«Хтось писав у особисті повідомлення — тримайтеся, ми на вулиці, ми без вас не підемо». Монологи кримських татарок, які провели ніч у поліції

Затримані кримські татарки в Залізничному райвідділі поліції. Фото: «Кримська солідарність»
Затримані кримські татарки в Залізничному райвідділі поліції. Фото: «Кримська солідарність»

Увечері 23 листопада ОМОН російської поліції в Криму затримав у Сімферополі понад 30 кримських татар, які зібралися біля будівлі ізолятора на бульварі Франка. Вони чекали на адвоката Едема Семедляєва, заарештованого за непокору поліції на 12 діб — цього вечора він вийшов на волю.

Серед затриманих були десять кримських татарок, зокрема похилого віку та неповнолітня Мер’єм Куламетова. Декого з них відпустили лише на ранок під зобов’язання про явку до суду наступного дня. На них склали адміністративні протоколи про масове скупчення громадян, що призвело до порушення громадського порядку стаття 20.2.2 Кодексу про адміністративні порушення РФ . Інші провели ніч у камерах поліції, куди їх відправили до суду.

«Ґрати» поспілкувалися з чотирма кримськими татарками та публікують їхні монологи — про що вони думали, коли їх уперше в житті затримали поліцейські, що відбувалося в камерах та як їх зустріли після звільнення.

 

Ельвіна Азізова, 38 років

До Сімферопольського ізолятора 23 листопада я прийшла зустріти народного захисника Едема Семедляєва після того, як він відбув адміністративний арешт. Мене затримали біля будівлі орієнтовно о 19.30–19.40. Працівник ОМОНу схопив мене за руку, яку я спробувала звільнити. Було неприємно й боляче, але він стиснув її ще дужче й силоміць повів до автобуса. Дякувати Богові, що омонівець не травмував мене, бо було відчуття, що він виверне мені руку.

Затримання Ельвіни Азізової. Фото: «Кримська солідарність»

Десь 15–20 хвилин ми їхали автобусом Сімферополем до «Київського» відділу поліції № 2. Усередині було 26 людей. Працівники органів кілька разів заходили до забитого людьми автобуса й перераховували нас.

До відділку ми прибули біля восьмої вечора. На мене склали протокол про те, що я не дотримувалася заходів санітарно-епідеміологічного режиму. Але вони самі порушили адміністративний кодекс, помістивши нас до автобусу, під зав’язку набитого жінками й чоловіками.

Поки складали адміністративний протокол, весь цей час ми перебували в актовій залі.

Поліцейські спочатку погодилися відпустити жінок, щоби вони змогли повернутись додому до дітей. Але коли протокол склали на всіх, адвокат Еміль Курбедінов, який представляв наші інтереси, спитав, що буде з нами. Працівники поліції відповіли:

«Ми складатимемо протокол про затримання».

Курбедінов сказав їм, що деякі затримані жінки мають неповнолітніх дітей і залишати їх на ніч без матерів неприпустимо за законом. Поліцейські не погодилися відпустити нас і наполягали на складанні протоколу. Я вважаю, що вони просто нас обдурили.

Питання вирішувалося дуже довго. Курбедінов телефонував зі скаргою до прокуратури, працівники відділу радилися і, здається, не знали, що робити. Думаю, що на затриманні наполягав оперативник Центру «Е» ЦПЕ — Центр протидії екстремізму кримського управління МВС Руслан Шамбазов.

Врешті протокол про затримання все ж склали десь о пів на другу ночі. У своїй копії я побачила, що там стоїть той самий час, коли мене затримали біля ізолятора — 19:30.

Затримання з повітряними кульками. У Криму затримали понад три десятки кримських татар, які прийшли з квітами і тортом зустріти адвоката Едема Семедляєва після арешту

О другій годині ночі мене та двох інших затриманих — Фатіме Янікову та Наілю Ібрагімову — на легковому автомобілі вивезли дільничний та жінка з відділу правопорядку, які не представилися. Ми не знали, куди їдемо, і зрозуміли, що приїхали на медогляд лише за вивіскою на будівлі наркодиспансеру.

Мене затримали вперше, я не знала, що зі мною відбуватиметься. Працівники поліції також нічого не пояснили.

Коли ми зайшли всередину, дві жінки в білих халатах запитали, що нас непокоїть і що можемо розповісти про стан свого здоров’я. Я вже давно страждаю від гіпертонії, підвищеного тиску, і через те, що була третя година ночі, я втомилася — розболілася голова. Попросила жінок, щоби мені виміряли тиск, на що мені відповіли, що в них зламаний апарат, і вони цього зробити не зможуть. Мене попросили вийти з кабінету, забравши паспорт. Те саме питали і в інших дівчат. Вони відповіли, що здорові, хоч їм навіть не виміряли температуру. Не запитали про те, чи маємо сертифікат щеплення від ковіду або ПЛР-тест. Жінки в халатах написали, що ми здорові, і це передали працівнику поліції.

Після цього ми дуже довго їхали до лінійного відділу поліції аеропорту, тому що дільничний не знав дороги. Коли дорогу все ж знайшли, у відділі нас довго не приймали. Було біля п’ятої ранку. Працівник відділку дуже здивувався, що нас привезли так пізно, бо про те, що нас доставлять саме в цей відділ, йому повідомили завчасу.

Поліцейські біля ІТТ Сімферополя. Крайній ліворуч — оперативник Центру «Е» Руслан Шамбазов, поряд із ним — заступник керівника Центру «Е» Костянтин Уразов. Фото: «Кримська солідарність»

Разом із нами дільничний привіз протоколи про затримання та результати медогляду, де було зазначено, що ми здорові. Останній документ ми взагалі не бачили. У результаті працівник лінійного відділу відмовився приймати нас, тому що поліцейські оформили не всі необхідні документии. Як тільки ми виїхали назад, жінці, яка нас супроводжувала, зателефонували, і ми повернулися. У лінійному відділі заявили, що приймуть лише двох із нас.

Поки ми вирішували між собою, хто залишиться тут, а хто поїде далі, жінка, яка нас супроводжувала заявила, що все вже вирішено: Фатіме Янікова та Наіля Ібрагімова залишаються. Їхні документи до відділу надіслали інтернетом.

При мені жінка, яка нас супроводжувала, склала акт перебування в пункті та акт огляду, й о шостій годині ранку я одна з працівниками поліції, без людей, яким довіряю, виїхала до Мирнінського лінійного відділу. Там мене знову не прийняли, бо знову не вистачало документів. Не було дактилоскопії, протоколу огляду в присутності понятих та інших матеріалів.

Питання, як зі мною вчинити, поліцейські вирішували дуже довго.

Коли я запитала, невже я мушу перебувати тут, мені відповіли: «А сенс вашого затримання, якщо ми не посадимо вас сюди? Ми не можемо вас відвезти назад».

Пізніше, коли працівники поліції та лінійного відділу не дійшли спільного рішення, ми повернулися назад до Київського РВВС у Сімферополі. О 8:30 мене знову завели до актової зали, де я очікувала, коли мене відвезуть до суду.

У мене дитина ніколи не залишалася одна, тобто весь час ми з нею вдвох, ізольовані якось більше були від суспільства, щоби вона не підхопила жодних інфекцій, хвороб. Наразі йому вже два роки він, альхамдуліллях Аль-Хамду лі-Ллях — «Слава Богу», «Вся хвала Аллаху» , ходить, розмовляє. Але він прив’язаний до мене.

Коли я дізналася про те, що нас залишають на ніч, я, звичайно, дуже засмутилася і хвилювалася про те, що дитина на стільки часу без мене не залишалася: як вона буде їсти, як спатиме, як почуватиметься. Я залишила його зі своєю подругою. Тому я хвилювалася, бо він ніколи так не залишався на ночівлю в когось. Хвилювання були насамперед — що з моєю дитиною буде далі і якою вона буде, тоді коли мене не буде поруч. Таке вперше трапилося в моєму житті.

З моменту мого затримання працівники поліції жодної їжі не давали. Опівночі, коли складали адміністративні протоколи, нам занесли піцу і воду, яку передали активісти, які зібралися біля відділу поліції, — працівники поліції цьому не перешкоджали. Відтоді й до повернення вранці у відділок я не їла і не пила.

Ельвіна Азізова після звільнення. Фото: «Кримська солідарність»

Біля полудня хлопець, якого теж затримали та повернули до відділу, попросив працівників поліції, щоби ті купили нам їжу, і дав на це грошей. Поліцейські принесли каву та булочки, і ми змогли нарешті перекусити.

За весь день я жодного разу не змогла прочитати молитву: в актовому залі, де нас тримали спочатку, було дуже брудно, і я не мала молитовного килимка із собою. Коли ми просили вийти в туалет, працівники поліції відводили нас, але санітарні умови в туалеті були огидними. Молитись там було неможливо.

Нічну молитву я змогла прочитати лише коли ми поїхали до відділу аеропорту під ранок. Вранішню молитву я також читала, сидячи в машині, коли ми їхали назад. Обідню та вечірню молитви ми читали сидячи в автобусі, коли нас везли до суду.

Це сталося о пів на другу 24 листопада. Нас супроводжували кілька працівників поліції. Приїхавши до суду на вулиці Воровського, я, Наіля та Фатіме, а також троє хлопців просиділи в автобусі кілька годин. Нам не можна було виходити. Коли хлопці просилися вийти, щоб покурити, то їм відмовляли. Через дві години нам дозволили вийти, сходити в туалет і провели до будинку суду.

Мені дали штраф у 15 000, а чоловікові дали 12 діб. Коли я приїхала, то дитина була трохи збентежена, але я почала її цілувати, обіймати, бо скучила за цю добу за нею. Він не відводив обличчя від мене, тримав, щоби його цілувала. Упродовж усієї години, що я була в подруги, він не відпускав мою руку. Скрізь ходив зі мною й навіть до дітей, з якими грав без мене, один не йшов — скрізь вів мене. Було зрозуміло, наскільки великим був стрес, що він залишився без нашої підтримки.

Я була збентежена. Ми ж не вийшли з транспарантами, ми не вийшли з якимись текстами на мітинг. А вийшли зустріти друга сім’ї з ізолятора та були затримані за це. Із сім’єю адвокатів Дружина Едема Семедляєва — Ельвіна теж адвокатка ми знайомі вже давно, дружимо, спілкуємось. Його дружину Ельвіну Семедляєву я знаю дуже добре, ми разом буваємо на іфтарах, на заходах, дуа Дуа — колективна молитва мусульман , ми завжди скрізь разом. А мій чоловік дуже добре знає Едема Семедляєва. Для нас він активна людина, яка не побоялася зіткнутися з державною машиною.


24 листопада суддя Київського райсуду Сімферополя Євген Пронін оштрафував Ельвіну Азізову на 15 тисяч рублів.

 

Рейхане Куламетова, 32 роки

Після того, як я приїхала, щоби зустріти адвоката Едема Семедляєва, не минуло й п’яти хвилин, як до нас — ми стояли в сквері — підійшли, гадаю, працівники поліції. Вони були в масках, жодних розпізнавальних знаків не мали. Вони не представилися і вимагали піти до автобуса.

Я була зі своєю неповнолітньою донькою Мер’єм. Двоє з них рушили до нас і почали наполягати, щоби ми пішли до автобуса, на що я відповіла: «Я з дитиною й зараз піду додому». Це їх не зупинило, вони відповіли: «Нічого страшного, беріть дитину та ходіть із нами до автобуса».

Я вирішила не опиратися, бо не знала, чим це може закінчитися. Інших жінок вели силоміць — хапали за руки й тягли до автобуса. Не хотіла, щоби донька злякалася, тож пішла до автобуса сама, поліцейські супроводжували ззаду. Ми сиділи всередині й чекали, доки заведуть усіх затриманих. Усього в автобусі помістилося біля 30 людей, серед них було десять жінок. Було дуже тісно, ​​люди навіть стояли, бо не було вільних місць.

Рейхане Куламетова після звільнення. Фото: «Кримська солідарність»

Особисто в мене не було страху, та й донька була досить спокійна, бо для неї це, не те щоби звично, але вона чула про таке, дивиться новини, знає, що я цим цікавлюся, у курсі, що несправедливо садять, проходять обшуки та затримання. Часто коли когось затримують чи треба їхати до суду, я їй це пояснюю. Тому вона знає про те, що відбувається. Не знаю — погано це чи добре.

У нас не було страху. До того ж, була така святкова атмосфера. Вони, можливо, хотіли нас налякати, зіпсувати нам настрій, але в них це не вийшло, бо в нас цього вечора була така радісна подія — ми зустрічали нашого народного захисника. Упродовж кількох днів готувалися, шукали ці повітряні кульки, які світяться, щоби створили атмосферу, святковий настрій. І їм не вдалося це перебити сумом і тривогою. В автобусі ми їхали всі разом — хлопці, жінки, літні люди. Усі були спокійні.

Коли ми приїхали до відділу поліції, також не було жодної тривоги, бо для нас це не вперше, не є чимось новим та невідомим. Ми ж живемо в Криму за таких умов упродовж восьми років, і якщо це не відбувається зі мною особисто, це відбувається з моїми земляками, знайомими, близькими. І я також хвилююся, коли їх затримують.

Єдине, за що я хвилювалася, що донька зі мною не їла весь день. Потім їй дозволили поїсти, але це не розв’язало проблему — це була холодна їжа. О третій ночі я віддала її своєму батькові й залишилася там.

Я чула розмови, що швидше за все нас двох залишать на ніч. У першому відділенні залишили трьох жінок, а в другому відділенні із семи жінок — двох. Три жінки були похилого віку, їх відпустили. Одна з жінок — годувальниця, постійно говорила про те, що в неї грудна дитина, її теж відпустили, мою доньку відпустили.

Залишилися ми вдвох з Ельмаз. Працівники поліції між собою казали, що хочуть залишити нас до суду як мінімум на добу. Потім я чула, як адвокати перемовляються між собою. Вони говорили з працівниками поліції про те, щоби нас відпустили, щоби жінок не затримували, що в нас неповнолітні діти, але це ні на кого не вплинуло. Нас залишили у відділі поліції.

Не було тривоги, не було страху, можливо, тому що, коли людина не винна, впевнена у своїх діях, впевнена в тому, що робить — немає страху. Коли людина винна, її може мучити совість, вона тривожиться. А тут виходить, що ми нічого такого не скоїли, нічого не зробили.

Навіть поліцейські між собою обговорювали й казали:

«Не треба було їх чіпати, вони б зустріли Семедляєва, 10–15 хвилин і всі розійшлися б».

Ми поїхали до першого відділення поліції — Залізничного району на вулиці Павленка. Нас супроводжували троє працівників поліції. Якийсь час ми чекали там.

Я не до кінця впевнена, що це були поліцейські, бо вони були в цивільному одязі, я не знаю їхніх прізвищ, звань, але вони завели мене до кабінету з дитиною й запитали особисті дані, намагалися з’ясувати, чому я взагалі вийшла до будівлі ІТТ. Я послалася на 51 статтю російської Конституції Стаття 51 Конституції РФ дозволяє не свідчити проти себе та близьких і відмовилася свідчити, попросивши допустити мого адвоката, який тоді вже був унизу і прибув, щоби захищати мене. На це працівники не відреагували і тривалий час не пускали до мене захисника. Я ж і далі мовчала та не підписувала жодних документів, бо не знала, що можу підписувати, а що ні.

Зі мною в райвідділі перебувала старша дочка, якій немає 16 років, а молодша залишилася з тіткою. Я говорила про це працівникам органів, і вони були в курсі, що я маю дітей, але реакції з їхнього боку не було. Тоді на вулиці був мій батько, і вони довго не погоджувалися, щоби старша дочка пішла до нього.

Мер’єм Куламетова після звільнення. Фото: «Кримська солідарність»

Загалом умови були нормальні, у приміщенні було тепло, але впродовж дня я нічого не їла. Небайдужі люди, які були на вулиці, принесли їжу, проте працівники органів навіть відмовилися нам її передати, сказавши, що тут не їдальня.

Моя донька казала, що голодна й хоче їсти. Завдяки наполегливості когось із затриманих, які повторювали, що серед нас дитина, дозволили занести одну порцію їжі. Нам же повноцінно поїсти не дали змоги й дозволили взяти лише пакет із печивом та водою.

Ми довго чекали. Спочатку перекладача — майже кожен із затриманих просив його надати. Як тільки він прибув, нас почергово почали викликати до кабінету та складати протоколи. На мене документ оформили о 03:40, після чого з’ясувалося, що мене та чотирьох затриманих збираються залишити у відділі поліції до суду вдень. Через якийсь час працівники органів таки погодилися відпустити доньку, і я передала її своєму батькові під розписку. Тітку я також попередила, що залишаюся тут і що за молодшою ​​донькою приїхати не зможу.

Ми заповнили всі необхідні документи, нас відвезли на медогляд на службовій машині. Зі мною їхали Ельмаз Абдурахманова та троє працівників органів. Іншою машиною за нами їхали ще троє затриманих.

У диспансері нам не ставили багато запитань: з порога запитали, чи є скарги, ми сказали: «Ні», і сіли назад до машини. Після цього нас відвезли до відділу поліції № 1. Там забрали речі, а нас помістили до камер. То було вже вранці.

У камерах була задуха, спекотно — кімната була маленька, а батарея для такої площі була досить великою. Заґратовані двері були щільно зачинені, а поверх них було щільне пластикове скло, через що жодне повітря всередину не потрапляло. Було сухо та важко дихати. Напередодні я промерзла і втратила голос, тому було вдвічі важче. Кілька разів просила працівників поліції, щоби вони прочинили у дверцятах віконце, щоб у камеру зайшло хоч трохи свіжого повітря. Вони відмовили, заявивши: «Не дозволено».

Ніхто з поліцейських не намагався нас погодувати: вони не пропонували ні їжу, ні воду. Ми не змогли ні поснідати, ні пообідати. Просили їжу самі — марно, ближче до полудня 24 листопада знову постукали та попросили — нам знову відмовили. У туалет супроводжували, воду все ж таки дали, але з їжею тягли, поки не прийшов хтось із вулиці й не передав її нам.

Увечері нам повернули особисті речі, і ми поїхали службовою машиною до суду: троє затриманих ззаду та двоє працівників поліції попереду.

Перше засідання в Залізничному райсуді відбулося в Ельмаз Абдурахманової. Я чекала на своє ще майже три години. Спочатку стояла на вулиці, але, оскільки було дуже холодно, попросилася до суду — мені не дозволили. Тільки потім хтось із працівників поліції дозволив зайти, сказавши, що коли він дасть знак, треба буде вийти. Я стояла в коридорі прямо біля вхідних дверей і чекала його.

Жодної секунди я не шкодувала, що прийшла того вечора. Не шкодувала про те, що моя дитина була зі мною. Бо вона живе в цій реальності, поряд з усією цією несправедливістю. Ми не чекали затримань, але чим більше вона бачитиме світ таким, який він є, тим міцнішим буде її імунітет. Я хочу, щоби вона була готовою до різних ситуацій у житті.

Вона була в цій атмосфері, бачила нашу єдність, побачила всі ці повітряні кульки, які світилися, торт, який я спекла. На тлі всього цього доброго, кілька годин у відділенні поліції, те що нас затримали, настільки розвіялося, що навіть зараз більше залишилося спогадів про хороше.

Вони ж цього і прагнуть — такими методами вони хочуть розділити нас усіх, позбавити єдності. Щоби ми не зустрічали одне одного після звільнення, щоби не відвідували суди, щоби не підтримували одне одного та жили в страху.

Але насправді це дуже мотивує, гріє душу. Тому що навіть тоді, коли ми перебували в поліції, на вулиці на нас чекали наші земляки, відчувалися їхні тепло та підтримка. Хтось писав у особистих повідомленнях — тримайтеся, ми на вулиці, ми на вас чекаємо, ми без вас не підемо. Звичайно, це все дуже приємно й робить нас ще сильнішими та згуртованішими.

Молодша донька не знала, де я перебувала весь цей час. Вона просто думала, що кудись поїхала без неї — вона скучила, звичайна реакція. А ось старша донька, коли мене побачила, дуже плакала — хвилювалася, коли я віддала її своєму батькові і вона якийсь час була без мене. Вона, звичайно, розуміла, що я залишилася у відділі поліції. Але для дитини це все страшно звучить, бо вона намалювала собі в голові картину — в’язниця, мене затримали, як я буду там у таких умовах, у якому становищі. Вона дуже сильно за мене хвилювалася й коли побачила, плакала й багато в мене розпитувала, як усе минулося, чи не кривдили мене, чи не говорили нічого поганого.

Спершу я чомусь думала, що можуть показово дати якийсь термін арешту. Вони ж так роблять, когось карають, щоб іншим не хотілося. Ось мені, думала я, дадуть термін — декілька діб. Але, альхамдуліллях, усе обійшлося штрафом.


Суддя Залізничного райсуду Наталія Плієва оштрафувала Рейхане Куламетову на 11 тисяч рублів. Адвокат Назім Шейхмамбетов, який захищав Куламетову, звернувся до прокуратури зі скаргою на те, що працівник поліції Косенко не пустив його одразу до райвідділу. Крім того, він попросив провести перевірку дій старшої лейтенантки поліції Руслани Стринжі, яка не випускала Мер’єм Куламетову, попри заборону притягнення до адміністративної відповідальності неповнолітніх стаття 2.3 КоАП РФ .

 

Фатіме Янікова, 36 років

У сквері біля ІТТ, куди я прийшла зустріти адвоката Едема Семедляєва, до мене підійшов працівник Росгвардії в балаклаві і сказав: «Ходімо». Я пішла за ним і опинилася в автобусі. Туди заводили й інших людей — чоловіків та жінок. З нами була Ельвіна Азізова, з нею поводилися дуже грубо, прямо хапали за руки й тягли. Поліцейські хотіли повести її силоміць, вона намагалася захистити себе, але вони дуже міцно схопили її під руку й тягли за собою. Про інші такі випадки я не чула. У результаті в автобусі опинилися понад 25 людей.

Ми під’їхали до відділу поліції й перебували там із восьмої вечора й до четвертої ранку, поки на нас складали протоколи.

Затримання Фатіме Янікової, 23 листопада 2021 року. Фото: «Кримська солідарність»

Працівники поліції знали, що в мене четверо малих дітей, бо це було зазначено в паспорті. Ми намагалися говорити їм, що вони чинять незаконно, не мають права затримувати жінок із неповнолітніми дітьми та утримувати їх понад три години. На всі наші зауваження вони не реагували. Їм було байдуже, бо було завдання — оформити все це за вказівкою «зверху».

Нас завели до великого приміщення, конференц-залу, де були стільці. З нами там були затримані хлопці, десь 10–15. Усі жінки посідали на стільцях, поки в тому ж залі на нас складали протоколи про адміністративне правопорушення. На мене оформили десь о 22:30. В іншому кабінеті на нас складали протокол про адміністративне затримання, це було вже о пів на дванадцяту ночі.

Спочатку нас, трьох жінок, на поліцейській машині відвезли до наркологічного диспансеру, де протримали в коридорі, зробили якусь позначку за 10 хвилин. Я так зрозуміла, що це був медогляд, хоча нас ніхто не оглядав, а просто забрали паспорти, позначили щось у себе та повернули назад. Ми сіли назад у машину й поїхали далі до спецприймача.

Приїхали до лінійного відділу поліції аеропорту, там десь із четвертої до п’ятої ранку на нас складали протоколи, оглядали особисті речі, одяг — на всі речі, які були в нас, склали документ. Потім завели до окремого кабінету, де нас оглядала жінка: задирала нам сукні, штани. Під час огляду нас також сфотографували — підвели до лінійки як якихось злочинців, але відбитки пальців не брали.

Десь о пів на шосту ранку ми сходили в туалет, після чого нас завели до камер: в одній була Наіля Ібрагімова, в іншій я. Їжі та води в приміщенні не було, і нічого навіть не пропонували. Окрім можливості вийти в туалет, інших у нас не було.

Коли нас посадили до спецприймача, мене постійно турбували думки про моїх дітей. Як вони? Що вони роблять? Як вони там без мене взагалі? І ще про батьків, про свекруху з хворим серцем — аби вони не хвилювалися, аби їм не стало погано.

І я постійно думала про мого чоловіка — Фархода Фарход Базаров — один з обвинувачених у справі ісламської партії Хізб ут-Тахрір, затриманий у березні 2019 року . Як йому там, у СІЗО, де він уже понад два з половиною роки, я навіть боялася поставити себе на його місце. Це просто уявити складно. Одного разу в них так само відібрали все — батьків, дітей. Виявляється, це все не описати просто словами, дуже важкі емоції.

У камерах були, грубо кажучи, нари, на яких лежали тонкі зацвілі підстилки. Я запитала в працівника поліції:

«Що це таке? Я не заражусь від них жодними хворобами?».

Мене запевнили, що все нібито обробляється, і щоби ми не хвилювалися. Я лягла спати, постеливши під голову куртку, бо не було ні простирадла, ні ковдр, крім цієї тонкої підстилки.

Фатіме Янікову та інших затриманих привезли до Київського райсуду Сімферополя. Фото: «Кримська солідарність»

До Київського райсуду нас вивезли вранці на поліцейській машині. Доїхали й нам повідомили, що з полудня, коли мали розпочатися засідання, їх перенесли на другу годину дня. Після цього нас знову привезли до відділу поліції, де ми сиділи в конференц-залі із затриманими напередодні хлопцями. О пів на другу — трьох жінок і трьох чоловіків — знову привезли до Київського райсуду автобусом.

Коли я знову побачила дітей, вони кинулися на мене з криками:

« Анака Ана — мама кримськотатарською мовою , нарешті ти прийшла, ми думали ти нас покинула».

Я ж у відповідь їм сказала, що ми мусульмани, і з власної волі, за жодних обставин дітей не покинемо. Вони — промінчики мого серця.


Суддя Київського райсуду Сімферополя Антон Цикуренко оштрафував Фатіме Янікову на 10 тисяч рублів.

 

Наіля Ібрагімова, 43 роки

Перший протокол про адміністративне порушення на мене склали пізно ввечері. З другим усе відбувалося якось дивно… Працівник поліції запевняв нас, що після складання першого протоколу нас відпустять, але потім нас ще раз запросили до кабінету до слідчого, де всі чомусь метушилися. Наскільки я зрозуміла, там був працівник ФСБ чи ЦПЕ Це був керівник відділу Центру протидії екстремізму Руслан Шамбазов і склалося враження, що він стежить за роботою інших. Було багато метушні.

Ближче до півночі нам сказали, що на нас складають протоколи про затримання. Це було дуже дивно, начебто вони навмисно чекали команди.

У відділі нас запитували:

«Навіщо ми ходимо на такі заходи, якщо в нас є вдома діти? Про що ми думали?».

Наіля Ібрагімова після звільнення. Фото: «Кримська солідарність»

Причому це говорила не одна людина. Ми запитали у відповідь, що ми порушили? І казали, що вийшли з повітряними кульками зустріти Едема Семедляєва. Комендантської години, наскільки я знаю, у місті немає, люди в місті є, вони ходять, їх у пересуванні ніхто не обмежував. Проте поліція не підходить до них із претензією та не забирає до себе у відділок. Відповідей ми не отримали.

Я у відповідь також сказала працівникам поліції:

«Ми навіть просто виходячи з дому, залишаємо дітей у надійних руках. Тому ваші питання в різних інтерпретаціях мені здаються більш ніж дивними».

Коли ми дізналися про те, що нас затримують і всю ніч доведеться провести в кімнаті для адміністративно затриманих, я подумала про те, як гостро мені бракує мого чоловіка Яшар Муєдінов — один з обвинувачених у справі Хізб ут-Тахрір, затриманий у березні 2019 року , його підтримки та захисту в цей момент. Упродовж усього часу, поки ми перебували у відділку поліції, мене не залишала думка про те, як же мій чоловік упродовж майже трьох років перебуває в таких умовах, у повній ізоляції від сім’ї.

На звичайній поліцейській машині, без «клітки», ми — три жінки — з двома працівниками поліції доїхали до наркологічного диспансеру. Я одразу зрозуміла, що для медогляду. Ніхто нас не оглядав. З наших слів медпрацівники записали, що ми почуваємося добре. Коли одна жінка попросила поміряти їй тиск, відповіли, що апарат зламаний. Після цього довідки віддали до рук працівнику поліції, який нас супроводжував, і ми поїхали далі.

Нас знову привезли до ІТТ, де працівники поліції довго не могли визначитися, куди ж нас везти: залишати тут, або везти до Мирного, або до аеропорту. Дійшли висновку, що треба їхати до аеропорту, де розташований лінійний відділ поліції.

Майже чотири години нас катали Сімферополем, бо працівники поліції самі не знали, куди їхати. Шукали дорогу дуже довго. Коли ми приїхали, працівник лінійного відділу дуже здивувався, що нас привезли так пізно.

Він сказав:

«Мені щодо вас дзвонили о восьмій вечора».

Працівник відділку не обурювався, а навіть шкодував нас. Каже:

«Хоча б поспите тут».

Залишили лише двох із нас, а одну жінку повезли до Мирного. Нам навіть не дали вибрати, кому залишитися. Сказали — за вас уже все вирішено.

Кримські татарки після суду з плакатом, який земляки намалювали на їхню підтримку. Фото: «Кримська солідарність»

Після цього нас розділили та відправили до різних камер, мені сказали вимкнути світло. Там була вода, ймовірно, адвокат заніс, їжі не було. У туалет вийти дозволяли в супроводі.

Поліцейські обіцяли приїхати до восьмої ранку, але приїхали лише до 11. Усі речі, які вилучили під час огляду, повернули та повезли назад. І знову ми почули те саме: «Про що ви думали, навіщо ви туди йшли, ви ж знали, для чого туди йдете й що ходити на такі заходи для вас небезпечно». Але чому небезпечно — поліцейські не пояснили. На цій же машині нас повезли до райвідділку на Дзержинського.

До суду ми їхали автобусом — троє жінок і троє чоловіків. Приїхали до полудня. Потім працівники поліції комусь зателефонували, і було чутно, що їм сказали: «Везіть їх до «Київського», бо тут вам перенесли на дві години». І вони знову повернули нас до райвідділу, де ми прочекали дві години. Після цього нас знову привезли до суду. Ми сиділи в автобусі та чекали.

Тут уже, звісно, було значно жорсткіше: хлопці, які були з нами, просили вийти покурити, але їм не дозволяли. Просили води — «ні, тільки згодом». Попросили супровід до туалету — «нема кому вас водити». Потім, коли хтось усе ж знайшовся, вони нас супроводжували.

Їжу і воду ми отримували лише від земляків, які підтримують нас: коли до автобуса підходив джамаат Мусульманська громада , вони якось умовляли поліцейських і через водія нам передавали продукти.

Коли за добу після затримання я повернулася додому, діти дуже зраділи. Вони чомусь запитали: « Баба Батько кримськотатарською позаду також йде? Він теж повернувся разом із тобою?».


Той самий суддя Антон Цикуренко оштрафував Наілю Ібрагімову на 10 тисяч рублів.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів