«Ми не забули про них». Понад тисяча цивільних перебуває у російському полоні — їхнім рідним залишається лише чекати
СІЗО №1 у Сімферополі, де утримують полонених цивільних українців. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати
За даними правозахисників, у російському полоні перебуває близько тисячі цивільних полонених. Серед них є українці, що потрапили в полон ще у березні. Росія приховує їхні імена, створює нестерпні умови у колоніях та ізоляторах, не допускає до них адвокатів. Обміни полоненими залишаються єдиною можливістю їхнього звільнення.
«Ґрати» розповідають, як родичі полонених із Сумської та Київської областей намагалися знайти і звільнити своїх близьких.
Порожня зупинка з табличкою «Буринь» на в’їзді в місто. За поворотом — закрита заправка. Перед зупинкою — покинута двоповерхова будівля поста ДАІ, де ще валяються зелені упаковки із зіркою від армійських сухпайків і порожня пачка цигарок «Прима». Тут стояв блокпост російських військових.
Буринь — районний центр у Сумській області, розташований за 40 кілометрів від кордону з РФ. Російські війська зайшли сюди в перші години вторгнення. Протягом місяця через Буринь у напрямку Києва рухалися колони військової техніки. Коли на початку квітня війська відходили, то підірвали позаду себе міст у сусідньому Чумакові.
Щоб забезпечити армії безперешкодний прохід, уздовж усього коридору росіяни встановили блокпости. Місцевих мешканців, які проїжджали через них, ретельно перевіряли.
Ярослав Чащин. Фото: сторінка Людмили Савченко у фейсбуці
13 березня на блокпості біля зупинки на в’їзді до Бурині росіяни затримали трьох чоловіків: Ярослава Чащина, Андрія Білого, Олексія Безверхого. Після цього вони попали в полон і згодом їх вивезли в Росію.
Андрію Бєлому — 35 років, він виготовляв пам’ятники у Бурині. Його друг дитинства 31-річний Ярослав Чащин працював у Києві охоронцем. Відразу після вторгнення Ярослав поїхав у Буринь, де живуть його дружина з маленькою дитиною і мама. Дорога зайняла три дні — транспортного сполучення вже не було, і чоловікові доводилося йти пішки. Олексій Безверхий працює у поліції у Бурині, йому 21 рік.
Андрій Бєлий. Фото: сторінка Уляни Бєлої у фейсбуці
Місцеві мешканці розповідають, що росіяни не захоплювали місто, але намагалися налагодити контакти із місцевою владою. Автомобілі з російськими військовими постійно бачили біля будівлі буринської поліції. Росіян забезпечили житлом у селищі, пальним і продуктами .
Водночас ситуація із їжею для мешканців міста погіршувалася. Магазини без постачання спорожніли, місцеві фермери роздавали молоко й олію. Борошно та хліб видавали на хлібзаводі — по одній буханці в руки. Вишиковувалися довгі черги.
Ярослав, Андрій та Олексій також пішли по хліб. Додому вони вже не повернулись. Рідні почали їх розшукувати, пошуки тривають і досі.
«Ви — жінки, вам простіше буде з ними домовитися»
Уляна Бєла — дружина Андрія Бєлого (ліворуч), та Людмила Савченко — мама Ярослава Савченка, 13 липня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Через чотири місяці в Бурині ми зустрічаємося з Уляною Бєлою — дружиною Андрія, а також матір’ю Ярослава — Людмилою Савченко. Жінки приїжджають на велосипедах на зустріч у центральному парку міста. Вони зважилися на спілкування з журналістами, сподіваючись хоч якось вплинути на повернення рідних із полону.
Людмила розповідає, що коли її син без попередження не прийшов додому перед початком комендантської години, вона намагалася не думати про погане і сподівалася, що він заночував у друзів. Трубку Ярослав уже не брав. Також безрезультатно намагалася додзвонитися до чоловіка Уляна, що мешкає по сусідству.
Уранці 14 березня жінки вирушили до батьків поліцейського Олексія, з яким чоловіки були разом напередодні. Але там не було ні поліцейського, ні Андрія з Ярославом. Тоді вони пішли до поліцейського відділку: Олексій мав заступити на роботу, але не прийшов. Про зникнення працівника у поліції не знали. Після цього Людмила з Уляною поїхали на своїх велосипедах на блокпост.
«А чи не проїжджала тут учора ввечері машина?» — спитали вони російських військових, описавши автомобіль і трьох чоловіків.
Ті покликали старшого, і він почав їх розпитувати.
«А чий чоловік Андрій? А чий Ярослав? А Ярослав — це в кого дівчинка дев’ять років? Він дуже плаче», — питав військовий, а потім підтвердив, що чоловіки у них — їх затримали.
Причини не назвав, але сказав, щоб жінки їхали, а чоловіків відпустять через три години.
Від блокпоста Уляна та Людмила поїхали одразу в поліцію, де просили поліцейських допомогти домовитися про звільнення. Від них спершу відмахнулися: мовляв, відпустять. А згодом порадили самим вести переговори.
«Ви — жінки, вам простіше буде з ними домовитися, вас не чіпатимуть», — сказали їм у поліції.
Близько полудня Ярослав та Олексій раптом подзвонили рідним.
«Їдьте додому, нас скоро відпустять, тут також люди», — сказали вони. Поруч, очевидно, стояли військові.
Чоловіків не відпустили ні за годину, ні за дві, ні за три. Їхні телефони були відключені. Людмила з Уляною знову сіли на велосипеди і поїхали на блокпост. Там вони ще раз спробували домовитися з російськими солдатами, щоб вони відпустили Ярослава, Андрія та Олексія. Але марно — їх прогнали. Тоді Людмила з Уляною спробували заручитися допомогою місцевих депутатів. У відповідь їм лише порадили дочекатися коменданта: він їхатиме у колоні, у машині «Тигр».
«Ми відійшли на зупинку, стоїмо, — згадує Людмила. — Бачимо, йде колона. А сонце тоді було з того боку, нам погано було видно. І бачимо, що ці солдати повставали. Бачимо, там кіпіш якийсь, вони там бігом-бігом — і ці колони поїхали».
Росіяни забрали із собою полонених, але жінки це пропустили.
«Ми чомусь думали, як якщо їх виводитимуть, то з другого поверху (поста ДАІ). А, виходить, Ярослава та Альошку перед заправкою забрали на БТРі, а Андрій окремо був — його також. Він унизу сидів. Вони так стали колоною, що їх не видно», — каже Уляна.
Вона і Людмила тоді заплакали від безсилля. До них підійшла знайома і розповіла, що чула і бачила, як напередодні пізно ввечері на блокпості знущалися з чоловіків, мабуть, з Андрія та Ярослава. Їх роздягнули до пояса, повалили на землю і били ногами.
«Ми почули, як вони кричать, — ті, кого б’ють. Ми хотіли вийти на вулицю і банку кинути на дорогу, щоб трохи відволікти. А потім думаємо: зараз обернуться, чергою пальнуть — і що робити», — вибачалася знайома.
За її словами, тоді ж пролунало два постріли. Їх чули Людмила й Уляна біля своїх будинків.
Коли жінки знову прийшли на блокпост і пригрозили, що наступного разу приведуть інших жінок і вимагатимуть звільнення їхніх чоловіків, солдати сказали, що їх вже немає — вони в Росії.
«Ми не вірили, що їх забрали, — каже мати Ярослава. — Ми ще два дні ходили туди, сподівалися, що вони нас набрехали, щоб ми не ходили».
«Ви не хочете прийняти російське громадянство?»
В інтернеті жінки дізналися, куди зазвичай вивозили полонених — у в’язниці в прикордонних російських областях. Найближчим до Бурині був Курськ. Людмила і мама Олексія вирішили разом туди поїхати.
Знайшли водія, який не побоявся відвезти їх у Росію, і в 20 числах березня рушили. Наближалися дні народження Олексія та Людмили, і жінки сподівалися на «сюрприз».
Сумська область, 10 липня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Доїхати вдалося лише до кордону Курської області.
«Ось кордон, ось блокпост стоїть їх. Ми почали казати: так і так. Ми думали, що зараз приїдемо в Курськ і будемо СІЗО шукати. А там ще 150 кілометрів до того Курська від кордону. Ми говоримо, з ким нам зв’язатися, зі старшим із вас?» — згадує Людмила.
Через 20 хвилин до них приїхав молодий чоловік у цивільному одязі. На обличчі він мав маску і не назвав свого імені.
Мами назвали йому прізвища затриманих і пояснили, що сталося. Він пішов зателефонувати і коли повернувся, повідомив, що такі на кордоні справді були: пробули тут, у наметах, а 19 березня їх забрали в СІЗО №1 у Курську. Чоловік дав їм телефонні номери ізолятора і пообіцяв, що через місяць затриманих мають відпустити.
Перед тим, як попрощатися, він раптом запитав:
— А ви не хочете прийняти російське громадянство?
— Та ні, ми побудемо на українському, — відповіли йому жінки.
Повернувшись додому, вони ледве додзвонилися в СІЗО. Там їм сказали, що інформація про полонених — засекречена.
«Розігнись, ти вдома, тут все можна»
Перші кілька місяців після відступу російських військ у Сумській області під контролем Міноборони діяла локальна контактна група зі звільнення полонених. У ній брав участь Юрій Зарко, мер Білопілля — центру Білопільської громади на самому кордоні з Курською областю Росії.
Російське вторгнення пройшло повз місто, хоча росіяни заходили в деякі прикордонні села громади. Щоб налякати росіян, мешканці Білопільської громади поширювали інформацію, що в районі неміцні мости — не витримають важкої військової техніки, і спеціально розвісили дорожні знаки — «рух вантажних автомобілів максимальною вагою 10 тонн заборонений».
Мер Білопілля Юрій Зарко у своєму кабінеті, Сумська область, 11 липня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Юрій Зарко не виїжджав із міста та намагався забезпечити містян усім необхідним. За єдиним маршрутом до Полтави, в об’їзд російських блокпостів, організували постачання гуманітарної допомоги. Зарко зміг завести у місто пенсії, коли вже не працювала «Укрпошта».
Після деокупації району у квітні його постійно обстрілює російська важка артилерія. Зарко їздить на місця прильотів, допомагає постраждалим і збирає для поліції уламки снарядів. Коли Міноборони вирішило організувати обміни полоненими через Білопілля, мер також запропонував свою допомогу. Як цивільний своєю машиною возив полонених росіян до кордону і там забирав звільнених українців.
Запросивши до свого кабінету у будівлі Білопільської адміністрації, Зарко з ентузіазмом розповідає, як відбувалися обміни. Він сподівався, що Білопілля стане хабом для обмінних процесів, але групу закрили через кілька місяців роботи.
«Першого разу довозили до краю Білопілля, і люди йшли пішки вісім кілометрів до їхнього кордону. Потім вони відпускали наших. Вдруге ми вже ближче [під’їжджали]. Втретє — взагалі ми практично машиною [доїжджали до місця обміну], а вони віддавали», — розповідає мер.
Усього провели три обміни: за формулою один на одного, потім два на двох, і останній раз — два на шістьох.
«З їхнього боку були строковики, солдати. З нашого — цікаві наші хлопці. Востаннє із цих шести — двоє військових було, а четверо цивільних», — каже Зарко, виправдовуючись, що не може розповісти деталі з міркувань безпеки.
Під час останнього обміну вдалося звільнити Сергія — водія фури із Сум. Він не захотів особисто спілкуватися із журналістами, але його історію розповідає мер.
Чоловіка затримали на блокпості у Чумаковому — сусідньому із Буринню селі. Сергій віз фурою порожні труни відомого у Сумах підприємства. Росіяни відібрали машину, і водія взяли в полон. Сергій був у Росії два з половиною місяці.
«Коли ми його забрали, — згадує Зарко стан полоненого. — Я посадив його в машину. Він зігнутий у три погибелі. Я кажу: «Сергій, розігнися». Він: «А можна?» Кажу: «Розігнись, ти вдома, тут все можна». Виходить із машини, одразу ось так руки [підставляє] як рефлекс. Руки всі були чорні, побиті струмом».
Сергія відвезли додому в Суми, допомогли грошима та з відновленням документів.
«Я передавав у Червоний хрест інформацію від нього, які прізвища він там чув у полоні», — розповідає Зарко.
«Такий досвід… цікавий», — задумливо додає мер, говорячи про свою участь в обмінах.
Білопілля, Сумська область, 11 липня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Мати Ярослава Чащина спілкувалася зі священиком із Сум, якого, як і Сергія, звільнили під час обміну через Білопілля. Він порадив жінці «бити у всі дзвони» і звернутися до міської влади, щоб та прискорила обмін. Піп сказав, що він вийшов завдяки тому, що за нього билися мер і депутати. Людмила дослухалася поради, але в Бурині їй допомагати не стали.
Опинившись у глухому куті у спробах самотужки визволити Андрія, Ярослава та Олексія, їхні рідні звернулися до Червоного хреста, а потім до СБУ та ГУР. Там підтвердили, що прізвища рідних є у списках полонених і сказали чекати. Поліція відкрила кримінальну справу.
«Сидиш і не знаєш, чи живі хто вдома, чи Бурині вже немає»
Тим часом Андрій, Ярослав та Олексій самі намагалися зв’язатися з рідними з полону та передати їм хоч якусь інформацію про себе. 7 квітня Уляні зателефонував колишній військовополонений, якого звільнили внаслідок обміну.
«Я такий-то, з Андрієм був у камері. Він просив передати», — почула у слухавці Уляна.
Чоловік повідомив, що всі троє буриньців з 19 березня утримуються в курському СІЗО, але в різних камерах.
«Руки, ноги — цілі», — сказав він про стан полонених, додавши, що якщо в них і були синці, то могли зійти до того, як їх привезли в Курськ.
Перед Великоднем в результаті обміну звільнили Олексія Безверхого. Коли Уляна і Людмила почали його розпитувати про Андрія та Ярослава, він мало що зміг розповісти.
«З Ярославом я раз перетинався, — сказав він. — Вели на допит мене і Ярослава. Тільки ми сильно були нагнуті. Переглянулись, переморгнулись — і більше нікого не бачив».
Перед обміном Олексія перевезли літаком у Крим, дорогою робили посадки у трьох точках, де забирали інших полонених. Весь шлях він пройшов із зав’язаними очима. Полоненим не дозволяли спілкуватися, але коли охорона відлучилася, він зміг запитати, чи були з ним у літаку Чащин та Бєлий — у відповідь почув тишу. Пізніше відгукнулися чоловіки, які сиділи в одній камері з Андрієм та Ярославом.
Олексій розповів, чому їх затримали у березні на блокпості. У нього під час перевірки знайшли поліцейський жетон, і всіх трьох запідозрили в участі у теробороні. Але в місті її не було, а місцеві чоловіки лише самоорганізувалися у патрулі у своїх районах, щоб ловити мародерів.
Про полон Олексій розповідав Людмилі та Уляні також неохоче і мало. Жінки пояснюють це його травмою від пережитого. Зустрітися із журналістами він відмовився.
«Вас там били? — намагалася розпитувати його мати Ярослава Чащина. — Він каже — ні. Хоча коліна в нього полопані були. Він каже, що на колінах стояти примушували і гімн співати. І радіо вмикають, і там по радіо починається, що захопили вже весь Київ, Україна вже здалася. Мізки промивають. Каже, ти сидиш і не знаєш, чи живі хто вдома, чи Бурині вже немає. На допити водили».
У червні мамі Людмилі із Чернігова зателефонував ще один колишній військовополонений. Він сказав, що його звільнили у травні, але раніше зв’язатися не міг: у нього стався інсульт. Якось відновивши вимову, він телефоном передав матері співкамерника, що з її сином «все добре».
«Ми розуміємо, що ніхто нічого не буде [поганого] розповідати», — важко зітхає Людмила.
«Ми це говоримо, — додає вона. — Може, їх там уже немає, може, їх кудись відправили. Хто знає».
«Ми щодня ведемо переговори»
Росія мовчить про місця утримання цивільних полонених і не допускає до них представників Червоного хреста, хоча вони мають відповідний мандат, згідно з міжнародним гуманітарним правом та місією організації.
Виступаючи у Києві на пресконференції 1 вересня, генеральний директор Міжнародного комітету Червоного хреста Роберт Мардіні виправдовувався.
«Ми щодня ведемо переговори, щоб отримати повний доступ до всіх військовополонених, — казав він. — Ми неодноразово публічно заявляли, що очевидно, що сторони конфлікту зобов’язані надати Міжнародному комітету Червоного хреста доступ до всіх військовополонених. Ми самі не можемо це забезпечити. Ми не маємо зброї. Але ми продовжуватимемо просити доступ. І ми обговорюємо на всіх рівнях із офіційними особами в РФ, а також в Україні. Різниця між тим, що ми можемо відвідати сьогодні, і тим, що ми повинні відвідати, згідно з Третьою Женевською конвенцією, ще дуже велика. І це нас не влаштовує».
Директор Міжнародного комітету Червоного Хреста Роберт Мардіні у Києві. 1 вересня 2022 року. Фото: сайт Міжнародного Комітету Червоного Хреста
«У нас немає доступу сьогодні. Хоч ми і присутні у Донецьку та Луганську, ми не маємо інформації [про цивільних полонених]», — додав Мардіні.
Спікер Червоного хреста Олександр Власенко нагадує, що цивільні полонені, згідно з Міжнародним гуманітарним правом, вважаються «інтернованими» та захищені Четвертою Женевською конвенцією.
Максимум раз на пів року рішення про затримання інтернованих осіб мають переглядати суди чи адміністративні органи, призначені державою. Якщо причин, з яких людину затримали, більше немає — її необхідно звільнити .
Крім того, інтерновані особи мають право надіслати повідомлення сім’ї про своє місцезнаходження і стан здоров’я не пізніше ніж через тиждень після затримання . Вони можуть листуватися з родичами, надсилати щонайменше два листи і чотири записки на місяць . Інтерновані особи можуть отримувати посилки: їжу, одяг, медикаменти, книги. Зрештою, їм дозволено приймати відвідувачів, особливо близьких родичів .
Росія нічого з вищеперерахованого щодо українських полонених не дотримується. Лише наприкінці серпня Червоному хресту вдалося передати із великим запізненням понад 1000 листів від полонених українців їхнім родинам. Конверти — без зворотної адреси та марок. На листах — штамп «цензура».
Уляна Бєла отримала від чоловіка Андрія два листи. На одному зазначена дата 20 травня, на іншому — 3 серпня. Обидва дійшли поштою одночасно на початку вересня. Адреси відправки на них немає, лише штамп пошти Росії. Листи написані російською, і хоча вони довгі, Андрій часто повторюється. У першому він пише, що перебуває в полоні. А у другому, що в нього все добре, годують тричі і просить не переживати. Андрій пише, що сподівається на обмін.
Людмила Савченко не отримала від сина жодного листа.
«Встановити їхнє місцезнаходження — практично неможливо»
Українських полонених у Росії шукають також адвокати правозахисної організації «Русь Сидяча» .
«Ми намагаємося встановити їхнє місцезнаходження — це практично неможливо», — каже Ольга Романова, голова «Русі Сидячої».
На всі офіційні запити адвокатів звідусіль приходять відмови: людей, про яких питають, немає. Так відповіли у прокуратурі, у тому числі й військовій, у пенітенціарному відомстві ФСВП, у ФСБ та МВС. До українців у колоніях та СІЗО адвокатів також не допускають.
Винятком став випадок Романа Вуйка — 50-річного мешканця Гостомеля. Його взяли в полон і вивезли в Росію на початку березня. Вуйка утримували в курському СІЗО — адвокати «Русі Сидячої» дізналися про це з повідомлення про те, що Вуйку, у якого інвалідність, необхідні медикаменти. Організація знайшла в Україні його доньку Ганну і повідомила її про це.
Роман Вуйко (ліворуч внизу з бородою). Скріншот сюжету «1 канал»
Ганна спробувала передати ліки, але їх, наскільки їй відомо, не прийняли. Після першого місяця у полоні у батька сталося загострення хвороби. Про це дочка дізналася від тих, хто перебував з Вуйком у полоні і звільнилися внаслідок обміну.
Роман Вуйко потрапив у сюжет російського «1 каналу», що вийшов 4 березня, про «українських військових, що здалися в полон» у бою за аеродром Гостомель. Він з’являється в кадрі на мить — у якомусь приміщенні, напівлежачи на підлозі, спершись на стіну, серед людей у формі.
Сусіди Вуйка у Гостомелі були свідками того, як 3 березня під час зачистки чоловіка, скрученого і в наручниках, вивели з дому і посадили у машину, накриту брезентом. Вуйко був єдиним, кого російські військові забрали з вулиці, хоча чоловік не був військовозобов’язаним і не міг входити до тероборони за станом здоров’я.
Розграбований російськими військовими магазин біля будинку Романа Вуйка у Гостомелі, 28 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
У вересні Ганна отримала від батька листа, написаного ще наприкінці травня. У ньому загальні фрази, що в нього все добре, і жодної конкретної інформації про місцезнаходження. Ганна відправила відповідь, але не впевнена, чи доставлять її.
За даними «Русі Сидячої», полонених із курського СІЗО №1 тепер відправили в колонію ІК-11 під Курськом, де утримують жінок-рецидивісток. Адвокати кілька разів спробували домовитися про зустріч з українцями у цій колонії, але їх не пустили. Відомо, що полонених тримають окремо від решти засуджених, їх охороняє військова поліція.
«Ми тільки приблизно знаємо, в яких зонах, областях», — каже Романова, називаючи крім Курської ще Білгородську та Брянську області.
Організації також відомі випадки, коли деяких цивільних полонених етапували на Далекий Схід, хоча для цього потрібно, щоб затриманих судили і винесли їм вирок.
«Ми щодня моніторимо сайти всіх судів РФ, включаючи військові суди, і поки що знайшли лише одну [не завершену] справу в Криму», — каже Романова.
Російсько-українська координаційна група має прізвища 100 цивільних полонених, які перебувають у Росії, але насправді їх набагато більше, переконана Романова.
Близько тисячі цивільних заручників
За інформацією, озвученою 27 жовтня заступницею голови Міноборони Ганною Маляр, з початку повномасштабного вторгнення звільнили вже 99 цивільних.
Обмін полоненими, 13 жовтня 2022 року. Фото: Сторінка Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими у фейсбуці
12 із них — 17 жовтня під час обміну, в результаті якого Україна домовилася звільнити з Росії 108 українських жінок. Вперше з 24 лютого до списків на обмін російська сторона включила тих, хто потрапив у полон ще до повномасштабного вторгнення на окупованих територіях Донецької та Луганської областей. Ще двох цивільних звільнили під час останнього обміну 30 жовтня, також і під час великого обміну із захисниками «Азовсталі». Решта — це поодинокі та організовані локальні обміни. Такі, як у Білопіллі на Сумщині.
Об’єднаний центр із пошуку та звільнення полонених не називає кількість цивільних у російському полоні і з міркувань безпеки зберігає процедуру обміну в таємниці.
Дані щодо полонених збирає та аналізує правозахисна організація «Медійна ініціатива за права людини» (МІПЛ), яка входить до коаліції «Україна. 5-а ранку», що займається документуванням воєнних злочинів. У базі МІПЛ, яку складають зі звернень родичів та моніторингу повідомлень у ЗМІ і соцмережах, — близько тисячі цивільних заручників. Усього українців у полоні, вважають в організації, — до 8 тисяч.
Для російської сторони захоплення мирних мешканців — це інструмент терору на окупованих територіях і спосіб поповнити «обмінний фонд».
Тетяна Катриченко, яка займається у правозахисній організації вивченням процесів обміну полоненими, зазначає, що у перші місяці вторгнення цивільних та військових вивозили в Росію разом і утримували в одних і тих самих камерах, але потім почали їх розділяти. Причому мирних мешканців Росія часто безпідставно вважає комбатантами: людей, як правило, забирають у полон під час зачисток на окупованих територіях і фільтраційних заходів на блокпостах та прикордонних пунктах — за підозрою у допомозі українським військовим чи причетності до тероборони. На окупованих територіях Донецької і Луганської областей часто людей заарештовують для з’ясування обставин на 30 днів і більше, а потім можуть відпустити, а можуть відправити надовго в ізолятор.
Тетяна Катриченко. Фото: сторінка Катриченко у фейсбуці
Катриченко підтверджує, що Росія приховує місця утримання полонених. Їй відомі випадки, коли полоненим присвоювали номери і не зверталися до них за прізвищем, щоб, опинившись на волі, ті не могли передати інформацію про тих, хто ще перебуває в полоні. З тих же причин їх переміщують між СІЗО та колоніями.
Хто з цивільних потрапить у список на обмін, часто вирішує російська сторона, і що на це впливає, до кінця незрозуміло. В обмінах брали участь люди із серйозними проблемами зі здоров’ям або про які писали правозахисники та ЗМІ, але при цьому були й ті, чиї прізвища мало кому відомі.
«Ми не забули про них», — каже Людмила Савченко, сподіваючись, що це повідомлення дійде до сина.
Як і іншим родичам цивільних полонених, їй залишається лише чекати.
