«Господи, хай тільки закричить, я її знайду і дістану». Монолог сім’ї, яка пережила авіаналіт на драмтеатр Маріуполя

Сім’я Дубовицьких у новорічний вечір 2022 року. Фото надане Дмитром Дубовицьким
Сім’я Дубовицьких у новорічний вечір 2022 року. Фото надане Дмитром Дубовицьким

16 квітня на будівлю Драматичного театру у Маріуполі, де ховались від обстрілів близько 1300 людей, російська авіація скинула бомбу. За даними Маріупольської міськради, загинуло не менше 300 людей. 

Вікторія Дубовицька разом із 6-річним сином Артемом та 2-річною донькою Настею перебували у приміщенні театру, коли стався авіаналіт. Усім трьом вдалося врятуватися, а потім і вибратися з Маріуполя. Сім’ю вивіз до безпечного місця чоловік Вікторії — Дмитро. Він приїхав за ними до Маріуполя з Польщі, куди до війни поїхав на заробітки. 

Ввечері 23 березня сім’я прибула до пункту прийому переселенців до Запоріжжя. Через комендантську годину Дубовицькі залишилися у місті на ніч, щоб наступного дня продовжити свій шлях. 

Поки вони збирали речі у своєму номері запорізького готелю, ми поговорили про ситуацію у Маріуполі, бомбардування Драмтеатру й втечу з міста. 

Вікторія та Дмитро пояснили, що погодилися розповісти свою історію, щоб інші знали правду про події в оточеному Маріуполі.

 

Перші дні війни

Вікторія Дубовицька

Коли почалася війна, ми поїхали до подруги — вона мешкала біля порту. Самі жили на АС-2, у приватному секторі. Вдома нам ніде було ховатися — підвалу у нас не було взагалі. Єдине, що було — у ванній кімнаті вирита яма, і я перевернула ванну, щоб там ховатися. Там було місце лише для дітей. А я так — сиділа біля них і все. 

Потім зателефонувала подруга — вже зникав зв’язок, але вона додзвонилася — сказала: приїжджайте до мене, я викличу вам таксі. Таксі чекали близько півтори години: ніхто не брав. Потім просили дуже велику суму на таку відстань. Якщо ми могли доїхати раніше за 50 гривень, то тоді їхали за 200. В обід, десь о дванадцятій, вже поїхали до подруги, були у неї. 

Перші п’ять днів ще було світло, потім його відключили. Залишився один газ. Опалення вже не було. Було холодно, і ми розпалювали. Шостого дня перестав ходити транспорт: я ще поверталася додому домашніх улюбленців погодувати, випустити. А так — все там залишилося. З речей я тільки встигла взяти коричневу сумку — туди поклала кілька речей дітей та й усе. 

 

Укриття у Драмтеатрі

Коли сьомого дня подруга вийшла у магазин на Черемушках, там сталися три великих вибухи, і її хвилею знесло. Вона змогла додзвонитися чоловіку — він військовий. Сказав, що п’ятого числа на другу годину буде евакуація від Драмтеатру. Щоб ми зібралися й поїхали або пішли туди пішки, й поїхали з міста. 

Ми ледь домовилися, щоб нас відвезли до Драмтеатру. Водій просто пожалів, що ми з дітьми, підібрав нас дорогою. Ми були впевнені на сто відсотків, що є евакуація й нас заберуть. Але ніякої евакуації не було. Ми дві години з дітьми на морозі простояли. У подруги теж дівчинка двох років. Тоді ми попросилися у Драмтеатр. 

Там за головних були Дамір, актор, і була Женя. Вони нас впустили. Вже ввечері люди, які стояли на евакуацію, — напевно, три-чотири тисячі було — опинилися у Драмтеатрі. Ніхто не поїхав. Всіх людей, які намагалися поїхати далі «Тисячі дрібниць», на лівий [берег], у різні боки, повертали наші військові. 

Дамір вийшов і каже: беріть і ламайте сцену, ламайте стільці, щоб просто було вам, де сидіти. І ми ламали. Ми ламали облаштування для сцени, ми рвали штори, декорації. 

Драмтеатр за кілька днів до авіаудару. Скриншот відео

У Драмтеатрі не було бомбосховища — звичайний підвал. Єдине, чим відрізняється, — стінка у нього не 50 сантиметрів, а метр — все. При цьому віконечко маленьке виходило просто на вулицю. 

У підвалі Драмтеатру були люди, які приїхали, коли почали бомбити Сартану (селище під Маріуполем — Ґ). Коли ми прийшли, там уже все було переповнено. Довкола сцени йдуть монолітні стіни з колонами, і ми там на підлозі лягли з дітьми пересидіти. Постелила таку дощечку тоненьку й попросила, щоб мені дали хоча б штору, щоб покласти дітей і от на цій шторі ми й лежали. 

Нам пощастило, що біля нас були люди: бабуся Ліля з дідусем Ігорем. Вони поїхали з Горлівки, коли там почалася війна, і вісім років прожили у Маріуполі. Я — з двома дітьми. Вони постійно хочуть їсти, у нас нічого немає, вони голодні. Єдине, слава Богу, волонтери… Ну, як волонтери — звичайні люди, такі ж, як і ми — вони згуртувалися й десь пішли грабувати магазини. Печиво, цукерки роздавали дітям, щоб ті хоча б щось їли. 

Третього дня нашого перебування там зробили кухню: просто десь взяли величезний казан. В обід почали хоча б щось готувати на вогнищі, супчики якісь. Палили декорації, ламали все, потім розпилювали сухі дерева. У першу чергу годували дітей. 

Воду ми брали з резервуара з відстояною водою, який є у Драмтеатрі був на випадок пожежі. Цю воду кип’ятили і на ній готували. Приїжджав автомобіль пожежників, заливав туди воду. Таку ж, не те щоб з-під крану — у резервуарі вода була куди гіршою. Кип’ятили — а на денці чашки чорний мул осідав. 

…Різне було. Люди настільки були злі, і їм було все одно на те, що діти. Коли були вибухи біля Драмтеатру, чоловіки бігли до підвалу, який вже був забитий, й іншим людям доводилося їх звідти витягати. 

Приходили актори Драмтеатру й нам допомагали. Їх не брали в укриття, тільки якщо з дітьми. Дамір та інші, які згуртувалися, зробили свою систему охорони. Були люди, які просто грабували магазини, — прийшли, набухалися там. Таких виганяли з Драмтеатру. 

Будівля Драмтеатру до авіаудару з написами «діти», які видно здалеку. Фото: MAXAR TECHNOLOGIES

Через п’ять днів приїжджали військові, «Азов», і побачили, що у Драмтеатрі дуже багато дітей, що там взагалі, в принципі, були люди. Знайшли волонтерів, які привезли ліки бодай якісь та гуманітарку: підгузки дітям й все таке. Видавали по чотири штуки на дитину. 

Ну, а що ми — шість днів пролежали, обоє дітей захворіли, у Насті запалення легень. Ми пішли до лікаря. Вона дала антибіотики, дала сироп від кашлю. Говорить: «Це все, що я можу».

Забирали до Драмтеатру просто людей з вулиці. Коли бомбанули біля нас супермаркет з алкоголем, поранених забирали до Драмтеатру, щоб надати їм допомогу, і відвозили потім на своїх автівках у лікарню. Трупи вже забирали «азовці».

Люди виходили перекурити, і хоча б світло побачити. Дітей ми не випускали: тобто у нас стояла охорона і казала, що дітям не можна: «Дітей не можна, не випускайте, тримайте, сидіть за колонами». І постійно нерви, нерви. Щастя, з нами були чоловік з жінкою поряд, і коли я не витримувала, він просто забирав Артема і бавився з ним. Він їх називав «бабуся» і «дідусь».

