«Міст палає попереду, а паротяг летить» – монолог фігуранта справи «Нової величі», який втік з Росії

«Міст палає попереду, а паротяг летить» – монолог фігуранта справи «Нової величі», який втік з Росії

21 жовтня на прикордонному пункті «Сеньківка» Чернігівської області 26-річний росіянин звернувся до українських прикордонників із проханням надати політичний притулок. «У ході бесіди росіянин повідомив, що в РФ він переслідується за участь у акціях протесту проти діючої влади», – мовилося у повідомленні прикордонної служби. Росіянином, який шукав притулку в Україні, виявився фігурант справи «Нової величі» Сєргєй Гаврілов, якого звинувачують у Росії в організації та участі в екстремістській спільноті.

«Нова велич» (рос. «Новое величие») – так у грудні 2017 року назвали себе учасники телеграм-чату, де обговорювалися протести проти російської влади та інші теми, у тому числі ті, що не мають стосунку до політики. У березні 2018 року десять учасників чату були затримані, основним свідком обвинувачення виступив засланий спецслужбами інформатор. Через рік двох зі звинувачених було засуджено внаслідок угоди зі слідством. Судовий процес щодо решти восьми обвинувачених триває. 17 жовтня Руслан Костилєнков та Вячеслав Крюков порізали собі вени у залі суду, протестуючи проти чергового подовження арешту.

Сєргєй Гаврілов перебував під домашнім арештом із браслетом, сигнал з якого несподівано припинив надходити. Коли судові пристави прибули до нього додому, квартира виявилася відключеною від електропостачання, а всередині «був безлад, нікого не було, телефон було відключено». Через кілька днів після втечі Люблінський суд Москви заочно заарештував Гаврілова й оголосив його в розшук

Сєргєй Гаврілов детально розповів «Ґратам» історію «Нової величі», наповнену мріями, засланими агентами спецслужб і розчаруванням. Розмову було записано у Домі вільної Росії (Доме свободной России) в Києві, організації, яка допомагає йому в отриманні статусу біженця.

 

Почав спілкуватися у чатах

У 2015 році я закінчив інститут, програміст. У 2015 я отримував “вовчий квиток” (відстрочка від служби в армії за станом здоров’я – ред.) за станом здоров’я – часу багато, перспективи незрозумілі, працювати сенсу нема. От і почав думати, що мені робити далі. Якраз почалися перші блокування Телеграму (Роскомнадзор уже кілька років намагається заблокувати месенджер Телеграм, який відмовляється надавати ФСБ ключі шифрування переписки користувачів – ред.) і прийшло мерзенне усвідомлення того, що майбутнього тут нема. Я був одним з кращих на потоці, а було людей 7 із 30, хто справді шарив, але я розумів, що усі ці знання, дипломи… Зв’язків у мене нема ніяких, роботи я не знайду. Тобто перспектив не дуже багато, а почався тиск на ЗМІ та інтернет-ресурси – я зрозумів, що добром це не скінчиться.

Гайки у країні почали закручувати ще сильніше. На початок 2017 року я зрозумів, що усе летить шкереберть. На навальнівський мітинг 26 березня я, чесно кажучи, злякався йти, тому що такий великий мітинг, й уперше. Потім були мітинги за вільний інтернет, проти реновації, великі на Сахарова, на Вавілова. Коли були сили, намагався кудись піти. Звісно, сам. Я взагалі людина не дуже товариська і достатньо замкнена, принаймні був до усіх цих подій. Зараз узагалі півтора роки був в ізоляції – тільки з сім’єю і на суді з товаришами. Я і до цього цікавився, читав, був в темі, як себе поводити при затриманні. Почав ходити активно.

На 5 листопада 2017 року було призначено революцію (протестний рух політика Вячеслава Мальцева «Артпідготовка», заборонений у Росії, анонсував революцію 5.11.17 – ред.).

Я розумів, що шляху далі як такого у Росії в принципі немає, але тоді думав, що щось у Росії ще можна змінити, бо якщо нічого не зміниться, буде лише гірше, і це шлях в нікуди – на повному ходу до мосту, що палає. Міст уже згорів, а паротяг треба зупинити зараз, якщо не зупинити, то буде геть погано. Я готувався і вирішив піти.

Вийшли тоді на Октябрське поле, у центрі Москви від метро. Людей було небагато – тисячі три, може п’ять на око. Десь хвилин за сорок мене затримали, відвезли до УВС Таганське, протримали там до ночі, виписали штраф – чи то дванадцять, чи то п’ятнадцять тисяч. Після цього я зрозумів, що вийшло три тисячі людей, що нікому це взагалі не цікаво. Стало трохи моторошно, бо геть уже несвобода, а вони не розуміють, що далі ошийник і ланцюг пожиттєво. Ну вочевидь ні, не розуміють.

Почав спілкуватися у чатах. У людей був такий настрій, що далі робити – незрозуміло зовсім. Вконтактє списався із милою дівчиною трансґендером Ольгою Пшенічніковою, потрапив до її чату. Там був якраз один з наших фігурантів Пьотр Карамзін. Знайшли спільну мову. Він запропонував: «Давайте у числах десятих зустрінемося вживу». Просто чат – це прекрасно і чудово, але це все таке диванне – ми вже бачили, скільки чатів було, а скільки людей вийшло на вулицю, хто реально готовий щось робити. Вирішили зібратися, просто подивитися в очі людям, хто такі, хто чого хоче.

Десь у центрі метро зустрілися, підійшли. Основний кістяк людей, яких потім притягнули у справі, виявився там. Просто поговорили, що відбувається, що робити далі, які протестні акції, хто куди ходить і хто що думає. Там були й інші люди, які потім відсіялися. Як нам пишуть у справі, що вперше ми зустрілися усі десятеро людей – це вони брешуть, тоді й половини не було, прийшло кілька людей. Аня (Анна Павлікова, фігурантка справи «Нової величі» – ред.) і Рощин (Максим Рощин, фігурант справи – ред.) підтягнулися пізніше, вже коли зібралися розходитись.

У всіх було відчуття, а його створює пропаганда і робить це добре, що ти – сам. Всі ці телебачення, радіо, газети, навіть банальне «Ехо Москви», яке, здавалося б, опозиційне… Ти починаєш читати і розумієш, що щось не так, відчуття того, що ти – сам, і таких мало. Всі ці чати видаються якоюсь фікцією: всі сидять вдома і їх немає в реальності. Це якісь аватарки, і нічого більше. А коли ти зустрічаєш людей, вони живі, то руку потис, то в очі подивився, і вони думають, як ти, ну, може, не зовсім так, але дуже схоже – це такий підйом. От власне на цьому підйомі й пішли прогулятися містом. Ольга Пшенічнікова прийшла і товариш, який представився як Руслан Д. (Руслан Данілов, справжнє ім’я Родіон Зєлінскій – засланий спецслужбами інформатор, основний свідок обвинувачення у справі «Нової величі» – ред.).

 

«Клуб поціновувачів» і далі три крапки

Зверталися одне до одного, як у чатах, як звикли. Я, наприклад, не писав ані імені, ні прізвища. Чудово розумів, що якщо захочуть знайти – то все одно чат на телефоні, прив’язаному до паспорта. Чат був у Телеграмі. Один був у Вконтактє, де я знайшов Ольгу Пшенічнікову (інформатор Центра з протидії екстремізму МВС – ред.), і в Телеграмі, куди хлопці й дівчата писали і мене додали того ж вечора. Це був чат закритий і мав назву «Клуб поціновувачів» і далі три крапки. Його назву кілька разів змінювали. Одне до одного ми звертали, як у нас ніки були в чаті, наприклад Костилєнков (Руслан Костилєнков, фігурант справи «Нової величі» – ред.) – «Центр», ну, «Центр» і «Центр», звучить коротко, лунко, і навіть звертатися простіше, ніж Руслан. Імена ми дізналися дещо пізніше одне від одного. Я пізніше читав у ЗМІ, дивувалися, що ми навіть імен одне одного не знали, а дуже просто – ми ж звикли спілкуватися між собою в чатах.

В цей момент вперше з’являється товариш Руслан Д., як ми його тоді звали, як потім з’ясувалося – Родіон Зєлінскій. Високий, худорлявий, в окулярчиках, волосся по плечі, біле. Враження досить забитої людини, попервах він лише мовчав і лише робив зауваження. Він не був активним попервах. Зараз дивишся назад – було видно, що приглядався, прислухався.

Руслан Д., він же Родіон Зєлінскій. Фото: Грани

Перший вечір у нас минув так: просто поговорили, поспілкувалися, висловили думки, що робити далі, що відбувається, які акції протестні планують, хто що хоче. Поспілкувалися, посиділи, погуляли містом і розійшлись.

Чат розширився, після цієї зустрічі ми туди й потрапили – більша частина. Зійшлися на тому, що непогано було би ще раз зустрітися, що це гарна ідея. Наче як однодумці. Це була зустріч людей із різних чатів. Багато людей в одному чаті, перетинаються в іншому, одне з одним спілкуються. Наш чат з десяти людей сформувався у цей момент здебільшого. До зустрічі такого не було, багато хто одне одного взагалі не знали.

Далі був розлогий чат. Ми знайшли однодумців, багато листувалися на різні теми. Одного разу була ніч і ми до третьої ночі обговорювали викиди рутенія у Челябінську (викид в атмосферу радіоактивного рутенія-106 на виробничому об’єднанні «Маяк» у 2017 році – ред.), що це таке, чому це недобре і що ж буде з людьми далі. Ми там геть різні теми обговорювали, жартували – всі ж жартують на тему, що підпалити, а коли вживу говорили – то розуміли, що всерйоз це досить по-дурному звучить, мовилося про те, щоби максимум із плакатом можемо вийти.

Потім були ще зустрічі. Руслан Д. Був завжди, майже жодної не пропускав. Поводив себе не дуже активно, приглядався – може вони зараз розійдуться і немає сенсу з ними далі працювати. Пам’ятаю, що ішли до метро і вирішили, що дівчата, вони товариські, нехай шукають нових хлопців і дівчат. Руслан до них примазався: «Давайте я теж буду шукати кого-небудь, писати що-небудь». Я просто ішов і мовчки слухав, бо підутомився після роботи.

Після другої зустрічі кимось було піднято питання, що дуже незручно зустрічатися у таких місцях: макдональдси усілякі, кафешки, кальянні. Нас десятеро – не у кожній кафешці стільки місць є, та й шум, гамір, обговорити нічого не виходить, до пуття ніхто нічого не чує. Якось сама собою з’явилася ідея свого приміщення. Просто, щоби було куди прийти поспілкуватися. Не пам’ятаю, хто це питання поставив, але Руслан Д. негайно відгукнувся і знайшов приміщення.

 

«Давайте якось назвемося»

У нас було два чати: закритий, за запрошенням, і ще той, який «поціновувачі», велика відкрита базікалка для всіх, хто забажає. Людей двісті було. Сенс у тому, що з великого чата можна було відбирати людей до малого. Якщо адекватні, то можна їх запросити на збори, щоби вони подивилися, хто ми, що ми реально собою являємо, що ми робимо. І з ними поговорити у реальності, це ж різні речі – чатик і вживу.

Руслан Д. знайшов приміщення біля Братіславської. Треба було скинутися по 200 рублів на чотири години. Це був кінець листопада – початок грудня. З’їздили вперше, усім сподобалося – яка-ніяка зала, велика дореволюційна аудиторія зі стільцями й дошкою. Досить зручно. Посиділи, поспілкувалися. Я невиразно зараз пам’ятаю такі речі нудні.

Збори «Нової величі». Руслан Д., біля дошки – Костилєнков, спиною – Павлікова. Фото: адвоката Максима Пашкова із матеріалів справи, Медіазона

Виникли питання, що треба якось себе організувати, якщо ми збираємося, ми ж не просто так ходимо сюди спілкуватися, а заради чогось. Наприклад, щоби потім разом ходити на мітинги, бо самому якось стрьомно. Якщо ми організуємося, то треба і назву якусь собі дати. Всі такі ідеї висував Костилєнков, а Руслан Д. був таким «сірим кардиналом». Звідки в нас узялися протоколи зборів? Він сказав, що на роботі у рієлторській фірмі таким займається: «Давайте я просто записуватиму, щоби потім простіше було відновити наші ідеї». У Костилєнкова справді є лідерські якості, він вміє говорити, викликати прихильність до себе, донести ідею, встає і починає розповідати, всі слухають. А Руслан Д. зазвичай сидів тихо у куточку, наче пропонував щось непомітно, і це звучало, як спільна ідея, потім усі її підхоплювали. Так дуже багато ідей походило від нього в результаті. Наприклад, ідея «давайте якось назвемося». Вона пролунала як спільна, складно сказати, хто її озвучив насправді. А потім, коли прослуховував на засіданнях суду записи прослуховування, чую, як Руслан Д. говорить мені, а я підтакую йому. Ніфіга собі, а я був певен, що я це сказав, звучало як моя фраза, я знаю, що це схоже на мене.

 

БРС або «Будущее России сегодня» («Майбутнє Росії сьогодні»)

Дівчата і Руслан Д. опікувалися тим, що шукали людей по чатах, спілкувалися і я пам’ятаю від нього прозвучало, тут я певен на 100%: «А давайте напишемо щось на кшталт Програми, де викладемо свої основні ідеї. Просто зробимо документик, файл у ворді невеликий, який можна скинути і сказати кому завгодно: дивись, там у нас все написано». Почали вигадувати Програму, але здебільшого він сам. Всі фінальні версії обговорювалися,але формував у документ і викладав до чату їх він. Насправді, здебільшого ці документи ніхто не читав. Папірці якісь, наче все вже обговорили, а конкретні формулювання мало хто і проглядав у результаті.

До кінця 2017 так і йшло. Хтось приходить, хтось іде. Було кілька людей, які спілкувалися у чаті, але ніколи не з’являлися – їх із закритого чата видалили. Почали вигадувати, яка роль в організації, яка структура, щоб була якась може не ієрархія, але розподіл обов’язків, щоби було зрозуміло, хто чим опікується. Чиї це були ідеї – важко сказати. Озвучував частіше Костилєнков, але на нього зараз легко все повісити, бо він був фактично лідером, бодай номінально. А хто це реально вигадав – складно зрозуміти, бо всі спілкувалися, пропонували, і Руслан Д. теж. Так прийшла перша назва – БРС або «Будущее России сегодня» («Майбутнє Росії сьогодні»), скорочення з метою нагадати про Бориса Нємцова. Хотіли зробити плакат «Борись!» і БРС можна було би якось вставити красиво. Така колективна творчість була, кожен зі своєю ідеєю, десять людей у маленькій кімнаті. Зараз відео переглядаєш – незрозуміло, хто що говорить.

Статут «Нової величі». Фото з матеріалів справи, Медиазона

Якщо є організація, треба було розподілити, хто чим займається. Структуру «Центр» почав на дошці малювати перманентним маркером. Всі сміялися: «Ну, молодець, вся конспірація накрилася». Потім півдня стерти намагалися, думали за спиртом бігти й дошку промивати.

Про конспірацію ми замислювалися, не сліпі ж, бачимо, що людей за будь-яке слово зараз саджають, а тут відкрито люди кажуть, що нам не подобається, ми хочемо інакше, ми готові виходити на вулиці. Ми всі чудово розуміли, що є ризики і все може завершитися недобре, що сфабрикувати справу – це легко. У січні робити не було чого, я передивлявся сторінки у товаришів Вконтактє, і в Костилєнкова побачив публікацію про підтримку «Єдиної Росії». В чаті питаю: «В тебе акаунт зламали, чи що, що ти там таке постиш?» Він мені каже, що це хитрий план, якщо пресуватимуть – скажу, що це не я. На що я відповів: «Ти ж розумієш, що якщо захочуть закрити, то намалюють будь-яку справу». Пам’ятаю, нещодавно у суді цитували з листування чата цю мою фразу. Ідея конспірації була така, що зайвий раз на рожен не перти. Нас десять людей, кому ми потрібні будемо, якщо нас заарештують.

 

«Нова велич» звучить гарно, пафосно

Організаційний поділ був примітивний. Те, що написано у Статуті, з’явилося сильно пізніше, це якраз вносив Руслан Д.: що робити на мітингах, як витягати від поліцейських інших, як зчіпку робити, бо навіщо зайвий раз себе до автозаку давати саджати. До цього ніколи не доходило зрештою: на всіх мітингах, де ми були, нікого не винтили. Вирішили, щоби були люди – «фінанси», які не особливо будуть світитися. Якщо когось заарештують, вони шукають адвокатів, купують воду і їжу, щоби швидко передати. Ще люди, які шукають однодумців. Це, мені здається, пропонував Костилєнков – простенько й примітивненько. Всі сказали: а давайте, а то незрозуміло, хто що робить. На цьому тоді зупинилися і розійшлись.

У 20-х числах грудня Костилєнков пропонував поміняти назву. Я не знаю, хто його на це напоумив, але він розповідав, що раніше був із націоналістами і може лишились якісь ідеї свої. Ми подумали, що «Нова велич» начебто звучить гарно, пафосно, чому ні. Знову ж таки, багато хто думали: яка ще організація, нас десятеро, що ми там можемо зробити! Яка різниця, яка назва. Ну нехай буде таке, їй-Богу, назв багато, як завгодно назвись.

У цей самий час Руслан Д. запропонував нову структуру, фінальний варіант, який нам приписують. Вони з Костилєнковим поговорили і вдвох його озвучили, що буде такий поділ: нас десятеро, буде п’ять відділів по двоє людей у кожному. Всіх десятьох треба було кудись розіпхати, хто найбільше пасує за якимись якостями. Ми вже спілкувалися місяць одне з одним, знали, на що очікувати.

Зрозуміло, як призначали до відділів: дівчата активно спілкувалися – пошук, бо зрозуміло, що молоді дівчата й більше шансів, що із ними почнуть розмову. Рощин – програміст, а давайте він буде інформаційним відділом опікуватися. «Мадо» (Вячеслав Крюков, фігурант справи – ред.) навчався на юридичному, а Карамзін закінчив – давайте вони будуть опікуватися юридичним відділом. А я говорити особливо не люблю, чатики вести теж, правничих навичок немає, щось паяти-програмувати тут не треба. Ну, давай ти там Руслану Д. у фінансовому допоможеш.

Всі документи завжди укладав Руслан Д. Він писав і викладав їх до чату, іноді приносив роздруковані обговорити. Ми почитали, обговорили сам Статут, всім сподобалося, всі при справі, у всіх обов’язки є, як добре і чудово – ростемо і розвиваємося. Вирішили, що буде в нас Статут. Знову-таки як з Програмою, у мене є відчуття, що його ніхто до кінця не дочитав. Було чотири чи п’ять варіацій, хтось пропонував щось замінити, щось виправити. Хтось казав: «Навіщо нам це треба, без нього живемо».

 

Молода організація, хочемо купити принтер, закликати людей до протесту

Одного разу Костилєнков прийшов і сказав, що нам потрібен логотип і якась символіка. Ми обрали фенікса таємним голосуванням. Всіма листівочними справами він опікувався сам, робив їх і вигадував. Треба було купити принтер – ми скинулися на нього, бо знали, що листівки нам ніхто друкувати не буде. Руслан Д. запропонував, щоби ми зробили гаманець і попросили по чатиках: ми молода організація (він це і писав, я посилання на це сам бачив), розвиваємося і хочемо купити принтер для того, аби друкувати агітаційні матеріали, поширювати, закликати людей до протесту. Це була його ідея, і цією частиною опікувався він.

З’явився лазерний принтер, з’явилися перші агітматеріали і листівки. Причому навіть експертиза показала, що нічого такого у цих листівках не було. У стилі: «Ми не худоба, виборам бойкот» («Мы не скот, выборам бойкот»), «Вибори Путіна – смерть Росії», але це класика. Пам’ятаю Рощин жартував, що незабаром буде п’ятий термін Путіна, сьомий. Хтось узяв фото мужика у балаклаві з блакитними очима, і всі стібалися: заберіть цього чорта, скажуть, що ми страшні націоналісти, євреїв палити хочемо.

Минув місяць і Руслан Д. десь купив домен на «Нову велич» – такий примітивненький сайтик, зібраний за п’ятнадцять хвилин. Нам його приписують, хоча насправді я його бачив раз чи двічі. Геть порожній, на ньому нічого не було ніколи, крім мене та Рощина туди двічі ніхто не заходив. Ми щось хотіли з ним зробити, подивилися, подумали, але ні – ми не програмісти, довше будемо розбиратися, аніж працювати.

 

Поїхали, постріляли. Кумедно

Важливо сказати про зброю та коктейлі Молотова, які нам приписують. Костилєнков говорив про це на суді. У нього з другом Рулею (Рустам Рустамов – фігурант справи «Нової величі», засуджений на півтора роки умовно, вину визнав – ред.) була специфічна розвага. Вони живуть в області, а Рустам мисливець, у нього легальна зброя і він багато полює. Там є недобудована споруда, хлопці туди приходять, змішують бензин з маслом і жбурляють у стіну – просто нудно людям. Просто така розвага була, яка ні до чого не зобов’язувала. Костилєнков запропонував: хто хоче поїхати спробувати, що це таке, хтозна, може згодиться, а може ні – подивитися просто. Усім цікаво і усі погодилися. Так само і про зброю було. Він сказав, що є друг мисливець, гвинтівки і багато патронів в запасі, він хоче їх вистріляти, поки сезон не закінчився. Рублів з п’ятнадцять за патрон – сходити до тиру в рази дорожче. Просто для задоволення їздили постріляти, сподобається-не сподобається. Нам на суді приписують, що цілеспрямовано тренувалися – дурниці це усе. Ніхто ніколи ніяких цілей не ставив.

Це усе від Костилєнкова йшло, але Руслан Д. кричав: «Так, так, так, давайте швидше, вперед, бігом». Він там увесь час був, крім одного разу. Усе це на відео є: у нього була прихована камера. Усі жартували: «Ой, змішали коктейль «Вогонь революції», як смішно». Всерйоз коли була розмова про те, що коли дістати зброю, то навіщо? Навіщо воно нам треба? З нею ж тільки  самі проблеми будуть. Дозвіл на носіння треба взяти у органів, а сходиш на мітинг, почнуться проблеми, прийдуть, скажуть – здавай, ти її здаси. Поїхали, постріляли. Кумедно. Ніхто всерйоз не сприймав, просто як якусь розвагу, як навичку якусь, словом, безцільно.

 

Чвати й непевність

У кінці лютого-на початку березня почались чвари й непевність, тому що у нас були надто різні погляди. У «Центра» та Карамзіна якісь націоналістичні ідеї, дівчата просто хотіли пожити по-нормальному, вони розуміли, що не буде по-іншому.

Чому нас так закрили різко усіх? – тому що настав чіткий момент: «А що нам далі усім робити?» Почалися суперечки, крики, чвари. Я пропонував: давайте подивимось, як вибори минуть, перечекаємо місяць-другий, посидимо тихо і будемо думати, що робити. Розходитися, щось робити… Тому що зрозуміло було, що ми занадто різні, єдиної ідеології немає. Ми на цю тему довго сперечалися – один висловлював ідеї, а інші: «Ні, це фігня, так не можна».

Ми просто зібрали людей, у яких був спільний протестний настрій, а загального «за щось конкретне» не було. Зустрілися-поговорили, посиділи пару-трійку разів у кафе, і так би і закінчилось. Може сходили б на якісь мітинги, може б у чатику полистувались, але далі точно не пішло б.

Якби не підштовхували завзято: «давайте винаймемо приміщення», «давайте щось напишемо», то просто би посиділи, сходили би двічі-тричі на мітинги і розійшлися.

Сходили, покричали «Путін – злодій»

28 січня мали початися протестні акції: Навальний (Олексій Навальний – російський опозиційний політик – ред.), Грудінін (Павєл Грудінін – російський політик, кандидат на виборах президента у 2018 році від Компартії РФ – ред.) та «Марш Нємцова». Більше ми нікуди разом не сходили. Збиралися як зазвичай у кафешці, посиділи, сходили, покричали «Путін – злодій» чи щось таке, йшли назад у кафешку відігрітися.

Потім був мітинг, який виявився грудінінським, комуністичним. Тоді почалися конфлікти: участь дуже не сподобалася Ребровському. Він сказав, що це був червоний марш, що такого не можна робити. Він туди прийшов, подивився на кількість червоних стягів і сказав «Дякую, до побачення, я пішов. Я у такому брати участь не буду». У чаті потім була «стіна плачу»: «Що ви накоїли, зашкварились у комуністів!». Стало зрозуміло, що не то що якась організація, а що навіть спільних ідей у нас нема, що люди зібрались на хвилі невдоволення, а спільного у них нема. Всерйоз постало питання: давайте розбіжимось. Рєбровскій сказав, що йде. Я також не сильно зрадів і говорив, що так робити не можна. Руслан Д. виступав у ролі примирювача: «Хлопці, ми люди дорослі, бувають труднощі, але давайте сядемо поговоримо, обміркуємо, що робити, як себе поводити, хто винен, хто правий».

Сергій Гаврилов. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати

Ми тоді почали писати параграф до Статуту для таких випадків, а до цього ми один одного поливали лайном цілий день. Рєбровскій був дуже жорстко налаштований в той момент, я трохи м’якше, але теж казав: «Хлопці, це косяк, якщо ще раз таке буде, я теж піду звідси, я розумію, що піар піаром, але у піару ціна є, потім не відмиємося від такого». Була суперечка на підвищених тонах, а потім вклинився Руслан Д.: «Хлопці, не сваріться,  ну, що ж ви перший раз так – і одразу розходитися. Давайте завтра сядемо обговоримо, побалакаємо, вирішимо проблеми». Ми почали обговорювати, як зробити, щоб такого більше не було. Я написав пункт до Статуту, що коли  стається таке кідалово і мітинг не відповідає завданням, то будь-яка людина має право у ньому брати або не брати участь і піти. Руслан Д. сказав, що будемо це обговорювати. Він дуже хотів, щоб ми усі залишилися.

 

Як поміж нами виявилося повно оперативників? – так вийшло

Поміж нами були оперативники під прикриттям. Офіційно, не як Руслан Д., а ще інші. Расторгуєв (Максим  Расторгуєв – оперативник карного розшуку, засланий до “Нової величі” – ред.) із Кашаповим (Рустам Кашапов, співробітник Росгвардії, засланий до «Нової величі» – ред.) з іще одним, забув, як його звати (мова про Юрія Іспанцева – оперативника, засланого до «Нової величі» – ред.). Расторгуєв був кілька разів, а другий товариш один раз прийшов і навіть не досидів до кінця. Ми на ці збори кликали різних людей поспілкуватися, щоб вони подивилися, послухали нас, може хтось би захотів приєднатися і лишитися. І одного разу Костилєнков сказав, що у нього з націоналістичного пабліка людина, вона сьогодні прийде. Це був Расторгуєв, але представився він по-іншому. Потім у суді я наполегливо намагався дізнатися, який у нього був нік в Телеграмі. Я пам’ятаю усіх людей, а його нік не пам’ятаю. Зараз мені дійшло – у нього був нік «Кіану».

З усього нашого листування, яке займає три томи повноцінних аркушів, звинувачення посилається на десять фраз у кожній з чотирьох експертиз. Одну з фраз сказав «Кіану», я його запам’ятав, коли ми з ним разом їздили десятого лютого в Хотьково коктейлі кидати. Аня приїхала до «Центра», у них зав’язувались якісь теплі стосунки, а я їхав з Русланом Д. та Расторгуєвим в електричці. Він прийшов на збори з виглядом людини, яка прийшла подивитися, а що ж ми таке робимо. Ми обговорювали щось, як зазвичай, казали тим, хто наново прийшов, сідати подалі, слухати та не заважати, не шуміти. Він нічого й не говорив.

Другий товариш оперативник прийшов, посидів дві години, на нас подивився та й пішов. Расторгуєв, котрий “Кіану”, ходив активно, часто, на коктейлі з’їздив. Нічого такого про них не скажеш. Як поміж нами виявилося повно оперативників? – так вийшло.

 

Cтало зрозуміло, що у них на нас все є, і стало страшно

Під час зимових мітингів у всіх був такий настрій, він почав з’являтися у багатьох у той момент, що ми тут дарма. Хтось бігав листівки роздавав, двадцять-тридцять штук, ну, добре. Прапора нема, грошей нема, звідки узяти неясно – половина студенти, безробітні. Ми сиділи в кафе після мітингу, мовчали. Я підвівся і сказав: “Я замерз, піду”. І пішов.

15 березня нас уже взяли. Нас готували навіть не під звинувачення в екстремізмі, а під тероризм з цими коктейлями та усім іншим. Після мітингу Грудініна до Ані прийшли на роботу до ветклініки співробітники Центру Е (Центр протидії екстремізму МВС РФ – ред.). У них була фотографія з мітингу, де Аня тримає в руці листівку з нашою символікою в руках. Вона нас попередила і сказала, що усе, що вдома з символікою є, краще якомусь другу віддати, тому що почнуть нас трусити, або викинути. Постало питання: а чи є сенс, може час розходитися, якщо зараз такий шухер, то що буде на президентських виборах, до яких лишалось усього три тижні.

Четвертого березня ми зібралися. Неодноразово підіймалося питання, чи є сенс йти далі, тому що засвітились, а заради чого піддавати себе небезпеці? Заради того, що у нас дві листівки, ніякої ідеології, чвари і десятеро людей, у яких нічого спільного, крім протестного настрою. Може, якщо почали трусити, то простіше закрити усі групи і сказати, що ми розходимося, не зрослося, вибачте, не вийшло. Багато хто говорив про це. Хтось казав:”Як же так, ми пройшли такий шлях, три місяці, чогось добилися, щось зробили, надрукували якісь листівки, давайте залишилось”. Я висловлювався про те, що раз почалася така пиятика перед виборами, то сенсу світитися нема, зараз почнуть жорстко винтити, давайте заляжемо на дно на два місяці, а далі будемо дивитися, що робити. Якщо ми захочемо зібратися й у цьому буде сенс якийсь, то зберемося. Якщо не захочемо, не зберемося – ну, гаразд, спробували і не вийшло, буває.

11  березня мене не було на зборах. Я по лікарях ходив і читав чат: прийшло четверо людей, решта сказали, що певно сенсу нема. Навіть Руслан Д. уже не прийшов.

15 зранку нас усіх організовано прийшли арештовувати до кожного додому о пів на шосту-шість ранку. Мене особисто не побили, тільки пістолетом пригрозили легенько. Ну, хоч не побили і то добре,  тому що, я так зрозумів, товаришів пом’яли сильно.

У слідства були цитати з чату, я подумав: “Ні хріна собі, або хтось здав, або зламали все”. Стало зрозуміло, що у них усе на нас  є і стало страшно, тому що одна справа, коли домисли і здогадки, а інша справа, коли листування, а як вони шиють справи, я чудово розумів. Будь-який смішний жарт на тему як гарно би горів ФСВП (рос. ФСИН) Росії, ха-ха-ха, смішно, – а хто доведе, що ти жартував, не скажуть же, що це сарказм, скажуть, що реально хотів спалити.

Ближче до ночі визначили усіх свідками, щоб без адвоката можна було говорити – це за класикою. Потім перекваліфікували у підозрюваних і викликали адвокатів. Тоді усі вже взяли 51 (51 стаття Конституції РФ дозволяє не свідчити проти себе – ред.), мовчимо. Якщо без адвоката щось хтось наговорив, то тому що страшно було, мало хто що розумів, потім уже мовчали.

Півдня поспали у спецприймальнику і повезли нас арештовувати. Усіх хотіли закрити за замовчуванням, але оскільки запізнились сильно, а була уже п’ятниця, то один суддя усіх не встиг би закрити. Шістьох відправили до одного судді, якому раніше було дано вказівку всіх арештувати. А нас чотирьох відправили до різних інших. І ми четверо, у кого були папірці, у кого адвокат досвідченіше, комусь просто пощастило – ми усі четверо опинились під домашнім арештом. Це було суто випадково насправді, нам пощастило, що через їхню ж недбалість вони дали іншим суддям і їм наказ не надійшов, що нас усіх закривати потрібно. Для них теж стало несподіванкою, думали, що всіх закриють.

 

Я з усіма в човні до кінця

Мені висунули звинувачення за частиною 1 статті 282.1 – організація екстремістської спільноти, а на наступному тижні викликали експерта і перекваліфікували за частиною другою – участь. Ми сиділи усю весну і літо. Ближче до серпня нас викликали повідомити, що призначили психіатричну експертизу. Рєбровскій косив від армії по дурці, тому перевіряли усіх гуртом. Таке у нас було слідство. Ніяких допитів і близько не було, навіщо їм – доказів достатньо.

У батьків був шок, вони нічого про ці речі не знали. Намагалися через знайомих знайти адвоката. Знайшли адвоката Анну Стрємоухову – але я потім від неї відмовився. Зараз адвокат Анастасія Жилкіна. Я батькам одразу сказав, щоб шукали правозахисного адвоката. Тому що справа політична, провокація не провокація, я ж не знав ще, що Руслан Д. агент, але здогадувався, що деякі наші фрази можна було підтягнути під екстремізм. Думка проста, я її десь прочитав і згоден, що тиша жодній політичній справі не допомагала. Бували моменти, коли й галас не допомагав, але тиша точно. Якраз матері дівчат почали шуміти активно і багато в чому це врятувало ситуацію, а так би відбулося усе непомітно.

Ми щиро сподівалися, що Стрємоухова гарний адвокат, але помилились. Адвокати деяких хлопців, котрі були в СІЗО, хотіли пошвидше полишити справу, вони розуміли, що вона брудна і хотіли пошвидше закінчити. Розуміли, що шансів мало, без серйозної підтримки правової та громадської – дохлий номер. Вони хотіли кинути досудове (досудова угода, яка включає визнання вини та надання свідчень – ред.) на самому початку. Тоді про провокатора ніхто нічого не говорив, всі про нього мовчали. Мені дівчата сказали, коли ми в одному автозаку їхали до СІЗО, що це Руслан Д. нас здав. Кажу: “Ясно, охрінити, хана, якщо у них усе було, то від них тепер не відв’язатися”. Кілька хлопців у СІЗО хотіли піти на досудове, самі слідчому запропонувати підписати усе, що скаже. На це слідчий сказав: “А на фіга воно мені, якщо у мене усі докази, увесь чат і листування. Зараз експертизу призначу, вона пройде нормально, і ми вас усіх закатаємо. Не потрібно мені ваше досудове, мене і так усе влаштовує”.

Час спливав, адвокат ніяких заходів не вживала взагалі. У неї була позиція піти на особливий порядок (угода зі слідством передбачає виокремлення справи фігуранта в окреме провадження – ред.), що справа погана і краще так вчинити. Я був у шоці і трохи не розумів, що робити, а батьки мені постійно казали: “Мовчи. Ти і так уже наговорив достатньо”. Я відповідав, що з правозахисним адвокатом хоча б є шанси, а так буде хріново – чотири місяці від адвоката ніяких дій не було.

Десь у кінці літа вона приїхала і сказала, що хтось із хлопців хоче йти на досудову угоду. Я кажу, що проти, але якщо піде половина, то залишатися у меншості – нерозумно. Вони зараз набрешуть сім мішків гречаної вовни і отримають свої три роки, а ми поїдемо на десятку.

Потім телефонує – жах-кошмар! Каже, що уже п’ятеро людей і я шостим буду. Буквально усі, хто в СІЗО, на угоду йдуть, Рустамов – точно. Треба бігти поперед паротяга, хто перший погодиться, тому менше дадуть.

Саме у той день була прес-конференція правозахисників на Росбалті і, на моє щастя, я її подивився. Адвокати казали, що ніяких угод не укладали, що їм тільки надходять пропозиції. Я Стрємоуховій кажу: “Хтось із вас бреше”. Відповідає, що вони брешуть і лише вона права. Через день знову приїхала і каже, що Рустамов буде підписувати угоду, треба і мені терміново, а то він усіх здасть. Причому вона тисла, що слідчий хоче ввести статтю 205 – теракт, а ті, хто підпишуть досудову угоду, будуть іти за екстремізмом. Це був серйозний гачок. Теракт – це військовий суд, терміни там не до десяти, а від десяти і до довічного. Я чудово розумів, що це дуже складно. Це було кілька найскладніших днів у моєму житті, було дуже тяжко, було неймовірно страшно. З іншого боку я думав, що дівчата сидять п’ять місяців у СІЗО, сидять молоді – у свої вісімнадцять ні розуму, нічого, але у них і думки немає мене здати, а я тут півроку на курорті під домашнім арештом сиджу, і як я зараз їх здам, як це можна зробити. Це була головна думка, яка мене зупиняла: як мені далі щоранку у дзеркало дивитися, тому що я здав людей, котрі були однодумцями. Стрємоухова сказала, що зараз слідчий у відпустці і є місяць на подумати.

Я увесь час з матір’ю спілкувався, батькові було важко це усе витримувати і я зайвий раз вирішив його не травмувати. Мама одразу сказала, що бути зрадником – неправильно, якщо уже всі разом, то усі разом до кінця.

Через місяць слідчий вийшов з відпустки, ми за цей час якось заспокоїлися. Телефонує Стрємоухова, що завтра терміново потрібна угода, у слідчого справа підшита і він передає її в суд: “Максимум чотири роки отримаєш, а може й менше чи навіть умовно”. У мене була істерика, я казав, що нічого підписувати не буду. Ми з матір’ю сіли, я кажу: “Роби, що хочеш, а я не поїду. Усе. Ні за якого варіанту”. Дав матері телефон ОВД-інфо (російський  правозахисний проект – ред.), кажу, дзвони. Від Стрємоухової треба відмовлятися і треба правозахисного адвоката, я з усіма разом у човні до кінця”.

Я відмовився, а він підписав

Закінчилося тим, що я написав папір, що я відмовляюсь від адвоката, що після такого я їй не довіряю. Викликали її – дякуємо за співпрацю, ваші послуги більше не потрібні. Вона була сильно незадоволена, не знаю чому, навпаки ж – із брудної справи пішла. Розвернулася, підписала, каже: “Гаразд. На все добре”. Ну, і розійшлися. Після чого спитали про правозахисного адвоката і підписали угоду з Анастасією Жилкіною.

У досудовому, яке пропонували, прямим текстом було сказано, що виглядати це буде так – тобі приносять свідчення і ти їх підписуєш, якщо щось не підписуєш, то угода анулюється автоматично. Багато хто каже, що Рустамов сам наговорив усього. Ні, товариші, це просто свідчення, які йому принесли і він їх повинен був підписати. Йому найприкріше– насправді ні за що, він просто двічі дав хлопцям постріляти з гвинтівки. Він жодного разу ні на яких зборах не був, ми навіть його в очі не бачили. Коли мурижили мене та його, я відмовився, а він підписав.

Павло Ребровський. Фото: зі сторінки Ребровського ВКонтакте, Медіазона

Про Рєбровского я набагато пізніше дізнався, що він теж досудове підписав. Його вони кинули знатно. Він розраховував, що йому як Рустаму умовне, як обіцяли, дадуть, а йому дали реальний (Павєл Рєбровскій був засуджений до 2 з половиною років колонії загального режиму, однак потім вирок був скасований через відмову від свідчень і порушення угоди зі слідством, справу спрямовано на новий розгляд – ред.). Коли його засудили, я ще подумав, як би він зараз від свідчень не відмовився. У підсумку так і вийшло, суто через те, що йому обіцяли умовний, а дали реальний. Я думаю, якщо дали б умовний, він, як і Рустамов, сказав би усе, що треба.

 

Просто сталося так, що група людей випадково зібралася

Нема більше про що розповідати. Далі суди. Ми кілька разів ловили слідство на тому, що відео і його розшифровка не відповідають одне одному, що фрази, приписані нам, зазвичай говорив Руслан Д. – багато неприємних, страшних фраз, котрі можна підписати під екстремізм. Я був впевнений, що одна фраза моя, а на відео просто підтакую, а це він сказав. І там дуже багато таких моментів.

Свідчення Ганни Павлікової. Фото з матеріалів справи, Медіазона

Просто сталося так, що група людей випадково зібралася і може якби ніхто не підштовхував, то місяць по кафешках потикались-помикались, сходили б на два-три мітинги разом і розчинилися. За два місяці нічого не лишилося б. Але підштовхували: давайте приміщення винаймемо, давайте принтер купимо, давайте не розходитися і ще один шанс дамо організації. А в березні у них уже все було готово для звинувачення і лишалося тільки нас арештувати.

 

Тут є якийсь шанс, що не видадуть

Я чудово розумів практику судів, особливо за такими справами: громадська думка – це, звісно, чудово та прекрасно, але якщо захочуть закрити, то закриють. У деяких наших адвокатів була думка, що вирок уже написано, що вони просто формально слухають справу, формальну процедуру проходять. Що років по п’ять, по сім… Мати коли питала у адвоката, а адвокат у прокурора, скільки проситиме? – по сім. Я розумів, що з моїм здоров’ям, це дорога в нікуди і без шансів. Почав шукати варіанти, що робити.

Технічний бік питання я не розкриватиму. Може крім мене ще хтось до такого додумається. Над цим довелося попрацювати, було досить складно, нервів витрачено багато, і моральних і фізичних ресурсів. Пишуть, що втеча – це легко, ні, це дуже складно, важко і потрібні певні знання, щоб це зробити. Система з браслетом стеження у них не настільки погана, як про неї звикли говорити.

У мене було відчуття, що нас будуть закривати по повній, а у мене звичка у житті – боротися треба до кінця, якщо наважився. Якщо не хочеш боротися, то піди вени переріж. Я чудово розумів, що це кінець і нема сенсу себе мучити ще кілька років в’язницею. Якщо вирішив здатися, то здавайся на своїх умовах, як ти хочеш – бритва вдома є. Якщо хочеш боротися, то борись до останнього. Єдиний варіант боротьби я бачив у втечі. Я розумів, що це дуже ризиковано, що багато чого може піти не так, можуть багато де спіймати, але я краще спробую, ніж чекатиму на те, що зі мною зроблять.

У суді швидко стало зрозуміло, що вирок уже написаний, що шансів небагато. У справі є “прекрасний момент” : установка камер у нас в кабінеті, де зустрічались, була у січні; коли питали, на якій підставі їх установили, працівник Центру Е відповідає: “На підставі експертизи”. “Якої експертизи? Яка тільки у березні була? Майбутнє вмієте читати?”. А насправді, вони хотіли по-тихому зробити справу, але з’явилась громадська увага і треба було Руслана Д. якось виправдовувати, тому що усе на його свідченнях зав’язано, а якщо так залишити, то стане ясно, що він співробітник ФСБ. Справу почали перекроювати і вона посипалась.

Мені стало зрозуміло, що робити, а далі… В Україну, тому що відсутність закордонного паспорта, єдиний був канал – потрапити сюди через Білорусь. Тут є якийсь шанс, що не видадуть.

Сергій Гаврилов. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати

Події в Криму та на Донбасі обговорювались в принципі. Ми усі не любили політику Путіна за це особливо, тому що ця війна, кому це може подобатися? Мені не подобалось, що ми перетворювались на “Четвертий рейх”, і всередині, і зовні. Всередині: геноцид росіян, не перший рік. А останні п’ять років ще й зовнішня політика перетворювалась реально на якийсь Рейх: “Ой, погано лежить шматок землі, там слабка держава – давайте відберемо Крим”. Ідея Майдану у нас, звісно, кружляла. Це фактичний приклад в дії, як люди добились свободи. Це усіх вражало. Усі були на стороні Майдану і усім це подобалось. Якщо ти противник Майдану, то ти зазвичай за Путіна – такий поділ був. Обговорювали і намагалися зрозуміти, як це усе відбувалося, щоб для себе якісь приклади перенести. Обговорювали протести в Ірані, дивились якесь відео, як коктейль закидували. Про це в експертизі написано. Але Україну обговорювали постійно і навіть хотіли якийсь зв’язок налагоджувати з місцевими, якийсь обмін досвідом, щоб могли порадити, як чинити. Хоча у нас такий досвід не пройшов би, у нас всі інертні до нестями. Я був приголомшений, коли влітку у людей пенсію відбирали (пенсійна реформа, в результаті якої було підвищено пенсійний вік – ред.), але два-три мітинги й усе минуло. Мене тоді це так вразило: ну, гаразд, міфічні свободи та права – вам цього не треба, ви у це не вірите, але у вас ваш хліб відбирають. Ви ж гарантовано помрете, не дочекавшись на пенсію, тому що з таким рівнем медицини стільки не прожити.

 

У нас нічого не вийшло, лише життя собі зіпсували

Поки треба роботу шукати. Я програміст, може щось вийде, якісь засоби до існування заробити. Взагалі хотілося б просто жити спокійно, тому що я… Я втомився. Я зрозумів, що в Росії ніколи нічого не зміниться. Десь місяці з чотири було відчуття, що підіймуться, встануть, зроблять, а тепер дивлюся – не підіймуться, не зроблять, точку неповернення пройдено.

Палаючий міст попереду, а паротяг летить. Гальмувати треба було років п’ять тому, а тепер пізно – він туди летить. Почнемо гальмувати, ну, припустимо, три вагони ззаду залишаться, їх не затягне, але більшість полетить. Зараз чітке відчуття, що розпад неминучий.

Люди не хочуть боротися за свободу. А хто я такий, щоб їм щось пояснювати. У нас нічого не вийшло, лише життя собі зіпсували. А зараз уже нецікаво – не хочуть, то й не треба. Головне, щоб іншим народам життя не псували, а то знову влаштують Чечню, #БілорусьНаша чи посилення на Донбасі. Це вони можуть. Щось хороше зробити не можемо, а от старосовєтські бомби скидати на людей – це завжди залюбки.

57880 випадків перевищення швидкості зафіксовано в Києві за першу добу роботи камер автофіксації
57880

випадків перевищення швидкості зафіксовано в Києві за першу добу роботи камер автофіксації

Начальник поїзда про кишенькових злодіїв, дебоширів і повернення поліції в потяги «Скільки пасажирів побито, скільки провідників порізано»

«Скільки пасажирів побито, скільки провідників порізано»

Начальник поїзда про кишенькових злодіїв, дебоширів і повернення поліції в потяги

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів