Чорнобаївка — велике село на в’їзді у Херсон. Донедавна тут була вертолітна військова частина та міжнародний аеропорт. Наприкінці лютого його захопили росіяни, а нещодавно звільнили українські військові. За час війни Чорнобаївка перетворилася на інтернет-мем і символ невдач та некомпетентності російського командування. Збройні сили України заявляють, що не менше ніж 28 разів знищували тут техніку противника, але росіяни знову і знову розміщували її тут же.

Журналісти «Ґрат» Максим Каменєв та Олексій Арунян побували у Чорнобаївці і розповідають, як місцеві мешканці пережили окупацію, ракетні атаки українських сил та терор з боку російських військових.

Село-мем

«24 лютого я на роботу збиралася, у мене важлива зустріч була призначена. Було десь близько шостої ранку. Я сиджу, п’ю каву у себе в тамбурі. Дивлюся: просто на вертолітну частину прилітає дві ракети. З цього все й почалося», — розповідає мешканка Чорнобаївки Марія Гончаренко — енергійна жінка з веснянкуватим обличчям та сумними очима.

Вона працює інженеркою у газовому підприємстві Херсона та керує садовим товариством «Авіатор». Будинки цього кооперативу прилягають до чорнобаївської вертолітної військової частини. До вторгнення Росії там базувалася 11 бригада армійської авіації «Херсон». Від города Марії базу відокремлює паркан із цементних стовпів та колючого дроту і замінована галявина. За огорожею — зруйновані будинки частини.

За два кілометри звідси розташований аеропорт «Херсон», де стояли військові гелікоптери. Впродовж першої години після російського вторгнення туди також прилетіли російські ракети.

Аеродром у Чорнобаївці Херсонської області, 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

«Звичайно, ми такого не очікували. Паніка була, страх сильний. У мене — багато собак. Перше, що я зробила — відчинила хвіртку, щоб собакам було куди від страху втікати, ховатися кудись. Першого дня ми сховалися в сусідки навпроти у підвалі. Нас було 11 людей у невеликому приміщенні», — згадує Марія.

Того ж дня на виїзді з Чорнобаївки розтяглася величезна черга з автомобілів. Мешканці села втікали у бік Миколаєва. Марія вирішила залишитися.

«По-перше, у мене мама похилого віку. І мені зовсім не було на кого залишити тварин. У мене три собаки, три коти. Вони всі підібрані, всі бездомиши. У них було важке дитинство. Я люблю тварин і просто не змогла їх покинути», — каже Марія, насилу стримуючись, щоб не розплакатися.

27 лютого російські військові зайшли в Чорнобаївку. За словами Марії, спершу пограбували та розгромили магазини і покинуті будинки. Гончаренко та її сусіди рідко виходили надвір, боялися, що їх розстріляють.

«Щоб годувати тварин, я повзком підбиралася і насипала корм. Дуже боялася за тварин, щоб їх не обстріляли. Тому що вони стріляли по всьому, що рухається», — каже Марія.

Магазини були зачинені. За словами Гончаренко, близько місяця чорнобаївці використовували запаси продуктів, але потім вони закінчилися і частині мешканців довелося голодувати.

«Потім наші люди примудрилися привезти продукти і хліб. Волонтери роздавали їх безкоштовно. Хлібу раділи шалено. Нюхали його. Скучили», — знову плаче Марія.

Аеродром у Чорнобаївці Херсонської області, 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Росіяни розташувалися на території покинутої вертолітної частини та залишених приватних будинків. В аеропорту розмістили свої гелікоптери. 27 лютого їх вперше атакувала тут українська армія — того дня Збройні сили України повідомили, що знищили у Чорнобаївці колону ворожої техніки за допомогою безпілотника «Байрактар». 7 березня Командування української морської піхоти відзвітувало, що розбомбили у чорнобаївському аеропорту 30 вертольотів супротивника. Через тиждень — ще 50 на тому самому місці. До кінця березня радник Офісу президента Олексій Арестович заявив, що ЗСУ розгромили ворожу техніку в Чорнобаївці 12 разів, але росіяни все одно стягували туди гелікоптери. Чорнобаївка стала символом невдач і недалекоглядності російських військових, соцмережі заповнили меми про «бермудський трикутник» для росіян.

«Ми, звичайно, з рахунку збилися, скільки разів їх феєрверили, — розповідає Марія. — Коли наші війська їх обстрілювали, насамперед аеропорт, їхня техніка дуже швидко виїжджала, йшла звідти. Їхні солдати бігли за технікою, кричали: заберіть нас. Але проходило буквально кілька годин, і техніка поверталася на свої позиції. І так було дуже багато разів».

Знищена техніка на аеродромі у Чорнобаївці Херсонської області, 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Метрів за 400 за спиною у Марії — зруйнована чотириповерхова будівля колишньої казарми. Удар припав точно по центру будинку і зніс майже весь дах. Ракета прилетіла сюди вже восени.

«Напевно, там був великий склад боєприпасів, — розмірковує Марія. — Коли прилетіло, ми одразу сховалися. Близько четвертої години була скажена детонація. Ми думали, що коли виліземо назовні, не побачимо своїх будинків. Це було жахливо. Чули крики, вереск, як вони там кричали. Солдати перестрибували через паркан, ховалися за населенням».

Колаборанти і звільнення

Люди стоять у черзі за гуманітарною допомогою у Чорнобаївці Херсонської області, 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

У центрі Чорнобаївки людно. Сотні місцевих мешканців вишикувалися в чергу біля входу до сільради — одноповерхової будівлі, вкритої шифером. Тут приймають заявки на грошову допомогу від Червоного Хреста. Бабуся лається про щось із військовим, що чергує біля входу з автоматом. Сільрада не справляється із напливом.

— Вже третю добу стоїмо, і такий бордель робиться! Одну людину посадили, не можуть чотири-п’ять, — бідкається жінка з черги.

— Там їх сидить п’ятеро людей, але люди лізуть один одному на голову, — не погоджується з нею сусідка. — Що ви скаржитесь на таку дурницю?! У нас війна!

Перші два місяці окупації у Чорнобаївці залишався та продовжував роботу голова сільради Ігор Дудар. Але 2 травня росіяни захопили будівлю сільради й обшукали його будинок і кабінет. Дудар заявляє, що після цього потрапив до місцевої лікарні з інфарктом, а потім зумів утікти на територію, підконтрольну Києву.

Під час захоплення в сільраді працювала керуюча справами Альона Каліченко. За її словами, військові відвели її на допит і пропонували співпрацювати.

«Перше, що кожен питав: Бандера герой? Я говорю: «Він історична постать, так само, як і, наприклад, Сталін. Сталін герой? — переказує діалог із росіянами Каліченко. — Схиляли до співпраці: «Ви ж працюєте на людей, не на владу». Я сказала, що співпрацювати не буду. Я складала присягу на вірність Україні, на вірність народу».

У відповідь росіяни перейшли до погроз.

«[Військовий сказав]: «У вас є будинок у Чорнобаївці?». Я говорю: «Звичайно, є». А вони: А ви впевнені, що він ваш?» — згадує Каліченко.

Незабаром росіяни влаштували обшук у її будинку, але вона так і не погодилася співпрацювати.

На відміну від колишнього директора херсонської автостанції Юрія Турульова. Він очолив «військово-цивільну адміністрацію» Чорнобаївки, створену росіянами. Його заступником став інший місцевий мешканець — Олег Орусь.

Окупаційна адміністрація роздавала пенсії і матеріальну допомогу, намагалася розпочати навчальний процес у місцевій школі за російською програмою та організовувала референдум про приєднання до Росії. У червні СБУ оголосило Турульову підозру у частина 5 статті 111-1 Кримінального кодексу .

Через три тижні невідомі підірвали автомобіль, в якому він їхав. Вибуховий пристрій, закладений на перехресті, спрацював, коли там проїжджав автомобіль Турульова. Він отримав легкі осколкові поранення і швидко повернувся до роботи.

Марія Гончаренко. Чорнобаївка Херсонської області, 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Голова кооперативу «Авіатор» Марія Гончаренко каже, що більшість місцевих недолюблювали односельців, які співпрацювали із загарбниками, але висловлювати своє ставлення до них було небезпечно.

«Люди були настільки залякані. Навіть із сусідами намагалися не говорити, бо ми не знали, хто зрадник. Ми були у постійній напрузі. Щохвилини ми не знали, що і коли може статися», — згадує Марія.

Незадовго до відступу росіяни оголосили про евакуацію населення на лівий берег Дніпра. За словами Марії, Турульов та інші мешканці села, що співпрацювали із загарбниками, поїхали.

Коли на дорозі побачили українських військових, Гончаренко та її сусіди не могли повірити своїм очам. Напередодні у них зник мобільний зв’язок та інтернет, і вони не знали, що міноборони Росії заявило про відступ.

«Я годувала бездомних тварин на вулиці, побачила багато наших на трасі і пішла туди. Там уже були наші війська, — розповідає Марія. — Ми спочатку не могли цьому повірити. Ми думали, що це провокація, що це переодягнені російські військові. Ми навіть попросили у деяких документи, щоби переконатися. Тому що рашисти могли б влаштувати провокацію, нас би всіх там просто розстріляли. І коли вже зрозуміли, що наші хлопці зайшли, то всі люди почали збігатися. Скільки радості! Емоції, сльози. Дорослі чоловіки плакали від щастя».

Техніку з чорнобаївського аеродрому росіяни вивезли за два тижні до відходу на лівий берег Дніпра. 27 жовтня центр стратегічних комунікацій ЗСУ опублікував супутникові фото порожнього аеродрому і залишених окопів навколо злітної смуги.

Про те, що тут справді масово знищувалася військова техніка, нагадує шар залізної крихти, що покриває майже всю територію аеродрому. Подекуди — зруйновані шматки металу. Будівля цивільного аеропорту майже повністю зруйнована. Від вивіски з назвою залишилися букви «ХЕРС», що сповзають вниз. Дві останні літери відвалилися.

Зруйнована будівля Херсонського міжнародного аеропорту, 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

На місці стає зрозуміло, що армія РФ вивезла не все. Залишилися два вертольоти, в них проглядається український піксель, що не дуже ретельно зафарбували і наклали білі «зетки». На хвості одного з них можна прочитати український напис «небезпечно». Пережили обстріли і припарковані у цивільній частині аеродрому «кукурудзники».

На полях довкола — окопи і бліндажі, біля них залишилися спалені танки, бронетехніка, військові та цивільні вантажівки і легкові автомобілі.

Наслідки перебування російських військ на аеродромі у Чорнобаївці, Херсонська область. 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Вдалині за ангарами видніється пошкоджений військовий радар. На вуличному туалеті біля однієї з адміністративних будівель хтось намалював інший символ російського вторгнення — літеру «V».

Вдова

Марія веде нас вулицями свого кооперативу. Частина будинків — без скла та віконних рам. Паркани, як решето, вкриті дірками від уламків. На іржавих воротах написано крейдою: «Тут живе дитя, 1,5 року». З дому за парканом до нас виходить Тетяна Пагулич — блондинка у жовтому махровому халаті. У неї під ногами плутається рудий песик з кривими іклами.

Тетяна Пагулич, Чорнобаївка, Херсонська область. 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Будинок, у якому мешкає Тетяна з дитиною, раніше належав її цивільному чоловікові, шиномонтажнику Андрію Чебі.

«У нього репутація була не дуже, тому що він зі своєю дурістю та наївністю відсидів багато років, — розповідає Тетяна. — Але мене це не бентежило. Він був добродушною людиною. Він був відповідальним. Він хотів сім’ю, він її отримав. Він хотів дитину. Він її зробив. Давав для дитини все, що міг».

У будинку по сусідству мешкала сімейна пара. Коли почалися обстріли, вони поїхали в Херсон і попросили Андрія доглядати за їхнім подвір’ям. Але, за словами Тетяни, російські військові швидко дізналися, що будинок порожній і час від часу проводили тут час і ночували.

15 березня вони залишили увімкненим світло, і ввечері Андрій пішов його загасити. Додому він не повернувся. Тетяна повідомила про зникнення в сільраду, але сама заходити до сусідського будинку боялася.

«Їх (російських солдатів — Ґ) там було п’ятеро-шестеро. Бувало навіть таке, що коли напивались, один в одного стріляли, — згадує вона. — Під’їжджали таксі, привозили дівчат легкої поведінки. Вони тут кричали, бушували. Я просто заходила до свого дому, зачиняла двері, щоб вони не бачили мене».

24 березня Тетяні зателефонував працівник сільради і повідомив, що тіло чоловіка із простріленою головою знайшли у сусідському будинку.

«Сільрада відвезла його в морг. Я ходила на впізнання. На другий день його поховали. Нам ніхто не дав родичів покликати. Я була одна і племінниця, більше нікого», — розповідає Тетяна.

Нашу розмову перериває сильний вибух. Марія ховається за муром будинку. Песик з кривими іклами скавулить, тремтить від страху і притискається до господині. Тетяна, яка звикла до гуркоту, не реагує. Останнім часом обстріл Чорнобаївки почастішав, але Тетяна не збирається нікуди їхати.

«А куди тікати? Від кого тікати? Ви думаєте в іншій частині України спокійніше? Я читала новини: і у Львові, і Рівному, і Києві — скрізь однаково», — вважає вона.

Чорнобаївка, Херсонська область, 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Її сусіди так і не повернулися до будинку, де знайшли Андрієве тіло. Вхідні двері тут не зачинені. Марія заходить усередину, звідти вибігає переляканий білий собака.

«Бєльчик, Господи, ти тут живеш», — упізнає Марія свого підопічного.

У коридорах на першому поверсі та по кутках — купи сміття. У кімнатах порожньо: звідси винесли майже всю техніку і меблі. У спальні зірвано жалюзі, від двоспального ліжка залишився покручений каркас. До кімнати та на другий поверх ми не заходимо — сапери обстежили лише коридор, в інших приміщеннях можуть бути міни.

Тетяна не пішла з нами до сусідів, а повільно повернулася додому.

«Вісім місяців уже минуло [після смерті чоловіка]. Я вже заспокоїлася завдяки тому, що маю дитину. Я живу заради нього», — каже вона на прощання, витираючи сльози.

Той, що вижив

На сусідній вулиці з Марією починає розмову жінка і просить допомогти Сані. Літній чоловік у темній шапці та спортивному светрі, Саня, сидить на лавці біля паркану. Його сусідка просить знайти лікарів, які можуть зробити операцію — поставити пластину в голову.

«Саша, ти можеш шапку зняти?» — просить його жінка.

Той слухняно оголює голову. Праворуч вона понівечена величезною вм’ятиною. На лівій частині голови Олександр не має частини черепа, дірку затягнув тонкий шар шкіри.

Олександр Баклан. Чорнобаївка Херсонської області, 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

«Ми всім селом скидалися, зібрали 30 тисяч гривень йому на операцію, але лікарі всі виїхали, нема кому її зробити», — розповідає сусідка.

За її словами, у квітні її сусіда викрали і жорстоко побили російські солдати. Лише через місяць його знайшли у херсонській обласній лікарні з численними переломами та травмами голови, легень і нирок.

Чоловік каже, що його звати Олександр Баклан і йому 59 років, але не може згадати, що саме з ним сталося.

«Я 15 днів взагалі нічого не пам’ятаю… Вони мене привели до лікарні. Пам’ятаю, їхав кудись машиною», — збиваючись, плутано говорить Олександр і одягає шапку.

Відновити в пам’яті, що саме сталося з Олександром, допомагає Сергій — місцевий мешканець, що підробляв різноробочим, і був з ним, коли його викрали російські військові.

Високий, міцний чоловік із засмаглим обличчям, Сергій розповідає, що 13 квітня Саня попросив його з’їздити з ним за продуктами і кормом для собак та худоби — двох корів і кількох телят. Олександр мав господарство і працював водієм у міському водоканалі. За покупками вирушили на його старих бордових «Жигулях» сьомої моделі.

«Поїхали ми в магазин, скупилися: продукти, собачий корм, два мішки круп коровам, заїхали на заправку, заправилися, поверталися вже додому, — згадує Сергій. — Біля літака (стела на в’їзді до Чорнобаївки — Ґ) на блокпосту нас зупинили російські військові».

Сергій, помічник Олександра Баклана. Чорнобаївка, Херсонська область, 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Військові сказали Олександру вийти з машини і показати документи, потім вимагали, щоб те саме зробив Сергій. Забравши паспорти обох чоловіків, вони вимагали віддати їм машину. Але Олександр відмовився, а потім зламав ключ у замку запалювання. У відповідь військові схопили обох, одягли їм на голови мішки, замотали скотчем очі і руки та затягнули в машину.

«Привезли або до військової частини, або до аеропорту, бо від літака швидко доїхали, хвилин за п’ять», — каже Сергій.

За його словами, їх з Олександром помістили в приміщення без даху, де крім них було ще з десяток чоловіків. Їм не дозволяли спілкуватися між собою і по черзі водили на допит, де жорстоко били. «Допитували три-чотири особи. Били руками і ногами. Один питає: «Хто служив в АТО». Відповідаю: «Не знаю» і відразу «подача». Щоразу, коли відповідаєш «не знаю» — удар», — згадує Сергій.

Ніч полонені провели на бетонній підлозі, підстеливши картонки. Сергій та Олександр перемовлялися і вранці їх поділили. Сергій провів у полоні п’ять днів, потім його та ще сімох чоловіків посадили у вантажівку і викинули на заправці неподалік Чорнобаївки.

«Сказали: як почуєте, що машина від’їде, можете знімати пов’язки. Паспорт мені так і не повернули», — каже Сергій.

Додому він діставався манівцями, щоб знову не потрапити на блокпост. За кілька днів після його повернення місцеві хлопчаки знайшли неподалік села бордову «сімку» Олександра і пригнали її до будинку його брата. Наразі автомобіль уже у дворі Олександра, Сергій пропонує його подивитися.

Передні колеса машини спущені, на дзеркалі заднього виду примотана біла ганчірка — за словами Сергія, російські військові змушували всіх цивільних використовувати такий розпізнавальний знак.

Автомобіль Олександра Баклана. Чорнобаївка Херсонської області, 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

«Передній номер вирвали, задній я знайшов у багажнику і причепив його попереду, — Сергій обходить машину і вказує на передній бампер. — Тут «зетка» була намальована, ми її ледве відтерли, весь двигун у болоті. Поламали машину повністю — сидіння поламані, все поламано. Покаталися і викинули».

За словами сусідки, Олександра знайшли 12 травня у Херсонській обласній лікарні. Невідомі викинули його біля входу. Чоловіка спочатку впізнали за характерною прикметою — на одній руці він не має одного пальця. Згодом він прийшов до тями і назвав лікарю ім’я, прізвище та адресу. Наприкінці травня чоловіка перевезли додому.

«Його дружина виходила. Він же навіть ходити не міг. Як постріли, він її питає, Тамара, що це. Вона йому: «війна», а він дивується. Не пам’ятає нічого. Лікування йому потрібне», — каже сусідка.

Вона і Сергій стверджують, що поки що українські правоохоронці не цікавилися історією Олександра.

Сім’я

Діти Володимира та Світлани Груздових граються на дитячому майданчику. Чорнобаївка Херсонської області, 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Марія Гончаренко приводить нас до високої сірої водонапірної вежі. Поруч — дитячий майданчик, де граються чотири хлопчики та дві дівчинки. Їхні батьки — Володимир та Світлана Груздови — повертаються додому з великим бутлем води — котять його на візку. 22 листопада у Чорнобаївці все ще не було води і світла. Натомість, на відміну від Херсона, був зв’язок та інтернет.

Родина Груздових мешкає в одноповерховому будинку неподалік.

«Загалом у нас семеро дітей, — усміхаючись дітям, розповідає Володимир. — Старша донька — у Польщі, вже онука народила, а шестеро з нами живуть — старшому синові 14, молодшій доньці — сім».

До російського вторгнення Володимир, підтягнутий усміхнений чоловік, був приватним підприємцем — встановлював опалення і таксував. Світлана, привітна жінка з довгим темним волоссям, займалася дітьми.

Пара згадує, що у перші дні вторгнення їхні знайомі радили їм виїхати з Чорнобаївки, військову частину якої обстрілювали росіяни. На сімейній нараді вони вирішили, що все ж таки залишаться.

— У мене тут тітка, до того ж дочка з маленькою дитиною в Херсоні — виїжджати кудись — нереально, — каже Світлана. — А ще ми не могли покинути тварин. У нас пес Берлін і два коти — Альф та Бусинка. Тепер ще й сусідські коти додалися.

— Я хотів. Але скрізь стріляли, як я з шістьма дітьми пробиратимуся? Один ще якось побіжиш, а їх я просто не закрию, — згадує Володимир.

Володимир і Світлана Груздова з дітьми. Чорнобаївка, Херсонська область, 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

У результаті з усієї родини евакуювалася лише старша дочка з дитиною. В окупації головним завданням Володимира та Світлани було вижити і зберегти родину.

Вони дякують Марії за те, що регулярно допомагала сім’ї продуктами.

«Вона контактувала з волонтерами, закуповувала продукти і доглядала за самотніми людьми похилого віку, дідусями та бабусями», — каже Світлана. Голова кооперативу сором’язливо посміхається.

Незважаючи на небезпечне сусідство — російські солдати жили в казармі за сотню метрів від їхнього будинку — Груздові залишилися у своєму будинку, хоча могли переїхати до батьків Володимира до сусіднього села Микільське.

Світлана розповідає, що іноді заради забави російські солдати сідали на даху казарми та стріляли по водонапірній вежі, купол якої був пофарбований у кольори українського прапора. Іноді стріляли й у цивільних.

— Вони не давали нам посадити город. Тільки нагнешся, вони прямо по дупі стріляють, — каже Володимир.

— Їм було просто смішно, — додає Світлана.

Сім’я намагалася уникати військових. Але це вдавалося не завжди.

Володимир згадує, що одразу після окупації росіяни обходили будинки і розпитували мешканців, чи знають вони, де живуть українські військові, учасники АТО, поліцейські та працівники СБУ.

За кілька тижнів солдати знову навідалися до Груздових. Володимир згадує, що напередодні з вертолітної частини втекло кілька десятків їхніх товаришів по службі. Їх почали шукати.

Мешканці Чорнобаївки Херсонської області, 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

— Під’їхали якоюсь великою машиною. Вдерлися до нас, почали розпитувати, і тут один дивиться на мене і каже: «А чого в тебе руки трясуться?». Я говорю: «У мене за спиною шість дітей, вас 20 людей з автоматами», — згадує Володимир.

— Вони вимагали документи і сказали, що, мовляв, якщо вас образять, — звертайтеся до військової комендатури у Херсоні, — продовжує Світлана.

Груздові згадують, що бачили, як із Чорнобаївки росіяни запускали ракети по Миколаєву, і могли спрогнозувати, коли буде черговий обстріл аеродрому українською армією.

«Ми конкретно знали, якщо шумно, якщо вони заїжджають на територію аеропорту або у військову частину, настав час спускатися в підвал. Тому що ми знали — буде приліт, — усміхається Володимир і додає. — Ми раділи, коли прилітало.

Знищена техніка на аеродромі у Чорнобаївці Херсонської області, 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

За його словами, українська артилерія била точково і влучала у ціль. Як підтвердження, чоловік вказує на їхній будинок — у ньому цілі вікна, але найближчу до казарм стіну «повело», коли вибило кілька балок.

Володимир і Світлана вірять, що українські військові били по казармах по сусідству акуратно, бо, проводячи розвідку дроном, могли помітити, що у них у дворі сушиться дитяча білизна. Її батьки вивішували як попередження.

«Десь я навіть у телеграмі, у якомусь чат-боті написав, що ось військова частина і нас тут мирних дуже багато. Вийде чи ні — все одно якесь попередження», — каже Володимир.

Із початком навчального року у родини Груздових виникла нова проблема — як уберегти дітей. По селу поширилася чутка, що батьків, які не віддадуть дітей до школи, позбавлятимуть батьківських прав. Володимир та Світлана пішли в сільраду, де засідала окупаційна адміністрація. Перед походом пара порадилася з місцевими вчителями, які відмовилися працювати у школі за окупантів.

«Вирішили так: якщо з міста приїжджатимуть, щоб возити дітей у Херсон до школи автобусом, ми будемо говорити, що вирішили відправляти їх до сільської школи, — розповідає Світлана. — А цим — навпаки говорити, що будемо відправляти в Херсон, бо так безпечно. Таку хитрість вигадали».

Дітей батьки вчили вдома, час від часу Володимир ходив до шкільної бібліотеки і потайки брав українські книжки та підручники.

Кілька разів чиновники окупаційної адміністрації пропонували Груздовим відправити дітей на відпочинок у Крим чи Краснодарський край.

«Ми сказали, що діти налякані, діти — мамині і татові, ми їх нікуди відправляти не будемо», — каже Володимир. Потім киває на сина. — Однокласника Ярослава, йому 14 років, відправили в Крим. Потім, коли почалася швидка евакуація, дитину відправили у Краснодарський край і батьки втратили з ним зв’язок. Де дитина тепер, ніхто не знає».

Цивільні літаки і знищена техніка на аеродромі у Чорнобаївці Херсонської області, 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Заклики окупантів евакуюватися на лівий берег Груздові проігнорували. Володимир розповідає, що був переконаний — ЗСУ не атакуватимуть напролом, а діятимуть хитріше, і в Чорнобаївці боїв не буде.

«Я мав рацію», — усміхається чоловік.

Українська армія звільнила Чорнобаївку 10 листопада. Володимир і Світлана згадують, що спочатку у це не повірили. Володимир вранці поїхав машиною в магазин і побачив на площі українських військових.

«Гімн заграв. Я думаю, ну слава Богу. Усі обіймаються, пісні українські співають», — згадує чоловік і додає, що тієї ж ночі росіяни обстріляли військову частину біля аеродрому і сусіднє село Степанівку.

Нашу розмову перебиває звук артилерійського пострілу. Володимир нервово сміється. Світлана інстинктивно притискає до себе дітей, примовляючи: «Все добре, все добре, трохи розслабилися. Все тихо. Це відліт. Це наші».

Росіяни систематично обстрілюють Херсон і Чорнобаївку з лівого берега Дніпра, але Груздові все ж не збираються їхати з дому.

«Страшно, звісно, а де зараз не страшно? Вони ж по всій Україні б’ють із морів», — знизує плечима Світлана.

Вежа

Водонапірна вежа у Чорнобаївці Херсонської області, 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Марія вказує на водонапірну вежу. Розповідає, що у 2020 році мешканці селища «Авіатор» — верхньої частини Чорнобаївки — за власні кошти зробили капітальний ремонт вежі і пофарбували купол у синьо-жовтий колір.

— Її було добряче видно, навіть із траси, — згадує Марія.

— Ми сподівалися, що прапор на вежі стоятиме до останнього, — підтримує її Світлана.

Гончаренко розповідає, що влітку домовилася з окупаційною адміністрацією, що членам кооперативу виділять вишку, щоб вони змогли залатати в куполі дірки від куль. У відповідь домовилися, що купол перефарбують у нейтральний сірий колір.

21 серпня ситуація змінилася, наступного дня у РФ святкували день прапора. До вежі приїхали російські військові і привезли банки з синьою, білою та червоною фарбами, після чого наказали членам кооперативу перефарбувати купол у кольори російського прапора. Марія називає його «аквафрешем».

Знищена техніка на аеродромі у Чорнобаївці Херсонської області, 22 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

«Опиратися було марно. Військові сказали закрити рота і виконувати їхні команди, — розповідає Марія. — Нас тоді попередили, що «якщо не перефарбуєте, ми покладемо вашу вежу».

Через тиждень після звільнення Чорнобаївки члени кооперативу знову зібралися перефарбовувати вежу, але повернути прапор України не ризикнули — купол пофарбували у сірий колір.

«Поки що ми боїмося, — пояснює Марія. — Ця точка у росіян пристріляна, а поряд — родина Володимира і Світлани живе, у них шестеро дітей. Наразі ми вирішили не ризикувати, але обов’язково перефарбуємо купол після перемоги».