«Краще б вони мене вбили, бо я розповім про все». Монолог кримського татарина про те, як його викрали й катували струмом працівники ФСБ

Наріман Аметов. Фото: Ґрати
Наріман Аметов. Фото: Ґрати

У місті Старий Крим 17 грудня ФСБ обшукала дім 33-річного кримського татарина, учасника акцій руху «Кримська солідарність» Нарімана Аметова. Слідчі дії проходили в справі про вибух газогону 23 серпня в селищі Перевальне Сімферопольського району стався вибух. ФСБ оголосила, що то була диверсія, організована українськими спецслужбами. У її скоєнні звинуватили заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Нарімана Джеляла та братів Асана та Азіза Ахтемових. Усі троє перебувають під арештом і не визнають провину , що трапився в серпні в кримському селищі Перевальне. Працівники спецслужби посадили Аметова до машини та відвезли. Його сім’я цілий день не знала, де він. Увечері він приїхав додому і сказав рідним, що його жорстоко катували.

Аметов підтримує земляків, яких судять у Криму та Росії за участь у партії «Хізб ут-Тахрір» Хізб-ут-Тахрір — міжнародна ісламська партія. У 2003 році в Росії була визнана терористичною та заборонена. Вільно діє в Україні та більшості європейських країн та в політичних справах, відвідує судові засідання. За його словами, у нього самого не вперше виникають проблеми із ФСБ. У 2014 та 2016 роках у нього вже проходили обшуки. За словами Аметова, працівники ФСБ погрожували йому в’язницею, запрошували на неформальні бесіди, схиляли до співпраці та хотіли, щоби він у ролі засекреченого свідка давав свідчення в справах Хізб-ут-Тахрір.

«Кримська солідарність» опублікувала відео, де Аметов детально розповів про пережиті тортури. «Ґрати» публікують частину його розповіді про те, як працівники ФСБ його викрали, катували струмом і за допомоги детектора брехні з’ясовували, чи він брав участь у підриві газогону.

Обережно! У тексті детально описані сцени насильства.

 

Викрадення

Біля шостої ранку 17 грудня в мене вдома в Старому Криму прогримів стукіт у двері. Я прокинувся, почувши стукіт і крики: «Відчиняйте двері, ФСБ!». Я одразу розбудив дружину, дітей і сказав: «Почекайте, зараз дружина одягнеться, я відчиню». Але вони наполягали, ломилися у двері та погрожували їх виламати.

Я думав, двері зараз вилетять і відчинив. Я був загорнутий у плед і побачив людей у ​​масках та з автоматами. Працівники ФСБ одразу наказали лягти. Вони зайшли. Вийшла дружина, і мене підняли, сказали одягнутися, що я й зробив.

Один із них був без маски — круглолиций, світлоокий, лисуватий, нижчий за мене на зріст. Він представився оперуповноваженим, старшим лейтенантом Грищенком та прочитав ухвалу суду. Там йшлося, що працівники ФСБ підозрюють мене в теракті, підриві газогону. Мені сказали збиратися, одягнути теплі речі й повідомили, що я їду з ними. Я попросив залишитись, щоб обшук пройшов у моїй присутності. На що мені відповіли: «Ні, ти поїдеш зараз», але я наполягав на своєму. На це Грищенко заявив: якщо я відмовляюсь, мене виведуть силоміць. Я хотів зробити обмивання, але мені не дали. Потім одягнув теплу куртку, і ми вийшли до передпокою.

Я побачив, що до будинку під’їхали мої знайомі. Надворі було темно, у дворі горіло світло. До моєї хвіртки під’їхала машина. Вони погасили світло на вулиці, нахилили мене головою вниз, натягнули капюшон, руки підняли вгору, щоби я не міг підвестися й посадили до машини. Це зробили настільки оперативно, що навіть мої знайомі, котрі приїхали, цього не помітили.

Як тільки я сів до авто, вони одразу рушили й надягли мені на голову мішок. За поворотами я розумів, що ми виїхали на трасу «Таврида», там розвернулися в бік Сімферополя. Їхали десь годину. Коли ми заїхали до міста, я відчув це. Там був інший рух — були світлофори, на яких ми зупинялися, були сигнали, «лежачі поліцейські». Ми кружляли всім містом, то праворуч, то ліворуч. Дорогою працівники не розмовляли зі мною, я теж мовчав. Я думав, що за мною їдуть хлопці, тому ФСБшники кружляють і хочуть позбутися переслідування. Незабаром ми виїхали з міста, то швидко їхали хвилин 40 трасою. Потім знову прибули в якесь місто, зробили кілька поворотів праворуч і зупинилися. Я не знаю, де це було, тому що я був у мішку та наручниках.

Працівники ФСБ сказали мені стати. Я почув, як відчинилися бічні двері. Двоє взяли мене за руки й повели. Я розумів, що ми заходимо до якоїсь будівлі.

Я захотів у туалет. Дивно, але вони дозволили мені сходити: мене в наручниках і мішку провели коридорами до туалету, хтось звідти виходив. З мене зняли мішок. Я побачив дві кабінки туалету, вікон у приміщенні не було. Був кахель та гарний ремонт: раковина велика, унітаз гарний, чистий. Висів рушник, був туалетний папір. Я зайшов до кабінки, а працівник попросив не замикати, а просто зачинити двері.

Потім на голову знову одягнули мішок, і ми повернулися в коридор. Ми спустилися вниз крутими сходами й зайшли до кімнати.

 

Тортури

У кімнаті мене посадили на стілець. У приміщенні було двоє людей. Я попросив зорієнтувати мене в часі, щоби прочитати молитву. Мені відповіли: «Годину не скажемо». Я вирішив прочитати молитву й попросив вказати на південь. Один відповів, що не знає, а другий зняв із моєї голови мішок. Я постелив куртку та прочитав намаз.

Упродовж пів години зі мною не розмовляли. Потім до нас зайшли працівники ФСБ та розійшлися приміщенням. То був підвал. Стіни пофарбовані в якийсь персиковий колір, була батарея, було тепло. Весь час, що я там перебував, шуміла вода, швидше за все, каналізація.

Наріман Аметов. Фото: фейсбук Абдуллаха Якубова

Переді мною за півтора метри був стіл — радянський, лакований, старий. На ньому лежали ноутбуки, якісь папери. За столом сидів чоловік міцної статури. Він був весь у чорному, масці й говорив чистим приємним голосом — красиво, рівномірно й без акценту. На руці виблискував годинник. Я так зрозумів, що це головний у них, бо він давав команди іншим. Працівників ФСБ було четверо чи п’ятеро: один сидів переді мною, другий був праворуч, і позаду, здається, ще троє.

Головний почав із того, що мене підозрюють у теракті, скоєному біля газогону. Я відповів, що це маячня, і заявив, що проти насильства зі свого та з їхнього боку. Він відповів: «Ми теж проти насильства, але тобі доведеться все розповісти й сісти за апарат — поліграф». Я відмовився й пообіцяв розповісти все без поліграфа, бо не довіряю апарату. Я хвилювався й боявся, вони чинили тиск — нецензурними словами, різними методами. Я побоювався, що вони можуть звинуватити мене в тому, чого я не робив. Головний сказав: «До втрати пульсу мого чи твого ти сядеш за цей апарат! Ти маєш час подумати». Той, хто був праворуч, підійшов і знову одягнув мішок на голову.

Выступление и наказание. Как из пыток и обрывков фраз появилось дело Наримана Джеляла о диверсии в Крыму

Як я зрозумів, вони пішли. Зі мною знову залишилися одна чи дві людини. За 30 хвилин вони повернулися. Головний спитав: «Що ти вирішив?». Я відповів: «Я громадянин Російської Федерації й маю право відмовитися від поліграфа». Він сказав: «Тут у тебе прав немає».

До мене підійшов інший чоловік і голосно басистим голосом запитав, як мене звати. Я відповів. Той сказав, що його звати Максим, і запитав: «Ти знаєш, хто я?». Я відповів, що ні. Я боявся й не розумів, що зараз відбуватиметься і звідки очікувати небезпеки.

Максим відповів мені: «Я той, хто розв’язує язики. Я — машина. Я — держава. Я приїхав до Криму тиснути на таких, як ти». Я сказав, що це неправильно, що я нічого не робив. Він сказав: «Я зроблю все, ти все розповіси, і мені за це нічого не буде». Він висловив це іншими словами, з матом і образами, але я цього вимовляти не буду.

Максим запитав: «Що ти вирішив?». Я вимагав привести адвоката. Максим дав команду своїм працівникам, вони притиснули мене до спинки стільця. Вони мене тримали, а Максим обмотав скотчем навколо стільця, ображаючи мене та лаючись. Я запитав: «Може, вистачить витрачати на мене скотч?». Він відповів: «Я вирішуватиму, що вистачить, а що ні! Твій час говорити вийшов!».

Під вухо мені засунули якісь ганчірки. Я відчув, що туди почали просовувати дроти, відчував їхній рух по обличчю і зрозумів, що мене битимуть струмом. Максим запитав, чи я не передумав. Я наполягав на адвокаті. Він сказав: «А, адвоката?». Після цього був перший розряд.

Він був болючим. З моїми мізками щось відбувалося, але я терпів. Розряд тривав дві-три секунди, протяжний. Я витерпів не зронивши ні слова, сказавши собі: «Я триматимуся». Але я розумів, що довго не протримаюся, залежить, скільки вони битимуть.

Другий удар я теж витримав. Але одразу ж отримав третій удар. Він був такої сили, що я не можу пояснити, що зі мною відбувалося. Тоді в мене мізки попливли, я нічого не контролював. Після цього удару я прокричав: «Все, усе! Я сяду за апарат!» На що Максим відповів: «Тепер я вирішуватиму, коли ти сядеш». І продовжив бити струмом.

Я думав, що я вже не вийду з цього місця. Я не розумів, що відбувається з моїми мізками. Вони просто вистрибували, плавилися, пливли, я не можу це пояснити. Це було боляче. Таке повторювалося чотири рази, Максим не зупинявся. Після четвертого сильного удару і двох несильних вони зупинилися, і я одразу прокричав: «Я візьму все на себе: усе, що ви забажаєте, навіть смерть Сталіна!». Я не можу передати словами свій стан.

Потім мене запитали: «Ти сядеш до поліграфу?». Я погодився. Вони сказали, що можна було цього й уникнути. На це я запитав: «Де та людина, яка була в чорному?». Він відповів: «Я тут». Я сказав: «Ти ж казав, що проти насильства». А він заявив: «Я також казав, що ти сядеш за поліграф».

Я зрозумів, що Максим не розв’язує язики, як він сам висловився. Він змушує сказати цьому язику те, що їм треба почути. Я був готовий взяти всю провину на себе — усе, що вони захочуть. Я подивився б на нього, якби він сидів за цим апаратом.

 

Поліграф

Після ударів струмом, коли мене ще не розв’язали, підійшов чоловік та наказав назвати пароль від мого телефону. На це я відповів: «Не назву, бо для вас там немає нічого цікавого». Але він наполягав і погрожував, що продовжить бити мене струмом. Тоді я назвав пароль.

Після цього працівники ФСБ канцелярським ножем розрізали скотч, посадили мене за стіл, дали ручку й папір та наказали підписати документи. Я не розумів, що відбувається. Я підписав документ про те, що я не маю претензій або про щось подібне. Тоді мені було вже байдуже — я був готовий підписати все. Я писав абияк, не контролював руку, а вони з цього сміялися.

Після цього мені дали чистий аркуш і сказали, що писати. Вони диктували мені текст за буквами, інакше мені не виходило. Вони посміхалися: «Чого ти тупиш?». Я почувався як овоч: усе тіло було скутим, але головне не це… Найголовніше те, що мій мозок був весь стиснутий. Я не можу передати те, що відбувалося, це мене не відпускало. Я написав два аркуші. Не знаю, що в них було, але мені було байдуже. Усе це я підписував під примусом.

Наріман Аметов. Фото: Ґрати

Потім мені сказали сісти за поліграф, але попередили, що треба заспокоїтись.

«Переведи подих, отямся», — сказали вони.

З мене зняли мішок, посадили зліва від столу. Працівники ФСБ сиділи праворуч. Прийшла інша людина в масці. Я так розумію, що це був психолог, який під’єднував апарат. Він підклав мені під стегна круглі пластини з дротами. Чоловік у масці затягнув дроти мені на тулубі та руках, сказав не ворушитися, дивитися прямо, головою не мотати, ногами не тупотіти, дихати рівно. Це було важко зробити, але я намагався.

Мене підключили, я більш-менш заспокоївся. Людина в масці, яку я вперше побачив, пояснила, як це працює — на її запитання я мав відповідати лише «так» чи «ні». Він запитав для прикладу: «Ваш рік народження 1987?». Я відповів: «Так». Своє прізвище я також підтвердив, як і те, що народився в Ленінському районі Криму. Він переконався, що я зрозумів принцип роботи й наголосив: «Ти завжди відповідаєш правду».

Після цього він поставив мені питання про те, чи привозив я телефон з України, чи знайомий я з працівниками держорганів України, чи передавав я щось з України до Криму. На все це я відповів «ні». Потім знову запитали, чи моє прізвище Аметов, на що я відповів ствердно. Запитували, чи їздив я до Сирії, чи хотів я бути там. Усього я провів на апараті години півтори. Зараз я не пам’ятаю всіх питань, але я відповів на все.

Психолог зняв із мене апарат та пішов. Повернувся головний, який весь у чорному, і почав вимагати зачитати текст з аркуша на камеру. Я сказав, що до працівників ФСБ претензій не маю, жодних дослідів наді мною вони не проводили, не били, нічого такого.

Прийшов якийсь працівник ФСБ і сказав: «Ти сказав правду. Ти ніде не замішаний, не засвічений. Ти чистий». І додав, що нібито я їм більше не потрібний. Але вони попередили: якщо я заявлю про тортури, про те, що відбувалося тут, у підвалі, вони оприлюднять документ про співпрацю з ними, який я підписав. «Ми покажемо це кримському народу, якщо ти розповіси про те, що сталося через своїх татар, і зробимо тебе зрадником, у тобі розчаруються. Після цього через деякий час ти зникнеш неофіційно, а наші методи тобі знайомі», — заявили вони. Я сказав: «Добре, я говорити не буду». Але вони зробили помилку. Краще б вони вбили мене, бо я розповідатиму про все, що відбувається.

Вони знову одягли на мене наручники та мішок, вивели на вулицю та посадили до машини. Я не розумів, куди мене тепер повезуть, але сподівався, що відпустять. Були сумніви. Після того, що я пройшов, довіра зникла.

Ми рушили. Знову їхали приблизно півтори години тією самою машиною. Тоді зупинилися і сказали: «Наріман, виходиш, встаємо!». З мене зняли наручники та мішок, відчинили бічні двері. Працівники ФСБ виштовхали мене та поїхали. Я розвернувся й запам’ятав, що це був Volkswagen Multivan T5, ніби темно-синього кольору без номерів. Це було на «Тавриді» біля заправки «Альянс», поворот на Старий Крим.

Тоді на заправку заїхала чорна Priora. Я підбіг до водія та попросив телефон. Поки він заправлявся, я спробував набрати дружину та дочку, але їхні номери були поза зоною. Я не здогадався, що в них також забрали телефони.

Водій спитав, що сталося. Я пояснив, що вранці мене викрала ФСБ і щойно викинула. Він бачив, як мене викинули з машини. Цей хлопець сказав, що їде до Старого Криму. Я попросив мене підкинути, і він привіз мене додому. Я подякував йому й запропонував зайти, але він не мав часу — його чекали, треба було їхати. Я зайшов додому, побачив дружину, небайдужих, які прийшли підтримати мою дружину в цей момент, мою сім’ю. Почуття, які я відчув, важко висловити, як би я не намагався описати їх словами.

Мені важко говорити про те, що сталося, але я тримаюся як можу. Мені погрожували розправою, якщо розкрию цю інформацію. Але я не мовчатиму.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів