно, що і це знайде відображення в судових рішеннях. Усе змінюється і тільки в Криму кількість політичних і релігійних в’язнів постійно зростає.

Перший «онлайн» судового процесу ми запланували вже зовсім скоро з Ростова, де судитимуть координатора «Кримської солідарності» Сервера Мустафаєва та інших мусульман. Перші наші «монологи», а ми навмисно відмовилися від інтерв’ю, щоб дати героям можливість говорити без нашої участі те, що вони вважають важливим, — розповідь прокурорки Генпрокуратури про те, що відбувається зараз у наглядовому відомстві, й замітки ув’язненого кримського татарина Нарімана Мемедемінова про те, як його етапували з півострова до Росії.

Ми прагнемо робити ЗМІ, яке розповідає про судові процеси й правосуддя без спрощень та цікаво. Ми впевнені, що суди красномовно демонструють те, що відбувається. Можливо, буде гірше, але ми пояснимо чому.