«Ми вивеземо тебе в ліс і там прикінчимо». Монолог медсестри з Криму Ірини Данілович, яку судять за вибухівку у футлярі для окулярів

Ірина Данілович. Фото надане сім
Ірина Данілович. Фото надане сім'єю

30 листопада, Ірина Данілович, медсестра з Феодосії, яку російська влада судить за зберігання вибухівки у футлярі для окулярів частина 1 статті 222.1 Кримінального кодексу РФ , вперше дала свідчення в суді. Вона детально розповіла учасникам засідання про те, що з нею відбувалося під час та після затримання, стверджуючи, що версія слідства повністю вигадана, а її життю кілька разів загрожувала небезпека. У будівлі ФСБ у Феодосії, попри твердження слідства, її ніколи не було, майже всі протоколи у справі були складені заднім числом та підписані під примусом, а понятих, які виступили в суді у ролі свідків, вона ніколи не бачила.

Тиждень її тримали у підвалі, періодично били. Вона боялася їсти те, що їй приносили раз на добу, не спала кілька днів і ночей, витримала багатогодинні щоденні допити за допомогою поліграфа. Оперативники ФСБ шукали докази її співпраці з українськими спецслужбами, вимагали назвати імена журналістів, що працюють у Криму, та погрожували вбити.

«Ґрати» вирішили опублікувати її монолог повністю із незначними скороченнями. Це розповідь людини, яка пережила найбільший у своєму житті страх, насильство та обман. Історія громадської активістки, яка підписала документи слідства в обмін на життя.

 

29 квітня 2022 року я поверталася з роботи з медичного центру «Малахіт» додому. О 9:30 я прийшла на автобусну зупинку в Коктебелі і чекала на автобус. Приїхав автомобіль Шкода Октавія сріблястого кольору, у ньому четверо невідомих людей. Один був із відкритим обличчям, а троє — у балаклавах та камуфляжній формі. Чоловік із відкритим обличчям вийшов [з автомобіля]. Він дістав з кишені якесь посвідчення, представився працівником ФСБ і сказав, що йому треба зі мною поговорити, тому я маю з ним кудись від’їхати. Про що буде розмова він не сказав. Сказав, що це лише розмова, і вони мене надовго не затримають. Для розмови йому не потрібні ні повістка, ні ухвала суду.

Мені були відомі факти викрадення працівниками ФСБ людей, які частішали траплялися впродовж останніх років, яких потім знаходили після жорстоких тортур, а часто і не знаходили зовсім. Тому їхати з ними я нікуди не хотіла. Присутність в автомобілі людей із закритим лицем давала мені зрозуміти, що розмовляти зі мною ніхто не збирається. У той же час я розуміла, що ніхто мені допомогти не зможе, бо місце було абсолютно безлюдне.

Я пройшла з ними до машини. Після того, як мене посадили в автомобіль, Чевалков Юрій Чевалков — працівник кримського управління ФСБ — зараз я вже знаю, хто це — і ще одна людина почали в грубій формі на мене кричати і вимагати, щоб я віддала їм телефон. Я сказала, що забула на роботі. Якщо вони хочуть його отримати, доведеться проїхати туди. Тоді автомобіль зупинився і повернувся на зупинку. Чевалков вийшов і почав комусь дзвонити.

Мені стало погано, у мене запаморочилося в голові, але з машини мене не випускали. Коли мені таки вдалося вийти на вулицю, я спробувала звернути на себе увагу і попросити допомоги у таксиста, який виїжджав із заправки [неподалік]. Але люди в масках разом із Чевалковим, викручуючи мені руки, заштовхали мене в автомобіль і повезли.

Дорогою я попросила Чевалкова пред’явити постанову про затримання, але він відмовився. Дістав з кишені якийсь зім’ятий аркуш паперу з ксерокопією першого аркуша мого паспорта, показав мені і спитав: «Це твій паспорт? Заткнися і сиди мовчки, якщо хочеш жити». Я відповіла, що якщо постанови про затримання немає, то це — чергове викрадення. Чевалков це підтвердив.

Коли ми під’їжджали до селища Насипне, Чевалков сказав водієві, щоб він повернув у безлюдне місце, і ми повернули в поле. Там вони, застосовуючи фізичну силу, відібрали у мене сумку і пакет. Заламали мені руки і почали шукати телефон. Після того, як відібрали у мене телефон і планшет, Чевалков комусь зателефонував і сказав: «Заходьте». Тоді я зрозуміла, що друга частина банди прийшла до мене додому.

Після цього вони знову силою запхали мене в автомобіль, і ми поїхали. Водій запитав у Чевалкова, куди їдемо, той відповів — у Сімферополь. У Феодосію ми взагалі не заїжджали. Потім у Сімферополі я питала у Чевалкова, що він від мене хоче, навіщо я йому потрібна, для чого мене викрали, що їм треба від моїх батьків. Але він нічого не відповідав, тільки погрожував, що коли не заткнуся, він мене вивезе, не доїжджаючи до Сімферополя, просто в ліс під Білогірськом, і там мене закопають.

Близько 12:00 ми під’їхали до будівлі ФСБ у Сімферополі на бульварі Франка, 13. Чевалков одягнув мені на голову чорний мішок із тканини, ми заїхали у двір. Там мене з мішком на голові завели у будівлю управління. У мене в руках була сумка і пакет. Незважаючи на чорний мішок, я могла бачити свої ноги, коли заходила в будівлю. Мене провели через рамку металодетектора, він ніяк не реагував. Потім мене завели до якогось кабінету і тільки там зняли мішок із голови.

У кабінет зайшли Чевалков, Суворов та Савченко Сергій Суворов та Олег Савченко — працівники кримського управління ФСБ . Сказали, що зараз проводитимуть мій повний огляд. Для цього вони викликали жінку — за КПК так треба. Через деякий час у кабінет увійшли жінка, працівник ФСБ і Наріманов Руслан Наріманов — працівник кримського управління ФСБ . У руках Наріманов тримав відеокамеру. Він сказав, що жінка проводитиме огляд, а то раптом я сховала у себе диктофон. Чевалков поклав мій телефон і планшет у сумку. Вони вийшли, у кабінеті залишилася тільки я, чоловік у балаклаві, який біля дверей сидів, жінка та Наріманов. Жінка почала огляд. Наріманов увімкнув камеру, сказавши час, місце обшуку, і попросив мене назвати своє прізвище, ім’я, по батькові. Жінка почала перевіряти металодетектором мене і мій одяг. Потім сумку, пакет. Наріманов усе це фіксував на камеру. Після цього вона вручну перевірила мій одяг. Все, що вона робила, вона проговорювала для відео. Потім вона діставала із сумки всі предмети, які там були, і викладала на стіл. Наріманов знімав крупним планом. Вона перевіряла їх металодетектором.

У сумці в мене було: чотири пачки цигарок, папка з документами, у ній — довідки від нарколога та психіатра, які потім зі зміненою датою опинилися у мене у справі, військовий квиток, шкарпетки, білі медичні штани, пенал із маркером, трьома ручками, двома медичними голками у пакетику зі спиртом. Клей, джгут і флешка. Косметичка була, зарядний пристрій для телефона і планшета, обидва цілі і неушкоджені. Гаманець, у якому було приблизно 8700 рублів, але повернули мені чомусь п’ять із чимось. Окуляри в сірому чохлі.

Я чудово пам’ятаю момент, як вона витягла цей чохол, відкрила, сказала, що у чохлі лежать окуляри. Наріманов зняв це на відео крупним планом. Вона підняла серветку для протирання окулярів, перевірила металодетектором. Все. Склала. Нічого в тому чохлі не було.

Жодних вибухових пристроїв, жодних зламаних голок, жодної батарейки «Крона» в моїй сумці не було й близько, це все зафіксовано на відеокамеру.

Після цього в кабінет увійшов Чевалков, знову забрав мій планшет і телефон. Мені повернули мою сумку і пакет. Знову одягли на голову чорний мішок і кудись повели.

«Здійснювала підтримку України». Суд у Криму допитав працівників ФСБ та переглянув відео викрадення медсестри Ірини Данілович. І вони суперечать одне одному

Коли з мене зняли мішок, ми були у приміщенні без вікон. Стояв стіл, стілець і розкладачка з якоюсь брудною ковдрою. Чевалков сказав, що це підвал і почав ставити питання: «Якого чорта ти лізла в цю історію з ковідними виплатами в лікарні Данілович активно вела блог про порушення в медичній сфері, у тому числі писала про невиплату додаткової оплати медикам, які працювали із хворими ковідом. Вона також вступила до незалежної профспілки «Альянс лікарів» ?».

«Навіщо тобі треба було це розслідування? Скрізь є корупція і чо ти типу бісишся. Хто тобі підказав вступити до профспілки «Альянс лікарів»? Ти тупа, сама б до цього не додумалася. Розкажи, як працює ця профспілка?».

Кого я знаю із журналістів видання «Кримська солідарність»? Кого я знаю із незалежних журналістів, які працюють у Криму?

Потім він вийшов і повернувся через кілька годин уже з Суворовим, і вони почали погрожувати розправою над моїми батьками, якщо я їм нічого не розповідатиму і вдаватиму, що нічого не знаю. А я насправді нічого не знала.

Вони почали застосовувати фізичний і психологічний вплив. Були дуже агресивні, казали, що мене ненавидять, моїх батьків. Чевалков ударив мене і сказав, що нікуди я сьогодні не поїду і залишусь на ніч тут. Я попросила телефон, щоб зателефонувати батькам, попередити, щоб вони не хвилювалися. А також на роботу — попередити, що завтра не вийду на добу. Він засміявся і відповів, що робота мені більше не знадобиться. Ще сказав, що я не про те думаю, а повинна думати, як хоча б живою залишитися або взагалі вибратися з цього підвалу, що малоймовірно.

30 квітня, близько 10:30 ранку, до мене прийшли вісім працівників ФСБ, серед яких були Чевалков, Суворов і Савченко. Інші п’ятеро були в балаклавах. Вони знову мені погрожували розправою, якщо я не скажу, що знаю про журналістів, які працюють у Криму. Малися на увазі усі незалежні журналісти. Особливо їх цікавили кримські татари.

Савченко почав мене ображати. Сказав, що ненавидить мене і хоче мене вбити там. Що в них у будівлі таких як він — 500 людей. Але вбивати вони мене не будуть, бо для цього вони мають спеціально навчених людей, які роблять це не в самій будівлі.

«Ти будеш пиздіти, а ми будемо тебе пиздити, — сказав Савченко, що у суді прикидався святим. — І так багато разів. Якщо хоч одне питання буде не червоним [під час перевірки на поліграфі] — добре, так і бути, я тобі дозволю сходити в туалет і скупатися. Потім ми вивеземо тебе в лісу, а вже там прикінчимо».

Суворов сказав: «Ні — краще вивеземо її в Маріуполь і викинемо там». Типу там мене точно ніхто не шукатиме.

У цей момент ззаду до мене підійшов чоловік у балаклаві і почав душити.

Серед них ще був чоловік у зеленій балаклаві. Усі були у чорних, один він був у зеленій. Людина у зеленій балаклаві виявилася поліграфологом. Він сказав, що в приміщенні немає розетки, і ми маємо перейти в інше. У новому приміщенні також не було вікон, стояв стіл, залізне ліжко із сіткою. На підлозі валялася велика кількість пляшок зі слідами сечі. Здається, тут тримали у неволі велику кількість людей до мене. В ящику стола лежали мотузки і ремінь. За їхнім виглядом я відразу зрозуміла, що їх використовують для зв’язування рук і ніг. Я дуже боялася, що мене катуватимуть електричним струмом. Тому що знаю дуже багато випадків, у яких були спочатку тортури струмом у цих підвалах, а потім якісь свідчення, записані під тортурами на відеокамеру. Тому я була впевнена, що мене також катуватимуть струмом.

У цьому приміщенні я перебувала до 6 травня. Там було дуже холодно і світло було постійно включене. Один раз на добу людина в балаклаві і камуфляжному одязі приносила мені їжу, але їсти я її боялася. До того ж, я не мала можливості скористатися туалетом.

Медичні штани, які були у мене в сумці, я підкладала собі під голову, щоб хоч би лежати на них. Сумку я завжди ставила біля стіни на ліжку цьому брудному, щоб було не так холодно, бо стіна була дуже холодною.

Щодня до 4 травня до мене приходила ця людина у зеленій балаклаві. Протягом 5-6 годин на день він перевіряв мене на поліграфі. Питання були такі, дослівно: «Чи співпрацювала я колись зі спецслужбами Америки?». Ну і по черзі: Америки, Великої Британії, Польщі, України. Ще там дуже багато країн, я не пам’ятаю вже. Чи знаю я людей, які співпрацювали зі спецслужбами всіх цих країн. Чи отримувала я завдання від якихось спецслужб, чи виконувала якісь завдання з метою зганьбити Російську Федерацію. Одне запитання ставив цілий день. Наприкінці дня він мені казав: так, ти не брешеш, все, молодець, завтра ще прийду. Так було постійно до 4 травня. Увечері поліграфолог сказав, що я пройшла поліграф, що я говорю правду, і його робота зі мною закінчена. Додому мене відпустять завтра після того, як оформлять усі документи.

2 травня я знайшла під ліжком чисту п’ятилітрову пляшку з-під води. Взяла у себе в косметичці ножиці манікюрні і обрізала її, щоб скористатися, за прикладом попередніх бранців, в якості туалета. Я розуміла, що вони стежать за мною через відеокамеру. Відразу після цього до мене [в камеру] зайшли двоє людей у балаклавах і забрали в мене сумку.

Наступного дня до мене прийшов поліграфолог у зеленій балаклаві. Я спитала, навіщо ви вчора забрали мою сумку. Він відповідає: «Чого ти переживаєш?» Я говорю: «Бо мені зараз щось підкинуть, і потім я до кінця життя не відмиюся». Він таким невинним здивованим поглядом на мене глянув і каже: «Та ти чого, ми хіба в 37-му році зараз?». Я говорю: «Так, ми в 37-му році. Якщо я тут є». — «Та ну перестань, нічого вони не підкинуть».

Так і сталося. 5 травня вранці до мене прийшов Чевалков і ще якийсь чоловік у балаклаві, спортивної статури. Вони почали змушувати мене написати заяву про те, що я погоджуюся на оперативно-розшукові заходи. Я почала питати: «Для чого, що це означає, які заходи. Я не підписуватиму цього, тому що я знаю, що ви будете на мене тиснути, щоб я когось обмовила».

Якщо чесно, я була впевнена, що вони просто прикривають свій зад, щоб пояснити, чому я там була стільки часу, не більше. Я відмовлялася, але вони знову почали застосовувати фізичну дію і погрожувати розправою наді мною та моїми батьками. Мені довелося її написати. Я хотіла поставити дату 5 травня, але мені заборонили, Чевалков був дуже переконливий.

Пізніше Суворов прийшов із Чевалковим і сказав, що мене всі шукають. Суворову було дуже смішно. Він сміявся і говорив: «Навіть адвокат Пошук Данілович займався адвокат Айдер Азаматов у тебе є. А ти знаєш, що маєш адвоката? А він до нас сьогодні приходив, тебе шукав. Але ми його не пустили, ми сказали, що тебе тут немає, тому не сподівайся, що тебе хтось знайде».

Потім до мене знову прийшов Суворов і з ним уже була Самородова Юлія Самородова — експертка кримського управління ФСБ і ще якась людина в балаклаві і камуфляжній формі, яка залишилася біля дверей охороняти. Суворов сів за стіл, Самородова мовчки дістала якісь банки. З’явився запах ацетону, ватки, поштовий конверт, поліетиленовий пакет із застібкою «зіплок». Все це вона розклала на столі, дістала з сумки манікюрні ножиці і сказала — це була її єдина фраза за весь вечір: «Ви повинні зрізати нігті з обох рук. Якщо відмовитеся, це зробить медпрацівник примусово». Суворов додав, що це треба зробити, якщо хочу повернутися додому.

«Якщо ні, то в лісі ще повно місця».

Це коротко. Але якщо цікаво, він хапав мене за одяг на грудях, головою пхав у стіл. Таким чином, у мене взяли зрізи нігтів і змиви з рук. Нігті Самородова поклала в поштові конверти. У моїй присутності вона їх навіть не заклеювала. Ватки, якими змивали з долонь, вона поклала в поліетиленові пакети із застібкою «зіплок» і все. Суворов поклав переді мною вирізані папірці. Такі квадратики — на кожному був штамп незрозумілий, кругла печатка. Змусив мене підписатись у центрі цих печаток. Усе поклали в сумку і пішли. Все. Більше ніхто нічого не казав. Я нічого не підписувала, навіть не знала, що сталося.

6 травня прийшов Савченко, поклав на стіл ще три чи чотири аркуші формату А4, на якому були наштамповані такі самі печатки. І почав на мене верещати, щоб я поставила свій підпис, погрожувати вбивством, схопив за шию. Сказав: «Хочеш жити, підписуй мовчки».

Мені довелося їх підписати. Після цього він сказав, що якщо я хочу зберегти собі життя, саме час почати здавати Сулеймана Кадирова Кримськотатарський активіст. Виступав свідком захисту у процесі Данілович. У 2018 році Феодосійський суд засудив Кадирова до двох років заочно за заклики до сепаратизму за коментар у соцмережах про те, що Крим був, залишається і буде українським . Так як він все одно вже не жилець і зараз знаходиться в сусідній кімнаті і піддається катуванню електрикою. Сказав, що йому вже набридла ця «татарська морда». І взагалі, все зло на планеті — від татар. Була б його воля, він би їх усіх — кримських татар, нахрін повбивав, депортував і перестріляв. Перепрошую, я цитую його.

Я відповіла, що Сулейманов — порядна людина і жодних законів, на відміну від них, ніколи не порушував. Якщо їм щось треба, нехай вони в нього спитають, якщо він у них. Савченко назвав мене кінченою мерзотою і пішов.

Увечері 6 травня Чевалков сказав, що я маю під відеозапис сказати, що була в них за власним бажанням, і що вони не застосовували до мене заходів психічного і фізичного впливу, тоді відпустять додому. Я попросила, щоб вони принесли мій телефон і сумку — зателефоную родичам, а потім ми запишемо відео. Чевалков одразу розлютився, став погрожувати, що я ніколи не вийду, йому до пенсії ще 10 років і йому пофіг, що я житиму в цьому підвалі. Якщо я хочу, він мені це організує. Якщо не хочу, то ліс ще актуальний.

Наріманов почав застосовувати фізичну силу. У результаті вони змусили мене сказати під відеозапис, що до мене не застосовувалися фізична і психологічна дія. Гематоми на тілі при цьому сказали прикрити.

Чевалков дістав із сумки стос якихось паперів і сказав, що я маю їх підписати, тільки після цього мене відпустять. Більшість цих листів були чистими, тільки стояли галочки, де я мала підписатися. Щоб зберегти життя, мені довелося поставити підписи.

Після цього вони вийшли і довго про щось шепталися за дверима, кудись дзвонили. Повернулися і сказали, що у мене в чохлі були не окуляри, а вибуховий пристрій. Нібито їм щойно хтось зателефонував і сказав про це.

«Ось щойно ми хотіли повернути тобі сумку, залізли, а там, виявляється, вибуховий пристрій».

Я почала кричати, що це вже переходить усі межі їхньої кровожерливості. Що Наріманов особисто знімав огляд моїх речей і добре знає, що нічого подібного в мене не було. Він почав сміятися і сказав, що тоді не помітив. Я почала вимагати відеозапис мого огляду, Наріманов відповів, що мені напевно жити перехотілося.

«Я не розумію, що прокурор оголосив». Репортаж із суду Феодосії, де медсестру та громадську журналістку Ірину Данілович судять за зберігання вибухівки у футлярі для окулярів

Вони з Чевалковим почали бити мене. Потім одягли на голову чорний мішок і повели до слідчого Лаврова Олександр Лавров - старший слідчий кримського управління ФСБ , у якого вже була готова постанова про порушення кримінальної справи. Лавров запропонував мені зателефонувати батькам. Хоча чудово знав, що всі телефони у моїх батьків забрала банда ФСБ, що пограбувала мій дім. Потім він запропонував зателефонувати моєму адвокату, але тільки в тому випадку, якщо я знаю напам’ять його номер. О 3-й годині ночі я, звичайно, не пам’ятала жодних номерів. Мені викликали адвоката за призначенням. Цієї ж ночі в мене взяли буккальний епітелій. У мене вже не було сил питати, для чого. Одягли чорний мішок на голову і відвезли в ІТТ Сімферополя. Наступного дня був суд, СІЗО і все.