Моя подруга познайомилася там з чоловіком — він колишній поліцейський і почав нам допомагати по кухні. Там були якісь свої привілеї: їжу давали у першу чергу, могли не саму юшку дати, а вже з картопелькою зупу. У тих, хто був на кухні, були свої привілеї. І він біг — і дідусь теж був на кухні — і вони обидва бігли, щоб просто принести дітям їжу. Могли сосиски з кухні взяти, щоб ввечері діти поїли. Їли раз на день. Зрідка могли двічі на день поїсти. Це було десь за чотири дні до вибуху. 

 

Авіаналіт

Ми були у Драмтеатрі, коли ракета прилетіла. 

Всі нам казали: у Драмтеатрі безпечно — сидіть там. Актори не пускали лише туди, де сцена: там немає даху, а купол — десять сантиметрів штукатурки. Але було настільки багато людей, що їм ніде було лишатися. Відкривали гримерки. Ми були у прожекторній. Там було скло, і ми попросили, щоб його забили. 

Ракета впала прямо у центр театру. 

У мене старший син був на першому поверсі. Я кажу: Артем, пішли, потрібно поїсти, вже пора, хоча б щось поїси, нумо поїмо. Він не хотів, але я вмовила. От таке відчуття було, що треба його забрати. Я його забрала. Ми тільки зайшли… Був ще один хлопчик — просився з нами посидіти, а його батьки залишилися на сцені. Я його забрала із собою. Ми зайшли до кімнати — й одразу ж стався вибух. 

Мене — у спину це прожекторне скло, стіна на мене! Я від стіни — о другу стіну обличчям, і хвиля пішла на спину. Настя була біля стіни — ми постелили штору. Бабусю з дідусем посадили на своє місце між колонами, тому що там було безпечніше. Після вибуху вони одразу підскочили й почали кричати, а доньки я не чула. Її я не чула, щоб вона кричала!

Це було настільки страшно, я думаю: «Все, її вже немає…».

Настя була біля стіни, яка завалилася. І лежали речі — я зранку склала, і поклала ось так ковдру. Вона впала обличчям донизу, і зверху її завалило ковдрами, а ще зверху — камінням. Коли я її мацала, я мацала каміння. Я не можу її знайти, все темно, ця пилюка, дихати нічим. Артем та інший хлопчик кричать — я одного за куртку, іншого за куртку, вони бігти. У нас були відчинені двері, якби я її закрила, ми б там і залишились, її б просто завалило. 

Я кажу: «Стійте!». Я кричу, а вони розриваються, намагаюся доньку намацати — і не можу. Вона не кричить. І я думаю, Господи, хай тільки закричить, я її знайду і дістану, тільки хай закричить, тому що нічого не видно і не чути. І коли вона закричала «Мамусю», я її почала розкопувати і за куртку витягла. Дивлюсь, ніби руки, ноги — все при ній. Витягла її, цих на руки, за руки, і ми побігли сходами. Люди все кричать, кого просто виносять. Море крові, просто море крові!

Драмтеатр після авіаудару. Скриншот відео

Кожен сам за себе. Охоронці, які називали себе дружинниками, почали відкопувати людей. І я пам’ятаю, один з охоронців кричить: «Допоможіть, чоловік під завалами, він живий, допоможіть мені його витягти». А я стою й кажу, а що я зроблю? Я сама з трьома дітьми залишилася, й не піду його діставати звідти. І хлопчик кричить: «Моя мама здохла?». Він настільки був переляканим й каже: «Моя мама здохла? Я буду з тобою жити?». А куди мені, куди я тебе візьму?

Я тільки знаю, що цього хлопчика звуть Назар. Я пам’ятаю, як виглядають його батьки. Але коли сказали, що все це на сцені відбулося… Він каже: «Моя мама там». Я кажу: «Я не знаю, Назаре, жива мама чи ні, ми шукатимемо її». І я віддала його охоронцю.

Подруга була у холі, бо записувала людей: хто їде, хто приїжджає. У нас були списки, був свій порядок. Коли стався вибух, одному з охоронців прилетіло — він весь був у крові, і куртка у нього вся була у крові. Він, виходить, закрив її собою. Вона сиділа, він над нею стояв, і другий над нею стояв — вони обоє її закрили. Одному у спину наче прилетіло, другому — у голову. Вони, здається, були при свідомості. Вона встигла добігти до бабусі з дідусем, сиділа з ними. Я прийшла, у неї були такі очі.

Я кажу: «Чуєш, треба забирати документи й бігти». А вона каже: «Куди бігти? Я не знаю, куди бігти». Я кажу: «Побігли до твоєї мами». Її мама була у Новоселівці (район у Маріуполі — Ґ), добре, що вона забрала доньку за два дні до вибуху і відвезла до себе. Також під вибухами, і ракети прилітали, і просто з гармат стріляли, і снаряди летіли, а вона дитину несла…

Укриття у Новоселівській школі

І ми побігли. Взяли бабусю, дідуся, я взяла документи — решту залишила там. Перше, про що подумала: мені просто потрібно взяти документи, щоб я могла дітей вивезти в разі чого. 

За три дні до того, як стався вибух, всі почали масово виїжджати. Тобто чіткої інформації, що йде евакуація, не було, просто люди, які намагалися виїхати, якось повідомили, що змогли. Все, у нас більше не було ніякої інформації. 

Не було зв’язку вже багато днів. Там, де були київстарівські вежі, можна було вийти і якийсь зв’язок зловити. Але це було на свій страх та ризик, тебе могли ось так от раз — і застрелити. Зробили пов’язку на руках, щоб було зрозуміло. Прийшли військові і підказали, як зробити. У нас були неонові сірі, світлі пов’язки на руках у чоловіків, які ходили у магазин, які стояли на кухні і готували. Щоб українські військові розуміли, що це наші.  

І коли ми бігли, люди масово виїжджали. В основному, матусі з дітьми. Люди збирали колони з приватних автівок і повністю заповнювали їх. Пріоритети — жінки та діти. Коли приїжджали сім’ями, чоловіків просто не брали, вони могли залишатися у Драмтеатрі. Жінок без дітей теж не брали: у пріоритеті було вивезти дітей. Ми стояли у холі, благали когось взяти хоча б якось. Мені не треба, щоб я сиділа, я на підлозі буду — тільки дайте мені вивезти звідси. Ніхто — кожен сам за себе. Ніхто нікому не хотів допомагати. 

Намагалися й за день до вибуху виїхати, і того ж дня, коли стався вибух. Я одну сумку приготувала, думаю, а раптом хтось мене зараз забере, буде хоча б щось з речей, щоб дітей переодягти — і залишила там. А так взяла тільки документи. Я навіть не подумала взяти телефон, щоб якось з чоловіком зв’язатися — він у Польщі. Я все там залишила. Гаманець з грошима. Не шкодую — головне, що діти живі. 

Ми прийшли у Новоселівку, там нас відправили до школи — ми пішли. Нас прихистили, дітям навіть дали місце, де спати: там були стільці наставлені і заставлені дерев’яними дощичками.

Наступного дня Насті стало погано через шлунок, вона добу пролежала, нудило дуже сильно, мучилася. Ще наступного — в Артема. Тобто він і так не доїдав, а тут ще й перестав їсти. І днів п’ять він взагалі нічого не їв. Якась інфекція. А чим лікувати? Я приїхала до Новоселівки після Драмтеатру — у мене ось таке обличчя розбите. Але все, що вони могли зробити, — це обробити перекисом і помазати йодом. 

Коли я приїхала, вони питають: «Тебе чоловік хоча б раз бив?». Я кажу: «Та ви що! Він порошинки з мене здував, я не знала, що є таке. Я навіть слово «дура» від нього не чула». Ні, кажу, у мене діти росли і не знали, що таке, коли батьки сваряться, вони не знають, що таке крики, істерики, взагалі ніколи!

Коли потрапили до школи, люди казали, що вередливі у мене діти — їсти треба, що дають. Я кажу: «Вони не знають іншого! Вони звикли, не те, що б на блюдечку з блакитною смужечкою, вони звикли жити по-іншому». У них все було: люблячі батьки, харчування, яке вони самі обирали. Він встає та каже: мамусю, я хочу те й те, я хочу голубці, я хочу пюрешку. І він з першого дня війни, у мене до сліз було… Він каже: мама, я хочу пюре з котлеткою. От щоразу, як дають їсти, він каже: пюре з котлеткою, пюре з котлеткою.

От зараз вийшли на ринок, і він каже: мама, купи мені сосиску у тісті та хот-дог. І він з голоду сосиску у тісті їв! І коли доїв, каже: мамо, я наївся. І це капець було чути, що він просто наївся, що він поїв нормально. Мріяв просто поїсти. 

Артем та Настя Дубовицькі за кілька тижнів до повномасштабного російського вторгнення. Фото надане Дмитром Дубовицьким.

А діти ходять, його однолітки, розмовляють і запитують: про що ти мрієш? А він каже: «Я мрію, щоб моя мама була жива й здорова». А другий каже: «А я хочу, щоб ми всі залишились живі тут».

Діти раніше мріяли про машинку з радіокеруванням, а зараз мріють, щоб просто залишитися  живими!

Діти перестали нормально спати, вони постійно здригаються. От Артем може сидячи спати. Але йому потрібно, щоб хтось був поряд, інакше він не буде. 

Подругу вивезла її сім’я. В укриття прийшли й сказали, що вона поїхала — все. А ми збиралися їхати начебто разом. Ну я й залишилася з цими бабусею й дідусем — тьотьою Лілією й дядьком Ігорем. 

Були автівки, приватники, люди, які забирали своїх дітей на свій страх та ризик, вивозили їх з Маріуполя. Приїхала жінка зі своїм сином. Я кажу: «Благаю вас, будь ласка, заберіть мене з моїми дітьми. Я залишу сумки, якщо у вас немає місця. Я все залишу, тільки вивезіть моїх дітей».

А бабуся з дідусем пішли пішки до Володарська Зараз селище Нікольське . Ми мали з ними зустрітися на виїзді з Маріуполя — на заправці біля Старого Криму. І коли мене привозять, а я їх не бачу — у мене сльози та паніка. Я розплакалася на заправці, тому що не знала, як мені виїхати далі. 

Жінка, яка мене везла, говорить: «Чекай, ми спитаємо, може їх бачили». Казала, всіх вивозять на Володарськ, поїхали туди шукати. 

Втеча з Маріуполя

Дмитро Дубовицький

За два дні до війни я поїхав до Польщі на роботу на завод з виготовлення пластикових вікон. Працював до того на Азовсталі електромонтером, але почалися скорочення, стало погано із зарплатнею. 

Виходить, дітей потрібно забезпечувати. У мене бабуся померла — дім залишився у спадок, у нього потрібно вкладати! Потрібно було гроші десь шукати. 

Мене все відмовляли, коли я збирався [їхати в Україну, шукати сім’ю]. Тільки двоє чужих людей підтримали. Ми намагалися шукати водіїв за гроші, аби лише вивезли. 

Знайомі та родичі казали: куди ти їдеш, тебе приб’ють, а ти ще молодий. А я не можу без дружини та дітей! Я готовий руками завали розбирати, людей знайшов, які допоможуть. Я їх до Польщі відправлю, а сам залишуся, тому що діти не мають цього бачити. 

Виходить, подруга, з якою моя дружина була, виїхала з бомбосховища, й подзвонила мені. Я був ще у Польщі. Ти знаєш, що з Драмтеатром, каже. А ми були там, у нього прилетіла ракета. Я думав, що вони вже все…

Подруга мені повідомила, що дружина та діти живі, сказала, де перебувають. 

З Польщі їхав через Ковель. Мене безоплатно довезли автівкою до Луцька, звідти я сів на потяг, безоплатно доїхав до Дніпра. Мав зійти у Запоріжжі, але нас у Дніпрі зупинили, оскільки почалася комендантська година. Знайшов таксиста до Запоріжжя. Тільки виїхали за місто, вийшов у туалет на заправці, й зустрів чоловіка. У нього написано: «Евакуація, діти». Я кажу: «Ви не у Маріуполь?». Він каже: «У Маріуполь». Питаю: «Візьмете?». Він сказав, візьмемо. І також безкоштовно мене довіз. Ми зустріли чотири волонтерських автобуси й за ними їхали протягом всієї дороги. 

Я в Маріуполі в укриття приїхав, а їх там немає. Мені повідомили, що їх вивезли до Володарська. 

Попросив волонтерів, вони мене привезли в те село. Там школа. Я всю школу обійшов, і їх знову немає. А потім вже, коли йшов, виходить, остання точка… Чисто випадково кофту впізнав, вона лежала. Зазирнув за кут — і знайшов сім’ю. Сльози були та радість. 

Дружина не знала, що я її шукаю. Вона збиралася їхати в Донецьк — до своїх бабусі і дідуся. Назад [звідти] я б їх не забрав. 

Виїжджали далі з волонтерами. Переночував у селі на російській території, щоб не потрапити у комендантську годину. 

Дорога до Запоріжжя

Вікторія Дубовицька

На кожному блокпості зупиняли. Один взагалі підійшов просто до машини з кулеметом — показуй. Типу молоді, куди ви виїжджаєте, тобі в Україні дадуть автомат, і ти приїдеш мене стріляти. Я думаю: «Та тебе не стріляти потрібно, тобі взагалі отрути підсипати, щоб ти повільно у муках вмирав. Ще й з такими претензіями».

А коли вже пішли зовсім молоді хлопці, 18-19 років, вони навіть не перевіряли, — дивляться й розуміють, що метрів 50 назад нас вже перевірили. Українські військові паспорт могли у чоловіків максимум спитати й все. Не було питань. 

Вікторія Дубовицька з дітьми. Фото надане Дмитром Дубовицьким

Військовослужбовці Росії… Діма віз із Польщі упаковку сардельок, ну раптом там діти їстимуть — забрали. І питають: «А у вас чаю не буде?».

Всі в бусі боялися розмовляти. Нас одразу попередили, щоб ми мовчали. Особливо, якщо у когось є родичі військові, щоб просто мовчали. Якщо їм щось не сподобається — вони просто перестріляють всіх, хто є в бусі. Ми їхали, двадцять п’ятеро людей. Люди на руках, на підлозі, на стільцях. Але нам було все одно, аби тільки якось виїхати. Ну, слава Богу, все проїхали. 

Дмитро Дубовицький

Росія прикривається захистом російськомовного населення. Я от народився 1994 року у Маріуполі, я розмовляю російською, думаю російською, діти мої російською. Приїхав до Львова — і розмовляєш російською, ніхто нічого взагалі, не дивиться косо, не кривиться. Коли Володимир Зеленський приїжджав до нас у місто, його спитали, якою мовою треба розмовляти? Він відповів: «Все одно». Я, кажу, нікого не буду змушувати. 

Вікторія Дубовицька

Нас ніхто ніколи не змушував. Моя бабуся все життя суржиком розмовляє. Половина слів — російські, половина — українські. Я в українському класі вчилася, брат молодший — в українському. Старший у російському. Не було ніколи ніяких утисків. 

Ми жили тут прекрасно, яке у нас було місто!

Я досі не знаю, живі мої чи ні. У нас настільки велика і дружня сім’я була — і з тої сім’ї залишились діти та чоловік. 

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів